Мистецтво на периферії


«Київ-Львів Луцьк-Житомир»  авторства Небо Міріам
Журналіст AZH Сергій Нескажу розмірковує над проблемами художників та культурної спільноти поза межами Києва. Щоб краще зрозуміти, що відбувається у мистецькому житті віддалених регіонів України, він поспілкувався з галеристом Павлом Гудімовим та художником Сергієм Радкевичем про мистецтво на периферії.
 
Специфікою всього українського арт-промислу є те, що він цілком і повністю сконцентрований на столиці. Усі головні культурні інституції, провідні художники, мистецтвознавці та меценати знаходяться в Києві. Відповідно, усі найгучніші події мистецького життя відбуваються у межах одного міста. У таких умовах для митця існує серйозна загроза бути непочутим та непоміченим десь на периферії за такою кількістю подій в самій лише столиці. Що ж тоді відбувається у мистецькому житті в регіонах, далеко за межами Києва? І хто, все-таки, створює це життя?
 
Перш за все, існують громадські організації та платформи культурного спрямування. Їхня діяльність зазвичай базується на власній ініціативі молодих діянь. Інколи вони отримують фінансування з боку місцевої влади, що власне, трапляється вкрай рідко. В усіх інших випадках існують за власний кошт чи на спонсорській основі певних осіб, фондів тощо. Такі організації час від часу влаштовують різного роду культурні заходи, слідуючи власній внутрішній політиці, та не завжди маючи чітко окреслену стратегію розвитку. По суті - це просування у просторі наосліп. Безкінечний рух по колу. Або ж безглузде тупцювання на місці. Бо мало хто насправді розуміє, куди і — головне - як потрібно рухатись. Маємо те, що маємо. Хоча певні успіхи, звичайно, є: виставки молодих художників, відбори та конкурси з символічним призовим фондом. 
 
Є також галереї, які щомісяця проводять повноцінні виставки. Вони гуртують навколо себе митців, створюючи тим самим своєрідний культурний простір. Проблема галерей в містах і містечках у тому, що найчастіше нею зацікавлені самі лише художники, які там виставляються і вузьке коло прогресивних молодих людей. Яких, на жаль, не так уже й багато. Всі інші просто не цікавляться мистецтвом. І це проблема всієї країни. У той час, коли в Європі та США частка людей, які ходять у галереї і цікавляться мистецтвом дорівнює 20 %, у нас їх — менше 5 %. Висновок невтішний - мистецтво в Україні потрібне лише учасникам творчого процесу.
 
Ще один гравець - це автономний художник. За допомогою власних зв'язків та творчих ресурсів він може втілити в життя свій унікальний проект і на деякий час активізувати мистецьке середовище на периферії. Крім того часто художник є організатором та куратором власних виставок. І, звичайно, піар-менеджером. Від того, наскільки добре він справляється з останнім залежить його творча кар'єра. Можливо, навіть більше від того, наскільки він талановитий у першому. Тобто, у створенні художніх творів. Як наслідок - безліч неоцінених художників. Очевидно, більшість з них були нікудишніми піар-менеджерами.
 
Міністерство культури в областях - це остання й заключна ланка. Зазвичай план культурних заходів у місті складається принаймні на пів року вперед. Та з досвіду організації заходів міністерством стає зрозуміло, що втілюються вони виключно заради галочки і особливої цінності в собі не несуть. Методи і засоби, якими користуються люди з міністерства перейшли у спадок з Радянького Союзу і досі є для них актуальними. Тому, напевне, найбільш бажана позиція для цієї установи - це політика невтручання.
 
Тож, якщо розташувати всі згадані елементи у порядку від найактивнішого та найрезультативнішого, він виглядатиме так: громадські організації культурного спрямування - галереї - митці - міністерства культури. Якщо елементи середньої ланки можуть змінюватися місцями залежно від конкретного середовища. То перший і останній завжди залишаються на своїх місцях. 
 
