Юрко Іздрик. Сонлітньоїночі


Leave me where I am,
I'm only sleeping.
B e a t l e s

1.

Це літо видалося вкрай... (епітети відсутні). Гриби росли рясні, немов трава, надокучали неймовірно знахабнілі оси, і люди вар'ювали, хто як міг. Можливо через сонячне затемнення. Можливо. Сонце в знаці-зодіаці лева, астрологи застерігають і т.п. Цілком можливо. Втім, тривожно було вже навесні через якусь незрозумілу орнітологічну напругу. Щось було негаразд із птахами - вони завжди відчувають усе першими. А, може, й не вони. Менше з тим.

Найцікавіше творилося зі снами. Вони то щезали в млоїстих сутінках свідомості, то жевріли якимось штучним і німим світінням, то раптом вмикалися, наче світло в кінотеатрі, і ти був на всі сто певен, що фільм скінчився, і ось воно ось починається, це ваше так зване справжнє життя. Зрештою це і було справжнє життя. Пам'ятаєш, я розповідав тобі ту історію, як мені довелося ночувати на розкладачці, що стояла просто на перехресті, де весь час гуркотіли вантажівки, оббризкуючи мене водою з калюж. А потім з'явився той хлопчак, який вигулював зайця так, ніби то був пес. Дурнуватий заєць і справді уявив себе псом, бо почав гавкати на мене, і не було на то ради, аж поки я не настрашив його, що прокинуся і розкажу тобі про нього. Тут він замовк, і якби мав довшого хвоста, то підібгавши б його втік.

Но і так. А ще раніше мені був приснився в неймовірно кольорово-подієвому сні контролер з автобуса, котрий безбілетним пасажирам просто із спритністю вовкулаки перегризав горлянки. Коли я нажаханий (хоч і захищений пільгами й посвідченням чорнобильця) спробував протистояти цьому варварству, він якось розпачливо розвів руками і сказав: "А що ж мені робити? Їм зарплатні нікому не дають, от ніхто й не платить". В цьому була якась дуже людяна логіка, - якщо тільки логіка буває людяною, - та мені так і не вдалося збагнути її. Збентежений побаченим і почутим, я вийшов не на тій зупинці і потім довго не міг добратися до потрібного мені місця (здається, я хотів на узбережжя). Та Бог із ними - з контролером, з безбілетниками, з морем.

Бо найчастішою ознакою цих кінематографічних снів (а відповідно до сезону й кінотеатри були літніми, відкритими, - у променях проектора, мов камікадзе, зблискували молі і безіменні зеленаві мошки, - вони не кидали на екран бодай відтінку тіні, зате породжували дивне мерехтіння, що видавалося іманентною властивістю густого нічного повітря, а там, куди світло не долинало, жирували комарі, відігнати яких можна було хіба сиґаретним димом - і от спалахували то тут, то там мізерні вогники, від яких займався пульсуючий жар тютюну), так от найчастішою ознакою цих кінематографічних снів була тотальна надмірність - подій, мотивацій, предметів, вчинків, персонажів і... небезпек.

Я пробував записувати найнестерпніші з кошмарів, наївно сподіваючись, що називання відлякає демонів, але воно відлякувало хіба мене самого, коли я натикався в щоденнику на такі приблизно рядки:

