Покоління Чому?: Зеді Сміт про фільм "Соціальна мережа"


Передрук із сайту Західної Аналітичної Групи, переклад: Михайло Мишкало  

Рецензія на фільм "Соціальна мережа" [The Social Network]
режисера Девідa Фінчера, автор сценарію - Аарон Соркін
"Ти не гаджет: маніфест" [You Are Not a Gadget: A Manifesto] 
Джейрон Ланьєр [Jaron Lanier] 
Knopf, 209 pp.



 

Скільки років сьогодні охоплює покоління? Я мала б бути з покоління Марка Цукерберґа – в нас тільки 9 років різниці – але чомусь це не відчувається. Незважаючи на той факт, що можу сказати (як кожен, хто мешкав у кампусі Гарварду восени 2003 року) "я була там" у момент старту Facebook і пам’ятаю Facemash, ту метушню, яку він спричинив; також цю крихітну, витончену кінозірку, за якою, куди б вона не пішла, тягнувся по снігу слід хлопців-фанів, і сам жахливий сніг, який морозив ваші пальці і дух, спричинивши безкровну смерть білки з мого блоку: замерзнувши, нежива, вона була досконалою, як скляні квіти Blaschka. Без сумніву, з плином часу я вже не пам’ятатиму напевне свою наближеність до Цукерберґа так, як і кожен, хто жив у 1960-ті в Ліверпулі й зустрічав Джона Леннона.

Хоча тоді я почувалася далекою від Цукерберґа і всіх дітлахів Гарварду. Навіть ще більше, я все ще далека від них, оскільки все наполегливіше (свідомо, автоматично) відмовляюся від речей, які вони поділяють. У нас різні уявлення про багато речей. Особливо про те, що таке особистість або чим вона повинна бути. Мене часто хвилює, що моя ідея особистості є ностальгічною, ірраціональною, неточною. Можливо, покоління Facebook збудувало свої віртуальні палаци з добрими намірами, щоб поселити людей 2.0, якими вони насправді є, і я почуваюся некомфортно в їх товаристві, тому що зосталася людиною 1.0. І що більше часу я витрачаю з "хвостами" покоління Facebook (в особі моїх студентів), то дужче переконуюся, що дещо з програмного забезпечення, яке сьогодні формує їх покоління, не варте їх. Вони цікавіші, ніж воно. Вони заслуговують на краще.

The Social Network – це фільм, який майже вартий покоління Facebook, і цей факт – такий несподіваний – змушує сприймати стрічку з більшим задоволенням, ніж він, можливо, об’єктивно заслуговує. З першого епізоду зрозуміло, що це картина про людей 2.0, зроблена людьми 1.0 (Аарон Соркін і Девід Фінчер, яким, відповідно, 49 і 48 років). Це діалоги, заради Бога, зі стількома словами на хвилину, як у "Його дівчині П’ятниці". Хлопець Марк і його дівчина Еріка сидять за столиком у барі Гарварду й обмінюються словесними пострілами в цьому нестримному стилі Соркіна, який став відомим завдяки фільму "Західне крило" [The West Wing] (хоча ніколи жодна зі сторін не скаже "Ходімо зі мною" – за це ми повинні бути вдячні).

Але щось не так із цим юнаком: його погляд розсіяний; здається, що він не розуміє звичних мовних зворотів чи двозначності слів; він буквальний до образи, педантичний до агресивності. ("Фінальні клуби, – говорить Марк, поправляючи Еріку, коли вони обговорюють ці ексклюзивні гарвардські речі, – не клуби фіналів"). Він не розуміє, що відбувається, коли вона намагається розірвати з ним стосунки. ("Чекай, чекай, ти це серйозно?") Як і не розуміє, чому. Він не розуміє, що те, що він може вважати констатацією фактів, усе ще може мати для іншої особи певне персональне болісне значення:

ЕРІКА: Я повинна йти, мені потрібно вчитися.

МАРК: Ти не повинна вчитися.

ЕРІКА: Як ти знаєш, що я не повинна вчитися?!

МАРК: Тому що ти вчишся в Бостонському університеті!

Комп’ютерний телепень, соціально "аутичний" тип, такий знайомий аудиторії Фінчера. Щоб створити такий образ Цукерберґа, Соркін не мусив докладати значних зусиль. Ми йдемо в кінотеатр, очікуючи зустріти цього хлопця і отримати задоволення, спостерігаючи, як яскраво Соркін зобразив те, що ми вже впевнено намалювали собі в уяві. Бо часом культура зображує індивідуальну особистість колективно. Або думає, що зображує. Хіба ми не знаємо, чому телепні роблять те, що вони роблять? Отримати гроші, щоб здобути популярність, аби завоювати дівчат. Упевнений у своєму міфі про заснування Facebook, Сорків розкручує його, прискорюючи байку про подвійну відмову – відштовхнутий Ерікою і Porcellian, найкращим з клубів, Цукерберґ починає своє розпалене злістю сходження на вершину. Відгадка – багато зрад. Багато сцен у кабінетах адвокатів і жалюгідні свідчення, що засуджують героя. ("Твій найкращий друг подав на тебе до суду!") Соркін замінив військові типажі з "Кількох хороших хлопців" [A Few Good Men] на інший вид суто чоловічої спільноти в іншій уніформі: куртки з капюшонами GAP, футболки North Face.

