Фабрики уяви: деякі враження від польського “менеджменту культури”


Дискусії про долю сучасного українського мистецтва, розвиток національної культури, сприяння вітчизняним художникам тощо все ще лишаються на рівні умоглядних, якщо не сказати формальних змагань. У будь-якому разі, важливою умовою для розв’язання проблем, що накопичувалися десятиріччями, є існування мережі сильних, незалежних, добре забезпечених культурних інституцій. Але саме цього наразі не маємо. Ситуація з найбільшою з таких структур – культурно-мистецьким комплексом “Мистецький Арсенал” – є особливо показовою. Перспективи цього проекту, котрий мав би стати одним із загальнонаціональних пріоритетів (бо саме за такими звершеннями впізнають країну), ще й досі лишаються невизначеними. Незрозуміло, яким йому врешті-решт бути, яку художню й виставкову ідеологію покладуть в його основу.

polska
Власне, заради ознайомлення з досвідом створення подібних закладів Польським інститутом у Києві та Польською агенцією закордонних інвестицій була організована поїздка галереями, музеями і культурними центрами сусідньої держави. Наша делегація складалася із представників комплексу “Мистецький Арсенал” та журналістів, серед яких був і автор цих рядків. Маршрут включав Варшаву, Познань, Люблін і Радом. Ми зустрічалися із керівниками та прес-аташе таких помітних установ, як Центр сучасного мистецтва “Замок Уяздовський”, Музей історії Польщі, мистецький центр “Фабрика Тшчіни”, Національний центр культури, Музей Варшавського повстання, театр “Витвурня” (всі – у Варшаві), Люблінський центр культури, у Познані - Центр торгівлі, мистецтва та бізнесу “Старий бровар” та центр культури “Замок”, а також Мазовецький центр сучасної культури “Електростанція” (Радом).

Нашою першою зупинкою був Люблін. Тамтешній Центр культури утворений шляхом злиття типового соціалістичного будинку культури і театральної студії. Міська влада пустила молодих експериментаторів за умови, що заняття з дітьми проводитимуться і надалі. Різні функції зуміли поєднати цілком гармонійно. З 1996 року на базі Центру проходять великі міжнародні проекти – фестиваль “Театральні конфронтації”, Європейський фестиваль перформенсу, для городян провели літній фестиваль культури в міському парку. Під тим же дахом є і своя галерея сучасного мистецтва, і ще кілька невеличких, але дуже популярних театрів. Що ж до навчальних програм, то тут панує фаховий підхід: молодь стажується у приїжджих майстрів. Тричі на рік влаштовують форуми сучасного танцю із відповідним навчанням. Громада, окрім літнього фестивалю, за останній рік мала ще кілька свят. Під час “Ночі культури” у режимі відкритих дверей працювали Філармонія і міські театри, спектаклі і концерти відвідали кількадесят тисяч людей. Великий успіх мав Ягелонський ярмарок, присвячений єднанню Сходу і Заходу – в Люблін приїхали майстри народних промислів із десятка країн Європи (України в тому числі). Замовлення на місця на майбутній рік надходять вже зараз. Центр існує при Люблінському муніципалітеті, тож влада дає 50% бюджету, решта – від орендарів (ресторан), спонсорів, а також від Євросоюзу – той же ярмарок без допомоги із Брюсселю був би неможливий; до речі, саме цей захід спонукав владу до активнішої участі у справах Центру.


