Юдіт Германн. Холодний синій колір


(переклад Н. Сняданко)


Листа прийосять рано-вранці. Поштарка вимагає доплати, бо Йонас приліпив замало марок на конверт, адресований їм обом, Йоніні і Маґнусу. Маґнус ще спить. Йоніна сідає на сірий диван біля вікна. Надворі ще темно, і доводиться увімкнути світло. Вона не вагається жодної секунди. Можливо, удає, що вагається, але це неправда, вона і не думає чекати, поки прокинеться Маґнус. Конверт прямокутний і невеликий, трохи важкий, на ньому наклейка з проханням про обережне поводження, handle-with-care, але сам конверт досить недбало заклеєний скотчем, аж дивно, як він дійшов цілим і неушкодженим. Йоніна розриває папір і витягає світлину в рамці, рамка зроблена дуже акуратно, фото у зеленому паспарту, а до нього ще листівка, більше нічого. «Це фото надійде із невеликим запізненням, але ми дуже часто про вас згадували. Занадто коротка приємна синя мить 3 грудня об одинадцятій ранку. Вітання. Побачимося незабаром. Йонас». Вислів «із невеликим запізненням» міг би її розсмішити, бо минув рівно рік, це не так уже й мало, невеликим міг назвати цей термін хіба що Йонас. Про вислів «побачимося незабаром» вона не хоче думати. На світлині видно місяць над вулицею, яка веде до площі Тінґ. Небо має колір блискучої пронизливої синяви, усе інше біле і вкрите товстим шаром снігу — вулиця, гори. Маґнус, Ірена і Йоніна наближаються до фотоапарата, Маґнус посередині, його зображення нечітке, обличчя майже неможливо роздивитися. Йоніна справа від нього, Ірена зліва. Відстань між Йоніною і Маґнусом більша, ніж між Іреною і Маґнусом. Ірена сміється і йде прямо. Йоніна, здається, збирається повернути праворуч, але дивиться просто в об'єктив. Фотоапарат був закріплений на штативі і встановлений просто посеред вулиці, Йонас переживав, що може раптово помінятися світло, у той момент він крикнув їй: «Стій!» Йоніна пам'ятає, як він при цьому виглядав — вовняна шапка натягнута глибоко на очі, хутряна куртка розстебнута, він нарікав на холоднечу і був у радісно-піднесеному настрої.

Справа не в тому, що Йоніна забула тодішню занадто коротку приємну синю мить. Вона не забула, вона дуже добре пам'ятає, а коли хоче, то пригадує і все інше, усі подробиці тих семи днів. Радянську зірку на ремені Йонаса, перстень Ірени на пальці лівої руки із місячним каменем. Горілку «Абсолют» із чорничним смаком у великій пляшці з холодною памороззю на склі. Каву без молока і з цукром для Маґнуса у кнайпі на північній об'їзній трасі, прогноз погоди на третій день, проведений разом, дитячий малюнок Сунни із двома сніговиками, які б'ються між собою, і колір очей Йонаса, зелений, темно-зелений, тоненьке жовте коло довкола зіниці. Вона не забула нічого. Вона просто не думала про це, бо від цих спогадів у неї з'являлося відчуття важкості та слабкості. І ось тепер вона тримає в руках цю світлину, рано-вранці о дев'ятій, на вулиці ще темно, і вона знову все пригадує. Вона не може прийняти рішення, не відчуває в собі достатньо сили для опору і всупереч власному бажанню занурюється у спогади. Вона згадує, як вони з Маґнусом проїхали машиною вздовж вулиці Баруґа-та, а Ірена з Йонасом залишилися позаду на тротуарі і махали їм на прощання.

— Ось і все, — сказав Маґнус, а Йоніна хотіла попросити: «Зупинися. Дай мені вийти. Будь ласка, дай вийти».

Але нічого не сказала, вони повернули за ріг, а Ірена з Йонасом зникли раз і назавжди. Ось і все. Вона могла б причепити світлину на стіні над письмовим столом, на сіру, блискучу, ідеально відремонтовану стіну, і це б стало несподіванкою для Маґнуса, коли він прокинеться. Вона могла б забити цвях у недоторканість цієї свіжопофарбованої стіни і повісити на ньому світлину, це гарна світлина. Рано чи пізно у їхньому помешканні доведеться розвісити якісь фотографії. Потім купити меблі, далі у цій необжитій чистоті мусить з'явитися безлад і сміття, по-іншому вона не витримає. Але не це фото. Все, що завгодно, тільки не ця світлина, не гарний погляд Йонаса на занадто коротку синю мить.

Ірена і Йонас вперше приїхали до Ісландії у кінці листопада. Маґнус знав про їхній приїзд за місяць, але Йоніні сказав про це досить пізно:

— Завтра до мене приїдуть гості з Берліна.

Йоніна не питала, чому він так довго мовчав про це і нічого їй не говорив, таке питання могло б позбавити його впевненості у собі, гості з минулого завжди позбавляють впевненості. Вона сама відчуває тільки цікавість. Вони з Маґнусом знайомі два з половиною роки і ніколи не бачилися раніше, що досить нетипово для Ісландії. А проте так трапилося. Вони не ходили до тої самої школи, не виявилися далекими родичами, не опинилися випадково разом на одному рок-концерті. Вони побачилися вперше у 1999 році. Пізніше з'ясується, що Б'ярні, батько Сунни, доньки Йоніни, був найкращим шкільним другом Маґнуса, але це з'ясується аж тоді, коли Йоніна і Б'ярні вже давно втратять контакт одне з одним. Маґнус виріс на західному узбережжі, а Йоніна на східному. Двадцятирічний Маґнус поїхав до Берліна, а Йоніна — до Відня. Маґнус студіював психологію, Йоніна — літературознавство, приблизно у той самий час, через дванадцять років, вони повернулися до Ісландії. Усі ісландці рано чи пізно повертаються. Майже всі. Вони вчаться і працюють за кордоном, живуть там років, десять, дванадцять, п'ятнадцять, а потім їм набридає, і вони повертаються. Майже всі. Йоніна ніколи не була у Берліні. Вона не знає, як виглядає місто, у якому Маґнус прожив дванадцять років, не може уявити собі, як воно виглядало, коли він там жив, як він виглядав тоді, чим займався, як розмовляв німецькою і проводив час із німецькими дівчатами. Коли вони познайомляться, то багато розповідатимуть одне одному про роки, проведені за кордоном, про чужину і щастя, про те, як важко на чужині. Вони розмовлятимуть про це як про давнє минуле, яке не має жодного впливу на те, що відбувається зараз. Вони ніколи не розмовлятимуть між собою по-німецьки, навіть жартома. Такого не було жодного разу. Вони стали іншими Маґнусом та Йоніною. Але їй подобається історія проте, як Маґнус починав своє життя у Берліні, а також історія його прощання з цим містом, вона любить ці дві історії, можливо, тому, що вони обрамлюють час, коли вона ще не знала Маґнуса, зачиняють цей час у певному проміжку і завершують. Маґнус живе в однокімнатній квартирі на задньому дворі берлінського району Нойкьольн. Зима 1986, і в Берліні так холодно, як ніколи не буває навіть в Ісландії, 20 градусів нижче нуля. У кімнаті є пічка, але Маґнус не знає, як її вмикати. У нього є тільки один матрац і нічого більше. Коли він повертається з інституту, одягненим лягає у своє ліжко, накривається ковдрою, курить і читає. У нього немає штор, він дивиться через вікно на задній дворик, усі інші помешкання мають фіранки, і він знає, що сусіди можуть спостерігати за ним, як він лежить сам-один у ліжку і курить, але йому байдуже. Опівночі він іде до кнайпи і нервує всіх своєю безпорадною дитячою німецькою, він сидить у кнайпі, поки його не виставлять геть. Він знає інших ісландців у Берліні, зустрічається з ними, але його перебування тут не має з ними нічого спільного. Він дуже хотів би з кимось познайомитися, з якоюсь дівчиною, тільки щоб вона не була студенткою психології. Але це йому не вдається, і він залишається сам. А одного дня, коли він повертається додому, в коридорі на нього чекає лист, який закинули крізь отвір для листів, невеличкий білий шматок паперу, складений у декілька разів. Він бере листа з собою до ліжка, запалює сигарету, розгортає і читає: «Привіт, старий. Я тебе бачу, старий, ти зовсім самотній, кожен вечір і всі вихідні ти лежиш у своєму ліжку і читаєш, здається, тобі дуже вже самотньо, старий, і я подумала, що, може, ти хотів би колись просто зайти. Бічне крило, четвертий поверх, зліва. Біне». Ось і все. Йоніні дуже подобається ця історія, їй подобається, коли Маґнус імітує берлінську інтонацію:

— Привіт, старий. Я тебе бачу, старий.

І хоча саме цього він і хотів, випадковості, зустрічі, яка трапилася сама по собі, але не міг уявити собі, що приходить в гості до когось, хто звертається до нього:

— Привіт, старий.

