Джеймс Джойс. Дублінці


ЗУСТРІЧ




© J.Joyce, The Dubliners
© Е.Гончаренко ("Зустріч", "Земля"), Р.Скакун ("Нещасний випадок", "Благодать", "Сестри"), переклад з англійської, 2002
Джерело: Всесвіт, № 5-6, 2002. С.: 68-99.



Саме Джо Діллон познайомив нас із Диким Заходом(1). Він мав невеличку бібліотеку, яка складалася зі старих номерів журналів «Стяг Британії», «Відвага» та «Півпенні за диво»(2). Щоречора після школи ми зустрічалися у його садку на задньому дворику і влаштовували індіанські битви. Він і його молодший брат Лео - товстун та ледацюга, захищали стріху стайні, в той час як ми намагалися взяти її штурмом; або ж ми заводили кровопролитну бійку на моріжку. Але, хоч як завзято ми билися, та ніколи не брали гору, і всі наші сутички закінчувалися тим, що Джо Діллон виконував войовничий танок перемоги. Його батьки щоранку о восьмій ходили на ранкову месу на вулицю Гардінер, і у холі їхнього помешкання панував благісний дух місіс Діллон. Але Джо грав завзятіше за нас, молодших та стриманіших. Він виглядав як справжній індіанець, коли гасав по садку, зі старим стьобаним чохлом для чайника на голові, лупив по бляшанці кулаком і горланив на всі усюди:

- Йа, йака! Йака! Йака!

Ніхто не повірив, коли стало відомо, що він має покликання стати священиком. Але, вірте чи не вірте, виявилося, що має.

Дух неповаги та неслухняності володів нами так, що під його впливом різницю культур та нахилів було подолано. Ми групувалися у банди, хто з запалом, хто для розваги, а хто майже з остраху: і до цих останніх, тих індіанців, хто побоювався вважатися старанним учнем або пестунчиком, належав і я. Пригоди, про які йшлося в книжках про Дикий Захід, не зачіпали мого серця, але принаймні вони відкривали можливості для втечі в інший світ. Мені більше подобались деякі американські детективи, в Яких подеколи фігурували безстрашні прекрасні дівчата. Хоча в цих оповіданнях не було нічого недозволеного, і хоча іноді їм не чужі були певні літературні чесноти, вони поширювалися по школі таємно. Одного дня, коли отець Батлер слухав наші відповіді - чотири сторінки з історії Риму, - йолопа Лео Діллона злапали з примірником журналу «Півпенні за диво».

- Де ця сторінка? Оце вона? Так, Діллоне, встаньте! «Ледве день...» Продовжуйте! Який день? «Ледве день зайнявся...» Ви вчили це? Що у вас там у кишені?

Серце кожного з нас затіпалося, коли Лео Діллон протягнув книжку, і кожний прийняв вигляд святобливої невинності. Отець Батлер насуплено перегортав сторінки .

- Що це за сміття? - він сказав. - «Вождь апачів!» І це ви читаєте замість того, щоб вивчати Римську історію? Боронь боже знайти мені ще таку погань у нашому коледжі! Я вважаю, що людина, яка написала це, - невдаха, що пише заради чарки. Я здивований, що такі освічені хлопчики, як ви, читають таку погань. Я міг би зрозуміти це, якби ви були учнями національної школи(3). А зараз, Діллоне, я вам серйозно раджу повернутися до своєї роботи, бо інакше...

Ставши свідком такої прочуханки у шкільну годину, коли на речі дивишся тверезо, я відчув, що принада Дикого Заходу поблякла в моїх очах, а зніяковіле пухленьке обличчя Лео Діллона пробудило докори сумління. Але, коли школа була далеко, я знову починав нудьгувати за диким відчуттям свободи, яке могли запропонувати мені тільки ці хроніки вільного життя. Щовечірнє розігрування воєнної пантоміми стало для мене таким самим стомливим, як і рутина шкільного життя з ранку, бо я жадав, щоб зі мною трапилися справжні пригоди. Але справжні пригоди, міркував я, не трапляються з людьми, які залишаються вдома: їх треба шукати далеко від дому.

Наближались літні канікули, коли я задумав хоча б на день вирватися з атмосфери шкільного нуду . З Лео Діллоном та з хлопчиком на ім'я Маоні ми запланували одноденний прогул. Кожен з нас відклав по шість пенсів. Ми повинні були зустрітися о десятій на мосту через канал. Доросла сестра Маоні мала написати записку йому до школи, а Лео Діллон сказав своєму братові, щоб той сказав, що він хворий. Ми зібралися піти упродовж пристані аж до пароплавів, потім ми перетнемо річку на поромі і прогуляємося до Піджен Хаус(4). Лео Діллон побоювався, що ми можемо зустріти отця Батлера або ще кого-небудь з коледжу; але Маоні слушно сказав, що отцеві Батлеру на Піджен Хаус робити нічого. Ми трохи заспокоїлись, і я довів до кінця перший етап нашого плану: зібрав по шість пенсів з двох хлопців і водночас показав їм свій шестипенсовик. Напередодні, домовившися про все, ми були трохи збуджені. Ми потиснули один одному руки, сміючись, і Маоні сказав:

- До зустрічі, товариші.

Тієї ночі я спав погано. Вранці я прийшов до мосту першим, бо жив зовсім поруч. Я заховав свої книжки у високій траві біля смітника у кінці садка, куди ніколи ніхто на заходив, і похапцем кинувся уздовж каналу. Був сонячний ранок на початку червня. Я сидів на парапеті мосту, вдоволено дивлячись на свої стоптані парусинові черевики, які я увечері дбайливо намастив білою гончарною глиною, спостерігаючи, як слухняні коні тягнуть угору вулицею конку з робітниками. Гілки високих дерев обабіч алеї сяяли ясно-зеленим листям, і сонячне світло, пробиваючись крізь нього, грало на воді каналу. Гранітний камінь, з якого викладено міст, потроху нагрівався, і я почав поплескувати його руками у такт з мелодією, яка крутилася в моїй голові. Я був дуже щасливий.

Просидівши п'ять або десять хвилин, я побачив сіру куртку Маоні. Він піднявся схилом, усміхаючись, і видерся до мене на міст. Поки ми чекали, він витягнув рогатку, що випиралася з його кишені, і став пояснювати, як він її удосконалив. Я запитав його, навіщо він захопив її з собою, і він відповів, що взяв її для того, щоб побавитися стріляниною по птахах. Маоні вільно спілкувався на жаргоні, отця Батлера він називав смердючкою. Ми зачекали ще чверть години, але Лео Діллон так і не з'явився. Нарешті Маоні стрибнув з парапета і сказав:

- Ходімо. Я знав, що Товстун злякається.

- А шість пенсів...? - сказав я.

- А це штраф, - сказав Маоні. - Чим більше, тим краще для нас - шилінг та шість пенсів, замість шилінга.

Ми йшли уздовж Hope Стренд-Роуд, аж поки дісталися до сіркокислотного заводу, а потім повернули праворуч до пристані. Тільки-но ми вийшли з людних місць, Маоні почав грати у індіанців. Він погнався за якимись обідраними дівчатками, вимахуючи своєю рогаткою і, коли два обідраних хлопчиська почали як лицарі захищати їх і шпурляти в нас камінням, він запропонував атакувати їх. Я не погодився, бо хлопчики були зовсім маленькі, і ми попрямували далі, а обірване військо галасувало нам навздогін: «Святенники! Святенники!»(5), вважаючи, що ми протестанти, через те, що Маоні, який мав смагляве обличчя, носив на своєму капелюсі сріблясту позначку [70] якогось крикетного клубу. Коли ми дісталися до Смусін Айрон(6), вирішили організувати засаду; але це було помилкою - для цього потрібні принаймні троє. Щоб помститися Лео Діллону, ми почали вигадувати, що він наклав у штани з остраху, і намагалися відгадати, яку оцінку він отримає о третій годині на уроці у містера Райяна.

Потім ми вийшли до самої річки. Довгенько вешталися гомінкими вулицями, обгородженими височенними кам'яними мурами; потім стояли закляклі, спостерігаючи за роботою кранів та двигунів, і на нас частенько покрикували водії навантажених хур. Лише опівдні ми дісталися до набережної; робітники, мабуть, саме снідали, і тому ми теж купили два чималеньких пиріжки з порічковим варенням і сіли поснідати на металеві труби біля річки. Ми насолоджувалися видовищем Дублінського торгового життя - баржі, сигнали яких долинали здалека крізь кучері мережаного диму, бура річкова флотилія за Рінгсендом, великий білястий вітрильник, який розвантажували на тім боці. Маоні сказав, що добре було б утекти на одному з тих великих кораблів, і навіть я, дивлячись на високі щогли, бачив або уявляв собі географію країн, знання про які були в мене мізерними, а зараз набували реальної форми. Школа та дім наче відійшли кудись, і ми вже не відчували їхнього тиску.

Ми заплатили за перевіз, і перетнули Ліффі на поромі у компанії двох робітників та маленького єврея з мішком. Ми були такі серйозні, трималися мало не урочисто під час нашого подорожування, але раптом наші очі зустрілися і ми розсміялися. Зійшовши на берег, ми стали спостерігати за розвантаженням красеня-трьохщогловика, який помітили ще з протилежного берега. Якийсь чолов'яга, що стояв поряд, сказав, що це норвезький корабель. Я пройшов до корми і намагався розшифрувати напис на ній, та зрозумів, що це марно, повернув назад і став розглядати чужоземних матросів: чи має хто-небудь з них зелені очі, бо чомусь мені здавалося, що очі у них мають бути саме такі. Очі у матросів були і волошкові, і сірі, і навіть чорні. Один-єдиний матрос, очі якого можна було б назвати зеленими, був високий на зріст чолов'яга, який розважав натовп на набережній тим, що кожен раз, коли падали товсті дошки, кричав:

- Добре! Добре!

Коли нам набридла ця вистава, ми повільно почимчикували у Рінгсенд. День ставав спекотним, і у вікнах бакалійних крамниць запліснявілі бісквіти лежали вигорілі на сонці. Ми купили декілька бісквітів та шоколад і жадібно з'їли їх, блукаючи злиденними вулицями, на яких жили родини рибалок. Ми не знайшли молочної крамнички, тож підійшли до розносника і купили малинового лимонаду - кожному по пляшці. Коли Маоні освіжився ним, то погнався за кішкою вниз по провулку, але кішка втекла у широке поле. Ми обидва почувалися дуже стомленими, і коли дісталися до поля, відразу попрямували до пологого берега, через гребінь якого могли побачити річку Доддер.

Було вже пізно, і ми були надто стомлені, щоб виконати наш план відвідати Піджен Хаус. Треба було повернутися додому до четвертої години, а то там довідаються про наш прогул. Маоні подивився засмучено на свою рогатку, і мені довелося запропонувати повернутися додому на потязі, щоб він знову повеселішав. Сонце зайшло за хмарки, і ми зосталися з нашими невеселими думками та залишками їжі.