polska



Уяздовський Замок у Варшаві (http://csw.art.pl/) був збудований у 17 столітті, в стилі шведського бароко, як літня резиденція королівської династії Вази, котра тоді правила Польщею. Останнім власником замку був Понятковський, останній таки король Польщі. Він намагався створити щось у дусі епохи: розбив парк, побудував ще один замок, а власне палац віддав під військовий шпиталь – і за цим призначенням будівлю використовували аж до Другої світової війни. Воєнне лихоліття дуже зашкодило пам’ятці – лишилася стіни і фундамент. Вже у 1954 році генерал Рокосовський вирішив, що тут має бути театр Війська Польського, тож, не довго думаючи, приміщення підірвали. На щастя, занадто діяльний генерал повернувся до СРСР, лишивши по собі фундамент. У 1970-х королівський палац відбудували, причому це стало загальнонаціональною справою – народ збирав гроші, а комітет відбудови замку запропонував комуністичній владі повністю відновити будівлю під офіційну резиденцію. Проте часи змінювалися, і вже на початку 1980-х під тиском митців і “Солідарності” міністр культури вирішив, що тут бути Центру сучасного мистецтва. Остання фраза для наших реалій звучить як цілковита фантастика, але саме так і було: навіть в глухі комуністичні роки, при воєнному стані польська культура вміла примусити дослухатися до себе. Офіційно Центр створили у 1986 році, - нехай з хаотичною наглядовою радою, нехай проходила одна експозиція на рік, проте він діяв. Нова влада у 1990 році призначила директора, котрий керує “Замком” і понині. Це теж повчальна історія: пан Войцех Круковський за часів комунізму брав участь у русі незалежної культури, зокрема, займався підготовкою підпільних програм новин. Учасники руху знімали власні сюжети, що правдиво висвітлювали стан справ у країні, а потім показували їх у невеличких містечках на громадських зборах. Прийшовши ж до керівництва Замком, новий директор привів із собою однодумців. Так власне і була вирішена проблема кадрів, котра досі є для нас важким тягарем. Вочевидь, “Замок Уяздовський” тут не виняток: в Польщі культурою керують не колишні “массовікі-затєйнікі”, злодійкуваті комсомольські функціонери чи нездарні баяністи, а ті, хто ту культуру протягом десятиріч створював знизу, вільно і незалежно від офіціозу.

В основі діяльності “Замку” лежить модель інтердисциплінарного центру, запозичена в аналогічних британських закладів. Магістральний напрямок – виставки. У замку працює три великих галереї і кілька малих (причому політика малих часто конфліктує з лінією великих); постійно проходить водночас 4-6 експозицій, всього за рік їх буває 50-60. Значна частина тих показів формується з чималої колекції Замку; упорядники не хочуть, щоб це зібрання перетворювалося на музейне, і тому щоразу змінюють формат експонування. Власне, під час візиту ми якраз і мали можливість подивитися одну з виставок: вона цілком була присвячена соціалістичній блочно-бетонній архітектурі. Десятки художників у найрізноманітніший спосіб обігравали, здавалося б, одноманітну естетику – а в результаті вийшов багатогранний образ такого собі “мікрорайону” як моделі всесвіту, де і люди мов картки зі вселенської картотеки, і дев’ятиповерхівки, скручені як стрічка Мебіуса – однобічною нескінченністю.


polska



Інтердисципліанрна концепція дозволяє уяздовцям плідно працювати і в інших жанрах. Є простір для драматичних постановок; є танцювальний театр. Великий акцент робиться на мистецтві дії – так, Європейський фестиваль перформансу думають реалізовувати між Варшавою, Мінськом та Києвом. Література раніше гриміла поетичними фестивалями, що перетворювалися на справжні нічні марафони; тепер же на базі книжкового магазину проводяться авторські презентації новодруків. Візуальне мистецтво дуже обширно представлено також у кінематографічній іпостасі. Влітку на спеціальному майданчику біля Замку показують кіно, причому тема теж щороку змінюється – наприклад, цього літа “крутили” вестерни. У грудні запланований Міжнародний фестиваль фільмів про права людини. Національний кінематограф теж не лишається поза увагою: у Замку збирають архів експериментального кіна, котре, навіть перебуваючи в андерграунді за комуністів, ні в чому не поступалося західноєвропейським зразкам. Архівна робота узагалі є однією із засад існування Центру: ведеться постійна документація і збір інформації всіх мистецьких подій в країні. Уяздоський архів – один із найбільших у Польщі. Також мають електронні архіви, бібліотека на 15000 одиниць зберігання і відеотека. Не забули про музику – створили спеціальну галерею сучасної музики, де проходять концерти і своїх, і закордонних артистів.