Під час кінопоказу за декілька кварталів від Нью-Йоркського університету аудиторія захоплювалася інтимною ідентифікацією. Але якщо хіпстери і телепні сподіваються на звичну піротехніку Фінчера, вони будуть розчаровані: в кабінетах адвокатів для Фінчера небагато роботи. Він повинен удовольнитися чудовими і швидкими кадрами між Гарвардом і подальшими судовим справами, після цього отримуєш дискретне задоволення від іншого, менш зауваженого вміння Фінчера – чудово добирати акторів. Мине багато часу, перш ніж прийде кіноман і зіштовхне Джессі Ейзенберґа (актор, що грає роль Цукерберґа) з вершини наших типажів телепнів. Пасивно-агресивний, безбарвний голос. Підозріла нудьга, коли будь-хто інший говорить. Ледве стримана самовдоволена посмішка. Ейзенберґ навіть дібрав правильну ходу телепня: не човгання боком коридорами (Не бийте Мене!), а вертикальний марш з випнутою вперед грудною кліткою (мій зріст не 5 футів 8 дюймів, а п’ять футів 9 дюймів!).

З рюкзаком, звісно. Розтягнутий чотирихвилинний кадр точно передає його ходу протягом усього шляху через студентське містечко Гарварду, перед тим як він, нарешті, опиниться там, де йому належить бути – в єдиному місці, де йому по-справжньому комфортно, перед своїм ноутбуком, зі своїм блогом: "Еріка Олбрайт – сука. Ти думаєш так тому, що її сім’я змінила прізвище з Албрехт, чи ти думаєш так тому, що всі дівчата з Бостонського університету – суки?"

О, так. Ми знаємо цього хлопця. Запрограмований, розлючений, самотній. Навколо нього Фінчер зібрав переконливу групу людей 1.0, по черзі зраджених і принижених ним, у міру того, як розгортається дія фільму, вони шикуються в чергу, щоб позиватися з ним. Це фільм на три дії, тому що Цукерберґ спаскудив життя більшої кількості людей, ніж може зручно вміститись у фільм на дві дії: це близнюки Вінклевоси і Дів’я Наведра (у яких Цукерберґ нібито вкрав концепцію Facebook), тоді його кращий друг Едуардо Саверін (фінансовий директор, якого він потіснив із компанії) і, нарешті, Шон Паркер, хлопчачий король Napster, сайту для піратського обміну музикою. Хоча він, якщо бути справедливим, значною мірою сам собі винен. Це в Едуардо – в красивому, жвавому лиці актора Ендрю Ґарфілда – здається, всі ці зради зливаються і стають особистими, болісними. Сцени судового розгляду – які повинні бути нудними, оскільки жахливо статичні – отримують свою енергетику з моторошного протиставлення нерухомого виразу обличчя Ейзенберґа (його брови ледь-ледь рухаються; брови реального Цукерберґа ніколи не рухаються) і благального Ґарфілда, майже як це продемонстрував Спенсер Трейсі проти непоступливого Фредеріка Марша в іншій епічній судовій драмі"Пожнеш бурю" [Inherit the Wind].

Усе ж Фінчер дозволяє собі один епізод (буквально) показової регати. Десь усередині фільму він вставляє захопливу, але не зовсім потрібну сцену красивих близнюків Вінклевoсів (як для історії про телепнів, усі чоловіки на диво миловидні) на регаті Генлі. Ці двоє білявих титанів веслують, як чемпіони. (Одного актора – Армі Геммера – "подвоїли". Я настільки людина 1.0, що витратила годину перегляду, намагаючись визначити якусь різницю між близнюками). Їхні руки підозріло швидкі, швидші, ніж реальні людські, їхні м’язи здаються намальованими, вода хлюпає окремими краплинами так, ніби це намалював Караваджо. І музика! Трент Резнор, його "Цвяхи 9 дюймів" [Nine Inch Nails], творить вишукану брутальність на вже достатньо брутальну "В печері гірського короля" Едварда Гріга. Усе синтезовано і білий шум. Це музичне відео – арт-форма, в якій не зовсім моє покоління справді досягло досконалості – і це демонструє риси гіперреальності, що зробило таким переконливим фільм "Бійцівський клуб" Фінчера, хоча зображення реального світу для такої великої кількості його фанів завжди є певним розчаруванням. Утім, близнюки програли регату, ідучи ніс у ніс, що дає змогу Фінчерові виправдати сцену тематичним багаторазовим повторенням: просто часом "дуже близько" не є "достатньо близько". Або як каже про це Марк з іншого краю столу в конференц-залі: "Якби ви, хлопці, були винахідниками Facebook, то ви винайшли б Facebook".