Крім нас, у полі не було нікого. Деякий час, мовчки полежавши на березі, я побачив чоловіка, який наближався з дальнього кінця поля. Я ліниво стежив за ним і жував зелену стеблинку, одну з тих, на яких ворожать дівчата. Він повільно йшов уздовж берега. Одна його рука була на стегні, а в іншій руці він тримав тростинку, якою легенько постукував по дерну. На ньому був темно-зелений поношений костюм, а на голові цупкий фетровий капелюх з високою тулією, який ми звикли називати горщиком. Здавалося, він дуже старий, бо його вуса були попелясто-сірого кольору. Він був уже за крок від нас, кинув на нас погляд і чимчикував далі. Ми стежили за ним очима. Коли [71] він відійшов майже кроків на п'ятдесят, то повернувся і рушив назад. Він ішов до нас повільною ходою, постукуючи по землі своєю тростиною, і йшов так повільно, що мені спало на думку, чи не шукає він чогось у траві.

Він зупинився, коли дійшов до того місця, де ми сиділи, і привітав нас. Ми відповіли йому, і він сів поруч з нами на схилі повільно й дуже обережно. Він почав розмову з погоди, сказав, що літо буде дуже спекотним, і додав, що клімат значно змінився з того часу, коли він був хлопцем - багато років тому. Він сказав, що найщасливіший період життя людини - це, безперечно, шкільні роки, і що він віддав би все, щоб бути молодим. Поки він висловлював ці сентименти, від яких нам було трохи нудно, ми сиділи мовчки. Потім він почав розповідати про школу та книжки. Він запитав нас, чи Читали ми поезію Томаса Мура або романи сера Вальтера Скотта та лорда Літтона(7). Я зробив вигляд, що прочитав кожну книгу, про яку він згадував, так що під кінець він сказав:

- О, я бачу, що ти такий же книжковий хробак, як і я. Ось він, - додав він, показуючи на Маоні, який дивився на нас широко розплющеними очима, - він інший; він має хист до забав.

Він сказав, що має вдома всі твори сера Вальтера Скотта і всі твори лорда Літтона, і йому ніколи не набридає їх читати. Зрозуміло, сказав він, що у лорда Літтона є такі романи, що хлопчикам їх не можна читати. Маоні запитав, а чому це хлопчикам їх не можна читати, - це питання занепокоїло та засмутило мене, бо я побоювався, що чоловікові спаде на думку, що я такий же дурень, як і Маоні. Проте, чоловік тільки посміхнувся. І я побачив, що він має рідкі жовті зуби. Потім він запитав, хто з нас має більше любасок. Маоні зауважив байдуже, що він має трьох. Чоловік запитав мене, скільки маю я. Я відповів, що жодної. Він не повірив мені і сказав, що він упевнений, - я повинен мати когось. Я промовчав.

- Скажіть нам, - зухвало сказав Маоні чоловіку, - а скільки маєте особисто ви?

Чоловік знову посміхнувся і сказав, що коли він був у наших літах, він мав багато любасок.

- Кожний хлопчик, - сказав він, - має маленьку любаску.

Його ставлення до цієї теми уразило мене, як незвичайно ліберальне для людини його віку. У глибині душі я думав, що він сказав правду про хлопчиків і їхніх приятельок. Але мені були не до вподоби ті слова, якими він висловився, і я був здивований, чому він затрясся раз або двічі, наче злякався чогось або раптово йому стало зимно. Він продовжував говорити, і я помітив, що в нього гарна мова, він почав розповідати нам про дівчат, яке в них гарне та м'яке волосся, і які в них лагідні руки, і, що дівчата все ж не такі добрі, як виглядають, якщо тільки ти їх знаєш. Нічого більше йому так не подобається, він сказав, як дивитися на гарну молоду дівчину, на її гарні білі рученята та прекрасне м'яке волосся. У мене виникло таке враження, що він повторює вивчене напам'ять або що загіпнотизований якимись словами його розум повільно кружляє по одній і тій же самій орбіті. Іноді він говорив, немов би просто посилався на факти, про які знають усі, а іноді він притишував голос і говорив загадково, немов би розповідав нам якусь таємницю, і не бажав, щоби почули інші. Він повторював свої фрази знов і знов, трішки змінюючи та неначе обгортаючи їх своїм монотонним голосом. Слухаючись його, я весь час пильно вдивлявся у підніжжя схилу.

Пройшло чимало часу, і його монолог припинився. Він повільно підвівся, сказав, що має залишити нас на хвилинку-другу, і, стежачи за ним поглядом, я бачив, як він повільно йшов від нас до найближчого краю поля. Ми сиділи ані пари з вуст, коли він пішов. Після кількох хвилин мовчання я почув, як Маоні вигукнув:

- Послухай! Подивись, що він робить!

Я ані відповів, ані підвів своїх очей, Маоні знову вигукнув:

- Послухай...Та він старий брудний дивак.

- Якщо він запитає нас про наші прізвища, - сказав я, - хай ти будеш Мерфі, а я буду Смітом.

Більше ми не вимовили один до одного ані слова. Я все ще розмірковував, чи повинен я піти звідси, чи ні, коли чоловік повернувся назад і сів поруч з нами. Щойно він сів, як Ма-оні, вгледівши кішку, яка втекла від нього, скочив на ноги і побіг за нею через поле. Ми з чоловіком спостерігали за погонею. Кішка знову втекла, і Маоні почав кидати камінням у стіну, через яку вона перестрибнула. Стомлений, він почав вештатися по-дурному туди-сюди по дальньому краю поля.

Через деякий час чоловік заговорив до мене. Він сказав, що мій товариш дуже нечемний хлопець, і запитав, чи часто його шмагають у школі. Я зібрався з обуренням відповісти, що ми не з Національної школи, де хлопчиків шмагають, як він сказав; але промовчав. Він почав говорити про тілесні покарання хлопчиків. Його розум, як немов би знову загіпнотизований його мовою, здавалося, повільно кружляв навколо нового центру. Він сказав, коли хлопчики так поводяться, то їх потрібно відшмагати, і відшмагати добре. Коли хлопчик нечемний та неслухняний, нічого не може так йому допомогти, як добра хлоста. Ляпанець по руці або ляпас - цього недостатньо: що йому необхідно - так це добра хлоста. Я був здивований його тоном, і мимохіть поглянув на його обличчя. Тільки-но я поглянув - зустрівся з поглядом темно-зелених очей, які вдивлялися в мене спідлоба, що сіпався. Я знову відвернув погляд.

Чоловік продовжував свій монолог. Здавалося, він забув про свій недавній лібералізм. Він сказав, якщо б він коли-небудь дізнався, що хлопець розмовляє з дівчатами або у нього є любаска, він шмагав би його та шмагав би його; і це навчило б хлопчика не розмовляти з дівчатами. А якщо у хлопця є дівчина і він приховує це, тоді він завдасть йому такої хлости, якої не отримував жоден хлопець у світі. Чоловік сказав, що немає нічого кращого у цьому світі, щоб йому так подобалося, як це. Він так розписував мені, як би він відшмагав такого хлопця, немов би розкривав якусь ретельно продуману таємницю. Це було б для нього, він сказав, кращим за все у цьому світі; і його голос, який начебто своєю монотонністю вів мене крізь цю таємницю, став майже лагідним і, здавалося, благав мене, щоб я зрозумів його.

Я зачекав, поки його монолог знову перервався. Потім різко підвівся. Щоб не виказати свого збудження, я затримався на хвильку, роблячи вигляд, що ретельно зашнуровую свої черевики, і потім, сказавши, що я змушений іти, побажав йому доброго дня. Я підіймався схилом спокійно, але моє серце тремтіло від страху, що він може вхопити мене за щиколотки. Коли я вийшов на гребінь, то повернувся і, не дивлячись на нього, закричав щосили через поле: - Мерфі!

У моєму голосі відчувалася нотка удаваної хоробрості, і мені було соромно від свого нікчемного хитрування. Я був вимушений закричати знову, поки Маоні побачив мене і крикнув у відповідь. Як билося моє серце, поки він біг до мене через поле! Він біг так, наче ніс мені допомогу. І я жалкував, що десь у глибині свого серця завжди ставився до нього дещо зневажливо.


-----------------------------------------------------
Оповідання написано 1905 р. Опубліковано у першому виданні збірки «Дублінці» 1914 р. [69]
(1) Дикий Захід - західна частина США, арена пригод за участю ковбоїв та індіанців, про які розповідається у «вестернах», прозових творах, що набули особливої популярності наприкінці XIX сторіччя. (Тут і далі прим, перекладачки.)
(2) Популярні журнали, які вперше побачили світ у 1890-х роках і публікували оповідання про мандрівників, дослідників та авантюристів.
(3) Національна школа - школи для дітей робітників, які були безкоштовними і навчали ремесла. А хлопці з оповідання - це учні Бельведерського коледжу у Дубліні. Цей коледж було засновано Єзуїтським орденом, він вважався престижним серед католиків середнього класу. Джеймс Джойс сам навчався у Бельведерському коледжі.
(4) Піджен Хаус - форт на березі Дублінської затоки. У ті часи там була розташована електростанція.
(5) «Святенники!» - так ірландці католики зневажливо називали протестантів.
(6) Смусін Айрон - місце для купання у Дублінській затоці.
(7) Лорд Літтон (1803-1873) - англійський письменник Бульвер-Літгон; автор популярних історичних романів.




Нещасний випадок



Містер Джеймс Даффі мешкав у Чепелізоді, бо прагнув жити якнайдалі від міста, громадянином якого був, а ще вважав усі інші передмістя Дубліна міщанськими, сучасними і претензійними. Він жив у старому похмурому будинку і з вікон свого помешкання міг розглядати покинуту ґуральню та мілководну річку, на якій стоїть Дублін. У його просторій кімнаті не було ні килимів, ні картин. Він сам придбав тут кожну річ, кожен предмет обстави: чорне залізне ліжко, залізний умивальник, чотири плетені крісла, вішак для одягу, скриньку для вугілля, кочерги і решітку перед каміном, а ще квадратний стіл з пюпітром на ньому. В стіні була ніша, де на полицях із білого дерева стояли книжки. Ліжко було застелене білим простирадлом, у ногах лежала картата чорно-червона ковдра. Над умивальником висіло невеличке дзеркало. На каміні, як єдина прикраса кімнати, стояла лампа з білим абажуром. Книжки на полицях були розкладені знизу догори, відповідно до розміру. На найнижчій полиці скраю стояло повне зібрання Вордсворта, а на найвищій, так само скраю, - «Мейнутський катехізис», оправлений у палітурку з-під зошита. На столі завжди було письмове приладдя. Всередині, в шухляді, лежав рукописний переклад Гауптманового «Міхаеля Крешера», в якому пурпуровим чорнилом виділено сценічні ремарки, і невеликий стосик папірців, скріплених докупи мідною шпилькою. До цих папірців, куди він часом занотовував свої думки, він у нападі самоіронії приліпив реклам-ку ліків від жовтяниці. З-під ляди столу, коли її підняти, линули тонкі, ледь чутні пахощі - чи то нових олівців із кедрини, чи то пляшечки з клеєм, чи то забутого там бозна-коли перезрілого яблука.