Молодь тут підтримують активно – щоб було потім кому виставлятися, танцювати, знімати фільми. Спеціальна програма “Сфера”, наприклад, має за своїм статусом (!) суперечити офіційним програмам Центру і спрямована на молодіжні субкультури, котрі таким чином вводяться у культуру “дорослу”. Відносно новий проект – резиденції для молодих художників. На горищі облаштували студію, кухню, спальню. Гості там живуть і працюють по 2-3 місяці, а потім показують, що зробили – за рік такий досвід здобувають 14-16 артистів з різних країн. Результати інколи найнесподіваніші: так, швейцарські “резиденти” зробили реконструкцію руху хіпі просто неба, з усіма необхідними атрибутами – мальовничими лахами, психоделічними рок-групами, колоритними патлатими персонажами, серед яких були і справжні ветерани покоління “дітей-квітів”, що якимсь дивом дожили до наших днів. Ще є те, що пан Войцех називає простором між життям і “Замком”. Предмет його особливої гордості складають кам’яні лавки авторства відомої художниці Дженні Хольцер. Фактично вони є водночас і суто утилітарними речами для комфорту тих, хто гуляє по парку, і арт-об’єктами, на яких викарбувані трюізми авторки і цитати з Євангелія. На тому-таки просторі працюють освітні програми для школи дитячих садків. Для програми “Тиждень в Замку” відбирають певну тему і одного художника як координатора, до котрого приходять родини з дітьми і намагаються втілити задану тему якнайкраще, влаштовуючи справжні мистецькі змагання. “Лабораторію творчої освіти” влаштовують для викладачів естетичних дисциплін і керівників музеїв. Також є в “Замку” ресторан і кав’ярня з добрим реноме в місті. Загальна ідея така, щоб візитер міг тут провести тут цілий день – подивитися кіно, поїсти, щось прочитати, завітати в галерею тощо; за спостереженням директора, є люди, котрі так і живуть.


polska



Частково гроші на всі ті розкоші надає мінкультури – точніше, на утримання будівлі і на зарплату працівникам. Інколи міністерство може розщедритися на деякі проекти, але здебільшого “Замок” шукає кошти сам: квитки, прибутки від продажу книжок, каталогів, власного журналу, плюс, звичайно, спонсори (на окремі проекти) та орендарі – для останніх існує офіційний прайс-лист.

Фактично ще не має своїх приміщень, але дуже активно працює Музей історії Польщі. На початку сама ідея викликала опір у ЗМІ – ініціаторів звинуватили у прагненні монополізувати історію. У відповідь були вчинені доволі грамотні дії. Всім більш-менш шанованим фахівцям розіслали концепцію музею, спитали їхньої думки. 90% професорів не відповіли, проте, коли журналісти до них зверталися за коментарями, авторитети вже знали, про що йде мова, і не було упередженого ставлення. На негативну статтю написали приватного імейла з роз’ясненням своєї позиції; тож друга стаття у тому таки виданні була вже більш позитивна. З журналістами загалом вирішили не дискутувати, а просто давати їм якнайбільше інформації. Ще один ефектний піар-хід – проведення прес-конференцій за заздалегідь розписаним сценарієм, у декораціях. Але, звичайно, найпромовистіше свідчили справи музею.

Першим заходом став історичний пікнік, коли просто неба зібрали відповідні музеї зі всієї Польщі з власними експозиціями і стендами. З дітьми влаштовували ігри, в які забавлялися ще в позаминулому столітті. Навчали також реконструйованих старовинних танців. Загалом ярмарок відвідали 20000 чоловік. Інший проект, який міг би дуже придатися і в нас – учням в різних школах роздали доручення зібрати інформацію про історичних героїв – не тих, кому стоять монументи на всіх перехрестях, а своїх, місцевих, також важливих для своїх міст і містечок. Інформацію збирали з родинних архівів – у підсумку отримали більш ніж 300 робіт, виконаних на досить високому, університетському рівні. У тому ж річищі популяризації історії в інтернеті створили сторінку, де ведуть календар – до кожної дати беруть інтерв’ю з істориком або видатним діячем. Усього таких свідчень більш ніж 60, і число їх зростає. Водночас завдяки музею в мережі існує база даних по всіх історичних журналах починаючи з 19 століття, по всіх спеціалізованих навчальних закладах, стипендіях та архівах тощо. Для студентів і науковців проводяться покази історичних фільмів, причому перед кожним фільмом – зустріч із відомим істориком чи кінознавцем.

polska

Не можна сказати, що тут панує погляд на історію як на предмет академічно застиглий, музеєфікований. Насправді перша назва установи - Музей свободи, де мала б оповідатися історія національних визвольних змагань – від привілеїв шляхти аж до “Солідарності”. Принцип свободи дотримано і в роботі: на будь-яку епоху, помітну подію, персону дається кілька точок зору, головним методом лишається дискусія. Експонати для майбутньої експозиції позичають в тих музеїв, котрі не мають достатніх виставкових площ, купують, приймають у дар. Він нестачі фінансування музей не потерпає, маючи чималий загальний бюджет від держави. Нині триває загальнонаціональний конкурс на кращу будівлю.