Він так ніколи і не зайшов до Біне, він навіть не знає, як вона виглядає, каже, що часом шкодує про це. А в його останні дні в Берліні, через дванадцять років, за які він познайомився з багатьма іншими дівчатами, і ще навіть не знав, що це будуть його останні дні, у ці дні він раптом втратив усе. Він загубив ключ від квартири, гроші і годинник, його звільнили з роботи, він тинявся по кнайпах із якимись типами і не міг позбутися відчуття, що все його життя розпадається на дрібні шматки, без жодних причин, без пояснень, просто так. Здавалося, він стрімко летить униз, і ніщо не здатне його затримати. А потім він пішов і на останні гроші купив собі найкращий костюм з усіх, які у нього коли-небудь були, окуляри від сонця і пару нового взуття. Він ходив два дні і дві ночі по кнайпах міста. А потім о сьомій ранку подзвонив у двері Х'ялмара та Ірени у Шьонеберґу і сказав:

—' Мені треба поспати. Можна, я у вас посплю?

Х'ялмар та Ірена поклали його у ліжко, вимкнули світло і закрили штори. Маґнус проспав два дні, потім прокинувся, попрощався, вибив двері свого помешкання, спакував речі, виїхав з міста і повернувся до Рейк'явіка.

— О Маґнусе, — говорить Йоніна, коли він розповідає цю історію. — О Маґнусе, — і сплескує руками. — Яка чудова історія прощання.

Відтоді Маґнус не був у Берліні і нічого не чув про тамтешніх знайомих. Йоніна двічі на рік дзвонить до подруги із Відня. Це все, що пов'язує її з минулим, яке надійно замкнуте у своїй шкаралупі, як у мушлі. І раптом Маґнус говорить:

— Ірена приїде до Ісландії і привезе когось із собою, не Х'ялмара, когось іншого, я не знаю його і він не ісландець.

Ірена. Яке міцне, компактне і холодне ім'я;

— Ти був закоханий у неї? — питає Йоніна. Це перше, що вона хоче знати.

І Маґнус видобуває із себе ледь помітну заперечливу посмішку:

— Ні, не був. Вони із Х'ялмаром дуже довго жили разом і розійшлися аж тоді, коли мене вже не було у Берліні.

У Рейк'явіку Ірена повинна прочитати лекцію зі слайдами про німецьку архітектуру, Х'ялмар дав їй телефон якогось ісландця з Японії, той порадив звернутися до іншого у Каліфорнії, а вже у Каліфорнії їй дали телефон Маґнуса, вона дзвонить і каже:

Вибач, Маґнусе, ми дуже давно не чули нічого одне про одного. Але я їду до Рейк'явіка і подумала, що було б непогано зустрітися.
Ти радий? — питає Йоніна.
У певному сенсі так, — відповідає Маґнус. — Звичайно, радий. Це може бути цікаво. Але може бути і дуже нудно, тут важко щось передбачити.
«Нічого неможливо передбачити, — думає Йоніна. — Любий Маґнусе, нічогісінько в житті передбачити неможливо, і завжди потрібно готуватися до найгіршого, але одночасно і до кращого».

Цього року сніг випав на диво рано. Вже у середині листопада за Рейк'явіком лежить півтора метра снігу, об'їзну трасу потрібно розчищати щодня, багато доріг зі столиці на периферію непроїзні і завалені снігом, села відрізані від світу. За таких погодних умов в інших країнах закрили б летовища, але не в Ісландії, літаки компанії «Айслендеар» сідають навіть на лід. Ірена і Йонас прилетіли у кінці листопада до аеропорту Кефлавік, було мінус п'ять, снігова буря при швидкості вітру сім метрів за хвилину, Йонас згадував про це у розмовах протягом усіх десяти днів їхнього візиту. Маґнус не зустрів їх на летовищі, хоча і мав на це час, але першого вечора після приїзду прийшов на лекцію Грени, бо архітектура завжди його цікавила. Йоніна збирається з Сунною до Олурфсбудіра, де її батьки мають літній будиночок.

Запитай, чи вони хотіли б поїхати з нами. Може, їм цікаво буде вибратися на природу, — пропонує Йоніна.
Ти переконана? — перепитує Маґнус. Обличчя Йоніни кривиться у знервованій гримасі. Звичайно, вона переконана. Вони з Маґнусом уже два роки разом. їй 35 років, її доньці шість, донька не спілкується зі своїм батьком. Вони з Маґнусом познайомилися під час вечері у спільних знайомих — його відрекомендували їй як людину, яка мусить зацікавити її, психолога за фахом, трохи дивака, самітника і не такого, як усі, зате з привабливою зовнішністю, і всі ці характеристики виявилися правильними. Відтоді вони вже розходилися на чотири місяці, але тепер знову разом. Вона завжди дратується, коли Маґнус перепитує її, чи вона переконана. Якби вона не мала певності, не була переконана, що всД почуватимуть себе комфортно, то нічого б не казала, не запрошувадаФ'НІкуди зовсім чужих їй Ірену тагЙїйїаса'і Або і не дуже комфортно. Чому завжди має бути комфортно? Вони знайдуть спільну мову. Або ж ні, не має значення.
— Я хочу познайомитися з Іреною ближче, а їй напевно буде цікаво виїхати з Рейк'явіка, тому запропонуй їм поїхати з нами, — і вона починає збиратися. Пакує теплий одяг, їжу, вино, сигарети у багажник свого авта і їде із Сунною до Олурфс-будіра. Там, на західному узбережжі, стоїть кілька літніх будинків, десять кілометрів до моря, сімнадцять будівель одна біля одної і поряд із болотом. Горбисті галявини, мох, низькорослі чагарі і дуже-дуже далекі гори на обрії. От і весь ландшафт. Дуже прості одноповерхові літні будинки із двома невеличкими спальнями і кухнею, перед будинком — тераса з басейном, який можна наповнити гарячою джерельною водою. Йоніна найбільше любить бувати тут взимку, коли сніг закриває мох і все довкола, аж до далеких гір. Тоді тут розвидняється об одинадцятій, а о четвертій уже знову темніє, тоді тут все дуже тихе, біле й усамітнене, єдині рухливі об'єкти — чорні стада ісландських коней і пара над басейном. І світло, яке щомиті змінюється, туман, суцільні стіни туману, сонце, раптовий погляд на гори, небо розривається і знову сходиться у чорно-сині загрозливі хмари, а потім знову туман і повна відсутність світла. Подорож до Олурфсбудіра заспокоює Йоніну, її нерви, все її тіло і серце. Вона завжди мріє про наступну нагоду посидіти у цьому дерев'яному будиночку на дивані біля вікна і порозглядати горбисті галявини на обрії, ні про що не думаючи. Хоча вона приїздить сюди вже багато років, їй і досі це видається якимось очищенням. Коли вона вперше взяла з собою сюди Маґнуса, боялася, що йому не сподобається у Олурфсбудірі, що все це видасться йому надто одноманітним, надто тихим. Але ці побоювання виявилися марними, Маґну-сові все дуже сподобалося. Тоді, першого разу, він узяв із собою невеличку шкіряну валізу, і Йоніна дослідила вміст цієї валізи, поки Маґнус був у душі. Три випрасувані сорочки, троє штанів, зразковий дорожній набір із ножицями, кремом для взуття, щіточками та полірувальними хустинками, такий же досконалий набір із приладдям для шиття і компакт-диск із записами Ніка Кейва. Йоніна стояла перед валізою і дивилася на всі ці предмети, які зворушували її і водночас непокоїли, потім зачинила валізу. Маґнус дзвонить пізно вночі, Сунна уже спить, інші літні будинки взимку порожні.

Ми будемо завтра, вони дуже хочуть приїхати, — каже Маґнус.
Як вони тобі? — питає Йоніна. — Яке враження від цього хлопця, як пройшла зустріч з Іреною?
Маґнус тихо сміється. Йоніна відчуває хвилю близькості, яка їх охоплює, їй трохи шкода його в цей момент, але ще більше їй хочеться доторкнутися до нього, це, мабуть, жахливо, знову зустріти когось після стількох років розлуки. Він каже:

— Добре. Ні, справді, все було добре. Цікава доповідь, а потім ми пішли вечеряти і досить невимушено розмовляли, як колись давно.

— Тоді приїздіть. Але поспішайте, тут дуже гарно, — відповідає Йоніна.

Вона знову загортає фото у пакувальний папір, дихає неглибоко і тихо, її серце сильно б'ється, вона боїться, щоб Маґнус не прокинувся саме зараз. Але він не прокидається, він спить за лакованими білими дверима спальні своїм міцним дитячим сном. Сунна насипає на кухні пластівці до тарілки, цей звук видається Йоніні жахливо гучним. Вона встає і йде до шафи в коридорі, кладе пакунок на полицю, під коробки з її старими студентськими конспектами, світлинами і листами. Треба буде покласти його кудись в інше місце, а можливо, взагалі винести геть із цього помешкання. Може, їй просто потрібно показати це фото Маґнусові, вона не певна.