Містер Баффі сахався всього, що загрожувало тілесним чи душевним неспокоєм. Середньовічний лікар сказав би, що він народився під знаком Сатурна. Його обличчя, несучи на собі карб усіх прожитих літ, було того самого блідо-коричневого кольору, що й стіни дублінських будинків. На його великій подовгастій голові росло сухе чорне волосся, а русі вуса ледь прикривали неприємно скривлені вуста. Різко окреслені вилиці також надавали обличчю суворості; однак цієї суворості не було в його очах, що дивилися на світ з-під русих брів і створювали враження людини, завжди готової побачити в інших щось, що спокутувало б їхні вади, але зневіреної постійними розчаруваннями. Його душа жила на певній віддалі від тіла, спостерігаючи за діяльністю останнього крізь скептичні окуляри. Він мав дивну автобіографічну звичку: час від часу подумки компонувати кілька коротких суджень про самого себе, ставлячи підмет у третій особі, а присудок у минулому часі. Він ніколи не подавав милостині жебракам, а йдучи вулицею, впевнено карбував крок, тримаючи в руці міцну горіхову палицю.

Вже багато років він працював касиром у приватному банку на Баггот-стріт. Щоранку їхав туди iз Чепелізода трамваєм. Близько дванадцятої йшов до корчми Дена Берка і замовляв собі полуденок - пляшечку легкого пива та невеличку тацю крохмального печива. О четвертій ішов з роботи. Обідав він у їдальні на Джорджес-стріт, почуваючись тут вільним від надокучливого товариства дублінської золотої молоді і знаходячи якусь нелукаву одвертість у рядках меню. Вечори проводив або сидячи за роялем, що належав домовласниці, або безцільно вештаючись околицями міста. Іноді любов до музики Моцарта приводила його в оперу чи на концерт: це була єдина розвага в його житті.

Він не мав ні друзів, ні знайомих, ні церкви, ні віри. Його духовне життя плинуло осторонь від інших; своїх родичів він провідував на Різдво і супроводжував у останню путь на цвинтар. Обидві суспільні повинності він виконував як данину традиції, однак це було єдиною поступкою умовностям громадського життя. Він часто думав, що за певних обставин пограбував би свій банк, та оскільки ці обставини ніяк не складалися, його життя котилося розмірене - як оповідання без пригод.

Одного вечора він опинився у Ротонді поруч із двома леді. Тиха й напівпорожня зала віщувала виставі неминучий провал. Леді, що сиділа поруч, кілька разів оглянула безлюдне приміщення, а тоді мовила:

- Шкода, що сьогодні так мало публіки! Ви не уявляєте, як важко акторові співати для порожніх місць.

Він розцінив репліку як запрошення до розмови. Його здивувало, що вона поводиться так розкуто. Під час бесіди він весь час намагався зафіксувати в пам'яті її образ. Довідавшись, що дівчина поруч із нею, - її дочка, він вирішив, що жінка десь на рік молодша за нього самого, її обличчя, колись, мабуть, вродливе, свідчило про розум. Обличчя було овальне з виразно окресленими рисами. Очі були темно-сині й спокійні. їхній погляд, спочатку викличний і непокірний, раптом змінився, і в розширених зіницях на мить прозирнув глибоко пристрасний темперамент. Але вона швидко опанувала себе, її єство, ледь розкрившись, знову сховалося під покривалом розсудливості, а її повненька фігура в обтислому смушевому жакеті ще виразніше стала випромінювати виклик і непокору. Через кілька тижнів він знову зустрів її на концерті в Ерлсофт Терес, і коли її дочки не було поруч, вигадав хвилинку для розмови віч-на-віч. Вона кілька разів натякнула щось про свого чоловіка, але натяк важко було розцінювати як пересторогу. її звали місіс Сініко. Прапрадід її чоловіка походив із Ліворно. Чоловік був капітаном торгового судна, що курсувало між Дубліном і Голландією; у них була одна дитина.

Випадково зустрівши її втретє, він набрався мужності і призначив побачення. Вона прийшла. Це була перша з довгої низки їхніх зустрічей; вони зустрічалися завжди ввечері, обираючи для прогулянок найтихіші квартали Дубліна. Проте містер Баффі не любив нічого робити крадькома і тому наполіг, щоб вона запросила його до себе в дім. Капітан Сініко радів гостеві, гадаючи, що той претендує на руку його дочки. Він давно вже викреслив дружину з переліку своїх утіх, тож йому й на думку не спадало, що нею може зацікавитися хтось іще. Оскільки капітан частенько бував у рейсах, а дочка давала уроки музики на стороні, то містер Даффі мав досить часу, щоб утішатися товариством леді. Це була перша така пригода в їхньому житті, але ніхто з них не бачив у своїх діях чогось непристойного. Поступово він впустив її у світ своїх думок. Позичав їй книжки, постачав цікаві ідеї, ділився своїм інтелектуальним життям. Вона уважно слухала.

Іноді, у відповідь на його розумування, вона відкривала щось із власного життя. Турботливо, ніби мати, вона спонукала його до кінця вилити свою душу: вона стала його сповідницею. Він розповів їй, що колись ходив на збори Ірландської соціалістичної партії, почуваючи себе унікальним серед натовпу серйозних робітників на горищі, освітленому поганенькою гасовою лампою. Коли партія розкололася на три гілки, кожна з власним провідником і власним горищем, він перестав навідуватись на збори. Робітничі дискусії, казав він, надто вже боязкі; вони зациклені на проблемі зарплатні. Він зрозумів, що має справу з твердолобими реалістами, яким чужа точність думки - бо це продукт дозвілля, для них недоступного. Найближчі кількасот років, казав він, Дублінові не загрожують жодні соціальні революції.

Вона запитала, чому він не записує своїх думок. Навіщо, запитав він зі зневажливою посмішкою. Щоб змагатися з отими крикунами, нездатними мислити логічно й шістдесят секунд? Щоб терпіти критику тупих міщухів, які довірили свою мораль полісменам, а своє мистецтво - антрепренерам? Він не раз бував у її невеличкому котеджі за Дубліном, часто вони проводили там вечори. Поступово, познайомившись ближче, вони стали розмовляти про речі менш абстрактні. її товариство було йому як теплий грунт для екзотичної рослини. Часто вони не запалювали світла, чекаючи, поки спаде темрява. Темна затишна кімната вдалині від усіх, музика, що дзвеніла у вухах, єднали їх. Ця єдність заворожувала його, згладжувала гострі кути його характеру,, наповнювала почуттями його інтелектуальне життя. Іноді він ловив себе та тому, що дослухається до звуку власного голосу. Він гадав, що піднісся в її очах на ангельську висоту, і що ближче він привертав до себе полум'яну натуру своєї приятельки, то частіше йому вчувався дивний безособовий голос, у якому він впізнавав свій власний і який твердив про непоправну самотність людської душі. Ми не можемо себе зрадити, говорив голос, ми самі для себе. Кінець цим бесідам настав однієї ночі, коли місіс Сініко, надзвичайно збуджена, пристрасно схопила його руку і пригасла до своєї щоки.

Містер Даффі був ошелешений. Коли він побачив, як витлумачили його слова, ілюзії розвіялися. Він не заходив до неї цілий тиждень, а тоді написав і попросив про зустріч. Він не хотів, щоб їхня остання розмова відбувалася на попелищі зруйнованої сповідальні, тож вони зустрілися в невеличкій цукерні біля Паркової брами. Погода була по-осінньому холодна, та незважаючи на холод вони майже три години блукали туди й сюди доріжками парку. Вони домовилися розірвати будь-які стосунки, бо це, казав він, нестерпні й болючі пута. Вийшовши з парку, вони мовчки йшли до трамвайної зупинки; але раптом вона почала так сильно тремтіти, що він, побоюючись нового вибуху почуттів, швидко попрощався й пішов геть. Через кілька днів він отримав пакунок зі своїми книжками й нотами.

Минуло чотири роки. Життя містера Даффі повернулося в звичну колію. Його кімната й далі свідчила про впорядкованість його розуму. На поличці для нот у нижній кімнаті з'явилося кілька нових творів, а до книжок додалося два томики Ніцше: «Так казав Заратустра» і «Весела Наука». Зрідка він занотовував те-се на папірцях із купки, що в шухляді. Одна з його думок, записана через два місяці після останньої розмови з місіс Сініко, була така: «Кохання між чоловіком і жінкою неможливе, бо статевий потяг неприпустимий; дружба між чоловіком і жінкою неможлива, бо статевий потяг неминучий». Він не ходив на концерти, остерігаючись зустріти там її. Його батько помер; молодший співвласник банку, де він працював, відійшов від справ. А він і далі щоранку їхав до міста трамваєм і щовечора пішки повертався з міста додому, легко пообідавши на Джорджес-стріт і прочитавши на десерт вечірню газету.

Одного вечора, коли він саме збирався покласти до рота шматок солонини з капустою, його рука завмерла. Очі спинилися на розділі вечірньої газети, яку він прихилив до карафки з водою. Він поклав ложку з їжею назад на тарілку й уважно прочитав вступ. Тоді випив склянку води, відсунув тарілку вбік, склав газету навпіл і, поклавши її між опертими на стіл ліктями, перечитав повідомлення знову й знову. На захолодій капусті застигав білий жир. До нього підійшла дівчина-служниця й запитала, чи йому не сподобався обід. Він запевнив, що страва дужехмачна, і через силу проковтнув кілька ложок. Тоді розплатився й вийшов геть. Він швидко йшов крізь листопадові сутінки, горіхова палиця раз у раз стукала об землю, краєчок жовтуватої «ІвнінгМейл» визирав із кишені цупкого моряцького пальта. На безлюдній дорозі від Паркових воріт до Чепелізода він сповільнив ходу. Палиця вдарялась об землю вже не так енергійно, а нерівний, уривчастий подих, майже зітхання, парою застигав у морозному повітрі. Прийшовши додому, він одразу піднявся до спочивальні, дістав із кишені газету, став біля вікна й у присмерках ще раз перечитав повідомлення. Він читав мовчки, тільки ворушив губами, мов священик, що промовляє молитву «Secreto». В повідомленні йшлося ось про що:

ЗАГИБЕЛЬ ЛЕДІ НА СІДНЕЙСЬКОМУ ВОКЗАЛІ.

НЕЩАСЛИВА ПРИГОДА

Сьогодні в Дублінській міській лікарні заступник коронера (через відсутність самого містера Леверета) провів розтин тіла місіс Емілі Сініко, сорока трьох років, що загинула на Сіднейському вокзалі вчора ввечері. Факти свідчать, що потерпіла, намагаючись перейти залізничну колію, була збита локомотивом поїзда, котрий о десятій годині відправився з Кінгстона, і зазнала ушкоджень голови та правої частини тіла, що й стали причиною смерті. Джеймс Ленон, машиніст локомотива, заявив, що працює на залізниці вже п'ятнадцять років. Почувши свисток чергового по станції, він зрушив поїзд із місця, а вже через мить різко загальмував, почувши голосні крики. Поїзд ще не набрав швидкості.