"Була страшенна тиснява. Люди шмигляли поміж столами, лавами, поставленими майже впритул, хиткими етажерками, нагромадженими одна на одну, поміж креденсами, що наїжачились гострими виступами та шпичастими мідними клямками, поміж запилюжених фікусів в масивних діжах. Коло самих твоїх ніг виявилася мидниця з облущеною емаллю, повна мокрого пір'я, котре плавало в брунатній воді, і ти хіба чудом не вступив у неї. "Швидше, швидше", - зашамкотіли ззаду, і як тільки ти обернувся, на тебе відразу навалили цілу гору вбрання, - плащі, пальта, куртки, пелерини, - а зверху, заради рими напевно, долаштували ще й чималу перину, так що ти цілком нічого не бачив перед собою. Ти рушив, непевно орієнтуючись по штурханах, котрі отримував зі всіх боків, але намацування шляху полягало радше в оббиванні колін, аніж в просуванні до мети. Зі злості ти й сам почав хвицати ногами, намгаючись поцілити невидимих і невідомих кривдників, та копав, мабуть, все ті ж столи й креденси - щось гримотіло позад тебе, розбиваючись на друзки, хтось лаяв твою незґрабність і підштовхував допереду. Мета, власне, була невідомою, ти мусів просто йти, рухатися заради самого руху, бо зупинитися тут здавалось неможливим.

По дорозі гладка, мов дирижабль, перина сповзла і впала кудись набік (чи, може, виповнена призвичаєним до неба пухом, полетіла), але ти не став з'ясовувати, куди саме, зате одяг тобі вдалося, - діставшись до темної кімнатини, - пожбурити на ліжко, котре стояло посередині. "Іще, іще", - відразу ж подали з-за спини нову порцію, що означало, мабуть, правильність вибраного тобою шляху. Якийсь час ти приймав зпівоберта одяг і кидав його на ліжко. (Зрештою тобі завжди приємна була проста одноманітна робота на кшталт склеювання конвертів чи згинання скріпок. Якби ти був сліпим, то залюбки працював би на одному з підприємств Українського Товариства Сліпих. Однак очі твої бачили незле, часами навіть речі неіснуючі, тож доводилося покищо жбурляти чуже вбрання на ліжко не своє). Виросла там ціла гора, і коли, черговий раз обертаючись, ти вирішив заявити, що з тебе вже досить, і йдіть ви всі, позаду нікого не виявилося, натомість просто перед твоїм обличчям загорілася гола жарівка, що звисала зі стелі, й до котрої ти мало не обпік чоло. Лайнувшись і звикнувши трохи до світла, ти став пробиратися поміж рядами високих полиць, дивуючись, як вдалося протиснутися сюди із купою шмаття, а зверху норовили звалитися тобі на голову то стос дрібних книжок, то важелезний канделябр, то порцелянова статуетка. Весь час доводилося щось ловити і прилаштовувати на місце, а на зміну йому летіло інше - складалося враження, що простір тут виповнений по вінця, і будь-яка крапля є зайвою. Це було схоже на жонґлювання трьома кульками, коли принаймні одна повинна постійно знаходитися в повітрі. Тим часом кульок робилося все більше."

Кульок і справді робилося щоразу більше, і настав час, коли сама структура сновидінь почала руйнуватися під власною вагою. Цілі сеґменти, блоки, елементи, перекриття, чи як їх там, раптом обвалювалися посеред дії, найчастіше в моменти кульмінацій, і піднімався хмарою сюжетний пил, заволікаючи й без того примарне сновидне бачення.

Врешті-решт, - а це було вже по затемненню, - нічні примари навчилися маніпулювати моєю свідомістю з легкістю, за якою стояв безперечно ледве стримуваний глум. Вони перфектно оволоділи акустикою, що дало їм можливість безкарно втручатися навіть у денне життя. Якось по обіді я почув дивні звуки, котрі долинали нібито знадвору. Це була хвацька пісенька того відчайдушно тюремного стилю, яким так захоплюється більшість моїх співвітчизників. Спочатку я не запідозрив лихого, однак згодом, коли почав розрізняти слова, - а йшлося не про кого-небудь, а про славну німфу революції Розу Люксембурґ (хоча самій німфі текст цілком міг би видатися контрреволюційним), - почав усвідомлювати всю серйозність ситуації. Оте "знадвору" виявилося нічим іншим, як окупованою територією мого власного "я". І на цій території "невидимі режисери снів", - як називав їх Воццек, - влаштували бучну дискотеку. Марно було й мріяти про те, аби не те що вимкнути - бодай стишити звук.