— Що ти робиш? — питає з кухні Сунна, навіть не питає, а просто говорить. — Що ти робиш? — недовірливо і по-до-рослому.

— Нічого, — відповідає Йоніна. — Прибираю.

І сміється з власних слів. Вони з Маґнусом і Сунною переїхали до цього помешкання чотири тижні тому. Тоді, рік тому, у листопаді, коли приїздили Ірена і Йонас, вони тільки купили цю квартиру, перед тим довго шукали і врешті знайшли невеличке чотирикімнатне помешкання у районі біля порту, із деревами просто під їхніми вікнами. Вони обоє мали багато роботи, тому хотіли у січні зробити ремонт, а в лютому вселитися. Ремонт розпочали у березні, пофарбували стіни, збільшили одні із дверей і поміняли вікна, і майже все вже було готове, коли Маґнус спробував витягти паркетину, та піддалася, за нею друга, третя, і він вирішив поміняти підлогу. Йоніна не брала в цьому участі. Вона просто змирилася, дозволила йому продовжувати ремонт самому, він розібрав на частини всю квартиру, і це тривало вічність, а'до'кінця було ще далеко, аж поки Йоніна з подивом не усвідомила, що за Мінусовою спокійною, раціональною манерою приховується хворобливий потяг до перфекціонізму. Вона не була у новому помешканні кілька місяців, бо не могла бачити цього всього, жахливого хаосу, цієї повної руйнації після того, як все вже виглядало достатньо добре, а Маґнусові спадали на думку все нові ідеї змін і вдосконалення. Настало літо, потім осінь, а у жовтні він змусив її подивитися на результат. Вони стояли одне навпроти одного у порожній вітальні, сонячне світло падало на блискучий паркет, стіни світилися, стеля сяяла бездоганною білістю, широкі і високі двері вели з однієї кімнати до іншої, вікна були тричі полаковані, у кухні відсвічував сріблом велетенський холодильник. Кімната Сунни. Твоя кімната. їдальня. Спальня. Маґнус зняв окуляри, у нього був хворобливий вигляд, він сказав:

— Залишилося ще тільки поміняти плитку у ванній. А Йоніна відповіла:

— Я переїду сюди завтра або не переїду взагалі. Я не жартую. Завтра або ніколи.

І він здався.

Сунна озивається з кухні з недитячою розважливістю і говорить ніби сама до себе:

— Там немає що прибирати.

І це правда. У цій квартирі справді немає що прибирати, У Маґнуса не було речей, свої меблі вони продали, тому у кімнатах стоїть лише найнеобхідніше. Можливо, Маґнусові здається, що так і потрібно. Помешкання для них трьох має виглядати саме так, воно має бути цілком порожнім, аби згодом наповнитися новим, спільним життям, мабуть, так він уявляв це собі, незграбно і невпевнено. Але наразі кімнати не заповнилися ще нічим. Йоніна дуже добре відчувала, як дивно знизують плечима знайомі, з напруженою ввічливістю коментуючи:

Чудове помешкання, гарний район, але чому таке порожнє? Можливо, варто розвісити світлини, картини, що завгодно?
Мабуть, Маґнус так довго робив ремонт саме тому, що він зовсім не впевнений? — припускає сестра Йоніни, і Йоніна погоджується:
Можливо. Я сама ні в чому не впевнена, але у нас є час, і все ще можна змінити.
Це заспокоїло її. Зауваження сестри її заспокоїло, вона рада була почути, що Маґнус боїться спільного життя, боїться прийняти рішення, боїться втратити незалежність, вона також боїться. Йоніна зачиняє шафу і йде до Сунни на кухню, сідає за стіл. З крана тече вода. Сунна мовчить. Йоніна встає і закручує кран, потім знову сідає. Сунна їсть свої пластівці із мисочки цитринового кольору, їсть сонно і поволі, пластівці похрускують у її маленькому закритому роті. Вона уважно дивиться на матір. На вулиці все ще темно.

Йоніна і Сунна проводять останні пообідні години на терасі літнього будинку в Олурфсбудірі, о п'ятій тут уже темно.

Йоніна сидить у снігу на садовому кріслі, Сунна у басейні. Температуру води запрограмовано на 40 градусів, коли вода стає холоднішою, автоматично доливається тепла. Басейн зроблений із синьої пластмаси, сніг на краю басейну розтанув, але на терасі все ще лежить товстий і цупкий сніговий шар. Сунна сидить гола у цій синій воді, її щоки дуже рум'яні, очі світяться енергією і відбивають насиченість синього кольору. Вони мало говорять, Сунна взагалі мало говорить. Надворі стоїть суха, безвітряна і морозна погода, поверхня біла і гладка, як у пустелі, сніг сховав усю рослинність. Ісландські коні стоять у снігу, який сягає їм до крупа. Йоніна не курить, аби не вислуховувати моралі від Сунни, та ненавидить курців. Авто Маґнуса видно здалеку, він знаходиться ще за багато кілометрів звідси, але у прозорому повітрі його можна бачити. Він їде повільно, його машина зовсім не пристосована до їзди по снігу, але він уперто не хоче купувати собі джип. Каже, що не відчуває себе людиною, яка може їздити на джипі, і це правда. Авто під'їздить із нудною повільністю і зупиняється біля підніжжя горба, на якому розташований будинок. Йоніна не зрушується з місця, Сунна також, тільки вода плюскотить тихіше. Глухне мотор, і западає тиша, двері авта залишаються зачиненими. Минає моторошна мить, протягом якої Йоніна думає, що у машині сидить зовсім не Маґнус, а хтось незнайомий. Відчиняються дверцята, і виходить Маґнус, за ним Ірена і Йонас. Йоніна підіймається зі свого місця. Маґнус вимовляє її ім'я, у його голосі відчувається перебільшена полегкість. Вона йде їм назустріч, бо вони не здатні зрушитися з місця, стоять і, переповнені враженнями, милуються краєвидом. Або роблять вигляд, ніби їх переповнюють враження, Йоніні завжди легше повірити у це друге припущення. Якби вона знала, як виглядає Ірена, їй не потрібно було б питати Маґнуса, чи він був колись закоханий у свою берлінську знайому. Ірена занадто низька на зріст. Занадто ніжна, її тілесності замало для Маґнуса, його приваблюють жінки, яким не заважає його власна несміливість, напруженість, розсіяність, жінки, які приймають його таким, який він є. Йоніна, здається, саме так і зробила. Мабуть, вона просто доторкнулася до нього, взяла з собою додому і переконала, хоча вона і не певна, чи все було саме так, бо не пригадує деталей. Ірена виглядає несміливою і розсіяною, так само, як Маґнус. Вона не те щоб зовсім низенька, але й не висока. її обличчя напружене, серйозне, обличчя інтелектуалки із дівочими рисами. Дівчинка, яку в університетській бібліотеці помічаєш тільки тому, що вона завжди вже сидить, коли ти приходиш, і ще сидить, коли ти йдеш геть. Йоніна знає таких дівчат із Відня, і вони подобаються їй. Долоня Ірени холодна, потиск руки досить міцний. Вона вбрана у недоречне при цій температурі джинсове пальто на лебедино-білому штучному хутрі, хутро їй пасує, але це пальто не втримає тепла і десять хвилин. Йонас одягнений у брунатну шкіряну куртку, також підшиту хутром, це куртка для хіпі у зимовому Вудстоку, ясна річ, що він носить її розстебнутою. Його джинси досить поношені, зелену вовняну шапку він натягнув собі понад самі очі. У нього за плечима висить армійський рюкзак, який він, мабуть, не наважився довірити багажнику авта. Він не подає руки Йоніні, але каже:

Хай, — можливо, це по-ісландськи, але звучить скоріше як щось американське.
Хай, — відповідає йому Йоніна з точнісінько такою ж інтонацією.
Він виглядає сексуально. Це перше слово, з яким він асоціюється в Йоніни, він сексуальний, а Ірена бліда. Маґнус обіймає Йоніну лівою рукою за шию і незграбно цілує її в губи. Вона часто пояснювала йому, що не варто цього робити, не варто демонструвати на людях, що вони пара. Для неї це не важливо, але він, здається, не вірить їй. Йонас каже:

— Клас! — вимовляє це повільно, густим, захриплим голосом і хитає головою. — Оригінально, як на Місяці.

— Що саме тобі подобається? — питає Йоніна німецькою. Вона почуває себе дивно, коли переходить на німецьку, а

ще дивніше, коли Маґнус розмовляє німецькою. Йонас хитає головою і вперше уважно дивиться на неї, у нього зелені очі, темно-зелені, довкола зіниці невеличке жовте коло. Мабуть, він шукає відповідь, але нічого не говорить, натомість кілька разів переступає своїми військовими черевиками по снігу. Вираз обличчя Ірени трохи дивний, вона запалює сигарету з таким виглядом, ніби їй ще довго доведеться терпіти щось неприємне. Йгініна витягає з кишені ключ і віддає Маґнусові. Говорить спершу ісландською, а потім німецькою:

Покажи гостям будинок, — і показує на сходи догори; трохи вище їхнього власного літнього будиночка стоїть інший, такий самий, де ночуватимуть Ірена і Йонас. — Я увімкнула опалення, про басейн мусиш їм пояснити.
Басе-е-ейн, — замріяно каже Йонас. Нагорі, на терасі, випливає Сунна і голою стає на сніг.
З вікна кухні видно небо, воно на кілька хвилин стає пронизливо-синім, минулого року Йонас кожного ранку чекав цього моменту і захоплено спостерігав за тим, як міняється колір неба. Сунна роздратовано та втомлено відсуває вбік тарілку із пластівцями, каже:

— Я пішла.

