Хана Махмальбаф: той біль, який рветься зсередини, неможливо виказати м’яко


Хана Махмальбаф — молодша дочка знаменитого іранського режисера Мохсена Махмальбафа. Її старша сестра Саміра, брат Марзіх, мати Майсам — теж режисери і сценаристи. Хані лише 19, однак уперше вона взяла в руки камеру вже у вісім років. До цього часу знімала документальні стрічки про те, як працює Саміра; один із цих фільмів, «Радість божевілля», був відзначений на Венеційському фестивалі у 2003 році.

Цього року на екрани вийшов повнометражний дебют юної режисерки «Будда вибухнув від сорому».

Для першого фільму Хана обрала дуже непросту країну — теперішній Афганістан, охоплений війною і злиднями, ба більше — зйомки проходили у тій сумнозвісній місцині, де таліби зруйнували гігантські статуї Будди. Весь жах тамтешньої ситуації показаний очима дітей — місцеві дітлахи грають всі основні ролі. Головна героїня — маленька дівчинка на ім’я Бахтай (чудове виконання Нікбахт Норуз), котра протягом фільму намагається потрапити до школи, але їй постійно не щастить: немає грошей на зошит і олівці, в чоловічу школу її не беруть, для іншої школи вона замала, до того ж її постійно переслідують місцеві неповнолітні хулігани, котрі грають то в талібів, то в американців — і, відповідно, третирують бідолашну Бахтай то як язичницю, то як терористку.

Робота з акторами-дітьми загалом вдала, однак Хана в певні моменти використовує аж надто прямолінійні прийоми для розчулення глядача. Компенсується це впевненою режисурою, яскравими візуальними образами, насиченістю локальних кольорів (бірюзове небо, вохриста земля, ціла веселка у вбраннях дівчат), що нагадує фільми Махмальбафа-старшого, дотепністю деяких сцен і переконливо висловленою позицією авторки.

Стиль родини Махмальбафів можна охарактеризувати як іранський поетичний реалізм; в яскравості кадру, колоритності персонажів відчувається вплив Сергія Параджанова, водночас — це завжди про простих людей та про те, як їм вдається зберегти власну гідність і життя за дійсно нелюдських обставин.

«Будда вибухнув від сорому» відзначений призами на низці фестивалів, у тому числі й Гран-прі київської «Молодості». Після фестивальної прем’єри Хана зустрілася з пресою, а також відповіла на запитання кореспондента газети «День».

Як формувалася ваша фахова освіта? Адже про кіношколу Мохсена Махмальбафа ходять легенди...

— Кінематографічна школа Махмальбаф — це ніщо інше, як сім’я, певні традиції. Я вам зараз дещо поясню. Моя сестра Саміра, коли мені було 8 років, а їй чотирнадцять, сказала батькові, що вона більше не хоче відвідувати звичайну школу. Вона сказала, що хоче стати режисером, і щоб він її навчив. Традиційна освіта не була цікава для Саміри.

— Чому?

— Там, окрім теології та того, як носити хустку та закривати плечі, більше нічого не викладали. Я також ходила у звичайну іранську школу, і мені теж не дуже подобалися речі, яких там навчали, — наприклад, що треба рукави опускати, інакше Господь тебе спалить, бо не вдягаєшся як належить. Батько сказав, що не може окремо вчити спочатку Саміру, потім мене, потім брата. Тож, коли ми цього хочемо, тоді ми теж маємо про це сказати і будемо вчитися разом. І я у вісім років так само покинула школу і перейшла до школи мого батька.

— Що ви вивчали?

