Павло Гудімов: «Міста як села - оце і є Neofolk!»


 
Я ГАЛЕРЕЯ цієї осені просто вражає своєю присутністю в кількох місцях одночасно: 12 вересня в арт-центрі на Хорива відкриття нової виставки, паралельно того ж дня старт Спецпроекту в рамках Великого скульптурного салону 2012 у Мистецькому арсеналі, за тиждень презентація проекту «Родичі Ворхола» під кураторством Павла Гудімова на ART MOSCОW 2012, а 21 вересня - ГОГОЛЬFEST 2012, де Я ГАЛЕРЕЯ відповідальна за всю візуальну програму. Журнал AZH як інформаційний партнер ГОГОЛЬFESTу отримав унікальну нагоду поспілкуватися з Павлом Гудімовим - винуватцем усіх подій, та ділиться з вами його оптимізмом та ідеями. 
  


   
AZH: В 99% випадках українська культура сприймається (й представляється) як сільська, але чи не варто поговорити про українську міську культуру? Невже крім жлоб- та шансон-арту ми більше нічого не можемо дати? 
 
Павло Гудімов: Слід не забувати, що ми дійсно вийшли «від землі», українське мистецтво дуже натуралістичне і так само походить від землі. Минулого року я представляв проект, який назвав дуже просто – «Земля», і робив таку собі класифікацію нашого українського мистецтва у напрямах «полювання», «ліс», «земля». Обравши такі напрямки, можна систематизувати все, що у нас тут відбувається. Але ніхто не заперечує, що ми за той період, я вважаю відкритий період, незалежності не стали такою собі середньостатистичною європеїзованою країною. Ми зберегли не тільки свої ментальні звички й характер, а ще, що дуже важливо, зберегли маркери у мистецтві, які вже не є просто якимось інтуїтивними речами, а свідомими. Якщо казати про Neofolk project арт-центру Я Галерея, то слід зазначити, що термін запозичений із дозволу художника Миколи Маценка. Він якраз один із перших у 2006 році  (тоді ще не було Я Галерея, була тільки Я Дизайн), представив проект під назвою «Neofolk», який потім перевидали до двадцятиріччя незалежності. «Neofolk» Миколи Маценка це квадратні полотна з «килимовими візерунками», загалом  таких квадратів створено кілька сотень і всі вони мають різні кольорові співвідношення. Тут фольклорний мотив, можливо, трохи більше пов'язаний із декоративною частиною й орнаменталістикою. Але з іншої сторони, знаючи Миколу Маценка як художника, який працює не тільки з естетичною, але й з проблематичною стороною, слід зауважити зміщення акцентів у стилізовану сільську культуру, яка так чи інакше існує. Вона існує навіть тоді, коли ми перебралися в міста. Всерівно ми лишилися такими: в кого город, в кого бабця в селі, в кого мама там. Ми дуже сільська нація, і навіть коли переїжджаємо, всерівно маємо такі «міста як села»: такі трошки засрані балкончики засклені - такі «тєплічкі», та й багато інших елементів.... Іноді ідеш по якомусь спальному району й бачиш, що хтось город зробив біля 16-ти по верхівки - нормально! Помідорчики ростуть! Оце і є Neofolk! Але, коли ми входимо у царину візуального мистецтва, то ніяк не хотілося би зображати Neofolk як декоративний відрізок того сприйняття, тому цей проект має певні відгалуження філософські, як-от: «Перший жест» - робота Тіберія Сільваши; художник рукою й пігментами на полотні, на поверхні відобразив той «перший жест»: те як мати пестить дитину, як господар маже хату глиною... це перший жест, і він пропущений через художника, акцентований художником. Андрій Хір іде зовсім іншою стежкою: він у розділі «Народна мудрість» ілюструє всім нам звичні приказки, як-от: «риба гниє з голови». Художник у двометровому форматі лубочної картини зображає ту рибу. Так, це ілюстративно, це карикатурно, але з іншого боку, ми бачимо, як вулична урбаністична культура міксується з народною мудрістю, в данному випадку з народною формою. Виникає більш доступний, більш ілюстративний варіант Neofolkу. Neofolk project складається з більш ніж 30 «висловлювань» українських художників. Напевно, наймасштабніше висловлювання у художниці Алевтини Кахідзе. ЇЇ робота це - опис, мала модель господи, яку вона заснувала в Музичах під Києвом. Художниця переїхала в село і зробила там резиденцію для світових художників, для яких Україна це вже не лише Київ, бо в Музичах вони бачать «країну від землі».
 