Усе, що залишається Цукерберґу, – це зустрітися з дияволом на перехресті. Це інстинкт Покоління Facebook очікувати (надія?) в кінотеатрі, що поп-зірка зганьбить себе, але Джастін Тімберлейк у ролі Шона Паркера обережно переступає через це очікування: думаєте ви чи ні, що він штурпак, він упевнено грає великого штурпака. Спітніле чоло, ця незграбна, ілюзорна самовпевненість, завжди під загрозою повного колапсу і перетворення на параною. У третьому акті в полі зору з’являється Тімберлейк, щоб запропонувати аудиторії і Цукерберґу, по суті, те саме, що він пропонує нам протягом останнього десятиліття у своїх відео: бачення хорошого життя.

Це бачення також ілюзорне, і Фінчер безжально висміює його. Ми знаємо ці базові обриси: оксамитовий шнур, офіціантки в коротких сукнях, які ставляться до вас, як до королів, найкраще, що є в меню, власна кабінка, дорога їжа ("Не могли б ви щось принести? Свинину в глазурі з імбиром конфі? Я не знаю, тунець під соусом тартар, кілька клешень омара, фуа-гра і креветки в тісті для початку"), побачення з моделлю з агентства Victoria Secret, бучні вечірки вдома, дорогі автомобілі, шикарні костюми, кокаїн і мета "вище тільки небо": "Мільйон доларів – це не круто. Ти знаєш, що круто?..Мільярд доларів". За коктейлями в гламурному нічному клубі Паркер зачаровує Цукерберґа розповіддю про життя, яке очікує його по інший бік мільярда. Фінчер продовжує тримати музичний ритм Eurohouse на тому самому рівні гучності, що й у реальному житті: актори практично повинні перекричати музику, щоб їх було чути. Як і не один телепень до нього, Цукерберґ надто захоплений самою ідеєю, що він на небесах, щоб зауважити, що він у пеклі.

Одержимість Покоління Facebook цим типом "способу життя знаменитостей" більш ніж знайома. Це болісно, це завдає нам болю, і ми визнаємо це. Але чи визнає це Цукерберґ, реальний Цукерберґ? Це справді його мотиви, його одержимість? Ні – і фільм знає це. Декілька разів сценарій намагається показати очевидну байдужість реального Цукерберґа до грошей – і ніколи не досягає бажаного. У сцені, коли Марк сперечається з адвокатом, Соркін намагається вдатися до трюку, замінивши інтерес до грошей зацікавленням владою: "Мадам, я знаю, ви ретельно підготувались, і я знаю, що гроші не найважливіша частина мого життя, але зараз я можу купити Гарвардський університет, узяти Фінікс-клуб і перетворити його на мою кімнату для гри в пінг-понг".

Але це не пояснює, чому підліток Цукерберґ безкоштовно віддав своє програмне налаштування для MP3-плеєра (схоже на дуже популярну Pandora, оскільки визнає ваш музичний смак), а не продав його Microsoft. Яку владу він сподівається здобути в старших класах школи, у 17 років? Дівчата, чи не так? Окрім того, що дівчина як мотивація, очевидно, фальшива – починаючи з 2003-го, з короткою перервою, Цукерберґ зустрічався з тією самою американкою китайського походження, тепер студенткою медицини – факт, який фільм повністю оминає. Наприкінці стрічки, коли всі судові позови підійшли до кінця ("Заплати їм. У схемі речей це паркувальний талон"), нам показано Цукерберґа, який умостився перед своїм ноутбуком, усе ще одержимий давно втраченою Ерікою, відсилаючи їй "запит стати другом" на Facebook і в очікуванні відповіді поновлюючи сторінку знову і знову... Прикрашання сучасності від Фінчера є таким переконливим, що я додивилася аж до останньої сцени, поки зрозуміла очевидного родоначальника цього надзвичайно приємного, страшенно неточного біографічного фільму. Голлівуд усе ще вірить, що за кожним магнатом криється "ідея фікс": "Трояндовий бутон" [сюжетний елемент фільму "Громадянин Кейн" – Z] – зустріти Еріку.
 

 
Якщо це не заради грошей і не заради дівчат – тоді заради чого? З Цукерберґом ми маємо справжню американську загадку. Можливо, це не загадка, і він просто грає в більшу, тривалішу гру, яка пропонує не мільярди доларів, а сотні мільярдів доларів. Або, можливо, він просто любить програмування? Немає сумнівів, що творці фільму розглядали такий варіант, але ви можете зрозуміти їхню дилему: як доступно зобразити в кіно задоволення від програмування – якщо існує таке задоволення? Фільми знані своїм невмінням показати муки і радощі від творення мистецтва, навіть якщо тип медіа знайомий.