П. Дан, носій на вокзалі, розповів, що коли поїзд уже мав рушати, він побачив жінку, яка намірялася перейти колію. Він закричав і побіг навперейми, але не встиг: її зачепило буфером локомотива і збило на землю.

Присяжний: «Ви бачили, як леді впала?»

Свідок: «Так».

Сержант поліції Кроулі доповів, що коли він прибув на місце пригоди, потерпіла лежала на платформі без жодних ознак життя. Він наказав перенести тіло до зали відпочинку, щоб там чекати прибуття швидкої.

Констебль підтвердив слова сержанта.

Доктор Голфін, помічник головного хірурга Дублінської міської лікарні, зафіксував у потерпілої перелом двох нижніх ребер та численні забої лівого плеча. Права частина голови була ушкоджена при падінні. Отримані травми були не такі важкі, щоб спричинити смерть здорової особи. Смерть, на його думку, викликана шоком і раптовою зупинкою серця, містер Г. Б. Патерсон Фінлей від імені залізничної компанії висловив глибокий жаль з приводу нещастя. Компанія завжди вживала всіх заходів для того, щоб пасажири переходили колії лише по містках; з цією метою на кожній станції розвішано відповідні попередження, а на залізничних переїздах встановлено патентовані шлагбауми. Потерпіла мала звичку переходити залізничне полотно пізно вночі, від платформи до платформи, а тому, беручи до уваги всі обставини, він не вбачає в цій пригоді провини залізничників.

Капітан Сініко, що проживає в Леовілі на Сідней-перед, чоловік потерпілої, також дав свідчення. Він розповів, що потерпіла була йому дружиною. Його не було в Дубліні, коли трапилася пригода, бо він тільки наступного ранку прибув із Ротердама. Вони були одружені вже двадцять два роки і до останнього часу жили щасливо. Проте два роки тому місіс Сініко потрапила під владу згубних звичок.

Місіс Мері Сініко розповіла, що віднедавна її мати призвичаїлася поночі ходити по спиртне.

Вона, свідок, не раз намагалася вплинути на свою матір і переконати її вступити в Товариство тверезості. Того дня вона прийшла додому тільки через годину після пригоди. Присяжні, у відповідності з даними медичної експертизи, постановили зняти з машиніста Ленона будь-які звинувачення.

Заступник коронера висловив жаль з приводу нещастя і щире співчуття капітанові Сініко з дочкою. Він зажадав від залізничної компанії вжити рішучих заходів для того, щоб такий випадок більше ніколи не повторився. Жодних звинувачень не висунуто.

Містер Даффі відвів очі від газети і втупився в похмурий вечірній краєвид за вікном. Річка тихо текла повз порожню ґуральню, а у вікнах будинків на Лукан-роуд то з'являлися, то гасли вогники світла. Отак загинути! Розповідь про її смерть здійняла в його душі хвилю обурення, йому відразливо було й думати, що колись він ділився з цією жінкою своїми найпотаємнішими думками. Заяложені фрази, лицемірні співчуття, обережні вислови репортера, що намагався приховати деталі банальної вуличної смерті, йому аж засудомило в животі. Мало того, що вона принизила себе, вона принизила і його. Він уявив собі брудну й огидну дорогу її занепаду. Подруга його душі! Він не раз бачив таких бідолах, що з порожніми пляшками та судіями шкандибали до найближчого шинку за порцією пійла. Боже мій, що за кінець! Очевидно, вона була нездатна до нормального існування, без жодної мети в житті, вона стала легкою поталою для згубних звичок - одна з тих бідолах, на чиїх костях стоїть будова цивілізації. Але як вона могла впасти так низько! Як міг він так глибоко в ній обманутися? Він згадав спалах почуттів тієї ночі і засудив його суворо, як ніколи. Тепер він остаточно переконався, що вчинив тоді правильно.

Вже зовсім посутеніло, його пам'ять стала блукати минулим, і раптом йому здалося, ніби вона торкнулася його руки. Судома, що перед тим звела йому живіт, тепер пойняла його нерви. Швидко одягнувши пальто й капелюха, він вийшов на вулицю. На порозі його обвіяло холодом; він зіщулився і втягнув руки в рукави. Опинившись біля корчми на Чепелізодському мості, він зайшов і замовив собі гарячого пуншу.

Корчмар слухняно обслужив його, не промовивши ні слова. Неподалік п'ятеро чи шестеро робітників обговорювали вартість джентльменського маєтку в графстві Кілдар. Вони раз у раз прикладалися до своїх величезних пінтових кухлів, курили, спльовували на підлогу й важкими черевиками загрібали свої плювки в тирсу. Містер Даффі сидів на стільці, і втупившись у них очима, нічого не бачив і не чув. Час збігав. У корчмі було на диво тихо. Корчмар читав «Геральд-трібюн» і позіхав, незграбно опершись на прилавок. Час від часу було чути, як надворі безлюдною вулицею гуркоче трамвай.

Він сидів там, знову й знову переживаючи життя, прожите разом із нею, по черзі викликаючи в уяві ті два образи, що після неї зосталися, - якою вона була і якою стала. Він зрозумів, що вона померла, перестала існувати, обернулася на спогад. Йому трохи полегшало. Він запитав себе, що міг би він зробити. Він не міг би постійно грати комедію; не міг би й жити з нею відкрито. Він зробив те, що вважав за краще. Як можна його звинувачувати? Тепер, коли її більше не було, він зрозумів, яким самотнім мусило бути її життя - день за днем, ніч за ніччю в одній і тій самій порожній кімнаті. Його життя також здавалося б самотнім, якби він теж помер, перестав існувати, обернувся на спогад - і якби хто-небудь його згадував.

Він вийшов із корчми десь о дев'ятій. Ніч була холодна й темна. Він зайшов у парк через головні ворота і пішов назустріч високим сухоребрим деревам. Він ішов непривітними алеями, де вони гуляли чотири роки тому. Здавалося, вона була поруч з ним у темряві. Часом йому ввижалося, що він чує її голос у своїх вухах, її дотик на своїй руці. Він завмирав, прислухаючись. Чому він позбавив її життя? Чому прирік на смерть? Він відчував, як його моральне єство розвалюється на шматки.

Діставшись на верхівку пагорба, він зупинився й озирнувся кругом - на річку попід містом, на вогні, що гостинно червоніють у холодній ночі. Він подивився вниз по схилу і біля підніжжя пагорба, в тіні паркової огорожі, побачив на землі людські тіла. Це кохання - крадькома, за гроші - сповнило його відчаєм. Виплекана правильність його життя стала йому ненависна; він почувався вигнаним зі свята життя. Одна-єдина людська істота полюбила його, а він відмовив їй у праві на життя й щастя: прирік на ганьбу, на жалюгідну смерть. Він знав, що створіння внизу під стіною бачать його і хочуть, щоб він пішов. Він нікому не потрібен - вигнанець зі свята життя. Він обернув погляд до сірої річки, що, звиваючись і зблискуючи скалками, текла до Дубліна. За річкою він побачив товарний поїзд, що, так само звиваючись, від'їжджав від Кінгстонського вокзалу, ніби хробак із вогненною головою, що наполегливо й старанно повзе крізь темряву. Поїзд повільно зникав з очей; а він і далі чув у вухах надсадне гудіння паротяга, що по складах вимовляв її ймення.

Він повертався тим самим шляхом, що й прийшов, ритм паротяга лунко пульсував у вухах. Він почав сумніватися в реальності того, що нагадувала йому пам'ять. Зупинився під деревом і зачекав, поки ритм стихне. Він не відчував її поруч себе, не чув її голосу в своїх вухах. Зачекав кілька хвилин, дослухаючись, та не почув нічого: ніч була бездоганно тиха.

Прислухався знову: тиша. Він відчув, що зовсім самотній.




ЗЕМЛЯ*




© J.Joyce, The Dubliners
© Е.Гончаренко ("Зустріч", "Земля"), Р.Скакун ("Нещасний випадок", "Благодать", "Сестри"), переклад з англійської, 2002
Джерело: Всесвіт, № 5-6, 2002. С.: 68-99.

Начальниця дозволила їй піти, як тільки жінки нап'ються чаю, і Марія з нетерпінням чекала свого вільного вечора. Кухня так і виблискувала: куховарка сказала, що можна побачити себе у величезних мідних казанах. Вогонь був гарний, яскравий, а на одному з приставних столів лежали чотири величезних солодких пироги(2). Пироги були на перший погляд не розрізані; але якщо підійдеш ближче, то побачиш, що вони розрізані на довгі, товсті скиби і готові до подачі до чаю. Марія сама покраяла їх.

Марія була на зріст маленькою-маленькою, але з довжелезним носом і довжелезним підборіддям. Вона розмовляла в ніс, і завжди заспокійливо: «Так, моя дорогенька» та «Ні, моя дорогенька». За нею завжди посилали, коли жінки заводили сварки, стоячи над своїми шапликами, і їй завжди вдавалося їх помирити. Якось начальниця сказала їй:

- Маріє, ви справжня миротвориця!

І кастелянша і дві леді з опікунського комітету(3) почули цей комплімент. І Руда Муні завжди говорила, що вона не попустила б тій німій, що відповідала за праски, якби не Марія. Всі любили Марію.

Жінки пили чай о шостій годині, і вона матиме можливість піти звідси до сьомої. Від Болсбріджа(4) до Колони(5) двадцять хвилин; від Колони до Драмкондри(6) також двадцять хвилин; і двадцять хвилин на покупки. Вона буде там ще до восьмої. Вона витягла свій гаманець із срібними застібками і знову прочитала слова: «Дарунок з Белфаста». їй дуже подобався цей гаманець через те, що Джо привіз його їй п'ять років потому, коли він та Алфі поїхали у подорож до Белфаста на день Святого Духа(7). У гаманці лежали дві півкрони(8) та декілька мідяків. У неї залишиться п'ять шилінгів після того, як вона заплатить за проїзд у трамваї. Яка у них буде гарна вечірка, всі діти співатимуть! Вона сподіватиметься тільки на одне: що Джо прийде не напідпитку. Він зовсім інший, коли вип'є. [74]

Часто він пропонував їй приїхати і жити разом з ними; але їй здавалося, що вона їм заважатиме (хоча дружина Джо так добре ставилася до неї), таж вона звикла до життя у пральні. Джо був добрим хлопцем. Вона виняньчила його та Алфі також; і Джо частенько говорив:

- Матінка це матінка, але моєю справжньою матір'ю є Марія.

Після розпаду родини хлопці знайшли для неї це місце у дублінській пральні Лемплайта, і воно їй подобалося. Спочатку вона погано думала про протестантів, але зараз вважає, що вони дуже добрі люди, може, занадто спокійні та серйозні, але все-таки вони дуже милі і з ними можна ладити. І потім у неї були свої рослини в оранжереї, і їй подобалося доглядати за ними. У неї були чудові папороті та воскові рослини і, коли хто-небудь приходив її провідати, вона завжди дарувала гостю один або два паростки зі своєї оранжереї. Але одне, чого вона не любила, - це брошури(9), розвішані на стінах; але начальниця була така приємна жінка, з якою можна було мати справу, така шляхетна.