AZH: Як у Вас проходив процес «кураторства» до ГОГОЛЬFEST 2012? Відбирали вже з готових робіт, чи давали завдання художникам? 
 
П.Г.: Як куратор я не користуюся таким прийомом «дав завдання – робіть». Я спілкуюся і знаходжу відправні точки, зони перетину, які виникають між моїм баченням та творчістю художника. Я не перший рік займаюся кураторством й трохи знаю матеріал, художників, які близьких мені як творчі одиниці й особистості, й які впливають на мене... Я вибираю певні роботи не тільки із сучасного мистецтва, є Микола Малишко 90-х років, також цікаві речі від Олександра Бабака, які вже стали так чи інакше історичними. Такі роботи вливаються в свіжі проекти й отримують нове прочитання.
Neofolk project  створено для широкої аудиторії, це проект, який слугує ілюстрацією наших з вами складних відносин із власним корінням, це проект розважально-інтелектуальний, який не хочеться, аби зупинявся на першому своєму кроці - Гогольфесті, а дійсно продовжився далі.
 
AZH: Старше покоління закидає українській молоді, що ми не амбітні й пасивні, "ми не відчуваємось" у культурному-соціальному-політичному житті, ми не дали ХХІ століттю, ані своїх Гадюкіних, ані нових Бітлз. Для прикладу: Владислав Троїцький у нещодавньому інтерв"ю "Українській правді" сказав: «Есть еще одна большая для меня проблема – Украина находится вне современного культурного контекста. Да, есть молодые люди, которые будут с удовольствием ходить в продвинутый театр, слушать продвинутую музыку, смотреть продвинутое кино, читать продвинутые книги. Но хочется спросить, где молодые яркие музыкальные группы, новое кино? Новое поколение театральных режиссеров, художников? В конце концов, где хулиганство, вызов?». Чи погоджуєтесь із вищесказаним, чи є що заперечити?
 
П.Г.: У мистецькому просторі кожен рік виникає нове коло авторів, яке дуже цікаве - це  омолодження, нові теми. Вони або продовжують якусь лінію, яка була до того, або дисонансно  новим клином вриваються у культурний процес. Давайте говорити про те, що кожен час має своїх героїв, а коли буде підведення підсумків цього часу, то тут будуть свої молоді й талановиті герої. Повірте мені, в Україні зараз немає культурної кризи. Коли б не було активного молодого покоління художників, музикантів, мені не цікаво було б цим займатися. Саме молоді, саме нахабні, саме неочікувані речі якраз роблять молоді художники, вони задають отой зв'язок, який потрібен нам, аби прив'язати увесь пласт мистецтва до сьогоднішнього дня.
    

 
AZH: Сьогодні вся українська художня освіта тримається на хорошій академічній (!) базі ще з радянських часів, якісному дизайну тут не навчають... Виникає проблема: ще десятиліття-два й ця потужна академічна школа (в особі викладачів ВНЗ) відійде до кращих світів, і що залишиться в молодій незалежній Україні? Яким буде український арт через 20-30 років? 
 
