Вантаж 200: несвоєчасне кіно


Так, важко собі уявити щось подібне навіть у теперішньому безконтрольному житті, не те що в тоталітарному 1980-му; так, багато натягнень, багато неточностей. Та все ж “Вантаж 200” - фільм багато в чому правдивий, а, отже, потрібний.

Фільм: Вантаж 200 / Груз 200
Режисер: Олексій Балабанов
Сценарій: Олексій Балабанов
Актори:Агнія Кузнєцова, Олексій Полуян, Леонід Громов, Олексій Сєрєбряков, Леонід Бічевін.
Країна: Росія
Рік: 2007

Вантаж 200

Історія, яку пропонує Олексій Балабанов у “Вантажі 200”, насправді, цілком вкладається в перші кілька хвилин картини. За столом сидять військком Михайло (Юрій Степанов) та його брат, викладач наукового комунізму Артем (Леонід Громов). Обговорюють обстановку в країні, бідкаються на неслухняних дітей, що ходять по тусовках, на задньому плані - занедбана церква без хрестів. Військком між іншим згадує про “вантаж 200” - так називають вбитих в Афганістані радянських військослужбовців. Мовляв, тільки в їхній провінційний Ленінськ прийшло майже три десятки таких вантажів, а скільки їх по всьому СРСР - і подумати страшно. Після чого криваво-червоною плямою на весь екран з'являється географічний контур СРСР з написом “Вантаж 200”. Весь подальший сюжет є послідовним розтлумаченням більш ніж зрозумілої метафори.

Власне цей - одинадцятий за рахунком - фільм Балабанова здається аж надто впізнаваним, такою собі комбінацією його попередніх стрічок “Про потвор і людей”, обох “Братів”, і, певним чином, “Піжмурків”. І, хоча події “Вантажу...” розгортаються у глибоко радянському 1984-му році, схоже це на стандартні балабанівські 1990-ті. Стріляють охоче, відповідно, утворюється декілька трупів, зло надзвичайно могутнє, є місце і сексуальним перверзіям, а от доброго рицаря з обрізом - катма. Балабанов лякає, як може, але чомусь не страшно. А втім, він ніколи по-справжньому не вмів лякати - його фільми бувають напруженими, бувають захопливими, але ніколи - страшними, ніколи не діють на нерви з потрібною силою. У “Вантажі 200” ще додається погана робота з, так би мовити, фактурами - розкладена плоть мала б виглядати переконливіше. Але в першу чергу фільмові шкодить перебір всіх тих страхіть. Режисер навалює жахів без міри, буквально в одну купу, і це досить швидко перестає спрацьовувати, як і будь-який надмір. Атмосферу фільму могли б загострити акторські роботи, але тут також наявні певні проблеми. В епізодах тортур і знущань надзвичайно важить переконливість виконання ролі жертви; і саме такої переконливості помітно бракує Агнії Кузнецовій (грає Анжеліку). Так, вона майже весь відведений їй екранний час кричить, плаче, благає; але ці зовнішні реакції не підкріплені психологічно (у гарних акторів в таких сценах навіть тіло, здається, змінюється, а обличчя перетворюється на застиглу маску жаху). Бачимо лише заплакану дівчину, але аж ніяк не жертву нелюдських катувань, і це притому, що кат у холодному, небагатослівному, чіткому виконанні Олексія Полуяна таки запам'ятовується.

Загалом, це здається втратою рівноваги. Балабанов укотре зняв відверто тенденційний фільм - тобто ідея випередила художній задум. Майже всі соціальні прошарки пізньорадянського суспільства постають у картині зачепленими всепроникливим розкладом - від керівних компартійних верств до простого народу, що поголовно спивається, а героєм завтрашнього дня виявляється зрадливий хлопчак в майці з написом “СРСР”, всім потрібний і талановитий у підпільних оборудках - вочевидь, майбутній олігарх. І, хоча сам режисер твердить, що “Вантаж...” у жодному разі не є “чорнухою”, що це “ближче до трилера” - все ж вийшов у нього саме прямолінійний памфлет, подібний до тих, що заповнили екрани в пізню перебудову.

І все ж рятує цей фільм та ж таки ідея. Так, важко собі уявити щось подібне навіть у теперішньому безконтрольному житті, не те що в тоталітарному 1980-му; так, багато натягнень, багато неточностей. Та все ж “Вантаж 200” - фільм багато в чому правдивий, а, отже, потрібний. Бо у тому начебто вегетаріанському 1984-му, як і в попередні “тихі” застійні роки, було все. І підпільні ділки, що, з легкістю обдурюючи державу і купуючи можновладців, заробляли мільйони. І зневага до тих, хто повертався з Афганістану - живими чи мертвими. І алкоголізм у масштабах епідемії. І постійні побиття в міліцейських дільницях. І правоохоронці, що поперероджувалися в злочинців і садистів. І смертні вироки невинним людям. Сконцентрувавши все це в кількох кадрах, Балабанов у найдоступніший спосіб впровадив просту думку: розпад СРСР був найбільшим благом, а не катастрофою, як про це розводиться колишній гебешник, з примхи історії винесений на найвищий щабель російської влади. В інший час знімати цілий фільм заради цього, може, і не вартувало б. Але не зараз, тільки не зараз.


Дмитро Десятерик


05.06.2007
 


Коментарі: 0

РЕКЛАМА

Молодість 2013Відпочинок у Карпатах