Коли кухарка сказала, що все готово, вона зайшла у жіночу кімнату і подзвонила у великий дзвін. За декілька хвилин жінки почали сходитися по дві, по три, витираючи розпарені долоні об свої нижні спідниці та спускаючи рукава кофтинок на червоні розпарені руки. Вони посідали перед своїми великими кухлями, в які кухарка та німа наливали гарячий чай з молоком та цукром, вже розмішаний у величезних олов'яних чайниках. Марія розпоряджалася розподілом солодкого пирога і стежила за тим, щоб кожна жінка отримала свої чотири скиби. Скільки було сміху та жартів за їжею. Ліззі Флемінг сказала, що вона впевнена - Марія отримає обручку(10), і, хоча Флемінг казала це кожного разу перед днем Усіх Святих(11), Марія вимушена була посміхнутися та сказати, що вона не бажає ані обручки, ані чоловіка; і коли вона сміялася, її сіро-зелені очі іскрилися від зневіри та сором'язливості і кінчик її носа мало не торкався підборіддя. Потім Руда Муні підняла свій кухоль з чаєм і запропонувала випити за здоров'я Марії, а всі жінки гримали своїми кухлями по столу, і ще вона сказала, що, на жаль, не має ані ковточка портеру, а то б вона випила. І Марія знову сміялася, доки кінчик її носа мало не торкнувся підборіддя, і її крихітне тіло тряслося від сміху, бо вона знала, що Муні зичить їй добра, хоча, певна річ, поняття в неї простацькі.

Але як Марія була вдоволена, коли жінки закінчили пити чай і кухарка та німа почали збирати посуд! Вона пішла до своєї кімнатки і, пам'ятаючи, що наступного ранку буде ранкова меса, перевела стрілку будильника з сьомої години на шосту. Потім вона зняла робочу спідницю та капці і поклала свою кращу спідницю на ліжко, а свої крихітні вихідні черевички поставила біля підніжжя ліжка. Вона також змінила кофтинку; і поки вона стояла перед люстерком, їй усе пригадувалося, як вона, бувало, одягалася у неділю на ранкову месу(12), коли була ще зовсім молоденькою; і вона поглянула з дивною лагідністю на крихітне тільце, яке вона так часто прикрашала. Незважаючи на роки, вона вважала гарним своє охайне, маленьке тіло.

Коли вона вийшла, вулиці блищали від дощу, і вона була задоволена, що одягла свій старенький брунатний дощовик. Трамвай був набитий людьми, і їй довелося сісти на стільчик у кінці вагона, обличчям до всього цього натовпу, і носаки її черевиків ледь доставали до підлоги. У думці вона зважувала все, що збиралася зробити, і відчувала, як добре бути незалежною і мати у гаманці свої власні гроші. Вона сподівалася, що вони гарно посидять увечері. Вона була впевнена - так воно і буде, але вона мимоволі думала, що, на жаль, Алфі і Джо не розмовляють один з одним. Тепер вони завжди сперечалися, хоча хлопцями були найкращими друзями: але таке вже життя. [75]

Вона вийшла з трамваю біля Колони і швидко пробралася крізь натовп. Вона зайшла у кондитерську Даунза, але у крамниці було так багато людей, що довелося довгенько чекати, поки її обслужили. Вона купила дюжину різних тістечок по пенні за кожне і нарешті вийшла з крамниці з великим пакунком. Потім стала поміркувати, що б ще їй купити: вона хотіла купити щось дійсно смачненьке. У них, напевно, є вдосталь яблук та горіхів. Важко було щось вирішити, і єдине, що їй спало на думку, - це кекс. Вона зупинилася на кексі з коринкою, але у Даунза на такому кексі було замало глазурованого мигдалю, і вона пішла у кондитерську на Генрі-стріт. Тут вона тривалий час не могла визначитися, і модно одягнена молода леді за прилавком, яр, очевидно, трохи роздратувалася, запитала її, чи вона часом купує не весільний пиріг. Це вимусило Марію почервоніти, і вона посміхнулася молодій леді; але молода леді* сприйняла це дуже серйозно, і нарешті відрізала товстий кусень кексу з коринкою, загорнула його і сказала:

- Два шилінги і чотири пенси(13), будь ласка.

Вона думала, що їй доведеться простояти у трамваї до Драмкондри через те, що ніхто з молодих людей, здавалося, не помічав її, але джентльмен похилого віку поступився для неї місцем. Це був опасистий джентльмен, на ньому був масивний капелюх брунатного кольору; обличчя в нього було квадратне, червоне, а вуса сивуваті. Марія подумала, що джентльмен виглядає на полковника, і вона замислилась, наскільки він ввічливіший, ніж молоді люди, які просто дивилися прямо перед собою. Джентльмен почав розмовляти з нею про Хеловін та про дощову погоду. Він гадав, що її пакунок повний різних солодощів для малюків, і сказав, що все правильно: нехай діти насолоджуються життям, поки ще малі. Марія погоджувалася з ним і підтримувала його, киваючи та підкашлюючи. Він був дуже люб'язний з нею, і коли вона вийшла на Кенел Брідж, вона подякувала йому і вклонилася, і він уклонився їй і підняв свого капелюха й усміхнувся приємно; і коли вона йшла вулицею, пригинаючи свою голівку під дощем, вона думала, як легко розпізнати справжнього джентльмена навіть тоді, коли він трішки напідпитку.

Коли вона зайшла в дім Джо, всі закричали: «Ось і Марія!» Джо був уже вдома, він прийшов додому з роботи, і всі діти були одягнені по-святковому. Там було ще двоє чималих сусідських дівчат, і святкові ігри тривали. Марія віддала пакунок з тістечками старшому хлопчику, Алфі, щоб він розподілив між усіма, і місіс Донеллі сказала, як мило з її боку, що Марія принесла такий великий пакунок з тістечками, і примусила всіх дітей сказати Марії:

- Дякуємо, Маріє.

Але Марія сказала, що вона принесла дещо особливе для їхніх мами й тата, що, вона впевнена, це їм сподобається, і вона почала шукати свій кекс із коринкою. Вона намагалася відшукати його у пакунку з крамниці Даунза, і потім у кишенях свого дощовика, і потім на вішалці, але ніде не змогла його знайти. Тоді вона запитала всіх дітей, чи не з'їв Його хто-не-будь з них, звичайно ж, помилково, - але всі діти відповіли ні, і виглядало на те, що їм не подобається їсти кекси, якщо їх можуть звинуватити в крадіжці. У кожного була своя розгадка цієї таємниці, а місіс Донеллі сказала, що все ясно: Марія залишила його у трамваї. І Марія, пригадуючи, як збентежив її джентльмен з сивуватими вусами, почервоніла від сорому, прикрості, розчарування. Із думкою про невдачу її маленького сюрпризу та про два шилінги і чотири пенси, які вона викинула на вітер, вона мало не розплакалася.

Але Джо сказав, що це дурниці, і примусив її сісти біля каміна. Він був дуже привітний. Він розповідав про все, що відбувається у нього на роботі, і [76] розказав їй, як він дотепно відповів менеджерові. Марія не розуміла, чому Джо так сміється над відповіддю, яку він дав, але зауважила, що, певно, менеджер дуже владна особа і з ним тяжко мати справу. Джо відповів, що він не такий-то і поганий, якщо знати, як поводитися з ним, і що він може бути злагідливим, якщо не гладити його проти шерсті. Місіс Донеллі грала на піаніно для дітей, і вони танцювали та співали. Потім дві сусідські дівчини частували всіх горіхами. Ніхто не міг знайти горіхоколу, і Джо мало не розгнівався і запитав, як може Марія розколоти горіхи без щипців. Але Марія сказала, що не хоче горіхів і не треба про неї турбуватися. Потім Джо запитав, чи не вип'є вона пляшечку міцного портеру, і місіс Донеллі сказала, що, якщо вона забажає, у них є також і портвейн. Марія сказала, що вона б воліла не пити нічого, але Джо наполягав.

Марія вимушена була поступитися йому, і потім вони сиділи біля каміна, згадуючи давні часи, і Марія подумала, що може замовити добре словечко за Алфі. Але Джо закричав, хай Господь Бог покарає його, якщо він знову коли-небудь скаже хоча б слово своєму братові, і Марія сказала, що вона жалкує, що торкнулася цієї справи. Місіс Донеллі зауважила своєму чоловікові, що дуже соромно так говорити про свою плоть і кров, але Джо відповів, що Алфі йому не брат, і між ними мало не зчинилася сварка. Але Джо сказав, що він не хоче дратуватися напередодні такого свята, і запропонував дружині відкрити ще одну пляшку портеру. Двоє сусідських дівчат завели звичайні для Хеловіна ігри(14), і незабаром знову всі розвеселіли. Марії було так приємно бачити, як радіють діти, і що Джо та його дружина почуваються так погідно. Двоє сусідських дівчат поклали кілька блюдець на стіл, і потім підводили дітей із зав'язаними очима до столу. Одне отримало молитовник, а інші троє отримали воду; і коли одна з дівчат отримала обручку, місіс Донеллі застережливо посварилася пальцем на почервонілу дівчину, нібито говорячи: «О, я тебе бачу наскрізь!» Потім вони наполягли, щоб зав'язати очі і Марії, підвести її до столу, і побачити, що ж вона отримає; і поки вони надягали пов'язку, Марія все сміялася та сміялася, доки кінчик її носа мало не торкнувся кінчика її підборіддя.

Вони підвели її до столу, сміючись та жартуючи, і вона простягнула руку, як вони й казали зробити. Вона порухала рукою тут і там і опустила її на якесь з блюдець. Вона відчула щось м'яке, мокре(15) і здивувалася, що ніхто нічого не каже і не знімає з неї пов'язки. Якусь мить панувала тиша; а потім почулося шарудіння і шепотіння. Хтось сказав щось про садок, і, нарешті, місіс Донеллі сказала щось дуже роздратовано до однієї з сусідських дівчат і звеліла їй викинути це відразу: це вам не гра. Марія зрозуміла, що щось не так, і довелося їй повторити все знову: і цього разу вона отримала молитовник.

Після цього місіс Донеллі заграла ріл міс МакКлауд(16) для дітей, і Джо примусив Марію випити чарчину вина. Невдовзі всі знову повеселішали, і місіс Донеллі сказала Марії, що вона, мабуть, стане цього року монашкою, адже їй дістався молитовник. Марія ніколи не бачила Джо таким люб'язним до неї, яким він був цього вечора: він так приємно розмовляв і так багато згадував. Вона сказала, що вони всі такі добрі до неї.