Проте найкращим свідченням як пильного ставлення до історії, так і розвою музейної справи є знаменитий Музей варшавського повстання; його відвідання було, безумовно, одним з найсильніших вражень всієї поїздки.

Як розповів директор музею Павел Укельський, перед ініціаторами музею одразу постало три наріжних питання: що ми хочемо зробити? для кого робимо? як робитимемо? В консервативному музеї на першому місці експонат, на останньому – глядач. Організатори не заперечували експонат, однак були свідомі того, що це лише засіб переказу. Так прийшла і перша відповідь – треба цікаво розповісти певну історію. Авдиторію визначили як молоду та іноземну. Сценарій експозиції робили крок за кроком. Виставка була поділена на рівні сегменти, котрі паралельно наповнювалися матеріалом, тож всі події та дати були представлені рівномірно. Добре налагоджена робота зі ЗМІ призвела до того, що всі вболівали за проект. Як ліві, так і праві мас-медіа отримували всю можливу, ексклюзивну інформацію. Були, втім, певні побоювання з іншого боку – адже незвична форма могла не сподобатись ветеранам, проте ті прийняли те, що робиться – мовляв, то вже для молодих, вони мають знати це.

Коли був оголошений збір артефактів, сотні людей стояли в чергах. Містом тиждень їздив старий трамвай із оголошенням про цю акцію. Вся Варшава жила тим. Проблему з приміщенням розв’язали завдяки владі міста, котра передала музею старе трамвайне депо. Будівля, хоча й занесена до історичних пам’яток, стояла напівзруйнована, так що таке рішення її порятувало. Оголосили два конкурси – архітектурний і на кращу експозицію, з обов’язковою умовою – зберегти історичний вигляд будівель, та останнє слово все одно лишалося за музеєм. До роботи залучалися люди зовсім, здавалося б, немузейних професій – комп’терний графік, театральний сценограф, дизайнер. Сценарій експозиції в друкованому вигляді зайняв більш ніж 100 сторінок, а музей відкрився 31 липня 2004 року, в річницю Варшавського повстання, всього лише через 13 місяців після створення де-юре. На святкування прибули президент Польщі Лех Качинський і канцлер Німеччини Ґерхард Шрьодер.

Фактично, виставка побудована як певна оповідь – ви потрапляєте всередину, і вам оповідають трагічну історію двомісячного повстання. Одним із найпомітніших експонатів, центральною віссю музею є сталева стела, що прошиває обидва поверхи будівлі. На ній викарбувані дати повстання, є отвори, наче пробиті кулями – приклавши до них вухо, можна почути канонаду – справжній запис тих боїв у Варшаві. Надзвичайно зворушлива Зала малого повстанця – дитяча кімната, з іграшками, з малюнками на стінах – в ній проводять лекції та ігри для малечі, доступно роз’яснючи їм нелегкі сторінки історії. Глядач рухається експозицією наче крізь певну книгу. На цегляних мурах вивішені афіші і листівки тих років, є кімнатка зі справжнім верстатом, на якому друкується відозва підпільників про загальне повстання. У стінах є вічка – як у старих райках – можна подивитися фотографії тих подій, що рухаються перед тобою, або висунути теж прямо зі стіни шухляду, де лежить документ – свого роду довідка про ту чи ту персону. Виставлені справжні зброя, продукти, обмундирування, ліки, медичні інструменти, транспортні засоби тих років, а на додаток – підвішений прямо на тросах, на рівні антресолі, автентичний бомбардувальник “Лібератор В-24J” з тих, що вилітали з Британії, аби скинути повсталим бодай якусь допомогу. Це лише сухий перелік, але ж варто побачити, як подані всі ці матеріали. Глядачу пропонують не просто оповідь, а й подорож історією, після якої він вийде зміненим, усвідомивши дуже важливі речі. І навіть така стороння, здавалося б, деталь – паровий казан, що зберігся після трамвайного депа, дбайливо відреставрований і вписаний в музейний інтер’єр – працює на це загальне враження.

