Імпорт, експорт, секс і смерть

Зайдль починав як документаліст, однак його повнометражний ігровий дебют “Собача спека” став більш ніж успішним, принісши його режисеру Гран-прі журі Венеційського кінофестивалю у 2001 році і статус одного з найпомітніших європейських постановників. Зрозуміло, що нового фільму від Хайдля чекали з нетерпінням.

Українські епізоди зняті на Донеччині та в Ужгороді. Головну героїню – медсестру Ольгу, що вирушає в пошуках кращої долі за кордон, грає Катерина Рак – провідна акторка Миколаївського художнього драматичного театру. Вона – одна з небагатьох професійних виконавиць у стрічці. А втім, щодо виконавців треба зауважити, що, не забуваючи про свої корені, Ульріх максимально “документалізує” свої ігрові роботи. Саме зображення непоказне, часто-густо надстатичне – камера подовгу тримає один кадр без жодних змін і подій, однак моменти застигання змінюються жвавою ручною зйомкою. Відповідно, серед акторів переважають непрофесінали – так, у сценах у лікарні для тяжкохворих старих людей знімали насправді немічних дідусів та бабусь, а також персонал закладу. Дивитись на повільно вмираючих людей, багато з яких марять наяву, надзвичайно тяжко. І тут якраз відповідь тим, хто може закинути режисерові намірено чорнушне зображення сучасної України. По-перше, наша країна за межами Києва та великих міст, як би це прикро не звучало, дійсно складається з отаких от злиденних містечок, де лікарям не платять зарплату і не опалюють як слід будинки. По-друге, для Зайдля немає принципової різниці між Сходом і Заходом. Направду йому байдуже до будь-якого комфорту. У тій таки Австрії він обирає для зйомок цей жахливий хоспіс для самотніх старих, у Словаччині – циганське гетто, в Україні – обдерту промзону, а головним героєм з західного боку робить справжнього безробітного Пауля Гофмана, котрий і у фільмі не може знайти себе і тому вирушає в Україну. Зайдлеві вважливо дати картину світу, незатишного у будь-якій точці незалежно від географічних координат. Тож, заінтригувавши глядача двома схожими у своїй необлаштованості героями, - Ольгою і Паулем - режисер так і не дає їм зустрітитися: кожне з них має власне уявлення про краще життя, тому вони проходять повз одне одного у діаметрально протилежних напрямах. Тут важливі саме дві оповіді, дві долі, які, однак, несуть на собі однаково важкий буттєвий тягар.

Дмитро Десятерик