П.Г.: Це питання «де навчатися?»  постійно турбує не лише митців, а й людей, які так чи інакше дотичні до естетики й культури. Можна й закордоном навчатися, але мені здається, що треба зачекати, бо так легко не змінити систему: от звикли ще з радянських часів, що у нас «такі» музеї і нічого не відбувається... тобто, звісно, продовжується певна музейна традиція, вона не переривається, вона мутує, вона викривлюється в якісь там іноді й неподобства, вона часом надто академічна, а інколи навіть і пристойна. Але, що треба зробити, щоб відбулись зміни? Має дійсно відбутися якась невербальна реформа. Але як вона має відбутися.... «знал бы прикуп, жил бы в Сочи». І власне з освітою так само... Мені здається, що зараз створено багато умов для такої собі самоосвіти. Це можливість для активних: ти можеш спілкуватися з будь-якими художниками, ти можеш навіть примусити їх своїм талантом взяти себе в учні; ти можеш створити альтернативне, або стати частиною альтернативного кола, яке займається освітою,самоосвітою; ти можеш поїхати закордон вчитися, а можеш тут займатися суто самоосвітою. Що ти хочеш, то ти можеш!... єдине що, я не хотів би говорити про кризу в освіті, бо це не криза, це специфічна освіта: в академії вчать писати живопис, вчать займатися графікою... А те що називають кризою освіти, я б назвав кризою менеджменту. Ми ще не розгубили майстерність, бо якби в в 60-70роки як у більшості європейських країн перейшли би на концептуальне мистецтво і викреслили би взагалі всі заняття з майстерності, а залишили їх «тільки за бажанням, бо це вже не престижно, адже живопис помер», то, напевно, не було би тієї хвилі нових художників, які тримають традицію українського сучасного мистецтва, а вона все-таки корінням сягає радянських часів, ми не можемо це викреслити, це період в 70 років, які наша країна провела в такому «холдингу».
 
AZH: Як знайти компроміс між сучасним та академічним мистецтвом? Нині, за нашими спостереженнями, ми дійшли до того, що маємо два протилежні світи: перші - це прихильники академічного, які не визнають сучасне, інші -  зациклені виключно на концептуальному та епатажному, без зацікавлення "нафталіном". Де вона золота середина?
 
П.Г.: Золота середина в усьому, що існує. Не можна любити тільки сучасне, або тільки класичне мистецтво. Можна знайти сучасне мистецтво у класичному періоді, ви можете робити адекватні паралелі з прадавньою скульптурою, а Босха сприймати як сюрреаліста . Вже не кажучи про цілий ряд метаморфоз, які відбувалися у барокові часи й у відродження. Я не є істориком мистецтва, я просто страшенно люблю мистецтво. Якщо є можливість подивитися виставку да Вінчі, Дюрера чи Караваджо, але при цьому залишатися радикалом і казати: ні, я цікавлюся виключно сучасним мистецтвом й мені таке не цікаво, то це означає, що ти обрізаєш собі все минуле. Мені дуже подобається як у своїх проектах працює Володимир Костирко: він метаморфізує, виділяє нові акценти з класичного періоду мистецтва. Костирко належить до напрямку, який я називаю «нові старі майстри», а останній його проект мав назву «Рука майстра», де він прослідкував кримінальні моменти в світовій історії та біографіях таких художників як Караваджо, Лонгі, Челліні, Торріджіано й Перуджино.. Тих кримінальних моментів у той час було багато, і коли рука не трималася за пензель, то вона трималася за кинджал. Отак класно пов’язане традиційне та сучасне. Тому радикальна позиція нікому нічого не дає, а лише забирає.
  
Наступного дня редакція AZH відвідала відкриття нової експозиції "По Ілюзії" (Ростислав Котерлін) у Я Галерея...
  

 

 

 

 

 
  
Текст підготувала Тетяна Середюк

Відео та фото - Тарас Хімчак
 
 

18.09.2012
 


Коментарі: 0

РЕКЛАМА

Молодість 2013Відпочинок у Карпатах