Оксана Кісь. Дефініції фемінізму


© Кісь Оксана, 2000

Наприкінці 60-х років у Европі та США в межах багатьох гуманітарних наук (етнологія, соціологія, соціальна психологія, лінгвістика тощо) з'явилась та почала бурхливо розвиватись нова ділянка досліджень, яку зазвичай називають жіночими студіями (англ. – women's studies, фр. – etudes feministes, пол. – feminologia). Їх головні теоретичні та методологічні засади постали з жіночого руху та феміністичної ідеології ХХ ст. Ознакою визнання академічним середовищем наукової “валідности” жіночих студій стала поява колективних праць та спеціальних тематичних випусків фахових періодичних видань, присвячених висвітленню відповідного спектру проблем, які засвідчили інтеґральність нової дисципліни та перспективи її міждисциплінарности.

Започаткування спецкурсів у низці вищих навчальних закладах Европи та США (1971-1975 – у США та англомовній частині Канади, 1975-1978 – в Англії, 1977-1979 – у Франції та Квебеку, 1980-1983 – в Нідерландах, Швеції, Німеччині) стало першим кроком на шляху до перетворення жіночих студій у науковий фах. Відмінності у процесах становлення та рівні тематично-проблематичної структурованости жіночих студій в окремих країнах дослідники пов'язують насамперед із зростаючим суспільним впливом жіночих рухів, а також зі ступенем розвитку окремих академічних дисциплін (етнології, соціальної антропології, соціології тощо).

Засновуючись спершу на епістемологічній критиці андроцентризму наукової думки (який мав місце у працях описового та аналітичного характеру, на мовленнєвому рівні тощо), жіночі студії згодом спрямували свої зусилля на проведення спеціальних досліджень різних форм вияву “жіночої компоненти”, її місця, ролі, значення в усіх сферах життя: у соціальних структурах, світогляді, господарсько-виробничій сфері, мистецтві, літературі тощо. В межах соціальної антропології жіночі студії розвивались на ґрунті дослідження способів культурного конструювання жіночости, аналізу структури сім'ї та статевого поділу праці; у літературознавстві – на контент-аналізі жіночого письменства.

Сьогодні жіночі студії посіли гідне місце у системі наукових знань. Спеціалізовані періодичні видання (як от: Feminist studies, Woman's Studies International Forum – США, Canadian Women’s Studies – Канада, Nouvelles Questions Feministes – Франція, Pelnym Glosem – Польща та ін.) отримали міжнародне визнання завдяки публікаціям серйозних наукових розвідок з різних питань “жіночої” тематики. Свідченням поважного ставлення до всебічного вивчення проблеми “жінка в історії, суспільстві, культурі” є видання у 1991 році фундаментального п'ятитомного монографічного дослідження Г.Дюбі та М.Перо Історія жінок на Заході, загальним обсягом близько 3000 сторінок. З іншого боку, це видання стало тріумфом історичної фемінології, головне завдання якої полягало у зміні уявлень про минуле з акцентом на роль жінки в суспільно-історичних процесах, тобто в написанні “її історії” (HER story) на противагу до єдино-панівної досі “його історії” (HIS story).

Джерелом жіночих студій ХХ ст. вважають фемінізм. Категорія фемінізму неоднорідна, оскільки посідає водночас декілька значень: політичне (суспільні рухи), ідеологічне (стратегії суспільних змін) і теоретичне (методологія аналізу культури і суспільства). Перший його аспект слід вважати первісним (базовим), оскільки власне розгортання феміністичного руху призвело до виникнення ідеології фемінізму та феміністичної теорії.

Витоки феміністичних ідей вбачають в аболіціоністському русі за громадянські права у США в XIX ст. Одна з найвпливовіших феміністок того часу Сара Ґрімке у своїй праці Листи про рівність статей і становище жінок (1838) писала про те, що демократичні цілі та вартості Американської Революції повинні однаково стосуватися і жінок, і чоловіків. Одним з найважливіших понять фемінізму цієї доби слід вважати емансипацію, яка була гаслом більшости кампаній за здобуття рівноправности жінок у різних сферах (насамперед в царині освіти, праці, громадянських прав) у межах існуючих суспільних структур.

Організований рух захисту жіночих прав має на меті досягнення конкретних практичних цілей у певний спосіб, залежно від того ідеологічного підґрунтя, якого він дотримується. З-поміж безлічі напрямків сучасного фемінізму (які втілюють цілісне поєднання комплексів ідеологій, практик і теорій) на особливу увагу заслуговують три головні гілки.