— Різні мистецтва. Оскільки мій батько дуже гарний режисер, йому довелося пожити в різних країнах світу. Тож уроки не обмежувалися лише кінематографією: були три види дисциплін. Перші присвячувалися тому, як нам пристосуватися до життя, оскільки доводилося дуже багато переїжджати і дуже багато чого знати. Ми вчилися і куховарити, і водити машину, і плавати, вивчали краєзнавство. Щодо другої групи занять я можу сказати, що нас навчали тому, як стати хорошими людьми: це включало в себе психологію, соціологію — адже режисер повинен не лише знімати фільми, а й розуміти людей, сприймати їхній біль і передавати його на екрані. А третя частина — то власне кіно. Живопис, операторська майстерність, монтаж — усе, що якимсь чином стосувалося кінематографа. Та все одно це не були звичайні уроки. Ми могли вчитися в день по 16 годин, або два дні поспіль без жодної зупинки, а потім вже відпочивати.

— Ви вірите, що кіно здатне покращити життя?

— Я вважаю, що моє завдання в тому, щоб показати справжню ситуацію, сьогодення Афганістану, щоб сприйняти той біль, який зараз існує, та передати його людям, які хочуть знати, що зараз робиться. У світі не розуміють Афганістан, нічого про нього не знають. Як ось у моєму фільмі — стоїть поліцейський і регулює рух, якого насправді немає. Але ж недарма хтось сказав, що хороший політик — не той, хто добре бачить майбутнє, а той, хто добре розуміє сьогодення.

— Ми бачили, де зруйнували Будд, по телебаченню. А що це за місцина, які люди там живуть?

— Фільм знятий у місті Бам’ян. Там було багато стародавніх статуй Будди. Вони існували до того часу, поки таліби не замінували їх. Там жили звичайні люди, проте під кінець зйомок їх переселили і зробили там щось на кшталт музею. Я фільмувала у такій місцевості, бо хотіла показати контраст між станом справ у Афганістані та в решті світу. Адже дехто думає, що в країні, де стоять статуї Будди, завжди пануватиме мир. Однак навіть там, де є такі священні пам’ятки, їх можуть руйнувати і може існувати насильство.

— Звідки у вас знання Афганістану?

— Ця країна межує з Іраном. Там розмовляють такою самою мовою, як в Ірані. Їхня культура також дуже подібна до іранської. Я вперше почула про Афганістан і дізналася, що там війна, коли мені було 10 років. Уже в дитинстві дуже багато їздила туди, працювала там, бачила, що там відбувається. І навіть якби я там не була — є дуже багато людей з Афганістану, які живуть в Ірані й яких я знаю. Батько майже 20 років тому теж створив фільм про Афганістан, який називався «Велосипедист», а на початку 2001-го — картину «Кандагар». Але й тоді люди теж нічого не знали. Пам’ятаю, коли ми з батьком приїхали на фестиваль, і його спитали: «А про що ваш фільм «Кандагар»?» Батько відповів: «Про Афганістан». Але наші співрозмовники навіть не відали, де це. У Каннах нам казали, що краще випити кави з друзями, ніж дивитися таке кіно. Але незабаром були підірвані Вежі у Нью-Йорку, і лише тоді в світі звернули увагу на Афганістан, і фільм «Кандагар» став відомим. Мій батько сказав: «Так це той самий фільм. Я кажу те ж саме, що й тоді». Але тепер вже і Америка, і світ хочуть бачити це. До речі, «Будда» в нашій родині є вже 18-м фільмом про Афганістан...

— А там його хтось бачив?

— Я пообіцяла, що першою країною, де подивляться цей фільм, буде Афганістан, — причому саме біля тієї зруйнованої статуї Будди — так, щоб звичайні люди, оті діти, які знялися у мене, побачили стрічку. І фільм там показали декілька місяців тому, а дівчинка, котра зіграла головну роль, теж там була, і їй дали нагороду.

— Ваш батько говорив, що його фільми заборонені в Ірані. А що з «Буддою»?

— Два роки тому, коли я тільки задумала зйомки «Будди», його сценарій був переданий на затвердження до Іранського міністерства культури. Фільм вже є. Ви його бачили. На багатьох фестивалях по всьому світі він показаний. А в Ірані я досі не отримала дозвіл на його зйомки.

— Тож чи можна вважати «Будду» в певному сенсі протестним кіном?

