Нова хвиля: зроблено в Румунії


Коли великого французького драматурга румунського походження Ежена Йонеско спитали про мистецтво на його історичній батьківщині, він висловив сумнів у тому, що воно існує. І дійсно, в культурному відношенні Румунія – суцільна терра інкогніта; окрім Йонеска, світова література ще знає засновника дадаїзму, геніального скандаліста Трістана Тзара. Що ж до кіна, то тут хіба що промигне в пам’яті людей, котрі добре пам’ятають радянську епоху: був, був колись за раннього Брєжнєва цілий цикл пригодницьких стрічок про мужнього комісара Міклована. І ось раптом – сенсація. На цьогорічних Каннах віддають “Золоту пальмову гілку” румунській картині “4 місяці, 3 тижні та 2 дні” (режисер – Крістіан Мунґіу / Cristian Mungiu); картина також є претендентом на “Оскар” у категорії “найкращий іноземний фільм”. І це не просто політкоректні жести, бо наче нізвідки з’являється ще ціла низка імен та назв; неабиякий успіх в українських кіноманів має також “Каліфорнійська мрія” Крістіана Немеcку / Cristian Nemescu. Власне, ці дві стрічки і є найбільш показовими з огляду на румунський кінофеномен.

Просто і страшно

Один з сучасних румунських режисерів сказав, що глядач має виходити із залу сміючись, але з відчуттям, що він живе у кошмарі. “4 місяці…” / 4 months 3 weeks and 2 days багато в чому відповідають цій концепції. Це історія одного дня в Румунії 1987 року, від ранку до пізнього вечора, а героїнями є двоє подружок-студенток, одна з яких змушена зробити підпільний аборт – адже, за чаушесківським законом 1966 року, такі операції в країні були офіційно заборонені.

Почавши з ранку в гуртожитку, Мунґіу не пропускає ані найменшої подробиці, прописує весь той злиденний побут з його підпільними цигарками, капцями, погодинною гарячою водою. Він проводить головних героїнь по всіх поверхах суспільства, і ніде – жодного затишку, завжди неспокій; фактично, дівчата всюди є непрошеними гостями: в готелях, де завжди немає місць, у власному гуртожитку, в домах привілейованих батьків їхніх коханців. Але режисер уникає викривальної пози, якихось філіппік на адресу клятого режиму; в цій реальності люди просто так живуть, це для них звичне середовище існування. Тут повністю відмінена будь-яка приватність життя, натомість переступ закону є нормою – але і саме поняття норми здається повністю втраченим. Насправді у цього образа дійсності стільки ж спільного з Румунією Чаушеску, як і з будь-якою бідною місциною Європи. Ба більше, Мунґіу вдається – поступово, непомітно для глядача - створити надзвичайно переконливу атмосферу того таки кошмару, похмурого і переконливого сновидіння, не в останню чергу завдяки дуже самобутній манері зйомки, застосовуючи ручну камеру з небаченим рівнем свободи. Зображення то вибухає якимись неймовірними судомами, то застигає у млявому галюцинозі, чи починає нерівно тремтіти, знову починає параноїдально метушитися. У картині є просто вражаючі моменти, на кшталт довгої прохідки однієї з дівчат по нічному місту з мертвим ембріоном у торбиночці – камера створює настільки потужне враження цього хаотичного бігу, контрасти чорних тіней і спалахів електрики так б’ють по нервах, що страх героїні відчуваєш майже фізично. Загалом, такої сцени тривоги та страху в європейському кінематографі останніх років бачити ще не доводилося. В цілому, візуальна майстерність плюс ідеальне відчуття ритму у режисера роблять фільм до всього іншого ще й дуже динамічним, захопливим.

Загалом, вся та історія маленького вбивства розказана якнайповніше, від початку до кінця. Це завершена драма - що важливо, драма висока, незважаючи на підкреслено буденну фактуру. І свої нагороди вона заслужила.

Мрія про свободу

Немеску став відомий українським кіноманам ще минулого року – його сповнена гумору і гіркоти середньометражна стрічка “Марілена П7” про безотвітне кохання підлітка до повії Марілени отримала приз на минулорічному фестивалю “Молодість”. Автор за нагородою так і не приїхав – якраз у ті дні режисер, якому не виповнилося ще й 30, трагічно загинув у автомобільній аварії власне, тож “Каліфорнійська мрія” стала його першим та останнім повнометражним твором.

“Каліфорнійська мрія” / “ California Dreamin`” – це п’ять днів з життя провінційного містечка, в якому застряг цілий ешелон з американськими вояками, зупинений впертим станційним доглядачем, таким собі Дояру (Разван Василеску). Цей Дояру – справжній розбійник: зупиняє і обкладає даниною всі поїзди, що проходять через його станцію. Грабуючи ешелони з сировиною та готовою продукцію, йому вдалося навіть розорити сусідню фабрику, котру він мріяв купити. Жодна влада йому не указ, уряду він не боїться, бо знає, що замінити його на цій роботі просто нема ким. Проте інцидент з потягом НАТО є, насправді, ідеологічний: вояки їдуть до Югославії, котру бомбардують США, а Дояру це дуже не подобається.