Загалом, програмування – це проблема нового зразка. Фінчер робить сміливу спробу показати інтенсивність програмування ("Він замкнений на мережу", – говорять одні люди іншим, щоб ті припинили турбувати третю особу, яка сидить перед ноутбуком у навушниках, які гамують шум), і є вечірка в гуртожитській кімнаті Цукерберґа, яка зводиться до розпивання горілки та програмування, вона дає нам певне уявлення про це задоволення. Але навіть якщо ми змарнуємо половину фільму на споглядання екрана, заповненого символами (і ми дійсно маємо певні проблиски), більшість із нас не помудрішає ані на йоту. Дивлячись цей фільм і знаючи, що насправді Соркін прагне несхвалення, вас не може не розпирати від гордості за покоління 2.0. Ціле десятиліття їх безжально критикували за те, що вони не творять правильних картин, романів, музики чи політики. Виявилося, що найрозумніші дітлахи 2.0 робили щось інше, екстраординарне. Вони створювали світ.

Творці світу, творці соціальних мереж, спершу одне запитання: як я можу це зробити? Цукерберґ відповів на це питання десь за три тижні. Інше питання, етичне, до якого він дійшов пізніше: "Чому?" Чому Facebook? Чому цей формат? Чому робити це такі? Чому не по-іншому? Що вражає в реальному Цукерберґу, на відео й у пресі – відносна банальність його ідей стосовно "Чому Facebook". Він використовує слово "поєднати" так, як віруючі використовують слово "Ісус", немовби воно саме по собі є священним: "Отже, насправді ідея полягає в тому, гм, що сайт допомагає кожному сконтактувати з людьми і поділитись інформацією з тими, з ким вони хочуть залишатися на зв’язку..." Зв’язок є ціллю. Якість цього зв’язку, якість інформації, яка надходить завдяки цьому зв’язку, якість відносин, яку дозволяє це зв’язок – ніщо не має значення. Те, що багато соціальних мереж відверто заохочують людей робити, слабкі, поверхові зв’язки (як нещодавно доводив Малкольм Ґледвел), що це може бути не зовсім позитивним, здається, йому ніколи не спадало на думку.

Він щонайменше безпристрасний до філософських питань, які стосуються особистої таємниці – і самої соціальності – порушених його геніальною програмою. Дивлячись його інтерв’ю, я зловила себе на тому, що очікую дотепності, контрольованого і чіткого сарказму цього відомого хлопчини Цукерберґа – тоді я пригадала, що це був тільки Соркін. Реальний Цукерберґ значно більше нагадує свій веб-сайт, на кожній сторінці якого свого часу (2004 рік) він увічнив легенду: Виробництво Марка Цукерберґа [A Mark Zuckerberg Production]. Контрольована, але нудна, яскрава і чиста, але одноманітно проста, неідеологічна, незворушна.

У профілі Цукерберґа в журналі New Yorker зазначено, що його власний список інтересів на сторінці Facebook, окрім іншого, містить мінімалізм, революції й "усунення бажань".2 Також ми довідалися про його захоплення культурою та літературою античної Греції. Можливо, це відмінність між реальним Цукерберґом і фальшивим Цукерберґом: фільм поміщає його в римський світ зради й ексцесів, але реальний Цукерберґ може належати до грецького світу, можливо, до стоїків ("усунення бажань"?). Є підказка у двох відносних фізіономіях Цукерберґа: реальний Цукерберґ (особливо у профіль) – це грецька скульптура, шляхетна, позбавлений особистих рис, трішки як Дорифор (Списоносець) (тільки з виду; майте на увазі, його торс, безперечно, не всемеро більший від його голови). Фальшивий Марк схожий на римлянина, з усіма точним деталями обличчя, відображеними у скульптурі. Цукерберґ – з його сталими стосунками і його орендованим будинком, небажанням злитися на телебачення, навіть коли люди дуже грубі до нього (замість цього він пітніє) – має в собі щось від підлітка-стоїка. І, звичайно, якщо ви усунуте бажання, вам нічого приховувати, правда?

Чи це той тип хлопчини, з яким ми маємо справу, хлопчини, який ніколи не зґвалтує фанатку музичної групи в туалеті бару – як це сталось у фільмі – чи залишить свою дівчину-лікарку заради моделі з агенції Victoria Secret. Це той тип хлопчини, який вважатиме доброю ідеєю дати людям менше особистого простору. Що вражає в Цукерберґовому баченні відкритого інтернету – це поміркованість, якої воно вимагає для її функціонування, як це відкрили для себе члени Facebook, коли сайт змінив їх налаштування приватності, дозволивши зробити так, що чимало всього стало більш публічним (ненавмисно), тож ваша тітка Дора могла раптом довідатися, що минулого вівторка ви вступили в групу Queer Nation [організація, що бореться з гомофобією – Z]. Дітлахи-геї стали не геями, пияки зняли зі стін свої фото з гулянок, політичні провокатори розпалили свої вогнища. У реальному житті ми можемо бути цими всіма людьми на наших власних умовах, так, як хочемо ми, з тим, кого виберемо ми. На якусь показову мить Facebook забув це. Або йому стало нудно чекати, що ми змінимося так, як, був певен він, ми змінимося. На запитання про особисту таємницю Цукерберґ поінформував світ: "Ця соціальна норма є чимось, що розвинулося з часом". Тут світ гучно запротестував, і через це Facebook відреагував "групами", модернізацією сайту, що дозволить людям поділити своїх друзів на "кліки", деякі з яких можуть бачити більше вашого профілю, а деякі бачитимуть менше.