Якщо звернутися до європейського досвіду, то там досі є достатньо прикладів того, як у невеличкому містечку успішно відбуваються важливі арт-події. З часом вони набувають таких масштабів, що туди їдуть люди з усієї земної кулі. Приміром: Art Basel (найпрестижніша у світі ярмарка мистецтва) чи Documenta, яка кожних п'ять років  відбувається у Касселі. Погодьтесь, що без них світовий мистецький простір виглядатиме дещо збіднілим. Так, от Базель і Кассель - це міста з населенням 165 і 194 тис. людей відповідно. Трохи більше, ніж в Ужгороді (116 тис.), місті з найменшою кількістю населення серед обласних центрів України. Спробуємо уявити собі ARSENALE десь в Ужгороді. Чомусь у нас це виглядає абсолютно нереально. І навіть, якби це трапилось, то чи приїхали б туди куратори рівня Девіда Еліота? 
 
Щоб краще зрозуміти особливості та головні болі мистецтва на периферії, я звернувся до безпосередньо причетних до цього людей:
Павло Гудімов - галерист, куратор; людина, яка інвестує свої зусилля не тільки у мистецтво в Києві, а і за його межами. 
Сергій Радкевич (Teck) - художник, призер PinchukArtCentre; учасник "АмнезіЯ project"; живе та працює у Львові.
 
Сергій Радкевич. «Небесний півень»
 
- Які основні проблеми стоять перед художником, який працює за межами столиці? 
 
Гудімов П. - Ситуація віддаленості від центру у нашому суспільстві має свої плюси і мінуси. Перший мінус - це обізнаність, поінформованість художника. По-друге, це можливість відвідувати якісь події безпосередньо. Не обов'язково художнику. Будь-яка людина, віддалена від культурного центру, має більше докладати зусиль, щоб потрапити на виставку чи бієнале. Третя проблема - це репрезентація. Художнику, який живе далі від столиці потрібно знайти ту інституцію, яка буде показувати його виставки. А далі можна жити хоч в найвіддаленішому карпатському селі, якщо ти вже маєш де виставлятися. Разом з тим є і великі плюси віддаленості від Києва. По-перше, можна зосередитись на роботі і не відволікатись на велику кількість подій, які так чи інакше перебивають робочий процес. Будь-яка столиця - дорогá. І українська столиця не є винятком. Якщо десь далеко від Києва ви можете орендувати собі ангар для майстерні, то в столиці за ті ж гроші це буде значно менше приміщення. Загалом, за межами столиці працювати непогано, але мати свого агента чи інституцію, яка презентуватиме вашу творчість, необхідно. 
 
Радкевич С. - Проблем не існує. Є питання, над якими ти працюєш і які тебе хвилюють.
- Що потрібно зробити, щоб децентралізувати мистецтво в Україні? Чи є це проблемою сьогодні?
Гудімов П. - Цей процес відбувається в Україні, і не можна сказати, що він неорганічно відбувається. Звісно, можна запровадити державні програми децентралізації і підтримувати перш за все регіональні ініціативи. Але так чи інакше, кожне місто має свої музеї, культурні інституції. Часто навіть невеликі міста мають свої арт-центри, і добре, що вони існують. Так, вони існують поза якимись ринковими відносинами, але все буде змінюватись, як в тій самій "старій-добрій" Європі. Там навіть у невеликих віддалених містах відкриваються філіали музеїв, є свої арт-центри. Це сприяє процесу децентралізації, хоча Європа така щільна на культурний продукт і на місця репрезентації. Та все рівно є місця, де на сотні кілометрів немає музеїв. Водночас є такі, де на сотню кілометрів є не одна сотня музеїв. Тобто, цей процес має бути органічним. Ми не можемо прискорити його, але є декілька факторів, які впливають на його розвиток. По-перше, - це забезпечене населення, яке в більшості живе зараз у великих містах. Якщо далі буде переселення, децентралізація певної аудиторії, то відповідно, будуть з'являтися інституції  й та аудиторія буде ініціювати культурні зміни. Уже є непогані приклади. У Донецьку відкрили "Ізоляцію", два роки тому ми разом з колекціонером і меценатом Павлом Мартиновим відкрили арт-центр Я Галерея у Дніпропетровську. І далі буде. Ще не забувайте про масу вже існуючих інституцій, у тому числі державних. З часом вони будуть омолоджуватись, реформуватись. 
 