Не було іншої ради, окрім як змиритися. І я змирився.
До самого вечора я вислуховував найрізноманітніші музичні номери - від затяжних рейвових ремінісценцій, аж до неаполітанського співу включно. Під кінець навіть почав було тішитися таким багатством репертуару - адже він значно перевищував можливості моєї фонотеки, але вночі почалося справжнє шоу.

Якогось дідька понесло мене в гори, яких я, зрештою, ніколи особливо не любив. Гори ці виглядали карикатурно, - міг би походжати ними Гуллівер, - а в той же час були справжніми, бо не в пропорціях полягала справа: ландшафт виявився навдивовижу густо заселеним. Ув'язалося за мною якесь циганське кодло, котре видавало себе за лемків. Побічним доказом цього мало слугувати те, що склеєна у безконечне коло фонограма перемкнулася на лемківські пісні, виконувані, втім, з таким неприховано нахабним перекручуванням мелосу (впліталися сюди кавалки коломийок, і оперні глісандо, і солодкі септакорди a la Manhattan Transfer), що тільки повною безкарністю і безсоромністю можна було пояснити оповіді старого рудоголового цигана про операцію "Вісла", заокеанське заробітчанство і особливості архітектури лемківських церков. Я міг би ще опиратися його етнографічній облозі, якби він був сам, але довкола постійно крутилися злодійкуваті спільники, встряючи в розмову, смикаючи мене за рукави, пропонуючи сувеніри і гадання по руці. Втім, найдивнішим і найнестерпнішим водночас було те, що ціле кодло говорило польською, причому говорило дуже швидко, жебоніло аж, ковтаючи слова і не перебираючи ними. "Однак все це тільки сниться мені, - подумав я, - отже це я сам так розмовляю із собою. Це ж сон не чийогось - мого розуму - породжує чудовиськ, отже весь цей белькіт належить мені. Але ж я не володію польською настільки, щоб так швидко й грамотно висловлюватися, отже, виходить, демони насправді існують?"

Як тільки ця думка прийшла мені до голови - а я маю таку щасливо-нещасливу здатність думати й під час сну, - як зловлені на гарячому почвари в моменті перелаштувалися і їхня говірка зробилася повільною, ламаною, лексично бідною, засміченою неправильними зворотами і спотвореною акцентом. Цього я вже витримати не міг, - пам'ятаю, тоді я прокинувся й зі мною трапилася легка істерика.

А, може, й не легка.

Та, дякувати Богу, літо потроху наближалося до кінця. Остання пригода спіткала мене, коли я майже цілими днями лежав у ліжку, мов спаралізований, примушуючи себе бодай раз на день щось з'їсти і хоч на кілька хвилин вийти з дому.

Ночі робилися щоразу нестерпнішими.

Дискотек мені уже ніхто не влаштовував - вистачало звукового фону, в якому постійне дзвеніння вигадливо поєднувалося то з шумом, сухим і чистим, як папір, то з якимось індустріальним гулом, то з туркотом чи клекотом явно зоологічного походження, то з брязкотом і дзеленчанням, які мали, втім, епізодичний характер. На все це накладалися голоси, підозріле шарудіння в сусідній кімнаті і гуркіт фіктивного грому за вікном. Спроби затикати вуха ватою, річ ясна, нічого не давали, - навпаки - посилювали ілюзію достовірності. Більшу частину ночі я лежав, накрившись з головою товстезною ковдрою, час від часу зриваючись, щоб пересвідчитися, що грози все-таки немає і що в сусідній кімнаті темно, тихо, спокійно і порожньо, якщо не зважати на привидів по кутках.

Іноді все ж вдавалося заснути.



2.

Найкраще було засинати, коли надворі вже розвиднювалося і акустична інвазія втрачала бодай частку своєї неприкрашеної інфернальності. Але й це іноді не допомагало. Модуляції шумового фону одного дня сягнули діапазону настирливого тріску, якого ніколи раніше не було. Ще перебуваючи в напівсні, я подумав, що цього разу все ж таки це звуки зовнішнього світу - і не помилився.