Уже чотири місяці, як вона ходить до школи, і Йоніні здається, ніби з кожним днем донька все більше віддаляється від неї. У коридорі вона зашнуровує чоботи, надягає пальто і хутряну шапку, цей одяг робить її схожою на ескімоску, навіть очі звужуються у щілинки. Дівчинка ще раз заходить на кухню, ніжно цілує Йоніну на прощання, і за нею зачиняються двері. Школа знаходиться у кінці вулиці. Йоніні часом хочеться, щоб школа була десь далеко і вона могла возити Сунну, прощатися з нею перед школою, кричати щось услід, дивитися, як дівчинка зникає за дверима. Сунна не хоче, щоб її водили до школи.

Відвести тебе?
Ні, я сама.
Йоніна залишається сидіти за кухонним столом і дивиться крізь двері кухні в коридор, у вітальню, «нашу кімнату», у якій біля вікна стоїть білий диван, букет гладіолусів на підлозі у великій зеленій вазі, на підвіконні підсвічник з Мессінґа і більше нічого. Потрібно будити Маґнуса, через годину йому на роботу. Але Йоніна продовжує сидіти. Вона могла б поскладати на підвіконні невеличкі, пласкі, відшліфовані водою камінці з пляжу Дірхолей, відшліфовані, як папір, чорні і майже м'які. Або мушлі. Раптом вона відчуває, що готова розплакатися, це незвичний Для неї, трохи театральний імпульс — скласти руки перед обличчям і плакати, невідомо від чого. Вона пригадує собі ранок півтора року тому, коли вона прокинулася поряд із Маґнусом у його холостяцькій квартирі із крихітним віконечком, холодною підлогою, вузьким ліжком і стосами книг на підлозі довкола ліжка, з порожніми склянками з-під вина, попільничками; у цьому новому помешканні Маґнус, здається, вирішив раз і назавжди покінчити з хаосом. Тоді вона прокинулася і довго дивилася на сплячого Маґнуса, потім вдяглася і пішла додому. Так його і не збудивши. Згодом, коли він подзвонив, вона не підійшла до телефону. їй важко було б пояснити комусь свою тодішню поведінку, а найменше самій собі. Маґнус не передзвонив їй ще раз, так ніби знав, про що йдеться. А через чотири місяці вона знову опинилася під його дверима і, вирішивши все для себе раз і назавжди, натиснула на кнопку дзвінка. Він відчинив двері, сказав: «Ось і все», і вони ніколи більше про це не розмовляли. У будинку навпроти, через дорогу, загорається і відразу ж гасне світло в усіх кімнатах. Небо світлішає, хтось спускається сходами і зачиняє за собою вхідні двері, десь трохи далі проїздить авто, ледь чутно гуде холодильник. Ця одночасність звуків завжди здається трохи дивною і примушує зосереджуватися на речах, які неможливо збагнути. Минулого року, після того як вони пили вино цілу ніч, Йонас сказав:

— Я почуваю себе так, ніби сиджу в темному підвалі і дивлюся чорно-білі фільми.

Йоніні здалося, що йому часто вдавалося сказати щось схоже, фрази, які вона відразу ж розуміла. Концентровані фрази, хоча сам він зовсім не був сконцентрованим, у кожному разі зосереджувався не на зовнішньому світі, не на тому, що його оточувало, не на тому, як себе почувають і що думають інші. Він був скоріше замкнутим, зайнятим лише собою, як у радості, так і в нещасті. «Я б теж хотіла стати такою, — думає собі Йоніна. — Я вже тоді так подумала, а фото знову нагадало мені про це, мені теж часом хочеться бути такою».

Ірена і Йонас залишаються у будинку. Маґнус завів їх догори і повертається сам, вони спустяться до вечері. Йоніна знає, що всі будинки у Олурфсбудірі однакові, і це щоразу бентежить її, у всіх цих хатах однакові меблі, з їхніх вікон видно той самий краєвид: гори, сніг і темрява, що насувається. Йоніна уявляє собі, як Ірена і Йонас почувають себе серед таких самих предметів, які оточують і їх з Маґнусом та Сунною. Відрізняються тільки розмови. Про що вони говорять там, нагорі, і чи говорять взагалі про щось? Сунна лежить у своїй кімнаті на ліжку і дивиться у портативному телевізорі дитячий фільм. Маґнус сидить на дивані і читає. Він завжди читає. Кожна розмова з ним — це завжди розмова між двома абзацами книги, яку він саме читає, Йоніна вже навіть не намагається позбавити його цієї звички. їй потрібно починати готувати вечерю, але їй зовсім не хочеться. Вона просить:

Скажи щось.
Що саме? — ввічливо питає Маґнус, він не відриває погляду від книги.
Які вони? Розкажи мені, які вони? Наприклад, про те, які у них стосунки.
— Вони не коханці, — повільно каже Маґнус, дочитує речення до кінця і дивиться на Йоніну. — Це тебе цікавить? Вони не коханці, здається, кожен із них зараз переживає якусь особисту кризу, дорогою сюди Ірена розмовляла з кимсь по мобільному і розлючено кинула слухавку, а Йонас учора цілий вечір розповідав про жінку, яка його нещодавно покинула. Вони не коханці, але Ірена каже, що Йонас уже багато років її найкращий друг. Вони знають одне одного дуже давно. Познайомилися, здається, незабаром після того, як я поїхав із Берліна. Чи навіть ще коли я там жив, не маю поняття. Я не знав усіх друзів Ірени.

Маґнус закриває книгу, але тримає палець між сторінками.

Так каже Ірена, — говорить Йоніна. — А Йонас?
Йонас нічого не каже, — здивовано відповідає Маґнус. — Вона розповідає мені такі речі, бо ми давно знайомі. Вона може говорити зі мною про своє приватне життя, його при цій розмові навіть не було. З ним ми не знайомі, чому він має розповідати мені про те, що Ірена — його найкраща подруга?
Маґнус правий, він відкладає книгу і запалює сигарету, старанно вдихає дим, видихає його і зітхає. Ця розмова здається йому нудною.

Ти не думаєш, що вони дивна пара? Дуже несхожі між собою, принаймні на перший погляд зовсім не схожі, — каже Йоніна, совгаючи взад-вперед скляні двері.
Найкращі друзі завжди різні, — говорить Маґнус із дивною повчальною інтонацією. — Вони мусять бути різними, щоб дружити, хіба не так? Інакше який би був сенс у дружбі?А крім того, ти сама кажеш, що вони відрізняються тільки на перший погляд.
— Можливо, я помиляюся, — каже Йоніна і витягає з холодильника продукти, а потім відразу ж кладе їх назад. Вони можуть зробити гриль, приготувати рибу, зварити юшку. Вона не знає, на чому зупинитися, і раптом усвідомлює, що вони давно не були у компанії з іншими людьми, бо переважно проводять час утрьох. Вона, Маґнус і Сунна. Багато працюють. А вечорами втомлені. І п'ють уже не так багато, як раніше. Вона просить:

— Приготуй вечерю. Я не можу, не маю бажання. Маґнус відповідає:

— Через кілька хвилин, добре? Швиденько дочитаю сторінку до кінця і приготую щось для нас усіх. Увечері вона виходить за Іреною і Йонасом. Знову падає сніг. Будинок виглядає тихим і темним, Йоніна побоюється застати їх голими у басейні, але басейн порожній. Вона заходить на терасу, скляні двері відчинені, якусь мить вона не бачить нічого, а потім їй вдається розгледіти на дивані Ірену і Йонаса, Ірена сидить, а Йонас лежить на спині, поклавши голову їй на коліна.

— Привіт, — сухо вітається Ірена. Йонас сідає, він зовсім не соромиться, підводиться і вмикає світло. Ірена каже: — У темряві приємніше дивитися через вікно. Ми просиділи кілька годин у басейні. Тут чудово, Йоніно.

її манера вимовляти ім'я Йоніни довірлива, дитяча, незнайома. Вона запихає руки в кишені штанів і не знає, що сказати. На столі лежать сигарети, стоїть пляшка горілки, жодної чарки, фотоапарат, кілька фотоплівок, три книги, ключі, щітка для волосся, попільничка. Йоніна відчуває нав'язливе бажання взяти до рук кожен із цих предметів і уважно його оглянути. Двері до однієї зі спалень, що праворуч, відчинені, до іншої зачинені. Ірена простежує погляд Йоніни і каже:

— Ми спимо у цій кімнаті, там гарніший краєвид за вікном.

