Апокаліпсис сьогодні


Історія далеко не завжди повторюється як фарс. Колись війна, що її вели США у В’єтнамі, призвела до бурхливого розвитку потужної культури спротиву, що далося взнаки і в новому голівудському кіні, в рок-музиці, і в образотворчому мистецтві. Тепер - знову війна, в Афганістані та Іраку, проте донедавна її образ формувався виключно завдяки мас-медіа. Здавалося, що в епоху прямих телерепортажів з поля бою кінематографістам нема чого робити. Але чим далі, тим більше в прокат виходить фільмів з довгоочікуваною пацифістською інтенцією. Ще рано говорити про “іракське” кіно, та все ж маємо кілька помітних робіт, що з’явилися в останній рік.

Зрежисована правда

Брайан Де Палма, власне, зробив собі ім’я саме на в’єтнамській тематиці, знявши у 1960-70-х низку успішних фільмів за участю таких зірок, як Роберт Де Ніро. Одна з цих картин - сатиричні “Поздоровлення” (1968) отримала “Срібляного ведмедя” у Берліні. Майже через 40 років вже “іракський” фільм “Відредаговано” / Redacted також отримує другу нагороду на престижному фестивалі, цього разу у Венеції - “Срібляного лева” за кращу режисуру. Між цими фільмами особливих проривів не було, хіба що кілька комерційних проектів на кшталт „Шляху Карліто” (1993) чи першого блокбастера з серії „Місія: нездійсненна” (1996). Здається, Де Палма як режисер якнайкраще почувається у гостро конфронтаційних умовах. Отже, тепер для нього слушний час.

З візуальним вирішенням режисер особливо не мудрував – позаяк образ війни сформований телебаченням і відео, такі ж ракурси мають складати і художній фільм. За сюжетом, стрічку начебто змонтовано з аматорських матеріалів, зафільмованих кількома солдатами, котрим роздали портативні камери. Також залучаються записи камер спостереження, зйомки репортерів, відеопротоколи допитів у військовій прокуратурі. Одним словом, зроблено все (оператор - Джонатон Кліфф), щоб переконати глядача в тому, що фільм відтворює абсолютно реальні події.

Подія дійсно мала місце. Влітку минулого року американські солдати, зґвалтувавши 14-річну іракську дівчину, вбили її та всю її родину. Жахливий злочин був скоєний у Самаррі неподалік від Багдаду, отримав всесвітній розголос і в певному сенсі став символічним. Спочатку автори ще намагаються якось урізноманітнювати драматургію: наприклад, заявляють доволі цікаву тему з книгою Соммерсета Моема, котра і починається з притчі про побачення в Самаррі. Але доволі швидко всі ті інтелектуальні ігрища закінчуються, і фільм остаточно перетворюється на памфлет.

Жах і абсурд війни можна передати різними способами. Наприклад, просто, без жодних коментарів, змонтувати справжні документальні кадри з жертвами та жорстокими сценами. Можна, знявши ігрову стрічку, подати кровопролиття у похмуро-сатиричному, гротесковому ключі. Можна взяти історію однієї маленької людини на війні – солдата або мирного мешканця – і через цей приватний випадок розгорнути всю нелюдяність і безум війни як такої. Засобів багато, і всі вони, за умов майстерного використання, можуть досягти мети. Імітуючи документ, Де Пальма прагне досягти максимального ступеню щирості, якнайглибше вразити глядача, передати йому пряме і жорстке послання: мовляв, ось вона, правда. Та все ж таки, зробити твір за реальними подіями і сказати правду з екрана – це різні речі, оскільки тут правда – це поняття не публіцистичне, а художнє, котре потребує в першу чергу відсутності фальшу у самого художника. Ось саме з цим у Де Пальми проблеми.

Можна, звичайно, говорити про дрібниці – наприклад, один з ґвалтівників важить аж ніяк не менше 150 кілограмів, і це не м’язи, а саме жир, велике пузо; такого товстуна навряд чи взяли б у діючу армію, та ще й на фронт. Але прогалина в іншому. Поставивши перед собою надзавдання будь-якої ціною звинуватити американську армію у веденні несправедливої війни, режисер знехтував мистецькою, кінематографічною переконливістю. Він споруджує окупований Ірак в Йорданії, але цей блокпост і руїни довкола складно сприйняти по-іншому, аніж декорацією в стилі CNN. Він показує те саме зґвалтування, але це також лишається імітацією, причому погано зіграною, боязко зрежисованою – камера відводить погляд якраз тоді, коли треба було дивитись до кінця. Недолуга постановка цієї сцени не б’є по залу з потрібною силою, лишаючись такою собі вправою в правдолюбстві. Те ж стосується і більшості інших епізодів насильства – нас лякають, а нам не страшно. Жодного по-справжньому гострого, вражаючого моменту.

Інша прикра нестача - сильні, переконливі акторські роботи. Герої – без змін: з самого початку як були одновимірними дрібними бісами, солдафонами чи переляканими обивателями, так і лишилися – але ж найважливішим і мав би бути чесний аналіз того, як цілком нормальні хлопці могли дійти до такого озвіріння; адже саме це і є найтрагічнішим на будь-якій війні. Натомість Де Пальма псує драматургію „Відредаговано” все більшими компромісами, аж поки під вагою цієї саморедактури фільм не починає йти на дно. І не допомагають фотографії реальних жертв війни, показані наприкінці під надривну музику Пучіні – режисер таким чином просто розписується у власному безсиллі, - справжня, незрежисована правда так і лишилася за рамками його роботи.

У долині зла

Зі свого боку, Пол Хаггіс в своїй картині “В долині Ела” / In the Valley of Elah імітаціями не зловживає. Звичайно, там є певна кількість зйомок, зроблених на камеру мобільного телефона сином головного героя. Але ці псевдодокументальні вставки виконують суто допоміжні, ілюстративні функції.

Власне, уривки з мобільного – єдине, що лишилося у старого Хенка (Томмі Лі Джонс) від його дитини. Бо юнак зник невдовзі після повернення з Іраку. Тож Хенк, ветеран поліції, береться за власне розслідування, а допомагає йому детектив Емілі Сандерс (Шарліз Терон). Пол Хаггіс розповідає про те, що трапилося після війни – і це виявляється набагато страшнішим, аніж сама війна.

Професійна біографія Хаггіса здається не надто тривалою порівняно з кар’єрним списком Де Пальми, проте в ній такі здобутки, як авторство сценаріїв до „Малої на мільйон доларів” та „Казино „Рояль”. Його попередня, фактично, дебютна картина „Зіткнення” отримала три „Оскари”. В тому фільмі режисерові вдалося показати відчуження, що зростає всередині будь-якої спільноти незалежно від країни проживання, соціальних умов тощо. Цього разу Хаггіс іде далі. В його інтерпретації війна виглядає як свого роду важка хвороба, як епідемія дегуманізації – той, хто одного разу потрапив туди, втрачає людську подобу, причому незворотньо. Робоча назва картини – „Смерть і безчестя” – здається більш прийнятною, адже долина Ела – це біблійне міфологічне місце, де Давид переміг Голіафа. Проте перемога Хенка – остаточне з’ясування обставин зникнення його сина – здається не такою вже й бажаною. Бо правда виявилася аж надто страшною. Долина Ела перетворилася на долину торжествуючого зла, де нема ані переможців, ані переможних, -самі лише жертви. І саме тому картина Хаггіса є набагато чеснішою та переконливішою, аніж „документалістська” спекуляція Де Пальми.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК




24.12.2007
 


Коментарі: 0

РЕКЛАМА

Молодість 2013Відпочинок у Карпатах