Побачимо, як "групи" працюватимуть разом з Facebook Connect. Facebook Connect – це наступна версія Facebook Platform, у якій користувачам дозволено "приєднати" свою Facebook-ідентичність, друзів і особисті таємниці до будь-якого сайту. У цьому новому, відкритому інтернеті, подорожуючи, ми візьмемо зі собою наші справжні дані. Видається, ця концепція має певні переваги стоїка: більше не буде жодних безликих жовчних нападів, жодного тролювання, що розпалює ворожнечу. З іншого боку, ви також повинні взяти зі собою вподобання і те, що вам не подобається, смаки, преференції, усе, що поєднано з вашим іменем, завдяки чому люди намагатимуться продати вам речі.

Можливо, це буде інтенсифікованою версією інтернету, в якому я вже живу, де реклама стоматологів переслідує мене від одного сайту до іншого, де мене постійно закликають купувати мої власні книжки. Або, можливо, весь інтернет просто стане таким, як Facebook: фальшиво радісним, фальшиво дружнім, самопромоційним, показово невинахідливим. Це всі ті причини, через які я покинула Facebook майже через два місяці після того, як приєдналася до нього. Як від усіх речей, які спричиняють серйозну залежність, відмовитися виявилось набагато важче, ніж стартувати. Я постійно змінювала свою думку: Facebook залишається найбільшим відволікання від роботи, яке я будь-коли мала, і я любила його за це. Я думаю, багато людей люблять його за це. Деякі технології уникання праці самі по собі обтяжливі й не надто пожирають ваш час: куриво, їжа, дзвінки людям по телефону. З годинами Facebook післяобідньої пори я навіть не помітила, які минали цілі дні.

Коли я нарешті вирішила покласти цьому край раз і назавжди, застановилася над питанням, яке турбує кожного: чи справді ви усунуті раз і назавжди? В інтерв’ю на The Today Show Мет Лауер [Matt Lauer] запитав у Цукерберґа те саме, але оскільки Мет Лауер не слухає людей, коли вони говорять, то прийняв відповідь і перейшов до наступного питання: "Так, отже, що трапиться, якщо цією інформацією ми не поділимось з будь-ким, хто рухається вперед".

Вам хочеться оптимістично ставитися до власного покоління. Ви хочете йти в ногу з ними і не боятися, що не розумієте чогось. Іншими словами: якщо вам некомфортно у світі, який вони створюють, то хочете мати на це серйозну причину. Майстер програмування і піонер віртуальної реальності Джейрон Ланьєр [Jaron Lanier] (1960 р. н.) не моє покоління, але він знає і добре розуміє нас, і він написав коротку і страхітливу книжку "Ти не гаджет" [You Are Not a Gadget], яка перегукується з моїм власним дискомфортом, хоча ґрунтується на реальному знанні і погляді професіонала, і практичному, і філософському. Ланьєр цікавиться, як люди "зменшують себе", щоб їх комп’ютерний опис виявився точнішим. "Щоб працювати, інформаційні системи, – пише він, – потребують даних, але дані не повністю відображають реальність". На думку Ланьєра, немає досконалого комп’ютерного аналога того, що ми називаємо особою. У житті ми всі визнаємо, що знаємо це, але коли виходимо в он-лайн, легко забуваємо про це. У Facebook, як і в інших он-лайнових соціальних мережах, життя перетворено на базу даних, і це деградація, доводить Ланьєр, "яка базується на [a]філософській помилці… вірі в те, що сьогодні комп’ютери можуть репрезентувати людську думку чи людські відносини. Це речі, яких комп’ютери наразі не можуть робити".

Інстинктивно ми усвідомлюємо наслідки цього; ми відчуваємо їх. Ми знаємо, що мати дві тисячі друзів на Facebook – це не так, як воно виглядає. Ми знаємо, що використовуємо програму, щоб поводитися з іншими певною мірою штучно. Ми знаємо, що робимо "у" програмі. Але чи знаємо ми, чи усвідомлюємо, що програма робить з нами? Чи можливо, що спілкування між людьми в он-лайні, "урешті-решт, стає їх правдою"? Що Ланьєр, експерт з програмування, відкрив мені, ідіотці в програмуванні, – це те, що має бути очевидним (для експертів-програмістів): програмне забезпечення не нейтральне. Різні програми містять різні філософії, і ці філософії стають невидимими в міру того, як поширюються..