— Так, — відповідає Йоніна. — Я також завжди сплю з того боку.

Йонас енергійними рухами зав'язує собі черевики і говорить:

Я завжди мріяв про таку спальню, щоб вікно було розташоване на висоті ліжка і можна було дивитися надвір. Завжди хотів жити у точно такій кімнаті, а тут вона, тут вона просто, просто є, — він сміється і дивиться на Йоніну. Здається, для нього не має великого значення, чи розуміє вона його.
Вечеря готова, — каже Йоніна, повертається і виходить. Вона не шкодує, що запросила їх, зовсім не шкодує.
Ірена і Йонас спускаються донизу через п'ятнадцять хвилин, збивають сніг із взуття об стіну надворі, вішають верхній одяг у коридорі, сідають за стіл. Маґнус приготував рибу з цитриною і розмарином. Сунна з'їдає одну-єдину картоплину і не зводить очей із Йонаса, слухає його з відкритим ротом, Йонас розмовляє з нею англійською. За весь вечір Сунна не говорить ні слова, а об одинадцятій мовчки йде спати, трохи згодом Йоніна зазирає до неї і бачить, що дівчинка спить одягнена, на боці, притиснувши до вуха ліву долоню. Якийсь звук заважав їй спати. Мабуть, Йонас занадто голосно розмовляє на кухні, він говорить швидко і збуджено, час від часу стукає об стіл або об коліно Ірени, закидає голову назад і щось. Слухати його приємно, але виснажливо, Йоніну все це трохи нервує. Часом вона зовсім не розуміє його, можливо, справа у мові, можливо, в чомусь іншому. Він розповідає про снігову бурю під час посадки літака, про подорож автобусом до Рейк'явіка у повній темряві, про сніг на вулицях, який тане просто під ногами, бо вулиці обігрівають. Про їхню першу ніч у місті, про кімнату, з якої відкривається панорама на замерзле озеро, про Ірену, яка вже спала на той момент, і про те, як він сидів сам за столом у кухні, дивився на нічне місто і не міг його збагнути. Що саме він не міг збагнути? Ісландію. Рей-к'я-вік. Сніг. Йонас має дивну звичку час від часу робити наголос на

' окремо взятому слові, цілком випадковому і наголос зовсім позбавлений змісту, мабуть,

саме це, ця егоїстична динаміка. Ірена мовчить. Може, вона просто вирішила показати Йонаса Йоніні і Маґнусу. Продемонструвати його як рідкісний екземпляр, дозволити їм самостійно вирішувати, цікавий він для них чи ні. Вона не перебиває його, не заспокоює, рідко втручається в розмову. Просто слухає і часто сміється з того, що він каже. Вона палить ці і трав'яні сигарети для тих, хто покинув курити, і п'є одну склянку води з крана за одною.

— А що ви робили тоді разом у Берліні, ти і Маґнус? питає її Йоніна і раптом лякається відповіді, яку може почути. Але Ірена лише символічно підіймає догори склянку і каже

— Пили. Що ще можна робити разом з ісландцями? Ми пили разом цілі ночі, до ранку, а на світанку прощалися, ось і все.

Маґнус мовчить, а потім пошепки повторює:

Ось і все, — це звучить, як якесь абсурдне відлуння.
Йоніна питає:

Маґнус змінився за цей час?
Ірена мовчить, якусь мить дивиться на Маґнуса, точніше, просто робить вигляд, а не дивиться насправді, потім відповідає:

— Ні, не змінився.

А що ще вона може сказати. Йоніні здається, що вона знає цих людей. Не особисто Йонаса та Ірену, а цей тип людей, їхнє світосприйняття, розбещеність, врівноваженість і одночасно здатність захоплюватися.

— Я хотіла сказати, що ми сидимо тут, на краю світу, це ж уже край світу, правда? — каже Йонас. — Увесь цей сніг, холод і гори, уся ця абсолютна, божевільна самотність, а посеред цього всього сидимо ми і їмо такі несамовито смачні речі, п'ємо горілку і вино, і нам добре, це все навіть важко собі уявити. Ірено, ти вже зрозуміла це чи ні? Зрозуміла? Ти в курсі, що тут відбувається?

Ірена раптом поринає у власні думки, потім сміється, повертає перстень на лівій руці і не відповідає.

Маґнус лежить в ліжку на спині і спить, натягнувши ковдру аж до плечей. Він дихає спокійно і рівномірно, майже не-вночі Йоніна часом торкається його живота, щоб переконатися, що він таки дихає. Вона сідає на край ліжка і на нього, це заборонено, але вона все одно це робить. Часом їй навіть вдається побачити його справжнє обличчя. Найкраще тоді, коли він без окулярів, а його волосся мокре. Коли він виходить з води або з душу і волосся прилипає до голови, підкреслюючи форму черепа і обличчя. Вона бачить, який він насправді небезпечний. Це правильне слово? Його справжній вираз обличчя не відкритий, але дружній, його обличчя видовжене і молоде, правильної і гарної форми, у цьому обличчі ніщо не впадає в очі. Можливо, його рот здається трохи дитячим, очі за скельцями окулярів занадто малі, вони часто звужуються в щілинки, погляд відсутній, неуважний. Тільки час від часу їй вдається розгледіти, що його обличчя насправді холодне, агресивне, вимогливе і рішуче, вона бачить це, коли він виходить з води і коли він спить, вона не знає, чи хотів би він приховати цей свій холод. її не відштовхує холод. Хоча і не приваблює. Це холод чужої людини, але і людини, з якою можна провести разом сто тисяч років, але так ніколи і не вивчити по-справжньому. Це крижана правда, холодний синій факт, Ірені завжди дуже подобався цей ісландський вислів.

— Прийшла пошта з Берліна, — шепоче Йоніна і будить Маґнуса.

Найдивніше у цьому всьому те, що після візиту Ірени і Йонаса Йоніна по-іншому бачить Ісландію. Тепер вона вміє глянути на це все очима чужої людини, хоча раніше їй здавалося, що таке неможливо. Відтоді як повернулася з Відня, Йоніна працює туристичним гідом. Влітку тижнями їздить із туристами по горах, а взимку возить людей автобусами до Гейзера, до Ґуллфосса, до вулкана Гекла і до гарячих джерел Ландманнлауґар. її керівник — француз Філіп, фірма якого забезпечує усі можливі туристичні виїзди на конях, пішки чи автобусом, а в особливих випадках — на вертольотах, які літають аж до Ґренландії. Сам Філіп ще ні разу не був біля Гейзера, він ненавидить Ісландію, ненавидить холод, довгу зиму і відчуття, що ти знаходишся на краю світу. Він постійно розповідає Йоніні історію про Декарта, який приїхав до шведського королівського двору, аби о сьомій ранку читати королеві Христині лекції з філософії, а через кілька тижнів помер від запалення легенів. Вираз його обличчя, коли він розповідає про це, дуже багатозначний. Але ці тури дають неймовірні прибутки, і Філіп часто повторює:

— Коли я зароблю достатньо, поїду звідси. Поїду назад, до Франції, а ви тут самі розбирайтеся, як вам жити далі, на цьому темному і гидкому, неіснуючому шматку землі. На цьому потворно холодному острові.

Він повторює це щодня. Але Йоніна не може собі уявити, щоб грошей колись могло бути досить. Вона підозрює, що Філіп помре в Ісландії і що насправді цього він і прагне, просто він не Декарт, тому це триватиме трохи довше. Робота їй не подобається, але вона продовжує працювати. Філіп добре платить, і у неї залишається достатньо вільного часу для себе і для Сунни. Навесні вона не працює, також у найтемніший зимовий час, від грудня до лютого. А влітку, коли починаються білі ночі, возить туристів по горах. Протягом трьох тижнів мандрує із групами по п'ятнадцять чоловік, з американцями, французами, італійцями і німцями, чиї імена вона рідко запам'ятовує і про яких забуває назавжди відразу після прощання у Рейк'явіку. Серед туристичних гідів існує жарт про те, що всі любовні пригоди завершуються у Рейк'явіку. Йоніна ніколи не фліртує з туристами і не читає листів, які вони надсилають їй ще протягом кількох тижнів після завершення своєї відпустки, вона викидає ці листи геть, не відкриваючи. Американці завжди питають, у якому напрямку тече річка і з якого боку сходить сонце. Італійці постійно мерзнуть, почуваються незатишно на кам'янистих пустелях, посеред залишків застиглої вулканічної магми і шукають очима хоча б якийсь античний слід людської цивілізації. Французи вередливі, швидко натирають ноги і з неприхованою відразою на обличчі випльовують сушену рибу за спиною Йоніни. Німці хотіли б помандрувати самі, але не наважуються, у них псується настрій через перебування у великій групі, а побачивши чудеса природи, вони впадають у стан невиліковної меланхолії. Йоніна завжди розповідає про свої тури тільки у такий спосіб, ніколи по-іншому, вона не кокетує, а справді так думає. Вона цілком певна, що серед усіх туристичних гідів її люблять найменше, але Філіп постійно доручає їй нові і нові групи. Йому здається, що вона так само ненавидить Ісландію, як він, але це неправда. В Ісландії вона почувається вдома, а це означає, що вона просто не замислюється над тим, чи подобається їй тут. Ніде у світі їй не спиться так добре, як у наметі на гірському плато, у спальному мішку, на твердій землі. Вона може годинами іти вперед по горах, мовчки іти і дивитися довкола. їй подобається, коли під час цих турів її думки зводяться до мінімуму, подобається необхідність орієнтуватися за допомогою компаса і нагромаджених один на одного уламків магми, подобається розпізнавати прикмети наближення снігової бурі, зосереджуватися на цьому всьому і не думати більше ні про що. їй не подобаються розмови про Ісландію. Захоплення, яке доводить туристів до безтями, намагання підібрати відповідні слова, терапевтичний вплив, який ці краєвиди нібито мають на людей. Вона не любить говорити про Ісландію, не любить пояснювати, як тут можна жити. Туристи люблять Ісландію, але не уявляють собі, що могли б оселитися тут. Вони не прижилися б тут, але чому це повинно цікавити Йоніну. А коли вони перестають задавати їй такі питання, вона заспокоюється і показує їм усе, що знає. Вона нічого не приховує від них, жодної місцевості. Просто не може співпереживати з ними. Не може бачити Ісландію очима туристів. Не може відчувати їхнього захоплення. А цього разу з Іреною та Йонасом вперше в житті все по-іншому.