Розплющивши очі, відразу зрозумів, що діється. В кутку спальні неподалік ліжка стояв саморобний обігрівач того типу, який у нас чомусь називають "козлом".
(Втім, цей справді чимось нагадував змодельованого конструктивістською уявою цапа - складався з двох горизонтальних - одна над однією - рур, до торців яких кріпилися х-подібні стояки з клемами).
Рури я власноруч поцупив із військового заводу, коли лиш починалася велика заворуха.

Метал, з якого вони були вилиті, мав неабияке стратегічне значення, а, крім того, відзначався тим шляхетно-матовим полиском повехні, котрий в нашій непереобтяженій багатствами свідомості асоціюється якщо не з платиною, то із сріблом вже напевне. Приємно було торкатися цього металу рукою, коли він набирав температури людського тіла. Можливо з цієї причини свого часу його почали напівлеґально перевозити на захід - напочатках дрібними партіями, кустарно; пізніше цим займалася мафія, з неодмінними атрибутами своєї діяльності - вбивствами, вибухами, підкупом цілих митниць; а далі - крупні бізнесові структури, про існування яких кожен чув, але не кожен хоче знати.

Фізико-хімічні властивості металу мене цікавили мало, крім однієї - він володів зданістю навдивовижу довго зберігати тепло, і тому як ніщо інше надавався до виготовлення обігрівача. Тепло було зараз конче потрібне, бо літо, напанувавшись донесхочу, залишило по собі по-мародерськи розшарпаний ліс, пронизливу сірість над ним і холоднечу.
Так от: стояки десь серед ґаражного мотлоху відкопали знайомі електрики, вони ж зробили нехитру, мов нутрощі ліверного пиріжка, електричну начинку, під'єднавши до неї товстезний чорний кабель, який тягнувся через вікно кудись надвір, вигадливо обминаючи лічильник - в цьому й полягала основна привабливість "козла".
Але, як виявилося, це саме він зараз несамовито тріщав, час від часу пускаючи іскри. Місце кріплення кабеля вже обвуглилося, контакти потемніли, почала чорніти, втрачаючи лиск, фарбована металева табличка із таємничими позначками: ТИП КР-15М №563323 220V 1000Wt 50Hz sОСТ8351-99. (Мене завжди вабили до себе ці загадкові письмена. Можливо, вони - єдині зразки письменства, які вціліють після нас, тож найвища пора рятуватися: вцілію я - вціліє і письменство).

Зірвавшися з ліжка, я зненацька збагнув, що знаходжуся не в спальні, як гадав спросоння, а у тісній своїй вітальні, де вже товклась якогось лиха купа моїх родичів, передовсім далеких - саме вони найчастіше люблять у найнесподіванішу пору радувати мене своїми візитами (можливо, тому, що, зважаючи на абераційні особливості моєї пам'яті, кожна зустріч - це нагода вчергове познайомитися). Так от, у залі була гурма люду, повсюди вешталися ненависні чужі діти, то тут, то там чоловіки робили спробу перехилити на льоту чарчину, огрядні тітоньки носилися з пакунками, якась бабуся роздавала пляцки та попри все ніхто з них не переймався загрозою близької пожежі. Найгірше було те, що посеред кімнати стояла вже готова до прибирання ялинка, присутність якої можна було пояснити хіба нестримною любов'ю моїх родичів до різних екзотичних, не зв'язаних нашими календами свят, або ж тим, що я вже цілковито втратив відлік часу. (Останнє рано чи пізно мусіло трапитися).

Однак замислюватися над цим усім не було анінайменшої змоги - "козел" тепер уже люто плювався іскрами, і будь-яка з них могла виявитися фатальною.