Ланьєр просить нас розглянути, наприклад, простенький файл або, радше, світ без "файлів". (Перші Macintosh, яких ніколи не продавали, не мали файлів). Я визнаю, що цей розумовий експеримент вразив так, немовби мене попросили розглянути тривалість у світі без "часу". А тоді припустіть, що ці розробки – часто створені навмання, нашвидкуруч – стали "замкнутими", а оскільки вони програми, які використовували мільйони, надто часто, їх стає неможливо адаптувати або змінити. MIDI, негнучкий цифровий музичний протокол початку 1980-х для поєднання різних компонентів, не зважає, скажімо, на плавність звуку колоратури сопрано; це все ще базис значної частини "консервованої" музики, яку ми чуємо щодня – в наших телефонах, у чартах, у ліфтах – просто тому, що у програмному вимірі він став надто великим, щоб зазнати краху, надто великим, щоб змінитися.

Ланьєр хоче, щоб ми уважно ставилися до програмного забезпечення, в якому ми "замкнуті". Чи справді воно відповідає всім нашим потребам? Або чи зменшуємо ми потреби, щоб переконати себе, що програмне забезпечення не обмежене? Як доводить Ланьєр: "Різний медіа-дизайн стимулює різні потенціали в людській натурі. Ми не повинні намагатися зробити пакетну ментальність максимально ефективною. Натомість ми повинні намагатися надихатися феноменом індивідуального інтелекту".

Але пакетна ментальність є саме тим, що Open Graph, інновація Facebook 2008 року, розроблена заохочувати. Open Graph дає вам змогу бачити все, що читають ваші друзі, дивляться, їдять, тож ви можете читати і їсти так, як і вони. У своєму профілі в New Yorker Цукерберґ чітко виклав свою особисту "філософію": "Більшість інформації, якою ми переймаємося, – це речі, які знаходяться в наших головах, чи не так? І це не є зовні, щоб бути індексованим, хіба ні?.. Це так, ніби закладено в нас глибше: ви справді хочете знати, що відбувається з людьми, які навколо вас".

Чи справді це найкраще, що ми можемо робити в он-лайні? У фільмі Шон Паркер під час одного зі своїх розпалених кокаїном "шонпаркерівських монологів" проголошує те, що, на його думку, має бути фразою, що визначає це покоління: "Ми жили на фермах, потім ми жили в містах, і тепер ми будемо жити в інтернеті". Ланьєр, один з перших інтернет-візіонерів, не може мати суттєвого заперечення з приводу цієї ідеї. Але його скептичний допит "тупого редукціонізму" мережі 2.0 спонукає нас спитати: життя якого типу?3 Звичайно, не те життя, де всі 500 мільйонів поєднаних мережею людей вирішили дивитися реаліті-шоу "Війни наречених" [Bride Wars], тому що його дивляться їхні друзі? "Ви повинні кимсь бути, – пише Ланьєр, – аби могти поділитися чимсь своїм". Але для Цукерберґа ділитися своїми смаками з кожним (і робити те саме, що роблять вони) – це бути кимсь.

Особисто я не думаю, що проблема була у "фінальних клубах"; я не думаю, що її суть в ексклюзивності; навіть не в грошах. Єдине з багатьох [E Pluribus Unum] – суть у цьому. Ось моя гіпотеза: він хоче бути, як кожен. Він хоче подобатися. Ці люди 1.0 не можуть зрозуміти, очевидно, незграбний піар-хід Цукерберґа, коли він дав шкільній системі Ньюарка $100 мільйонів саме того дня, коли демонстрували фільм – вони просто не розуміють цього. Для нашого самосвідомого покоління (і в цьому ми одностайні: і я, і Цукерберґ, і кожен, хто виріс на телебаченні у 1980-ті й 1990-ті) не подобатись – це настільки погано, наскільки це можливо. Нестерпно, щоб про тебе погано думали, навіть на хвилину, навіть на мить. Він не просто потребує вийти наперед і розповісти про себе, "перед" історією. Він має якраз видертися на її вершину і спробувати зупинити її. Через два тижні він пішов на демонстрацію фільму. Чому? Тому що фільм сподобався всім.

Коли людина стає набором даних на такому веб-сайті, як Facebook, вона маліє. Усе всихає. Характер. Дружба. Мова. Чутливість. Певною мірою це трансцендентний досвід: ми втрачаємо наші тіла, наші заплутані, непрості почуття, наші бажання, наші страхи. Це нагадує мені, що ті з нас, хто з огидою відвернувся від того, що ми вважаємо надмірно роздутим ліберально-буржуазним почуттям особистості, повинні бути уважними до того, чого ми бажаємо: наші оголені мережеві особистості не виглядають більш вільними, вони просто виглядають більш залежними.