Але, навіть маючи таку вражаючу експозицію, пан Павел і його колеги не заспокоюються. Бо музей, знов-таки, функціонує як культурна інституція: проводить у себе вистави аванґардового театру, в Парку свободи довкола будинку проходять рок-концерти, на Мурі пам’яті, що оточує весь комплекс, розгортаються виставки графіті і експериментального живопису. Працюють навіть на всій території столиці, влаштовуючи ігри-квести для молоді – щоб варшав’яни полюбили свою столицю.

polska

Загалом те, як у Польщі вміють перетворювати закинуті індустріальні будівлі на розважальні чи культурні центри – є окремим захопливим сюжетом. У цьому сенсі найбільше враження справив центр торгівлі, мистецтва і бізнесу “Старий бровар” у Познані, побудований коштом Гражини Кульчик – однієї з найбагатших жінок країни. Як можна здогадатися, цей заклад створений на основі старої броварні. Від попереднього інтер’єру зберегли деякі найпомітніші елементи, наприклад, цегляну трубу, котра тепер, виконуючи суто декоративну функцію, стала однією з фірмових однак “Бровара”. А втім, весь Центр загалом – це, без перебільшень, шедевр дизайнерського мистецтва. Він складається з двох гігантських чотириповерхових блоків, поєднаних своєрідною комбінацією галереї з оглядовим майданчиком, на якому стоїть химерний пивний кухоль, вкритий металевою оболонкою, найбільший з діючих кухлів у світі; коли на відкритті його наповнили пивом, то одразу потрапили в книгу рекордів Гінеса. А перше, що кидається у вічі у вестибюлі одного з блоків – бронзове обличчя, така собі маска, що наче зірвалася з обличчя велетня і застигла на постаменті – робота знаного польського скульптора Ігоря Міторая. Загалом, всі естетичні рішення важко навіть перерахувати. Недарма у 2005 році “Старий бровар” на конкурсі в США був визнаний найкращим торгівельним центром у світі. Але ж пані Гражина не обмежується одним лише бізнесом. У Центрі відбуваються рок-концерти, активно діють галереї, де виставляють сучасне мистецтво, а скоро буде обладнаний підземний приватний музей, колекція для якого вже зібрана.

Те, що можна при бажанні зробити з безнадійного, здавалося б, інтер’єру, ми пересвідчилися також у Варшаві, відвідавши “Фабрику Тшчіни” (“тшчіна” перекладається буквально як “тростина”). У 2003 році Войцех Тшчінський у варшавському районі Прага (колись мав славу соціально неблагополучного гетто, а нині стає вельми престижним) знайшов будинок старої фабрики, на якій спочатку консервували м’ясо, потім варили варення, а потім взагалі робили підошви для кедів. Нові господарі за основу взяли промисловий колорит, лишивши його у первісному вигляді – всі ті мережива дротів і кабелів на закопчених стінах, всі нескінченні електричні щитки тощо, вмонтувавши туди сучасні світильники, поставивши, де треба, книжкові полиці або барну стійку – і створили просто незабутнє місце, в якому почуваєшся затишно і водночас трохи дивно – як в декораціях до якогось химерного фільму. “Фабрика” діє в першу чергу як розважальний центр, проте, залучаючи спонсорів і муніципальну владу, надає свої приміщення і для вистав міського театру, проводить триденний фестиваль “”My city”, на якому представляє культуру різних міст світу – музику, виставки, фільми, дискусії; вже були Прага і Будапешт, на черзі Амстердам. Інший фестиваль, “Вуєк” (тобто “Вуйко”, “Дядько”), зорієнтований на андерґраундну сцену Варшави. Освітній проект має назву “Інститут вільного часу” і спрямований на розвиток громадського суспільства – на ці відкриті зустрічі запрошують дуже різних гостей, від політиків до артистів і завжди приходять сотні осіб.