Нарешті діти стомилися і захотіли спати, і Джо попросив Марію, чи не заспіває вона якусь коротеньку пісеньку перед тим, як піде, якусь одну зі старих пісень. Місіс Донеллі сказала: «Будь ласка, будь ласка, Маріє!», і Марії довелося підвестися і стати біля піаніно. Місіс Донеллі наказала дітям сидіти тихо і слухати пісню Марії. Потім вона заграла вступ і сказала: «Ну-бо, Маріє!», і Марія, зашарівшися, заспівала тонюсіньким тремтливим голоском. [77]

Вона співала пісню: «Мені снилося, що я у палатах жила»(17), і коли вона дійшла до другого куплету, вона заспівала знову:

«Приснилося мені, що я жила в палатах,

Що я царицею великою була ,

І не давала, щоби брат ішов на брата,

Взірцем я гідности для слуг, князів була.

І не злічити всіх багатств, які я мала,

Що зберігалися здавен в моїй казні,

Та найдорожчий скарб, який я в світі знала -

Твої слова ласкаві і сумні».

Але ніхто не намагався вказати їй на її помилку; і коли вона закінчила свою пісню, Джо був дуже схвильований. Він сказав, що немає кращих часів, ніж часи давні, і немає для нього кращої музики, ніж музика старого бідолашного Балфа(18), щоб там не казали інші люди; і його очі так налилися слізьми, що він не міг знайти того, чого шукав, і нарешті вимушений був попросити свою дружину сказати йому, де штопор.


----------------------------------------------------
(1) Оповідання «Земля» - десяте у збірці «Дублінці». Оповідання написано у 1905 році, перероблено у 1906-му. Перша публікація у збірці «Дублінці» у 1914 році.
* Читач може подумати, що в оповіданні трохи незграбний синтаксис, численні повторення, то синонімічні, а то й буквальні, - це помилки перекладача; але насправді це спроба відтворити стилістику Джойса, яка, в свою чергу, відтворює «стилістику» думок, внутрішньої мови та світобачення Марії.
(2) Мається на увазі пиріг «у краплиночку» або хліб у формі цеглини. Це традиційна страва на день Усіх Святих (Хеловін); солодкий пиріг, про який ідеться в оповіданні, - це сорт хліба, який виготовано з шматочками фруктів та порічок. Він запікається з монетами або обручками, що символізують майбутнє - наприклад, багатство або заміжжя.
(3) Йдеться про членів з комітету організації Лемплайт міста Дубліна. Ця протестантська благодійна організація надавала притулок і намагалася перевиховати жінок, яки займалися проституцією або пиячили. Марія працює у судомийці на кухні цієї організації, що створює контраст між її цнотливістю та середовищем, з якого вийшли мешканки цього притулку.
(4) Болсбрідж - передмістя у південно-східній частині Дубліна.
(5) Колона - колона Нельсона, яка колись стояла на вулиці Секвіл (зараз вулиця О'Конел), головній вулиці Дубліна. Колону було споруджено британською владою на честь адмірала лорда Нельсона (1758-1805).
(6) Драмкондра - передмістя у північній частині Дубліна.
(7) День Святого Духа - громадське свято, перший понеділок після Трійці.
(8) Дві по півкрони - п'ять шилінгів.
(9) Брошури - протестантські моральні та релігійні вислови або уривки з Біблії, які мали за мету зробити кращими мешканців притулку.
(10) Мається на увазі традиційно запечена обручка у солодкому пирозі, кому вона дістанеться, та вийде заміж.
(11) Хеловін, або переддень свята Всіх Святих, який святкується напередодні 1 листопада. Хеловін збігається з давнім язичеським святом Самхейн, святом мертвих, під час якого, як вважалося, душі мертвих вертаються на землю, що передвіщає прихід зими.
(12) Ранкова меса: наступного дня, 1 листопада, настає День Усіх Святих, церковне свято.
(13) Це ціна досить дорогого кексу.
(14) Хеловінові ігри - ігри, в які грають у святкову ніч: учасники з зав'язаними очима повинні вибрати що-небудь з предметів, розкладених на таці. Ці предмети мають символічне значення: молитовник означає церковне покликання; монети означають багатство; обручка - заміжжя; вода означає життя або подорожування; земля - смерть, і цей символ у часи Джойса вже не вживався.
(15) Дівчата поклали землю (звідси назва оповідання) на блюдце як жарт.
(16) Традиційна ірландська мелодія, яку виконували на скрипці; ріл - швидкий танець.
(17) Це пісня із опери Майкла Вільяма Балфа «Циганочка», про яку мова йшла також в оповіданні «Евеліна». Помилка Марії тут у тому, що вона проспівала одну і ту ж строфу, першу, двічі.
(18) Старий бідолашний Балф: у той час, про який іде мова в оповіданні, Балф став дуже немодним композитором.




Благодать



Двоє джентльменів, що саме вийшли з убиральні, пробували його підняти: та він був геть непритомний. Лежав, скорчившись, біля підніжжя сходів, звідки й упав був. їм пощастило перевернути його на спину. Його капелюх відкотився на кілька ярдів убік, а одіж зашмарувалася брудом і сміттям від підлоги, на якій він лежав долілиць. Очі були заплющені, дихав він із шумним хрипом. Тонкий потічок крові точився з кутика його вуст.

Двоє джентльменів разом із помічником шинкаря перенесли його нагору й знову поклали на підлогу. За хвилину-другу довкола нього зібрався невеличкий натовп. Господар шинку розпитував усіх, хто цей чоловік і з ким він був. Ніхто не знав, хто він, проте один із помічників сказав, що приносив цьому джентльмену скляночку рому.

- Він був сам-один? - запитав господар.

- Ні, сер. З ним було ще двоє джентльменів.

- І де вони тепер?

Ніхто не знав; хтось сказав:

- Розступіться, йому нема чим дихати. Він непритомний.

Коло глядачів розсунулось, а тоді знову пружно зімкнулося. На кахляній підлозі біля голови чоловіка утворилася темна калюжка крові. Господар, стривожений сірою блідістю на чоловіковім обличчі, послав за полісменом.

Йому розстібнули комірець і розв'язали краватку. На мить він розплющив очі, зітхнув і знову заплющив. Один із тих, що винесли його нагору, тримав у руці пом'ятого циліндра. Господар кілька разів перепитав, чи ніхто не знає, хто цей бідолаха й куди поділися його друзі. Двері шинку розчинилися, й увійшов здоровенний констебль. Натовп, що тягнувся за ним по вулиці, з'юрмився за дверима, намагаючись зазирнути досередини крізь скляну вітрину.

Господар одразу розповів усе, що знав. Констебль, молодик із грубим незворушним обличчям, слухав. Він повільно переводив погляд то вправо, то вліво, з господаря на простертого долі чоловіка, ніби боявся стати жертвою якогось обману. Нарешті скинув рукавичку, добув із-за пояса невелику книжечку, послинив кінчик свого олівця й налагодився нотувати. Він запитав недовірливо, з провінційним акцентом:

- Хто цей чоловік? Як звати? Де мешкає?

Крізь коло глядачів пропхався юнак у велосипедному костюмі. Він швидко опустився навколішки біля потерпілого й гукнув, щоб принесли води. Констебль присів поруч, щоб допомогти. Юнак змив кров із вуст потерпілого й попросив трохи бренді. Констебль повторював наказ владним голосом, аж доки помічник шинкаря не прибіг із склянкою в руках. Бренді залили чоловікові в горлянку. За кілька секунд він розплющив очі й роззирнувся. Витріщився на обличчя довкола себе, а тоді, отямившися, спробував звестися на ноги.

- З вами вже все гаразд? - запитав юнак у велосипедному костюмі.

- А, нічого, - відповів потерпілий, намагаючись підвестися. Йому допомогли встати на ноги. Господар сказав щось про лікарню, а глядачі заходилися сипати порадами. Пожмаканого циліндра насадили чоловікові на голову. Констебль запитав:

- Де ви мешкаєте?

Чоловік, не відповівши, став підкручувати кінчики своїх вусів. Він анітрохи не перейнявся цим інцидентом. Дурниці, сказав він: нічого надзвичайного не трапилося. Говорив він дуже невиразно.

- Де ви мешкаєте? - повторив констебль.

Чоловік попросив, щоб йому викликали кеб. Доки всі сперечалися, хто піде й викличе кеб, із дальнього кутка шинку підійшов високий жвавий джентльмен із білявим волоссям, одягнутий у довге жовте пальто. Поспостерігавши за виставою, він гукнув:

- Гей, Томе, старий! У чім річ?

- А, 'ічого, - відказав чоловік.

Новоприбулець оглянув жалюгідну постать перед собою, а тоді повернувся до констебля й сказав:

- Все гаразд, констебль. Я проведу його додому. Констебль торкнувся рукою кашкета й відповів:

- Гаразд, містере Павер!

- Ходімо вже, Томе, - сказав містер Павер, беручи того за руку. - Кості цілі. Га? Йти можеш?

Юнак у велосипедному костюмі взяв чоловіка за другу руку, й натовп розступився.

- Як ти втрапив у цю халепу? - запитав містер Павер.

- Джентльмен упав зі сходів, - сказав юнак.

- Я 'уже 'ам 'обов'язаний, сер, - сказав потерпілий.

- Пусте.

- А 'оже ми трохи...?

- Не тепер. Не тепер.

Троє чоловіків вийшли з шинку, й натовп висипав крізь двері на вулицю. Господар повів констебля до сходів, щоб оглянути місце пригоди. Обоє погодилися, що джентльмен, мабуть, оступився. Відвідувачі повернулися до бару, а помічник шинкаря заходився витирати з підлоги сліди крові.

Коли вони вийшли на Ґрефтон-стріт, містер Павер свиснув, зупиняючи кеб. Потерпілий знову промовив, стараючись з усіх сил.

- Я 'уже 'ам 'обов'язаний, сер. 'подіваюся, ми ще 'обачимося. 'ене 'вати Кернан.



Сестри



Цього разу він був приречений: у нього стався вже третій удар. Щовечора, переходячи повз будинок (а тоді саме були вакації), я вдивлявся в освітлений прямокутник вікна: і щоразу він світився таким самим рівним і тьмавим світлом. Якби він помер, думав я, крізь затемнені фіранки прозирали б вогники свічок, я-бо знав, що обабіч голови померлого слід поставити по свічці. Він часто казав: «Недовго вже мені, старому, на світі животіти», та я думав, це він так, знічев'я. Тепер бачу, що ні. Щовечора, вдивляючись у вікно, я пошепки повторював слово «параліч». Воно завжди здавалося мені трохи дивним, як-от слово «гномон» у Евкліда чи «симонія» в Катехізисі. Але тепер воно звучало, ніби ймення якоїсь істоти, грішної і прекапосної. Ця істота лякала мене, та я все одно старався триматися поблизу, спостерігаючи за її смертоносним ділом.

Коли я спустився вниз до вечері, старий Коттер сидів перед каміном і курив люльку. Поки тітка накладала мені каші, він, ніби повертаючись до якоїсь незакінченої думки, мовив:

- Ні, я б не сказав, що він був зовсім теє... але було в ньому щось дивне... щось моторошне. Я ось що думаю...

Він попахкав люлькою, збираючи докупи свої думки. Набридливий старий бовдур! Спершу, коли ми тільки познайомилися, було цікаво послухати, як він розводиться про фуси і змієвики, але скоро він зі своїми нескінченними розмовами про ґуральництво мені неабияк осточортів.