— Я проти політичної інтерпретації. Політикам треба замислитися над тим, що вони роблять, відкинути свої протиріччя. Треба забути про американців, талібів, росіян, комуністів. Світ є неподільний, проте політики схильні сприймати його розділеним, створювати кордони між країнами. Я не лише іранка, я ще й людина. Незважаючи на те, що фільм знятий в Афганістані, він не лише про цю країну — він про все людство, про стан людства після війни. Про дітей в усьому світі. Подивіться — дорослі люди чинять стільки насильства, подають дуже поганий приклад, і зовсім не думають про те, наскільки сильно це впливає на дітей. Якщо діти звикнуть до насильства, то наше майбутнє просто жахливе. Якщо ви хочете, аби виросла троянда, потрібно посадити паросток троянди. А ми сіємо лише ненависть та жорстокість. Мій батько каже, що якби замість бомб політики на Афганістан кидали книжки, то життя там було б набагато кращими. Якби у світі по долару, що йде на кожну бомбу, витратили на відбудову Афганістану, тоді б люди були там набагато щасливішими. Я хотіла сказати — «дорослі, подивіться на своїх дітей, чим вони займаються, в яких умовах живуть!»

— Але ж ви не будете заперечувати, що ваш фільм зачіпає тему безправності жінок у мусульманському середовищі?

— «Будда» — про людину на Землі. Чоловік, жінка, старий, молодий... Половина людства, що належить до жіночої статі, досі перебуває під певним тиском. Ви можете заперечити, що тільки в Ірані жінки безправні, а в решті світу все нормально. Насправді це не так. Можливо, в Ірані мене змушують надягати хустку, а в Афганістані взагалі закривати обличчя, але і в решті світу жінки все одно йдуть за чоловіками, вони позаду. Подивіться, скільки жінок є президентами якої-небудь країни? Я жінка. Мої мама й сестра також. Як же ми можемо не говорити про ті проблеми, з якими стикаються жінки? Але я кажу про біль та неприємності, які трапляються і з жінками, і загалом з усім людством. В Ірані хустку надягають на голову. Але і по всьому світу цю хустку надягають на думки людини, на її сприйняття. Не дають нормально висловлювати свої погляди.

— У вас були кращі умови, ніж у більшості іранських жінок. Ви народилися в родині, де свобода є найважливішим поняттям.

— Не можна сказати, що в нашій родині свобода — у нас просто рівність. Якщо ми стаємо рівними з чоловіками, то вже кажуть, що ми вільні. Ні. Мій батько ставиться до мене так само, як і до мого брата, і дає мені стільки ж свободи, скільки йому. Нема жодної відмінності. Але через те, що ми, жінки, так довго були під утиском, ми зараз думаємо: «Боже, скільки нам свободи дали». А це просто рівність. Я дівчина, я молодий режисер. Я 19 років прожила в Ірані й 19 років відчувала на собі те, що жінки там відчувають кожного дня. Я хотіла донеси до світу цей біль. Я кажу з позиції жінки, яка там прожила і це відчула на собі.

— І все ж ситуація у вас здається екстраординарною...

— Речі, показані у фільмі, відбуваються в Афганістані насправді. Я лише показала те, що там уже є. Діти, що в мене знялися, звикли таке бачити щодня.

— Чи ви не побоюєтесь, що вам закинуть бажання надто легким способом витиснути сльози з глядача? Адже це доволі просто зробити, показавши дітей, які страждають.

— Я не хотіла, щоб розплакались усі люди на Землі. Я не збиралася змушувати глядачів засмутитися. Я хотіла закликати, щоб нам припинили допомагати, скидаючи бомби нам на голову, принижуючи нас. Ви нікому не допоможете, вбивши дітей чи дорослих. Я показую політикам результат їхньої власної роботи. Це як дзеркало — ви бачите, що робите щось недобре, ви маєте це усвідомити і більше не робити.

— Як вплинула участь у фільмі на самих дітей?