Я спробував зробити найпростіше й найшвидше - вимкнути розжареного цапа, просунувши руку поміж розпеченими рурами до вимикача, хоч той і знаходився у небезпечній бизькості до джерела іскріння. Але тут хтось ненароком штовхнув мене ззаду, і я, сильно обпікши руку, висмикнув її, брудно вилаявся, зваливши при цьому з серванта кілька раритетних горнят. Тут мене нарешті зауважили й почали пропонувати допомогу, улесливо заглядаючи ув очі. Я попросив олії, або спирту змастити опік, та принесли чомусь відро води, до котрого ще й треба було пробиратися крізь тлум бажаючих побачити, що сталося.

Родина почала тіснити потерпілого мене від пристрою, запевняючи, що вони самі усе полагодять, просто висмикнувши дріт із розетки, то ж я мусів довго їм втовкмачувати, що кабель йде попри всі розетки й лічильники до розподільника надворі, і коли найкмітливіші дотепники почали розпитувати про особливості такого з'єднання, я, задкуючи й давлячи ялинкові іграшки, побачив, що за їхніми спинами вже палахкотять перші паростки вогню.
Хтось із тих, що стояли ближче до калорифера, відразу впустив, нажаханий, у полум'я газету чи паперовий пакунок, і це відразу ж додало жару.

Побачивши, що дехто збирається загасити вогонь водою, я кинувся вперед, репетуючи, щоб не робили непоправного і не поливали ввімкнений електроприлад. Ненавиджу гуманітаріїв з їхніми атавістичними уявленнями про класичні чотири стихії. Відро все ж перекинули, і вода розтеклася в небезпечній близькості до калорифера. Тут усі рвонули назовні - зайнявся сервант, - і останнє, що мені вдалося було побачити, вибігаючи за всіма з дому - як падала в полум'я так і не прибрана ялинка із самотньою маківкою вгорі.

Знадвору все виглядало не так страхітливо. В будинку палахкотіло, але несильно. Однак потроху мій дім почав нагадувати піч - гуділо полум'я, розтріскувалися шиби. Всі тлумилися на подвір'ї. Жінки голосили, діти неприховано тішилися. Маленький лисий чоловічок побіг викликати пожежників. Я гарячково обмізковував, як від'єднати дріт знадвору.
Раптом великий жмут вогню вилетів із будинку - прогорів дах - і вітер погнав до заростів сухостою, що спалахнув умить, неначе хмиз, а полум'я швидко рухалося далі в гущавину. Почали потроху займатися сосни над будинком. Але тут, дякувати Богу, пішов дощ.

Пожежники приїхали навдивовижу швидко, і хоч мали ще клопіт із тим сухостоєм, дуже уважно поставилися до нашої проблеми. Було вирішено, перш ніж гасити хату, зачепити гаком розподільний щиток і вирвати його з мережі разом із кабелем. Щоправда, масивний кран, розвертаючись, завалив мені нові ворота, та я вже не відчував жалю - втратою більше, втратою менше - що за різниця?

Нагло появилася ще одна проблема - моя вівчарка, яка весь цей час нажахано бігала поміж двома рядами паркана, ніяк не давала рятувальникові приладнати гак. Всі мої спроби порозумітися з нею виявилися марними - очевидно, саме він, рятувальник, здавався їй призвідником пожежі.

Тоді керівник загону, відкликавши мене вбік, простягнув руку й висипав у жменю кілька дивних кругляків - чи то телефонних жетонів, чи то якихось фішок. "Барій, - стисло пояснив він. - Ми робимо це барієм. Це своєрідний наркотик для псів. Він діє блискавично й безвідмовно".
"Великий дефіцит, - додав із жалем, - але тут ситуація..." І посміхнувся так, ніби ми щойно стали друзями.

Мені належало, коли собака вже почує запах піґулок, відійти якомога далі від будинку, тоді рятувальники проламають паркан і вівчур звільнить потрібну територію, погнавши до мене.