Здається, що за допомогою Facebook Цукерберґ намагається створити щось на кшталт ноосфери, інтернету з одним розумом, уніфікований простір, у якому насправді немає значення, хто ти, доки ти "вибираєш" (що, врешті, фактично означає "купуєш"). Якщо мета в тому, щоб подобатися все більшій і більшій кількості людей, усе, що було незвичного в цій особі, буде уніфіковано. За форматом одна нація. Для себе ми особливі люди, задокументовані в чудових фотографіях, і також, так сталося, що часом ми купуємо речі. Для нас цей факт має другорядне значення. Проте рекламні гроші, які проллються на Facebook – якщо Цукерберґ досягне успіху, заохотивши 500 мільйонів людей перенести їх особисті дані з Facebook загалом в інтернет – ці гроші думають про нас зовсім по-іншому. Для представників рекламного бізнесу ми – це наша здатність купувати, пов’язана з декількома неважливими особистими світлинами.

Чи можливо, що ми почнемо думати так про себе? Мені видається важливим, що дорогою до кінотеатру, поки я подумки підраховувала (скільки мені було, коли я вступила в Гарвард; скільки мені зараз), я мала напад паніки людини 1.0. Незабаром мені буде 40, тоді 50, тоді смерть; я спітніла, як Цукерберґ, моє серце шалено закалатало, мені довелося зупинитися і прихилитися до контейнера зі сміттям. Чи можете ви мати це почуття у Facebook? Я зауважила – і відчула ганьбу, зауваживши, що коли вбивають дівчинку-підлітка, принаймні в Британії, її Facebook-стіна часто заповнюється повідомленнями, які, видається, не зовсім відображають трагізму того, що сталося. Ви бачили вже такі слова: "Вибач, дитинко, скучаю за тобою, сподіваюся, ти з ангелами, пам’ятаю, як ми жартували! [Sorry babes! Missin’ you!!! Hopin’ u iz with the Angles. I remember the jokes we used to have LOL!]

Коли я читаю щось таке, то переживаю невеличку внутрішню суперечку: "Це просто погана освіта. Вони відчувають те саме, що й кожен на їхньому місці, просто не володіють мовою, аби висловити це". Але інша частина мене має темнішу, більш страхітливу думку. Вони справді вірять у те, що оскільки стіна дівчини все ще існує, то вона в певному сенсі все ще жива? Урешті-решт, яка різниця, якщо всі ваші контакти були віртуальними?4

Програмне забезпечення редукує людей, але є межі. Художня література також редукує людей, але погана література робить це сильніше, ніж хороша, і ми маємо вибір, можемо читати хорошу художню літературу. Джейрон Ланьєр вказує, що незабаром відбудеться "закриття" мережі 2.0; це вже відбувається; до певної міри вже відбулося. І що було "закрито"? Здається, важливо нагадати нам, що Facebook, наш новий улюблений інтерфейс з реальністю, був створений гарвардським другокурсником із захопленнями гарвардського другокурсника. Який ваш статус у відносинах? (Вибери один. Може бути тільки одна відповідь. Люди повинні знати). Чи маєш ти "життя"? (Доведи це. Запости світлини). Чи подобаються тобі правильні речі? (Склади список. Речі, які ми хотіли б включити: фільми, музику, книжки і телебачення, але не архітектуру, ідеї чи рослини).

Але я боюся, що тут я впадаю в ностальгію. Я мрію про мережу, яка обслуговує того типу особистість, якої вже більше не існує. Особистість, яка є загадкою для світу, що важливіше – для себе. Особистість як загадка: звичайно, ця ідея особистості змінюється, можливо, вже змінилася. Тому що я з’ясувала, що я погоджуюся з Цукерберґом: особисті речі еволюціонують.

Звичайно, Цукерберґ наполягає, що особисті речі роблять це самі, і технологія, яку створив він чи хтось інший, не впливає на цей процес. Дебатувати на цю тему – справа техніків і філософів (ідеально технофілософів, як Джейрон Ланьєр). Хоча якого б походження не були зміни, для мене абсолютно зрозуміло, що студенти, яких я вчу тепер, не подібні до студентки, якою колись була я, або навіть до студентів, яких я вчила сім коротких років у Гарварді. Саме зараз зі своїми студентами я вивчаю книжку, названу "Ванна кімната" [The Bathroom] французького експерименталіста Жан-Філіпа Туссена – принаймні, я думала, що він експерименталіст. Це книжка про чоловіка, який вирішив більшість свого часу провести у ванній кімнаті, втім, мої студенти сприймають цей роман цілком реалістично; точний портрет їх власної розмитої особистості, або якщо виразити це нейтрально – близький аналог незаперечної нудьги урбаністичного існування у ХХІ столітті.

У найвідомішій сцені неназваний головний герой в одному з небагатьох моментів "дії" кидає дротик з гри в дартс у чоло своєї дівчини. Пізніше, у шпиталі, вони без пояснень поєднаються поцілунком. "Це просто між ними", – сказав один студент і виглядав щасливим. Читачеві з мого покоління здається, що герої Туссена, на перший погляд, не мають внутрішнього наповнення: насправді їхнє – це не відсутність, а відмова, і відмова етична. Не твоя справа, що в мене всередині. Для моїх студентів The Bathroom є справжньою романтичною історією.