— Я не можу просто зняти фільм і про все забути. Я також допомогла тим дітям. Дівчинка, що знялася в головній ролі, тепер навчається у школі, також інші діти, які там знялися. Коли ми знімаємо, завжди беремо акторів із простих людей, і потім моя сім’я допомагає їм. Навіть акторів, у тому числі дітей, які знімалися 15 років тому в фільмах мого батька, ми досі підтримуємо, щоб вони могли продовжити навчання, розвиватися.

— Яким буде ваш наступний фільм?

— У «Будду» я вклала дуже багато енергії, побувала з ним на багатьох фестивалях. І зараз я від глядачів отримую цю енергію назад, аби продовжувати роботу. А також, допоки їжджу по світу, я збираю матеріал, пишу багато різних історій, але ще не знайшла ту, яку хотіла б утілити на екрані. А втім, нещодавно я закінчила невеличку стрічку про те, як Саміра працювала над картиною «Двоногий кінь».

— Це вже не перший ваш фільм про Саміру. Наскільки складно знімати власну сестру?

— Можливо, комусь це і складно, але ж я вже у 8 років зняла перший фільм про неї цифровою камерою прямо на майданчику. Тому я до таких складнощів звикла. І загалом мені дуже подобаються складності. Мені теж дуже сподобалося знімати фільм про те, як знімається кіно. Саміра мене тоді спитала: «Ти взагалі збираєшся кидати кінематографію?» Я відповіла: «Ні, я в неї закохалася».

— До речі, спілкуючись з вами, мушу зазначити, що ви маєте твердий командний голос...

— Невже?

— Як і у Саміри, якщо згадати «Радість божевілля».

— Ну, коли живеш у таких умовах утисків, як в Ірані, це якось загартовує характер і формує голос. Той біль, який рветься зсередини, неможливо виказати м’яко.

— Мабуть, легше і на знімальному майданчику?

— Та ні, в мене такий голос був із дитинства. В Афганістані ти не можеш поводитися як така собі беззахисна дівчина. Коли приїздиш туди і бачиш усі ті жахи, це якось налаштовує по-іншому. До речі, сестра моя більш жіночна, в неї і голос спокійніший, і манери більш м’які... Ну, такий у мене голос, що я можу зробити? Але дітям я таким тоном ніколи не наказувала.

— До речі, діти в Європі мають можливість вчитися, але часто не хочуть користуватися нею. Ваша дівчинка — навпаки, прагне знання, однак її позбавляють можливості знати.

— Школа в моєму фільмі не є школою у прямому розумінні; це те, як діти бачать життя довкола себе, як вони його копіюють. Діти копіюють усе, що роблять дорослі, а потім виростають дуже схожими на них. А похід до школи — це більше символічний жест. Насправді це крок до пізнання своєї культури і також показник того, що дорослі абсолютно не хочуть у цьому допомогти. Вона прагне вивчити веселу історію, знати щось світле, — а їй не дають цього, розповідають щось геть інакше. Якщо дорослі нічого не дають, дівчинці самій доводиться йти і шукати потрібні їй знання.

— Слова «Я не хочу вмирати» — чи це кінець дитинства для Бактай?

— Така ситуація трапляється дуже часто. Наприклад, коли в Афганістані комуністів змінили таліби, ті люди — а їх було чимало, — що вважалися комуністами, мали внутрішньо померти, вбити свої ідеали, стати інакшими, аби вижити. Таліби являли собою наче частину культури, що вкорінилася. Таліб — це ж був не просто хтось, це був чоловік, чи брат, чи син, чи співробітник вашої сусідки. А потім прийшли американці, і людям довелося знову пристосовуватися, вбити все, до чого вони звикли, померти і народитися наново абсолютно інакшими людьми. Таке переживають дуже багато народів, коли змінюються режими або релігії. Цілі народності були змушені зникнути для того, щоб продовжити існування.

Дмитро Десятерик
фото: Тарас Хімчак




16.12.2008
 


Коментарі: 0

РЕКЛАМА

Молодість 2013Відпочинок у Карпатах