- Я маю щодо цього власну теорію, - сказав він. - Я думаю, в нього був один із тих... особливих випадків... Хоча важко сказати напевне...

Він знову посмоктав люльку, так і не розкривши своєї теорії. Побачивши, як я дивлюся на старого, мій дядько сказав:

- Що ж, тобі, мабуть, прикро це чути, але твій давній друг помер.

- Ти про кого? - запитав я.

- Про отця Флінна.

- Він помер?

- Містер Коттер тільки-но сказав нам. Він проходив повз будинок і бачив.

Я знав, що за мною уважно спостерігають, а тому продовжував їсти так, ніби новина мене нітрохи не зацікавила. Дядько пояснив старому Коттеру:

- Малий із панотцем були добрими друзями. І, щоб ти знав, стариган його багато чого навчив; кажуть, він мав до хлопця велику приязнь.

- Хай упокоїть Бог його душу, - сказала побожно тітка.

Старий Коттер якусь мить дивився на мене. Я відчував, як його чорні, наче намистинки, очиці пильно вивчають мене, але нізащо не зробив би йому приємності, показавши, що відчуваю це, і тому втупився поглядом у тарілку. Вігі знов узявся був за свою люльку, а тоді різко сплюнув у камін.

- Я б не хотів, щоб мої діти, - сказав він, - мали багато до діла з таким чоловіком, як ото панотець.

- Що ви маєте на увазі, містере Коттер? - запитала тітка.

- Я маю на увазі, - сказав старий Коттер, - що це шкідливо для дітей. Я ось що думаю: нехай малий приятелює і грається зі своїми однолітками, а не... Хіба ні, Джеку?

- Я теж так думаю, - сказав дядько. - Бодай навчиться постояти за себе. Я завжди казав цьому малому розенкрейцеру: не дай собі зарости мохом. У його віці я кожного ранку обливався холодною водою - що влітку, що взимку. Якби не це, давно би вже врізав дуба. Освіта - воно звісно гарна штука, але... Може, містер Коттер хоче шматок тієї баранячої ноги? - додав він, звертаючись уже до моєї тітки.

- Ні, ні, красно дякую, - сказав старий Коттер. Тітка вийняла страву з шафки й поставила на стіл.

- Але чому ви думаєте, що для дітей це шкідливо, містере Коттер? - запитала вона.

- Це шкодить дітям, - сказав старий Коттер, - бо їхній розум ще надто вразливий. Коли діти бачать такі речі, самі знаєте, воно безслідно не минається...

Я напхав рота кашею, щоб стримати свій гнів. Бридкий старий червонопикий недоумок!

Коли я заснув, була вже пізня ніч. І хоч я був лютий на старого Коттера за те, що називав мене дитиною, я довго сушив собі мізки, намагаючись збагнути зміст недоказаних ним фраз. У темряві кімнати мені ввижалось одутле сіре обличчя паралітика. Сховавшися з головою під ковдру, я спробував думати про Різдво. Та сіре обличчя переслідувало мене. Воно щось мурмотіло і, як я зрозумів, прагнуло мені в чомусь зізнатися. Я відчув, як моя душа відлітає десь далеко, в приємний і грішний край; а воно вже чекало мене там. Воно стало сповідатися мені мурмотливим голосом, а я все дивувався, чому воно весь час таке усміхнене, чому його вуста такі вологі від слини. А тоді я згадав, що воно вмерло від паралічу, і зрозумів, що сам посміхаюся немічною старечою посмішкою, немовби відпускаючи його гріхи.

Наступного ранку я пішов поглянути на його будиночок на Ґрейтбрітен-стріт. Це була скромна крамничка під багатозначною вивіскою «Мануфактура». Тамтешній асортимент складався переважно з дитячого взуття та парасольок. В буденні дні на вітрині навіть висіло оголошення: «Лагодимо парасольки». Тепер віконниці були зачинені й оголошення не було видно. На дверний молоточок був почеплений траурний бант. Дві вбогі жінки і хлопчик-поштар читали напис на картці, пришпиленій до стрічок. Я також підійшов прочитав:

1 липня 1895 року Преп. Джеймс Флінн (раніше служив у церкві св. Катерини, Міт-стріт), шістдесяти п'яти років.

R.I.P.

Прочитавши картку, я остаточно впевнився в його смерті; і тут раптом розгубився. Якби він був живий, я пішов би до невеликої темної кімнатки за крамницею, а він сидів би там біля вогню у своєму фотелі, весь закутаний у пальто. Може, тітка передала б для нього пакетик «Добірного», і цей гостинець вивів би його з дрімотного заціпеніння. Я завжди сам спорожняв пакетик до його чорної табакерки, бо в нього так тремтіли руки, що половина просипалася на підлогу. Коли він набирав дрібку табаки й підносив свою велику тремтячу руку до носа, хмарки пилу втікали йому крізь пальці й осідали на пальті.

Хтозна, чи не ці постійні тютюнові опади надали древній священичій одежі її блідо-зеленого забарвлення, бо хустинка - вся в тютюнових плямах, що назбиралися за тиждень, - якою він намагався стріпати просипані крихти, була знаряддям не дуже ефективним.

Я хотів зайти й подивитися на нього, та мені забракло сміливості постукати. Я пішов геть. Ідучи сонячною стороною вулиці, я читав театральні афіші у вітринах крамниць. Мене здивувало, що ні я сам, ні світ довкола мене не виявляли й сліду жалоби, і мене навіть роздратувало те відчуття свободи, що я відчув, так ніби його смерть мене від чогось звільнила. Це було таки дивно, бо, як сказав учора мій дядько, він справді багато чому мене навчив. Сам він здобув освіту в Римі, в Ірландській колегії, і навчив мене правильної латинської вимови. Він розповів мені про катакомби і Наполеона Бона-парта, пояснив мені значення різних церемоній святої меси і різних регалій, що надягає священик. Іноді він розважався, ставлячи мені карколомні запитання про те, як слід поводитися в таких і таких ситуаціях і чи такі й такі гріхи є смертними, прощенними чи просто вадами. З його питань я збагнув, якими складними й загадковими є насправді церковні таїнства, що завжди здавалися мені зовсім простими. Обов'язки священика, пов'язані з євхаристією і таємницею сповіді, виявилися такими важкими, що мені було невтямки, як у когось узагалі ставало мужності за них узятися; і я не здивувався, коли він сказав мені, що для висвітлення всіх цих заплутаних питань отці Церкви писали книги такі завгрубшки, як «Британський довідник адрес», і надруковані так дрібно, як газетні замітки з зали суду. Часто, замислюючись „ над усім цим, я починав затинатися, відповідав якісь дурниці або й узагалі замовкав, а він усміхався мені й скрушно схитував головою. Іноді він проказував слова меси, а я мусив знати напам'ять усі відгуки і відповідати йому; слухаючи моє лопотання, він задумливо посміхався й кивав головою, раз у раз запихаючи велику щипку табаки то в одну, то в другу ніздрю. Сміючись, він вищирював свої великі безбарвні зуби і клав кінчик язика на верхню губу - через цю його звичку я почувався дуже незручно, поки не познайомився з ним ближче.

Простуючи вулицею, я згадав слова старого Коттера і спробував пригадати, що ж сталося потім уві сні. Згадав, що помітив був довгі оксамитові фіранки і старомодну висячу лампу. Я почувався десь дуже далеко від дому, в якійсь країні з дивними звичаями - чи не в Персії... Але ніяк не міг пригадати, чим усе скінчилося.

Ввечері ми з тіткою навідалися в дім покійного. Сонце вже сіло; в шибках вікон на звернених до заходу будинках відбивалося жовтаво-золоте громаддя хмар. Ненні зустріла нас у вітальні. Вона недочувала, а що кричати в таку мить не випадало, то тітка просто потисла їй руку. Стара жінка запитальним жестом показала нагору. Тітка кивнула, і та почала важко спинатися вузькими східцями, ведучи нас за собою; її схилена голова ледь-ледь виднілася над поруччям. На першому ж сходовому майданчику вона спинилася й заохотливим рухом руки запросила нас до кімнати померлого. Тітка зайшла, а стара, побачивши мої вагання, кілька разів повторила свій жест, щоб і я не барився.

Я зайшов навшпиньках. Крізь мереживні фіранки кімнату заливало тьмаве золоте світло, в якому свічки виглядали слабенькими блідими вогниками. Він лежав у труні. За прикладом Ненні ми з тіткою стали навколішки в ногах ліжка. Я вдавав, що молюся, але бурмотіння старої відволікало мене, і я ніяк не міг зібратися з думками. Я помітив, як незграбно застібнуте в неї на спині плаття і як її полотняні капці затоптані обидва на один бік. Я подумав, що старий священик, мабуть, посміхається, лежачи в труні.

Аж ні. Коли ми підвелися й підійшли до приголів'я ліжка, я побачив, що він не посміхається. Він лежав, великий і поважний, одягнутий мов для служби, його великі руки лежали на чаші для причастя. Його обличчя було насуплене, сіре й масивне, з чорними запалими ніздрями, облямоване ріденьким білим пухом. У кімнаті стояв важкий дух: квіти.




Евеліна




Перекладач: Елла Гончаренко
Джерело: З книги: Зарубіжна проза першої половини ХХ сторіччя: новели, повісті, притчі (укладач Б.Я.Бігун). Посібник для 11 класу.— К.:"Навчальна книга", 2002.

Вона сиділа біля вікна, спостерігаючи, як вечір поступово заполоняє вулицю. Головою вона притулилася до фіранки, а в її ніздрях відчувався запах запиленого кретону. Вона почувала себе стомленою.

Всього кілька перехожих пройшли повз її вікно. Чоловік з останнього будинку повертався додому; вона чула, як його черевики прогупали по бетонному тротуару, а потім зашаруділи по шлаковій доріжці побіля нових червоних будинків. Колись там було поле, на якому вона щовечора гралася з іншими дітьми. Потім якийсь чоловік із Белфаста купив це поле й набудував там будинків — вони не були схожі на їхні маленькі брунатні хатинки: вони були яскраві, муровані, з блискучим дахом. Всі діти з їхньої вулиці гралися на цьому полі — Дівайни, Вотерси, Дани, маленький калічний Кьоу, вона, Евеліна, її брати та сестри. Але Ернест ніколи з ними не грався: він був надто дорослий. Її батько частенько ганяв їх із поля своєю терновою палицею; та малий Кьоу призвичаївся пильно стежити й гучно кричав, коли бачив, що наближається її батько. Все ж таки тоді вони, здається, були щасливі. Її батькові ще не було так недобре; та й мати була жива. Відтоді вже збігло чимало часу; вона, її брати й сестри — усі повиростали; а їхня мати померла. Тіззі Данн також померла, а Вотерсам довелося повернутися до Англії. Все змінюється. I ось тепер вона сама збирається поїхати звідси, як і інші, покинути свій дім.