Змушений постій призводить до збурення тихого провінційного життя, й до суперечливих стосунків притягнення-відштовхування надто різних людей. На відміну від Мунгіу, котрий більш схильний експериментувати з зображенням, з видовищною матерію фільму, Немеску робить акцент на опуклих характерах, яскравих акторських роботах. Він майстерно проводить одразу кілька ліній конфліктів, переплетених із потягом до іншого (інших): між дочкою Дояру, красунею Монікою (Марія Дінулеску) та молодим сержантом Девідом (Джемі Елман), між Монікою та закоханим у неї місцевим хлопцем Андрієм (Александру Маргінеану), між Дояру та керівником вояків, капітаном Дугом Джонсом (голівудський майстер епізодів Арманд Ассанте), та між, знов-таки, між упертим залізничником та громадою містечка, очолюваною мером. Всі ролі, аж до найдругорядніших, запам’ятовуються, - в кожній є свій набір неповторних рис. Просто-таки розкішний трагікомічний дует утворюють Ассанте і Василеску: простий американський вояка проти зовсім не простого румунського чолов’яги. Зрозуміло, що в цій війні характерів і темпераментів кожен веде свій бій: мер міста, хоча й корумпований хабарами від Дояру, мріє будь-що його позбавитися, Моніка прагне вирватися з провінційного глухого кута, Девіда ігнорує далека американська подружка, ну а капітану, певна річ, треба потрапити на місце призначення. А початок історії Дояру взагалі сягає часів Другої світової, коли його, ще малу дитину, розлучили з родиною; обіцяли, що це тимчасово, що ось-ось прийдуть американці-визволителі – але цього так і не відбулося.

Фільм зроблений майстерно в усіх компонентах: Немеску вміє робити насправді смішні сцени, прекрасно працює з акторами. Що ж до манери зйомки, то тут теж працюють ручною камерою (оператор – Лівіу Маргхідан), але більш стримано; та втім, того ледь помітного тремтіння вистачає, щоб наситити більш ніж двогодинну стрічку необхідною динамікою. Немеску не забуває і про драматургічний бік - довівши напруження в сюжеті до граничної межі, обрушує на зал феєричну розв’язку з ефектно поставленими вуличними боями і салютом на додачу; камера у цьому епізоді танцює таку скажену джигу, що куди там будь-яким бойовикам.

Та в будь-якому разі, бунт – то лише вияв жадання, котрому в більшій чи меншій мірі покірні всі герої фільму. Адже “California Dreamin`” – це ще й пісня, якою вибухає фінал картини, це хіт культової групи 1960-х “The Mamas and The Papas”, котрий став одним із символів хіпівської епохи, коли спільний порив до свободи був як ніколи сильним. Власне, фільм Немеску саме про те, що об’єднує навіть ворогів, – про свободу, которої, як відомо, ніколи не буває замало і за яку інколи доводиться сплачувати надто високу ціну.

P. S. Є в тому і один важливий урок для українських кінематографістів. І Немеску, і Мунгіу з’явилися наче нізвідки. Обидва закінчили один і той же Університет театрального мистецтва і кінематографа в Бухаресті, за кордон на стажування ніколи не вибиралися. Тобто, з великою ймовірністю можна стверджувати, що в Румунії, котра ще при Чаушеску потерпала від тотального дефіциту аж до картокової системи, а потім тяжко вибиралася з тих комуністичних тенет (навряд чи й зараз там аж так солодко живеться), у молодих режисерів навряд чи були кращі стартові умови, аніж в їхніх українських колег. Ба більше, ми хоч можемо похвалитися славетним минулим – “Землею” та “Тінями забутих предків”, а в них, здається, не було й того. Але ось ці злидні, руїни та фактичну відсутність школи вони перетворили на нову якість кіна – нову не тільки для них, а й, як виявилося, для світового кіна загалом. Тож і виникає резонне питання: чим ми гірші? Адже зараз якраз і настав час отаких негучних, проте жорстких історій, такої собі реінкарнації реалізму. І, впевнений, таланти для того – як показала та ж цьогорічна “Молодість” – є. Треба лише трохи, зовсім трохи, допомогти, хоч би доброї плівки дати, наприклад. Інше докладеться.

Бо, врешті-решт, має ж бути колись і в нашому кіні свято.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК




10.12.2007
 


Коментарі: 0

РЕКЛАМА

Молодість 2013Відпочинок у Карпатах