Йоніна стоїть вранці на терасі літнього будиночка. Стоїть у снігу і бачить вузький промінчик світла над горами, який стає все яскравішим і ширшим, їй цікаво, як це виглядає очима Йо-наса. Вона хотіла б знати, що він відчуває, чомусь їй хочеться його розуміти. Можливо, уся справа в тому, що зараз вона не гід, а приватна особа, Йоніна. Разом із Маґнусом і Сунною, подругою Маґнуса Іреною та найкращим другом Ірени Йонасом. Цікаво, як для Йонаса виглядає світанок об одинадцятій, краєвид із тераси будинку в Олурфсбудірі. Йонас, голий, блідий і мокрий, щойно з басейну, стоїть у снігу і кричить:

— Це незбагненно!

Вони ідуть разом до рибальських селищ Ейрарбаккі та Сток-ксейрі біля моря, а потім на стрімку скелю півострова Снефель-снес, на чорні пляжі Дирголей та Вік, до Гейзера і до замерзлого водоспаду Ґуллфосс. Вперше за довгий проміжок часу Йоніні знову хочеться поїхати туди. їй хочеться спровокувати і відчути вибух паралізуючого захоплення, якого вона намагається уникати під час турів. Вони ідуть на горбисту галявину поряд із Олурфсбудіром, по свіжому снігу, де ніхто до них ще не ступав.

— Ви тільки подивіться, — каже Йонас. — Жодного сліду.

Але слід є, хоча і зовсім маленький, лисячий, слід дикої гуски. Небо таке ж водянисто-біле, як і земля. Маґнус тягне Сун-ну на санках по снігу, вона лежить на спині, вбрана у червоний лижний костюм, нерухома, ніби втратила свідомість. Час від часу вона кривиться, хоча і важко зрозуміти, що саме означають ці її гримаси.

— Невеличка долина, до якої ми зараз ідемо, — каже Маґнус Ірені та Йонасові тоном, що нагадує Йоніні її власні розповіді у ролі екскурсовода, — це магічне місце, оточене двома водоспадами справа і зліва, їх можна слухати у стереозвучанні.

У перші місяці їхніх стосунків, під час серпневих білих ночей, Йоніна і Маґнус часто бували тут. Вона трохи дивно почуває себе, коли він говорить про це таким тоном. Стереозвучання. Йонас, як завжди, слухає неуважно і питає: . — Але ж в Ісландії всі місця магічні, хіба ні? Настає момент, коли Ірена втомлюється від власної стриманості, з якою вона постійно кутається у пальто зі штучним хутром, стоїть, схожа на статую, на краю скелі Снефельснес і дивиться в море. А потім раптом падає на спину у сніг:

— Дивися, янгол.

Сунна дивиться в об'єктив Йонаса прямо і серйозно.

— Правильно, так і треба, — хвалить її Йонас. — Саме так і потрібно, стій так, прошу, стій так, — але в останній момент дівчинка відвертається. Йонас постійно фотографує. Йому важливо довести всім, що він фотографує не як турист, а як професіонал. Йоніна питає його, чи він працює для якогось фотоагентства у Берліні, чи публікує альбоми, чи влаштовує виставки. Ірена холодно заперечує:

— Ні, нічого цього немає.

— Але попри це він робить гарні світлини, правда? — дивується Йоніна.

— Справді, він робить хороші фото, — відповідає Ірена.

У нього з собою дуже великий фотоапарат, розміри якого вражають, його потрібно щоразу дуже складно і довго настроювати перед тим, як зробити фото. Такий стиль фотографування, на думку Йоніни, цілком не відповідає характеру Йонаса, його манері швидко рухатися, але хтось порадив йому саме цей апарат, Ірена називає це «терапевтичним заходом». Маґнус за кермом, Йоніна — на кріслі поряд, спостерігає у боковому дзеркалі за Йонасом, Сунною та Іреною на задньому сидінні; Йонас відкриває пляшку пива, бо не може змиритися з тим, що сидить ззаду, а не за кермом. Сунна несвідомо поклала ліву руку йому на коліно. Над засніженими горами світить сонце, небо над фіордом чорне, у снігу стоять крихітні, круглі брунатні коні. Трава, очерет, гострокутні острівці суші, що глибоко заходять у воду, ворони, дикі гуси. Йонас виглядає з вікна, сперши голову на руки, він схожий на неслухняну дитину, каже:

— Ми їдемо повз чудові краєвиди, а ви нічого не помічаєте. — Через десять хвилин він кричить: — Зупиніться! Зупиніться^.

Маґнус тисне на гальма, авто здригається і зупиняється, Йонас вискакує, пробігає двісті метрів назад і фотографує двох ісландських коней у тумані. Йоніна та Ірена теж виходять і закурюють. Йонас повертається і каже:

— Сідайте. їдемо далі.

Він переповнений враженнями і вичерпаний емоційно, світло занадто швидко міняється, і він не встигає зафіксувати його, а краєвиди опиняються перед очима на надто короткий проміжок часу, і відразу ж враження від одного розмивається наступним, порт Анарстапі, море, три скелі, які раптом зникають у тумані. Сонце світить і пронизує всі фарби наскрізь. Йонас не здатен пересуватися інакше, ніж бігом, Йоніна не бачить, щоб він просто ходив або принаймні рухався повільно. Він бігає, махає руками, тупає ногою, видає з себе захоплені вигуки, і Йоніна піддається цьому його настроєві, так само як Ірена і Маґнус, навіть Сунна потрапляє під його вплив. Вони ходять і совгаються по снігу слідом за ним, його збудження передається і їм. «Як довго все ще буде добре? — питає себе Йоніна. — Коли Маґнусові це все нарешті набридне? Коли набридне мені?» Вони мало розмовляють одне з одним під час цих прогулянок. Зате часто стоять близько одне від одного на Ґуллфоссі, на чорному березі, на місцях входів до печер вулканічного походження. Це випадковість і настрій, але, здається, вони розуміють одне одного. Здається, їм хочеться того самого від цього снігу і холоду і від цього позбавленого практичного сенсу замилування красотами природи.

— Усе це знищує мене, — часто повторює Ірена. — Це цілком мене знищує, вичавлює, як цитрину.

Вони залишають машину біля дамби, що поряд зі школою у Ейрарбаккі, їдять холодні як сніг канапки, п'ють чай із термоса і чекають, поки прокинеться Сунна, яка згорнулася калачиком на колінах Йоніни. Сунна прокидається, і вони виходять із машини. На подвір'ї школи червонощокі і розпашілі діти разом із дорослими ліплять малих і великих сніговиків. Йоніна разом із Маґнусом, Іреною і Сунною підіймаються до дамби, вони хочуть побачити море, пляж. Йоніна нетерпляча, її знову дратує Йонас, але він не йде з ними. Коли вони вже стоять на дамбі, — небо на обрії зовсім чорне, сонце крихітне і яскраво-помаранчеве, Йоніна повертається і кидає погляд назад. Йонас поставив штатив і схилився над фотоапаратом, діти і дорослі поставали кожен біля свого сніговика, нерухомі і усміхнені. Всюди тихо, чути тільки свист вітру. Йонас піднімає руку, і Йоніна може собі уявити фото, яке він зараз зробить. Момент уже майже замерз у цій старомодній позованій нерухомості старанно вишикуваної сцени, їй здається, що вона чує, як клацнув фотоапарат, потім Йонас випростався, крикнув щось, діти і дорослі зарухалися, помахали йому, закивали на знак подяки, Йонас зібрав штатив, усе закінчилося. Йоніна робить крок і далі іде вздовж дамби, весь час прямо, важко переступаючи у снігу, висота якого сягає колін. Над водою вивищуються порослі водоростями зелені камені, чайки збивають піну металевого кольору.