1. Ліберальний (поміркований) фемінізм, що має найтривалішу історичну традицію. Першим повним викладом засад ліберального фемінізму слід вважати книгу Мері Вулстонкрафт Обґрунтування прав жінок (1789). Головна ідея книги – забезпечення жінкам однакових з чоловіками умов та можливостей особистого зростання у царині освіти та громадянських прав. Течія має реформістський характер і спрямована головно на пошук шляхів покращення становища жінок в межах існуючих суспільно-економічних структур. Сферу приватного (інтимного) життя послідовники/послідовниці поміркованого фемінізму вважають такою, що не підлягає реґулюванню ззовні (через це зазнають жорсткої критики від представниць радикального фемінізму).

2. Соціалістичний (і, почасти, марксистський) фемінізм засновується на суспільно усталених відмінностях між чоловіками та жінками як відмінностях класових, ієрархічно представлених, і вбачає головну причину дискримінації жінок у поділі праці за статевою приналежністю (зокрема, закріплення за жінками непрестижних, низькооплачуваних або й зовсім неоплачуваних – як-от домашня праця – сфер самореалізації). Натомість пропонується концепція культурного розподілу праці. Відтак головна мета – зміна соціально-економічної площини суспільного буття. Яскравими представницями цього напрямку є Джулієт Мітчелл та Енн Оуклі.

3. Радикальний фемінізм. Його головна теза – дискримінація жінки за ознакою статі (сексизм) є наслідком універсальної дії патріархату як системи домінування чоловіків над жінками. Відтак будь-яке особисте приниження жінки є справою політичною остільки, оскільки є наслідком дії всієї патріархальної системи влади. Головним завданням жіночого руху радикальні феміністи/феміністки вважають докорінну зміну системи суспільних відносин на користь жінок. Збереження теперішньої системи є винятковим інтересом чоловіків, тому в крайніх своїх проявах представниці радикального фемінізму проголошують своєю метою побудову феміноцентричного суспільства і ліквідацію чоловіків як класу. Головними теоретиками цього напрямку вважають Емму Ґолдман та Шуламіт Файрстоун. Суттєва зміна у жіночих студіях відбулася в середині 80-х років внаслідок їх поєднання з новітніми формами наукового та суспільного дискурсу (постмодернізму) й теоретико-концептуальних вчень (насамперед – соціального конструювання, постконстуктивізму, деконструктивізму та ін.). Результатом такої інтеґрації стала поява нового терміну, а незабаром і нової теорії, й засадничо нового методологічного підходу до вивчення культури та суспільства. Йдеться про категорію ґендера.

Дослівно термін ґендер перекладається з англійської як рід у лінгвістичному сенсі цього слова (наприклад, рід іменника). У соціальних науках цей термін вперше вжив американський психоаналітик Роберт Столлер у праці Стать і ґендер: про розвиток чоловічости та жіночности (1968). В сучасному значенні термін ґендер використали дослідниці-феміністки Ґейл Рабін, Адрієн Річ та ін., на противагу термінові “стать” (sex) як категорії суто біологічної. Сьогодні ґендер розглядають як соціальний конструкт, реально існуючу систему міжособистісної взаємодії, за допомогою якої створюється, підтверджується та відтворюється уявлення про чоловіче та жіноче як категорії соціального рівня. Іншими словами, ґендер – це соціальні вияви статі, або ж просто соціальна стать. По суті, ґендер є соціокультурним аналогом статевого (біологічного) диморфізму. Відтак стать як комплексна категорія складається з двох посутніх компонентів – статі біологічної (sexus) та статі соціальної (gender).

Одне з ключових понять, що ними оперує сучасна ґендерологія (а раніше – феміністична теорія та фемінологія) – патріархат, що визначається як система влади та домінування чоловіків над жінками, яка є – завдяки дії суспільних, політичних, економічних інституцій – джерелом гноблення жінок. Витоки сучасного соціологічно-психологічного прочитання патріархату містяться у працях американської вченої Ненсі Ходоров, яка розглядала патріархат як систему соціальних відносин з характерним домінуванням чоловіка над жінкою. На початку 90-х років Сільвія Волбі розвинула теорію патріархату, вбачаючи у ньому насамперед систему соціального чоловічого контролю і порядку, що трансформувався з мікрорівня (сім’ї) до макрорівня (системи суспільних відносин). Відтак всі сучасні суспільства перебувають в ідеологічних тенетах патріархату, відрізняючись лише за ступенем і характером прояву ґендерних нерівностей.

Сучасна теорія ґендеру доводить, що суспільні відмінності між чоловіками та жінками не мають біологічного походження, не є одвічно даними, а лише набутими, приписаними індивідові суспільством. Ця ідея найкраще висловлена у знаній сентенції Сімони де Бовуар: “Жінкою не народжуються, жінкою стають”.