Так і сталося. Я бачив, як виламали кілька дощок і пес помчав до мене по мокрій траві. Він наближався якось надто швидко (так не промчало би й авто) - вочевидь насправді страшенно хотів того барію.

Несподівано для самого себе я згадав зненацька... я згадав... чорт забирай! я згадав, що ніколи в житті не мав жодного пса. Більше того - я взагалі не вирізняюся особливим замилуванням до тварин. А тут на мене мчала здоровенна вівчарка, - чомусь уявилася люта, така вгодована, але незадоволена сука - і нічогісінько для захисту, окрім тих дурнуватих піґулок, в мене немає. До того ж невідомо, яку саме дію матимуть вони на неї.

Вже було видно пару, яка виривалася з її ніздрів, неначе то біг кінь, і хижий оскал, і несамовиті, налиті кров'ю біснуваті очі.
Я почав гарячково шукати в кишені піґулки, але вони попереплутувалися з копійками й різним мотлохом - найгірше докучали полотняні носовички, ще невідомо, чи часткова доза подіє на псяру, відстань невблаганно скорочується, носовички, ключі, копійки, кляті носовички, в мене несамовито тремтять руки, швидше ж бо, дурню, швидше, хай йому біс! -
і тут бічним зором колишнього баскетболіста я помітив, як із сусіднього переліску навперехрест вівчарці вибіг вовк, звичайнісінький вовк - незмінний персонаж казок, шкільних підручників і копійчаних триллерів.. Ситуація зробилася вже цілком ідіотичною, ще більш непевною і непередбачуваною - вовк ніяк не встигав перерізати шлях вівчарці, тим більше, що біг спроквола, а та вже була надто близько до мене, щоб можна було зволікати. Я жбурнув їй назустріч жменю кишенькового мотлоху, спаралізований отупінням раптової байдужості.

Подальші події могли б слугувати добрим матеріалом для передачі "Очевидне-неймовірне". Вівчарка, яка щойно гнала чвалом, домчавши до першої піґулки, зметнула її із землі, кинулася за другою, третьою, по чому її поведінка стала дивною й химерною - рухаючись дедалі повільніше, вона вже із певним зусиллям проковтнула останню й завмерла. Просто заніміла, мов укопана. Немов напхане тирсою опудало. Вона стояла трішки далі, ніж за крок, я міг би свиснути, гукнути чи навіть торкнутися її, та це навряд чи дало б якісь результати. До мене, як і до всього решта, їй уже не було анінайменшого діла.

Однак залишався ще вовк.

Той натомість, побачивши, що скоїлося з псом, рвонув чвалом і за хвилю вже наблизився настільки, що годі було думати про втечу як порятунок. Він долетів до вівчарки - та ані ворухнулася - уважно обнюхав її, потім зробив те ж саме з травою довкола, по чому обрежно наблизився до мене, роздимаючи ніздрі - міцний, кудлатий, рудувато-сірий...

А далі він утнув таке, в порівнянні з чим уся його позірна міць - безжальні ікла, немилосердні пазурі, смердючий віддих і зсудомлені зіниці будь-кому, кажу вам, будь-кому видалися би забавкою.

Так от: пометлявши, можливо, надто перебільшено хвостом, він сів на задні і, дивлячись на мене мало не з ніжністю, сказав на якійсь підробній блатній фєні:

"Слышь, зема, братан, как друга прошу - только одну таблетку. Ну, может две. Вишь, как колбасит всего" - і дрібно зацокотів зубами.

Марно було пояснювати йому, що я тут ні при чому, що таблетки не в мене, а в командира загону, і що це вже повне фуфло, а не сон, і що я цілком вже маю досить, і що тюремний жарґон варто вивчати ретельніше, може, навіть академічно, і що мені найвища пора прокидатися, тим більше, що неподалік і так догорає мій дім.



3.