Після обіду вони їдуть назад, через села, а потім далі, до Гейзера, стоять біля нього, спостерігаючи за старим, заснулим Гейзером, який раз на сто років викидає у повітря свої величезні руйнівні потоки гарячої води.

Коли востаннє був викид? — питає Йонас награно байдужим тоном, він неспокійний і чомусь не фотографує, як робив це всюди.
Сто років тому, — відповідає йому Маґнус. — Щомиті сподіваються нового виверження.
Йонас повертається і поспішає назад, до авта. Всі решта продовжують стояти. Ірена каже:— Якщо так має статися, що я стою тут саме у момент виверження фонтана, то я здаюся.

Йоніна нічого не каже, хоча цілком згодна з такою позицією. Вона роздумує над сенсом дивного слова «здаватися». Поверхня води залишається спокійною, гладкою і нерухомою, матове дзеркало, у якому ніщо не відбивається.

— Ми можемо завтра поїхати до парку Тінґветлір, до озера і до старої площі Тінґ, — каже Маґнус у незвичній для себе ролі радісної дитини. Він тішиться, що так вдало пожартував над Йонасом, і, здається, не відчуває неспокою, який не сховався від Йоніни. Між ними щось відбувається, і Сунна спостерігає за цим, у них не все добре, ґрунт під ногами стає непевним. Йоніні здається, що вона занадто смілива, надто необережна, можливо, навіть занадто щаслива, вона вже так давно не їздила на природу разом із Сунною та Маґнусом, вони так давно не відпочивали разом із друзями та знайомими. Вона б теж радо здалася, здалася на всі ці п'ять днів, які вони мають провести разом в Олурфсбудірі, і вона здається, але все ж таки відчуває, що тихенький, майже нечутний голос стримує її. Щось відбувається між Іреною та Йонасом, між Йоніною та Іре-ною, між Іреною і Маґнусом. Нічого особливого, нічого, що могло б вплинути на їхнє майбутнє, вони дуже віддалені зараз від будь-яких серйозних змін у житті, набагато більше віддалені, ніж їм самим би цього хотілося. Але все ж таки щось відбувається.

Маґнус стоїть під душем двадцять хвилин, потім снідає — як завжди, єдине горнятко кави, шматок хліба, яйце, зварене на м'яко із секундоміром у руці. Він кусає хліба, потім ложкою відколупує трохи від яйця, запиває ковтком кави, знову відкушує і паралельно читає газету. Викурює сигарету біля вікна, за цей час встигає дочитати газету, запарює собі вистиглою до 80 градусів водою зелений чай, заливає його в термос, вимикає радіо, яке слухає тільки він, говорить сам собі:

— Ну що ж, починаємо, — і йде на роботу. Щоранку. Щоранку той самий ритуал, у цьому немає нічого поганого, але це дивує Йоніну її щоранку дивує, як переплітаються між собою ці ритуали, її власний, Маґнуса, Сунни. Ці ритуали переплітаються, бо всі вони вирішили жити разом, жити так довго, поки їм не набридне. Часом їй здається, що це неможливо, — дивитися, як її взуття стоїть поряд із взуттям Маґнуса та взуттям Сунни під вішаками в коридорі, що її куртка висить так близько від пальта Маґнуса, ти бачив мій ключ, ти поклала його на столі у їдальні, там немає, подивися у кишені пальта, — але, здається, це таки можливо. Натомість неможливо інше. Вони стоять поряд на кухні, Йоніна насипає каву до кавоварки, вона завжди просто висипає певну кількість кави на око, тоді як Маґнус чітко вимірює кількість ложок, одну за одною, Маґнус витягає яйце з кип'ятку і поливає холодною водою. їхні руки перетинаються, коли він збирається закрутити кран, а вона хоче сполоснути кавоварку, він відчиняє шафку на кухні, витягає звідти тарілку, горнятко, вони зіштовхуються ліктями, двері холодильника зачиняються із м'яким, прицмокуючим гумовим звуком. Маґнус вмикає радіо, радіо класичної музики, два такти Шуберта і безглуздий перехід до Равеля. Шуберт на сім очок випереджає Равеля, а Сарасате давно вийшов із моди. Кавоварка тихо булькає. Йоніна сідає навтіроти Маґнуса за стіл, на місце Сунни. Запалює сигарету і проводить полум'ям запальнички по фільтру.

Навіщо ти так робиш? — запитала її Ірена рік тому.
Бо я чула, що це спалює скляну пилюку, яка міститься у фільтрі, — відповіла Йоніна, і вони обоє засміялися з цього. Ірена після цього теж почала обпалювати фільтр, цікаво, чи робить вона так і досі. Маґнус розбиває яйце ложкою. Якщо Йоніна також їсть яйце, що буває вкрай рідко, вона розбиває його ножем, вона взагалі тільки для цього і їсть варені яйця. Маґнус обережно і непомітно підтягує ближче до своєї тарілки газету, що лежить на столі. Коли він починає читати статтю на першій сторінці, Йоніна каже:
Ти пригадуєш історію про вівцю, яку ти минулого року розповідав Ірені і Йонасові?
Формулювання здається їй дивним, і вона сміється, але Маґнус не сміється. Вона знає, що він вранці не любить говорити, йому важко змусити себе спілкуватися за сніданком, але вона б хотіла саме зараз порозмовляти з ним, саме зараз. Він не сміється, але повторює її дивне визначення повільно і замислено, його очі все ще прикуті до газетного заголовка.

— Історія про вівцю.

— Точно, — каже Йоніна. — Ти знаєш, що я маю на увазі, історія про те, як ви разом із твоїм дядьком і Оддуром водили вівцю на спарювання, розкажи мені її ще раз, будь ласка.

Маґнус не дає ввести себе в розгублений стан. Ця його риса дуже подобається Йоніні, він не дає вивести себе з рівноваги, не дає позбавити себе впевненості, рідко підозрює у співрозмовника погані наміри. Він ввічливий, спокійний і серйозний, вміє вислухати, а коли його питають, відповідає. Якщо його питають вранці під час сніданку, він також відповідає і ніколи не скаже:

— Я втомлений, не хочу зараз говорити, я б краще почитав.

Але саме це і дратує її, у цьому є щось вперте, стоїчне і непробивне, ця його ввічливість — це броня, у якій неможливо пробити діру Маґнус кладе руку на заголовок, ніби збирається захистити його, і питає:

— Чому ти раптом про це згадала? І Йоніна каже правду:

— Я подумала про Ірену, коли припалювала фільтр від сигарети, про те, що Ірена потім також це робила. А далі я згадала той вечір в Олурфсбудірі, потім цю історію, я б із задоволенням ще раз її послухала.

Це гра, в яку вони часто грають одне з одним, хоча вже і не так часто, як раніше. Відтворювання послідовності думок, неймовірні комбінації асоціацій, спогадів, несподіваних пригадувань. Маґнус міг би запитати:

— Який вечір ти маєш на увазі, ми провели кілька тоді в Олурфсбудірі, про котрий саме тобі йдеться?

І Йоніна пояснила б йому, котрий із вечорів вона має на увазі — останній. Але він не питає. Він безпорадно повторює:

Я маю ще раз розповісти цю історію? Зараз? Йоніна киває:
Зараз.
їй цікаво, чи її голос звучить жорстоко. Маґнус підводить очі від газети, дивиться на неї, на коротку мить його обличчя набуває бадьорого виразу, а потім він каже — таким тоном, ніби розмовляє із Сунною:

— Ну добре. Мені тоді було шістнадцять або сімнадцять, це була зима, лютий, десь у цей період і спарюють овець. Снігу було багато, а вівцю мого дядька потрібно було відвести до сусіднього села, до барана. Я поїхав з ним, а разом з нами Од-дур, мій найкращий друг. Ніхто з нас і не мав охоти їхати, тому настрій у всіх був поганий. Ти знаєш, я вже тисячу разів розповідав тобі це. Ми запхнули вівцю до джипа і вирушили. Це було десь після обіду, і надворі уже стемніло. Снігу було так багато, що ми витратили більше двох годин на дорогу між обома селами, яку за інших обставин можна було б подолати за двадцять хвилин. Я сидів ззаду, біля вівці, Оддур і мій дядько спереду, ми їхали дуже поволі, постійно застрягали у снігу і змушені були самі відкопувати колеса машини. Над нами, у небі, світилися зорі, — Маґнус підходить до кавоварки і машинально наливає собі друге горнятко кави. Потім сідає на своє місце і дивиться на Йоніну, продовжує: — Нарешті ми приїхали до потрібного нам села, відвели вівцю до барана, а потім ми чекали на кухні господаря і пили горілку, щоб зігрітися, поки баран покривав вівцю, а коли він закінчив, вівцю знову запхнули до джипа, і ми поїхали додому. Ми взяли з собою почату пляшку горілки і продовжували пити її дорогою додому. На небо вже вийшов місяць, і ми могли роздивитися усі зорі, увесь Чумацький Шлях, час від часу ми заговорювали про щось, а потім знову мовчали, і нам було дуже добре з цією вівцею, у нашому джипі, на сільській дорозі, ми почувалися так, ніби крім нас на світі нікого більше немає. Ось і все.