Радкевич С. - Централізація є, але на це зважати не потрібно. Можливо працювати у Луцьку, а виставлятись у Києві і за кордоном. Потрібно шукати свого глядача, який буде зацікавленим у твоїх роботах. Центр - це лише тусовка, а не мистецький осередок.
 
- За останній рік Ви реалізували досить багато проектів саме у Дніпропетровську, а не в Києві. Таким чином, Ви створюєте таку собі культурну альтернативу столиці. Це є саме та політика децентралізації чи, можливо, щось інше?
 
Павло Гудімов. фото: Тарас Хімчак
Гудімов П. - Я думаю, якщо порахувати, то все-таки, в Києві більше. Але дійсно, Дніпропетровськ має відмінну від Києва аудиторію. Молоду, жадібну до вражень, відкриту - і це великий плюс. Такої публіки я не зустрічав в Україні ніде. Тому там ми працюємо не просто в свою втіху, а ще й відчуваємо, що це впливає на нормальний діалог між художниками і аудиторією. Тож, я б і далі створював культурну альтернативу столиці, для цього потрібно ще більше зусиль. Поки що ми працюємо майже на повну.   
 
Це є саме та політика децентралізації. Тому що в столицю ми приїхали "по нужде" і, напевно, таким чином ми повертаємо борги всій Україні. Розмазуємо культурний шар по поверхні. Намагаємося рівномірно. Хоча я розумію, що це тільки початок.
 
Незважаючи на всю складність українських реалій, у нас є автономні мистецькі інституції, які успішно функціонують у Донецьку, Дніпропетровську, Львові та Києві. Жодна з них не створена за ініціативи держави.  
 
"Ізоляція" - з'явилась у 2010 році в Донецьку на території закинутого заводу з виробництва ізоляційних матеріалів. Сьогодні там реалізується безліч вітчизняних і міжнародних проектів, що суттєво сприяє утворенню діалогу між українськими та іноземними митцями. Саме завдяки таким проектам українське мистецтво повинне перестати бути ізольованим, бути за межами світового контексту.
 
"Дзиґа" - як мистецьке об'єднання, сформувалось у Львові у 1993 році. За двадцять років існування кількість реалізованих проектів уже давно перевалює за тисячу. Виключно важливими до сьогодні залишаються "Тижлень актуального мистецтва" та "Дні Перформансу у Львові". І, звичайно, Я Галерея у Дніпропетровську та Києві. 
Нещодавно Влад Троїцький у своєму інтерв'ю виданню KORYDORY розповів про те, що планує створити у Києві своєрідний мистецький кластер. Велика площа на Видубичах відведена під виставкові зали та театральні постановки. Поза тим Троїцького більше цікавить ідея створити умови для творчого середовища, де збиратимуться митці і разом варитимуть ідеї нових грандіозних проекти. 
 
Освоєння митцями покинутих індустріальних зон сьогодні є дуже актуальним якищем для України. І це вірний напрямок розвитку. Якщо в Україні надалі з'являтимуться місця зразка "Ізоляції", Я Галереї та кластери, де збиратимуться люди різних мистецьких інтересів (за ідеєєю Троїцького) - скоро ми матимемо міцну платформу для зростання українського мистецтва на всіх можливих напрямках. За умови, якщо такі формації з'являтимуться не лише в Києві. 
 
 
Сергій Нескажу
 

01.04.2013
 


Коментарі: 0

РЕКЛАМА

Молодість 2013Відпочинок у Карпатах