Сучасні ґендерні дослідження головну увагу зосереджують не стільки на проявах ґендеру, скільки на механізмах його відтворення. Серед історичних дисциплін з’явилась нова галузь – історична андрологія (як відповідь на розгортання історичної фемінології 80-х рр.). Відтак зроблено вагомий крок до становлення справді ґендерної історії – історії взаємин статей, чи то історії розвитку ґендерної системи. Ґендерну систему слід розглядати не лише як ідеї та інститути, але й як поведінку індивідів й усі види комунікативної інтеракції.

Власне такий підхід до питання про ґендер (як сукупність соціальних ролей, приписуваних індивідові) передбачає певну (часто значну) відмінність між його чоловічим та жіночим варіантом, тобто певну статево-рольову (ґендерну) диференціацію, яка виявляє себе у: – статево-віковому поділі праці; – специфіці процесів ґендерної соціалізації; – сімейній статевій стратифікації; – особливих моделях (нормах) поведінки; – розподілі реальних прав та обов’язків.

Однак ґендерні дослідження не зосереджуються виключно на дослідженні сфер, де експліцитно виявлена ґендерна диференціація (чи то ґендерний дисбаланс). Головним здобутком ґендерного підходу є врахування багатоваріантного впливу фактора статі на будь-які об’єкти досліджень в межах соціальних та гуманітарних дисциплін.

Жіночі студії в Україні перебувають на етапі свого становлення, хоч ще наприкінці XIX – на початку XX ст. засадничі ідеї українського фемінізму, започаткованого Оленою Пчілкою, Н.Кобринською, Лесею Українкою, О.Кобилянською, Л.Яновською, знайшли свій розвиток у діяльності жіночого Клубу Русинок та Кружка українських дівчат, і далі – у створеній 1906 року всеукраїнській організації Жіноча громада. Публікації у тогочасному жіночому альманасі Перший вінок та часописі для жінок Мета засвідчили високий рівень розвитку жіночої свідомости, прихильність освіченої частини українського жіноцтва до тогочасних передових ідей емансипації, продемонстрували значні інтелектуальні та ідейно-теоретичні потенції українського фемінізму початку століття. Штучно перервана на тривалий час традиція жіночих студій в Україні, спотворені комуністичною ідеологією та дискредитовані соціалістичною практикою засадничі ідеї фемінізму – головні чинники занепаду відповідного напрямку досліджень на наших теренах. Звична недооцінка значення опрацювання жіночої тематики академічною наукою, зведення досліджень до рівня окремих аматорських публіцистичних розвідок ще більше ускладнили ситуацію, залишаючи українців на марґінесі світового наукового процесу у цій надзвичайно важливій ділянці.

В останні роки, попри зростання наукових зацікавлень ґендерною проблематикою, вітчизняні жіночі студії все ще мають однобічний та фраґментарний характер, оскільки зосереджені у площині вивчення історії жіночого руху, розвитку феміністичних ідей та феміністичної літературної критики. Ґендерні та жіночі дослідження, провідні фахівці та видавничі програми зосереджені переважно в науково-дослідних центрах, що діють як громадські організації (Київський Центр Ґендерних Студій – Ніла Зборовська, Віра Агеєва, Тамара Гундорова; Харківський Центр Ґендерних Досліджень – подружжя Жерьобкіних, Вікторія Суковата та ін.; Одеський Науковий Жіночий Центр – Людмила Смоляр; Львівський Науково-дослідний Центр Жінка і Суспільство – Оксана Кісь, Вікторія Середа, Ліліана Гентош та ін.). Ґрунтовні дослідження ґендерної системи в Україні здійснюють також окремі вчені, науковий доробок яких отримав визнання не лише у нас, але й за кордоном (Р.Лавріненко, О.Маланчук-Рибак, М.Богачевська-Хом’як, М.Рубчак, О.Луценко тощо). Швидкими темпами розвивається ґендерна освіта у вищих навчальних закладах Києва, Харкова, Одеси, Львова, де розроблено авторські програми та викладають навчальні курси, хоч відповідні дисципліни все ще не стали інтеґральною складовою системи гуманітарної освіти в Україні.

Можливості для публікації оригінальних авторських розвідок та перекладів класичних праць з феміністики та ґендерології в Україні доволі обмежені. За винятком Ґендерных исследований (російськомовного і доволі тенденційного видання Харківського Центру Ґендерних Досліджень) в Україні наразі не маємо жодного серйозного – що міг би претендувати на роль наукового – часопису з ґендерних чи жіночих студій. Тематичне число журналу “Ї” покликане частково заповнити цю лакуну та запропонувати зацікавленому читачеві широкий спектр студій, що репрезентують різні етапи та напрямки феміністичної думки – ідеології, теорії та методології дослідження.



Джерело: "Ї" N 17 / 2000