Дім! Вона обвела очима кімнату, роздивляючись всі ті знайомі речі, які стільки років протирала від пороху раз на тиждень і щоразу дивувалася — звідки береться цей порох. Можливо, їй уже довіку не доведеться знову побачити всі ці знайомі речі, з якими вона ніколи не сподівалася розлучитись. I за всі ці роки їй так і не пощастило довідатися, як звуть священика, чия пожовкла фотографія висіла на стіні над розбитою фісгармонією поруч із кольоровою літографією прохань до Благословенної Маргарити-Марії Алакок1. Він був шкільним товаришем її батька. Всяк раз, коли показував цю фотографію якомусь гостю, її батько кидав недбало:
— Він тепер у Мельбурні.
Вона згодилася поїхати, покинути дім. Чи розумно це було? Вона намагалася обміркувати це питання з усіх боків. Тут, удома, вона принаймні має дах над головою та шматок хліба; тут є люди, яких вона знає все життя, ті, хто про неї турбується. Авжеж, їй доводилося тяжко працювати, як удома, так і на роботі. Що казатимуть про неї в крамниці2, коли стане відомо, що вона втекла з хлопцем? Можливо, скажуть — ото дурна; на її місце заступить інший, за оголошенням. Міс Гейвен нарешті втішиться. Вона завжди чіплялася до неї, а надто, коли поблизу були люди, які могли все чути.

— Міс Гіл, хіба ви не бачите, що ці пані чекають?
— Виглядайте веселіше, міс Гіл, прошу вас.

Вона не зронить ані сльозинки, коли звідти піде. Там, у її новому домі, в далекій незнайомій країні, життя не буде схожим на це. Там вона вже буде заміжня — вона, Евеліна. Люди ставитимуться до неї з повагою — не так, як ставилися до її матері. Навіть тепер, коли їй уже за дев'ятнадцять, вона іноді побоюється батькової брутальності. Вона знала, що саме від цього жаху в неї так калатає іноді серце. Коли вони підростали, він ніколи не бив її так, як бив Гаррі та Ернеста, тому що вона була дівчинкою; але згодом він почав погрожувати їй і говорити, що не б'є її тільки заради її небіжчиці-матері. А зараз немає нікого, хто б її захистив. Ернест помер, а Гаррі, що працював у бізнесі, пов'язаному з оздобленням, завжди був у роз'їздах по країні. А крім того, їй уже було несила терпіти постійну гризоту за гроші суботніми вечорами. Вона завжди віддавала батькові всю свою платню,— сім шилінгів,— і Гаррі завжди надсилав, скільки міг, але морока була в тому, щоб отримати хоч якісь гроші від нього назад. Батько постійно нарікав, що вона розтринькує гроші, що в неї нема голови, що він не збирається віддавати їй тяжко зароблені ним гроші, щоб вона викинула їх на вітер, і казав багато чого такого іншого; суботніми вечорами в нього завжди був лихий настрій. Наприкінці він усе ж таки давав їй якісь гроші і тоді запитував, чи збирається вона купити щось на обід у неділю. Тоді їй треба було якомога хутчіш бігти до крамниць, чіпко тримаючи в руці чорного шкіряного гаманця, продиратися крізь натовп і повертатися пізно додому під тягарем провізії. Тяжка то була праця — опікуватися домом, родиною, дбати про те, щоб двоє малих дітей, які були на її плечах, щодня вчасно пішли до школи і вчасно попоїли. То була тяжка праця — тяжке життя, але тепер, коли вона нарешті вирішила поїхати, це життя зовсім не здавалося їй таким уже безнадійним.

Вона збиралася спробувати іншого життя з Френком. Френк був дуже добрий, мужній, щирий. Вона поїде з ним вечірнім пароплавом3, стане йому дружиною й житиме з ним у Буенос-Айресі4, де в нього є дім, що чекає на неї. Як добре запам'ятала вона першу зустріч із ним; він наймав кімнату в одному будинку на головній вулиці, де вона часто бувала. Здається, це було лише кілька тижнів тому. Він стояв біля воріт, його кашкет зсунувся на потилицю, а чуб спадав на бронзове обличчя. Потім вони познайомилися. Він зустрічав її біля крамниці та проводжав додому. Він запросив її подивитися «Циганочку»5, і вона почувала себе такою гордою, коли сиділа поруч з ним у театрі на таких незвичних для неї місцях. Він дуже захоплювався музикою і трошки співав. Люди знали, що він упадає за нею, й коли він співав про дівчинку, що кохає моряка6, вона завжди відчувала в душі приємне збентеження. Він любив жартома називати її Маківкою. Спочатку вона просто втішалася тим, що має хлопця, і тільки згодом він став подобатися їй. Він багато розповідав про далекі країни. Він почав працювати юнгою за фунт стерлінгів на місяць на пароплаві лінії Ален7, який ходив до Канади. Він перелічував їй назви пароплавів, на яких служив, та назви різних ліній. Він ходив через Магелланову протоку й розповідав їй усякі історії про жахливих патагонців. Як він їй пояснив, тепер він пустив коріння в Буенос-Айресі, а на батьківщину приїхав тільки в відпустку. Певна річ, що її батько про все довідався й заборонив їй навіть згадувати при ньому про хлопця.

— Знаю я цих моряків,— сказав він.

Якось він посварився з Френком, і відтоді їй доводилося бачитися зі своїм коханим таємно.
На вулиці сутеніло. Білі плями двох листів на її колінах розпливлися. Один був до Гаррі; другий — до батька. Ернест був її улюбленцем, але Гаррі вона теж любила. Вона помітила, як за останній час постарів батько; він сумуватиме за нею. Іноді він буває добрим. Нещодавно, коли вона занедужала й пролежала цілий день, він прочитав їй оповідання про привиди і приготував їй грінки. А колись давно, тоді як ще була жива їхня мати, вони всі їздили на пікнік у Гіл-Гаут8. Вона пам'ятала, як батько надів материн капелюшок, щоб насмішити дітей.

Її час минав, а вона все сиділа біля вікна: головою притулилася до фіранки та вдихала запах кретону. Десь здалеку було чути, як грає вулична катеринка. Вона знала мелодію. Дивно, що ця музика лунає саме в цей вечір, ніби щоб нагадати їй про обіцянку, яку вона дала матері, обіцянку бути господинею в домі якомога довше. Вона згадала останню ніч перед смертю матері; вона знову побачила себе в задушливій кімнаті, що була з протилежного боку сіней, а з вулиці тоді долинала сумна італійська пісенька. Шарманщику дали шість пенсів і звеліли забратися геть. Їй згадалось, як батько повернувся в кімнату, де лежала хвора, і сказав:
— Клятущі італійці!9 I сюди прителіпались!
Перед нею, замисленою, постала картина жалюгідного життя матері, й вона мов заціпеніла, уявивши собі це життя, заповнене щоденними жертвами, життя, яке скінчилося божевіллям. Вона затремтіла, знову почувши материн голос, яка тупо повторювала:
— Derevaun seraun! Derevaun Seraun!10

Евеліна підхопилась на ноги, раптом відчувши жах. Тікати! Вона повинна звідси втекти! Френк порятує її. Він дасть їй життя, а можливо, й кохання. Бо вона хоче жити. Чому вона мусить бути нещасною? Вона має право на щастя. Френк обійме її, пригорне і захистить! Він порятує її.

* * *

Вона стояла серед метушливого натовпу на пристані Норт Вол11. Френк тримав її за руку, і вона чула, що він розмовляє з нею, знову й знову розповідає про їхню подорож. На пристані було багато солдатів із брунатними валізками. Через широкі двері павільйону вона вихопила поглядом чорну масу пароплава, який стояв біля причалу, з яскраво освітленими ілюмінаторами. Вона нічого не відповідала Френкові. Вона відчувала, як зблідли й похололи її щоки, і, заблукавши в своєму розпачі, як у лабіринті, стала благати Бога, щоб Він указав їй шлях, указав, у чому її обов'язок. Пароплав видав у тумані довгий прощальний гудок. Якщо вона зараз поїде, то вже завтра буде з Френком у відкритому морі, на дорозі до Буенос-Айреса. Квитки вже куплено. Чи може вона відступити назад після того, що він зробив для неї? Цей розпач викликав нудоту в усьому тілі, а її уста ворушилися, безмовно проказуючи палку молитву.

Дзвінок ударив у серце. Вона відчула, як він стиснув її руку:
— Ходімо!
Усі моря світу завирували в її серці. Він тягне її в безодню; він утопить її. Вона вхопилася обіруч за залізні поручні.
— Ходімо!
Ні! Ні! Ні! Це неможливо! її пальці судомно вчепилися в поручні. Посеред розбурханих морів вона почула розпачливий зойк.
— Евеліно! Еві-і-і!

Він кинувся на трап і кликав її за собою. Хтось гримнув на нього, щоб він скоріше проходив, а він усе кликав і кликав її. Вона обернула до нього бліде обличчя, пасивна, схожа на безпорадну тварину. Її очі дивились на нього, але не впізнавали його, в них не було ані кохання, ані прощання, ані життя.


1 Благословенна Маргарита-Марія Алакок — французька черниця (1647— 1690), яка мала видіння Святого Серця Ісуса. Її було канонізовано 1864 року, і відтоді до її імені додається епітет «благословенна». Прохання, про які йдеться в оповіданні,— це прохання про добробут, мир у домі, спасіння в земному житті та прощення і вічне раювання після смерті. З 1920 року вона стала відомою як свята Маргарита-Марія Алакок.
2 Ідеться про крамницю, де працювала Евеліна.
3 Тобто пароплавом, який щовечора відходить із Дубліна до Ліверпуля.
4 Дослідники нагадують, що «поїхати до Буенос-Айреса» в сленговому мовленні тих років мало значення «піти на панель». Так що, можливо, Френк і не був таким уже щирим; шо тоді чекало на Евеліну? Суто мовними засобами Джойс створює різні варіанти можливого розвитку сюжету.
5 «Циганочка» — трьохактна опера ірландського композитора Майкла Вільяма Болфа (1808 — 1870). В опері йдеться про дівчину Арлін, дочку шляхетного купця, яку викрали цигани й яка виросла красунею та вийшла заміж за висланого шляхтича. Шляхетне походження дівчини стає відомим, і опера має щасливий кінець.
6 Популярна пісня англійського композитора Чарлза Дібдіна (1745— 1814).
7 Лінія Ален — пароплавна компанія, заснована в Ліверпулі; забезпечувала обслуговування Тихоокеанського узбережжя Північної Америки через Буенос-Айрес та мис Горн.
8 Гіл-Гаут — невеличке високогір'я на південний схід від Дублінської затоки.
9 Відсоток імміґрації італійців до Ірландії був дуже низьким, тут, певно, висміюється цей вибух гніву батька Евеліни.
10 Неясна та перекручена гельська фраза, яка, певно, означає «кінець задоволення — біль», або «кінець пісні — це нестямне божевілля». Остання фраза цілком передає суть спогадів Евеліни про матір.
11 Норт Вол — причал на південному березі річки Ліффі на сході міста, з якого нічні пароплави відпливають до Ліверпуля.