Моя дружина пише лист до Такеші Кітано


Такеші Кітано

18 січня японському режисеру виповниться 57 років.

Моя дружина пише лист до Такеші Кітано. Вона заточує палички зі слонової кістки, принесені з японського ресторану, змочує їх у чорнилі, налитому з принтерного картриджа, накручує пасмо волосся на лівий вказівний палець, поглядає на монітор комп`ютера, на якому «Кікуджиро» або «Феєрверк» у форматі MPEG4, і пише свого листа.

Такеші Кітано - японський і кіношний Чєхов наших днів. Із блазнів у люди. Завмер, застиг перед обличчям смерті, ані кроку: назустріч або геть. Не втручається, говорить як є. Він знімає смерть, як оператор-анімаліст яку-небудь рідкісну пташку – у сельві або на полюсі. Ця пташка раз на 50 років вилітає зі свого дупла, щоб поспівати і спаруватися. Побачити її поблизу - неймовірна вдача. Тому не можна її злякати - треба залягти у сніг і чекати, протираючи найкращі об`єктиви, щоб відзняти цю пташку-смерть.

Такеші Кітано правий - про що ж іще знімати?

Моя дружина пише лист до Такеші Кітано. Вона дякує йому за колір, за небо і за море, за кожен кадр, але й за один кадр у кожному фільмі - окремо. Вона, моя жінка, розуміє, що, окрім Такеші Кітано, тут нема з ким поговорити про цей один, але головний кадр, хоча насправді він нічого й не значить. Вона знає, що тільки японці, і, напевно, китайці, ну може ще іранці здатні говорити про те, про що в наш час не прийнято - враховуючи смерть, що містить розмову про життя. Вона ж, моя дружина, не сліпа, вона бачить, що тільки Такеші Кітано, ну може ще один китаєць, і можливо ще одна іранка, наважуються поговорити просто і складно, описати, а не пояснити, поспівчувати, а не допомогти - покірно й хоробро.

Моя жінка абсолютно права в тому, що пише до Кітано. Бо життя минає надто швидко, бо на Землі замало зручних нагод поговорити з людиною, яка далеко - в інших снігах, інших вітрах. Життя раз! - і не життя. Чи вистріл проміж, чи дзвіночок - зовсім не має значення. Раз! - і не життя. І нехай це все, і життя, і смерть, пояснює Кітано чи якийсь там китаєць, аніж безсловесний і безсилий, скажімо, Бог. Тому що Бог тут ні до чого - його нема. А Такеші є, хоч і дуже далеко - в Японії. Проте електронний лист дійде швидко, майже миттєво, а це також диво.

Моя дружина пише лист до Такеші Кітано і сумнівається: чи варто? Гадаю, що варто, гадаю, що треба писати, треба пробивати канали, треба виходити в простір, на море, у гори, на поля. Моя жінка народилася на Волзі, тому вона, в принципі, бачила красиву природу. Тобто, вона в змозі відрізнити красивий ландшафт від некрасивого. Тобто, вона має щось спільне з Такеші Кітано. Тому вона йому й пише – зокрема, саме тому.

Моя дружина, перед тим, як сісти за написання листа до Такеші Кітано, звикла до японської їжі, користувалась японськими парфумами і навіть одного разу пильно придивлялася до японських слів в інструкції до телевізора Panasonic – наче мала намір вивчати японську. Тобто, вона не одразу взялася листи писати, вона готувалася.

А моя мама іноді просто сідає біля вікна і дивиться, як гнуться дерева у дворі; гілки дерев, які я саджав дитиною; як гілки під вагою мокрого снігу гнуться, але не ламаються, а скидають сніг. І час, доки зісковзує сніг; і час, доки гілка згинається і розгинається; і час, доки моїй мамі цікаво за цим спостерігати. Як швидко час звільняє нас від тягаря життя. Як одного разу вони, час та життя, закінчуються - майже одночасно - і гілка у вихідному положенні. А ще поряд із нашим будинком був колись розкішний вишневий сад. Тепер на його місці, звісно, новий будинок, що, безумовно, правильно у будь-якому випадку.

Але ані дружина, яка пише лист до Такеші Кітано, ані мама, що спостерігає за гілками у вишневому саду, не думають останнім часом - я про це думаю, доки жінка і мати займаються своїми надзвичайно важливими, як мені видається, справами.

Текст – Николай Фохт (drugoe-kino.ru)
Переклав: Іван Матвіїв
фото: EDDY BRIERE


29.11.2006
 


Коментарі: 0

РЕКЛАМА

Молодість 2013Відпочинок у Карпатах