Але особисто в мене найбільш обнадійливе, чи що, враження лишилося після відвідин Мазовецького центру сучасної культури “Електровня” (Радом). Облаштовують його в будівлі колишньої електростанції. Директор “Електровні”, Збігнев Бельовський, здається мрійником, бо у провінційному містечку (всього лише 250000 населення) хоче облаштувати висококласний мистецький центр, котрий мав би міжнародний статус і був би найпотужнішим у Мазовецькому воєводстві, котре, між іншим, включає в себе Варшаву. Він просто фонтанує ідеями. Але, що дивно, йому чомусь віриш. Він із гордістю показував нам макет майбутнього центру – кінозал, паркінг, 5500 квадратових метрів площі, наскрізне освітлення завдяки продуманій системі вікон, 7 експозиційних залів, причому пан Збігнев придумав ще одну – дворівневу галерею мініатюр просто всередині старого казана 1905 року побудови. Патронує проект сам Анджей Вайда, адже саме із Радома пішов на війну його батько. Знаменитий режисер подарував “Електровні” власну картину – “Автопротрет” 1945 року, а загалом у колекції Центру вже є більш ніж 4000 експонатів. Мало того, в містечку Пьонкі в 50 кілометрах від Радома теж є закинута електростанція з корпусом 17 метрів заввишки, і там енергійний директор хоче зробити філіал Центру, аби проводити Європейське трієналле мистецтва великих форматів – тобто скульптур і крупних інсталяцій. У міжнародному просторі “Електростанція” почне свій поступ з “Генератора мистецтва”, коли велике полотно 50х3 кв. м. провезуть через 10 різних країн, щоб на ньому малювали по черзі 10 груп художників (не обов’язково професіоналів, також дітей, аматорів), причому кожна нова група не знала б, що намалювала посередня, а мала б лише тему твору. Від ще одного задуму пана Збігнева перехоплює подих. Він хоче зробити – вже запатентував цю концепцію – мережу мистецьких інституцій “Фабрики уяви”, котра об’єднала б усі подібні центри, що постали в індустріальних приміщеннях, адже це нині загальноєвропейська тенденція. В рамках такої мережі можна було б обмінюватися виставками, людьми, ідеями, робити спільні проекти, і також спільно - що набагато легше – шукати гроші. І, головне – до цієї мережі міг би долучитися і наш “Арсенал”.

Я розповів лише незначну частину того, що довелося побачити і почути. За межами статті лишилися Національний центр культури (Варшава), познанський центр “Замок”, облаштований в справжньому королівському палаці, побудованому Вільгельмом ІІ, варшавський театр “Витвурня” на тій таки Празі. Але й того, що викладено вище, достатньо для кількох важливих висновків.

Отже, всі тамтешні культуртрегери почуваються дуже впевнено – розкіш, яку їхні українські колеги не можуть собі дозволити. Якщо, наприклад, будівля, котру займає центр культури, галерея чи театральна студія, потребує ремонту – він буде зроблений, і при цьому нікого після цього не викинуть, ніякий “офісний центр” не з’явиться. Другий момент, котрий важко навіть собі уявити – закладам культури офіційно дозволено здавати свої площі різним структурам і заробляти на цьому гроші не адміністрації в кишеню, а на нові акції. Але при тому бізнесмени отримують жадані площі за твердої умови – робити тільки те, що не суперечить призначенню установи. І вони тих вимог дотримуються, бо конкуренція за такі місця – просто шалена. Тобто, ні за які гроші в музеї або в театрі не будуть торгувати несвіжим м’ясом, секонд-хендовим ганчір’ям чи самопальною біжутерією.

Далі – кожний Центр, байдуже, державний чи приватний, елітарно-мистецький чи розважальний, завжди шанує громаду і опікується її потребами. Влаштовують народні фестивалі. Організовують майстер-класи та форуми з відомими митцями для місцевої молоді, утримують дитячі студії. І все це – не якісь містечкові розваги – більша частина подібних закладів, має добрі зв’язки не тільки у всій Польщі, але й у Європі, тож різноманітні міжнародні акції – не новина навіть для маленького Радома, не кажучи вже про Варшаву або Познань.

Ставлення держави, як, утім, і бізнесу - шанобливе. Чиновники мало того що виділяють кошти, вони ще й не заважають працювати. Допомагає і Євросоюз, але та допомога не є вирішальною – скоріше, всіх стимулює сама ідея відповідності європейським зразкам.

Проте все це чужа історія – нехай вона і відбувається у сусідній дружній країні. Хочеться просто бачити щось подібне у нас – щоб і наш “Арсенал” виглядав не гірше, а навіть краще, і щоб самим своїм існуванням задав моду для українських регіонів, в яких теж вистачає руїн, але також немало і талантів, щоб перетворити радянський індастріал на “Фабрики уяви”. Так, мені самому це здається казкою. Але полякам свого часу, мабуть, здавалося теж…



Дмитро ДЕСЯТЕРИК
Люблін-Варшава-Познань-Радом-Київ



22.11.2007
 


Коментарі: 0

РЕКЛАМА

Молодість 2013Відпочинок у Карпатах