Після цього я почав робити певні ризиковані маніпуляції з алкоголем, травами та іншими дарами безмежно багатої природи. За їх допомогою мені поволі вдалося позбутися абсолютної більшості описаних симптомів. Мої симптоматично-симпатичні, але надто розкомплексовані приятелі по нічних пригодах, попри всю свою позірну всевладність, уже не наважувалися заходити так далеко, як заходив я. Адже їхньою стихією було імітаторство, трікстество, бубабу, зрештою. Мене ж завжди зраджував потяг до справжнього, і я зраджував інших через непереборність цього потягу. Отож я пускався все далі і далі, де відкривалася переді мною лише пітьма непідробного забуття.

Однак людині не дано просуватися в тих напрямках безмежно. Оскільки забуття межує з небуттям самої людини.

Тому я повертаюся.

Я знаю, покинуті мною нічні приятелі вже не відкриють для мене літніх своїх кінотеатрів. Та я не сумуватиму за ними.

Мені достатньо згадки про одну-єдину ніч, коли ми - ти і я - шукали входу - кожен свого - до старовинного готелю, дещо облізлого й розповнілого різними прибудовами. Дощані фліґельки, мансарди, хиткі переходи до сусідніх будівель, фальшиві еркери, в тих же сусідів і передерті; якісь неможливі прикрашені вітражами башточки, що увінчувалися то єретичною будьонівкою купола, то сухою кісткою комина; безконечні приступки й сходи, які нікуди не вели - все це до краю ускладнювало й без того складну топографію готелю, готелю, до всього ще й обсадженого по периметру цілою алеєю рахітичних гіпсових колон, котрі підпирали, здавалося, саме небо, не таке, втім, і високе о цій порі року.

Так от у цьому розмаїтті ми шукали входу - кожен свого - але саме входу тут якраз і не було.

Не знаю, як пощастило пробратися досередини тобі, але я мусів віддерти кавалок фанери зі стелі якогось аварійного переходу, щоб видертися нагору, і, пробігши дерев'яним настилом, зіскочити в купу сміття на внутрішньому подвір'ї. Щоправда, і це майже нічого ще не означало - подвір'я виявилося порожнім, темним і на вигляд цілком закинутим у тривалому ремонті. Довелося тицятися у підозрілі темні кутки, пробираючись крізь різний будівельний мотлох, пильнуючи то ноги, то голову, аж поки не піддалися з тріском якісь гнилуваті двері, і я не потрапив до внутрішнього мороку готелю.

Шкода й згадувати, які ще перепони чекали мене попереду. І несподівані знайомі, що пропонували чи то спокусливі плани відпочинку в барі, чи то не менш спокусливі плани виграти велику суму в казино, і співробітники, котрі нагадували про якісь міфічні вечірні обов'язки, і різні божевільні, котрі з виглядом ще ненароджених шукали виходу і, врешті-решт, службовці, в яких ніяк було не допитатися ані схеми готелю, ані знаходження лазнички, ані допроситися ключів, а то, часом, доводилось і втікати, петляючи вузькими коридорами.

Тому я згадуватиму лише ту хвилю, коли ми нарешті почали наближатися одне до одного з різних кінців коридору, точнісінько як у тому оповіданні, тільки тепер нам вдалося зустрітися точно посередині, коло великих шкляних дверей (замість звичного PUSH-PULL на них виднілося загадкове й багатообіцяюче TO SELF-FROM SELF), що вели на ґалерею внутрішнього дворика. Там стояли, притрушені снігом, предивні скульптури - важко було запідозрити в них античних героїв.

Ми розчиняємо двері навстіж, обличчя наші овіває свіже, ледь морозяне духмяне повітря, сповнене подихом недалекого моря. Беручись за руки, ми виходимо на терасу - і це так просто, так природно, так добре, що мені ніяк не хочеться прокидатися.

І я не прокидаюся.

Зрештою, мені й немає сенсу прокидатися негайно, бо знаю - коли б не прокинувся, ти будеш поруч.

Sorry,
I'm
only
sleeping.