Туссен написав цю книжку 1985 року у Франції. Здається, що у Франції філософія йде попереду технології; тут, в англо-американському світі, ми біжимо попереду технології і сподіваємося, що ідеї дадуть собі раду самі. Насамкінець: от що мене розчаровує, то цеідея Facebook. Якби це був по-справжньому цікавий інтерфейс, збудований для того, щоб жити, цим справді різним 2.0-дітлахам, – що ж, це було б щось. Це не так. Це Дикий Захід інтернету, приручений, щоб пасувати приміським фантазіям приміської душі. Ланьєр:"Ці задуми зведено воєдино зовсім нещодавно, і в них, їх якості є недбалість і випадковість. Опирайтеся легкості рутини, з якою вас направляють туди. Якщо вам подобаються посередні програмні продукти, існує небезпека, що ви потрапити в пастку чиїхось недавніх, неуважних, недбалих, легковажних думок. Боріться з цим!"

Чи не повинні ми боротися з Facebook? Усе зведено до вподобань його засновника. Блакитний, тому що, як виявляється, Цукерберґ є дальтоніком, він не бачить червоного і зеленого. "Для мене блакитний – найбагатший колір, я все можу бачити в блакитному". Штурхання [poking], тому що це те, що несміливі хлопці роблять дівчатам, з якими вони бояться заговорити. Заклопотаність особистою тривіальністю, тому що Марк Цукерберґ думає, що обмін особистими тривіальностями – це те, що є "дружбою". Дійсно, виробництво Марка Цукерберґа! Ми збираємось жити в он-лайні. Це буде екстраординарно. Утім, що це за життя? На мить зробіть крок назад від вашої стіни у Facebook: чи не виглядає це трішки абсурдно? Ваше життя у цьому форматі?

Це останній аргумент кожного залежного від Facebook: але це допомагає мені контактувати з людьми, які далеко від мене! Що ж, електронна пошта і Skype також роблять це, і вони мають додаткову перевагу, не змушуючи вас взаємодіяти з думкою Марка Цукерберґа. Якби ми справді хотіли написати цим людям або побачити їх, ми зробили б це. Що ми насправді хочемо робити – це голий мінімум, як 19-річний студент коледжу, який радше робив би щось інше або нічого.

Під час кінопоказу, коли герой загадав ранню блогоплатформу LiveJournal (усе ще популярну в Росії), аудиторія розсміялася. Я не можу уявити життя без файлів, але я якраз можу уявити час, коли Facebook видаватиметься так само до смішного застарілим, як LiveJournal. У цьому сенсі The Social Network не жорстокий портрет якоїсь реальної особи, названої "Марк Цукерберґ". Це жорстокий портрет нас: 500 мільйонів людей, які мають почуття, які потрапили в пастку нещодавніх легковажних думок гарвардського другокурсника.

 

----------------------------------------------------------------------------------------

 

1Див. Small Change: Why the Revolution Will Not Be Tweeted, The New Yorker, October 4, 2010.

2Див. Jose Antonio Vargas, The Face of Facebook: Mark Zuckerberg Opens Up, The New Yorker, September 20, 2010.

3Ланьєр : "Окремі веб-сторінки в тому вигляді, в якому вони вперше з’явилися на початку 1990-х, мали відтінок особистості. MySpace зберіг дещо із цього, хоча процес регуляризованого форматування вже почався. Facebook пішов далі, організовуючи людей в ідентичності множинного вибору, тоді як Wikipedia намагається повністю усунуту індивідуальний погляд".

4Можливо, старші люди не надто опиралися соціальним мережам, тому що люди 1.0 не використовують програмування мережі 2.0 так, як це роблять люди 2.0. Аналогічна ситуація може бути з тим, як два покоління користуються мобільними телефонами. Для мене текстові повідомлення просто новий засіб для старої форми комунікації: своїм друзям я пишу граматично правильно, стандартними англійськими реченнями – і вони відписують мені так само. Ми не знаємо SMS-жаргону. Наш зв’язок з англійською мовою виник раніше від нашого зв’язку з телефонами.

Зеді Сміт (Zadie Smith) - молода англійська письменниця. Дебютний роман Зеді Сміт "Білі Зуби" був названий «першою літературною сенсацією нового тисячоліття». Всі три її романи стали бестселерами, вони удостоєні кількох премій, перекладені на ряд мов, в тому числі і українською.
 


Автор: Зеді Сміт [Zadie Smith]
Назва оригіналу: Generation Why?
Джерело: The New York Review of Books, November 25, 2010, Volume 57, Number 18
Зреферував: Михайло Мишкало
Західна Аналітична Група


14.12.2010
 


Коментарі: 0

РЕКЛАМА

Молодість 2013Відпочинок у Карпатах