Якби можна було так розуміти одне одного, думає собі Йоніна. Якби можна було так розуміти одне одного, саме так. Він розповідає якусь історію, я його слухаю, потім він дивиться на мене, і обоє ми дуже добре знаємо, про що нам насправді йдеться, ми знаємо це, і немає потреби говорити про це вголос.

— Ось і все, — повторює Маґнус.

Тоді, рік тому, він розповів цю історію в Олурфсбудірі, вони сиділи за столом на кухні з Іреною і Йонасом, Йоніна дивилася на нього, і у неї було таке відчуття, що її серце зараз розірветься від кохання до нього і від смутку. Спершу він не наважувався розповісти цю історію, а потім таки подолав свою несміливість, а в кінці запитав:

— Ви розумієте? — сповнений сумнівів і непевності. — Це можна зрозуміти?

Історія без кульмінації, у якій ні про що конкретне не йдеться, але одночасно йдеться про все. Я розумію це, — сказав тоді Йонас, не замислюючись ні на мить. — Я це розумію, і Ірена також.

Я просто хотіла почути її ще раз, — м'яко каже Йоніна, перехиляється через стіл і кладе руку на його потилицю.
— Я вже мушу йти, — говорить Маґнус, він вимовляє це так, ніби існує можливість нікуди не йти, але такої можливості не існує. Він із жалем дивиться на свою газету, запихає її до сумки, викурює сигарету при відчиненому вікні. Сьогодні Йоніна запарює для нього чай. Вона спостерігає за ним, він курить, але при цьому не читає, дивиться у вікно, а потім проводить правою долонею по підвіконню, ніби перевіряючи, чи все гаразд із лаковим покриттям. Коли він виходить, вона дивиться йому вслід із вікна, у повітрі ще висить дим його сигарети, вона бачить, як він спускається вулицею, сумка під пахвою, руки в кишенях, підняті плечі, і вона дуже хотіла б знати, про що він зараз думає. Вона вихиляється вперед і кричить йому вслід, — ісландські вікна неможливо відчинити, можна лише трохи відхилити, — кричить крізь невеличку шпарину, яка впускає до кухні холодне зимове повітря:

— Маґнусе! Ти ще пам'ятаєш, як я закохалася у Йонаса? Він не зупиняється і навіть не озирається на звук її голосу.

Того вечора, повернувшись після екскурсій, вони ненадовго розлучаються. Ірена і Йонас зникають у своєму будиночку, їх чути у басейні — захриплий високий сміх Йонаса і заспокійливі інтонації Ірени. Йонас заскакує до басейну і верещить, як дівчинка, коли потім вистрибує на сніг. Вони проводять годину чи дві нарізно, а потім зустрічаються вечеряти у будинку

Йоніни. Йоніна чекає на цей момент. Час, поки вони залишаються з Маґнусом та Сунною, а голоси Йонаса з Іреною долинають згори, здається їй вічністю. Вона почувається втомленою, у неї болить голова, вона не може розмовляти з Маґнусом, дратується через Сунну, вона неспокійна і нервова. А потім вона чує, як наближається голос Йонаса, який вчергове захоплюється снігом, самотністю, великою кількістю одягу, що його доводиться натягувати на себе, щоб подолати п'ятдесят метрів між двома будинками.

— Боже, як ти виглядаєш, Ірено, ти схожа на ляльку з тканини, напхану шматтям, це кайфово, страшенно кайфово.

Вона чує, як наближаються їхні кроки, і їй доводиться стримувати себе, аби не вибігти їм назустріч, не відчинити нетерпляче двері і не тягти їх чимшвидше досередини. Маґнус готує вечерю, Йонас спілкується дитячою англійською із Сунною, Ірена сідає на диван і дивиться у вікно, як у телевізор. Так само, як вони постійно мовчать під час прогулянок, мовчать у авті, так само безперестанку розмовляють вечорами, перебивають одне одного, майже кричать. Ірена і Йонас намагаються розповісти про те, як вони відчувають Ісландію. Йоніні це знайоме. Кожного вечора під час її поїздок із туристами усі сідають довкола наметів і говорять про це. Йоніна ніколи їх не слухає, а Ірену з Йонасом слухає. У кожного з них у Берліні перед виїздом відбувся розрив із партнером, але вони не розповідають про це, хоча натякають, що Ісландія для них стала якимось чудом, яке загоює їхні розбиті серця. Ірена розповідає, що прочитала в туристичному довіднику, що назва Ісландії існує з 325 року до н. е. ІЛііта Ткиїе — найдальша північ. Вона каже:

— Саме так я себе тут і почуваю, дуже далеко від усього, у найвіддаленішій точці.

— Тобто у найближчій, — кричить Йонас.

Для Йоніни цей вислів новий, і вона не знає, як до цього ставитися. Як завжди, їй все це здається дитячим, смішним і наївним, але вона не намагається стримати Ірену і Йонаса. їхнє захоплення справді зворушує її, вона також переймається цим і на короткий час поділяє їхні емоції. Вперше у неї самої з'явилося відчуття, що вона живе у країні, де є діючі вулкани і водоспади, які дають відповіді на всі запитання, відповіді, які неможливо розшифрувати, але які, проте, задовольняють цікавість.

— Що б ми показали Йоніні, якби вона приїхала до нас у Берлін, які місця можуть продемонструвати, як ми живемо? — питає Йонас і сам собі відповідає: — Кафе «Бюргер»? «Люксус-бар»? «Одерквеллє»?

Ірена заперечує. Вона питає:

— Маґнусе, якби ти хотів показати Йоніні, як ти жив у Берліні, що саме ти показав би їй?

Маґнус довго роздумує, а потім хитає головою і нічого не каже.

— «Кумпельнест», — каже Ірена. — Ми повинні стояти з Йоніною на розі Польштрассе і Потсдамерштрассе о п'ятій ранку і розповідати, що саме в цьому місці ми, дуже п'яні, завжди ловили таксі. Це єдине, що ми могли б показати, і це було б навіть щось справжнє. Саме так все тоді і відбувалося. І мені дуже сумно через це.

Йонас не любить, коли згадуються ситуації, в яких його не було поряд, він підіймає келих і каже:

Тоді побачимося у Валгалі. Маґнус питає:
Що таке Валгала? Ірена відповідає:
Я не знаю точно, але здається, це потойбічний світ вікінгів, їхній рай, великий зал із довгим столом, за яким можна сидіти разом із тими, кого любиш, можна пити і пити, аж до кінця світу.
Точно, — підтверджує Йонас. — Саме це і є Валгала, а якщо ми тут п'ємо усі разом, то можна спокійно випити і за це.
А яка дружба зв'язує вас? — питає Йоніна, яка вже достатньо сп'яніла для такого запитання. Йонас готовий відразу ж розповісти, але тут раптом у дверях кухні з'являється заспана Сунна, і Йоніна радіє можливості вийти з-за столу, щоб відвести дівчинку назад до ліжка. Коли вона повертається, Йонас з Іреною вийшли надвір, у басейн. Маґнус сидить сам за столом, спокійний і розслаблений, руки на колінах, і дивиться на чотири випиті ним за вечір і виставлені одна біля одної на столі пляшки пива. Ще одну він вип'є, не більше і не менше, а потім, можливо, ще склянку вина. Саме тому Йоніна і закохалася в нього. Вона закохалася у цю загадкову і вперту постійність, але тепер вона хоче, щоб він змінився. Хоче розворушити його і підштовхнути до змагання з Йонасом, хоче, щоб він протиставив силі і напорові Йонаса власний характер, щоб він самоствердився і показав себе, та він дуже далекий від таких планів. Його не виводить із рівноваги ні Ірена, ні тим більше Йоніна. Коли на кухні вже нікого не буде, він спокійно прибере посуд і піде спати, у нього, як думає Йоніна, чисте сумління, але у неї ні. Ірена з Йонасом повертаються на кухню. Опівночі Сунна все ще не може заснути, і вони з Йоніною ще раз ідуть до басейну, сидять у гарячій воді, а на їх голови летить сніг і тане на поверхні води. Йоніна дивиться через вікно на кухню, Йонас щось розповідає, Ірена легко відштовхує його лівою рукою, Йонас довго сміється над чимось, Маґнус відкорковує першу пляшку вина і ставить поряд чотири склянки. Через вікно все це виглядає дуже гарно. Йоніна виходить з води, ви-тираєтьсяй одягається. Йонас міг би визирнути назовні, але це не спадає йому на думку. Сунна натирається снігом, аж поки її шкіра не стає червоною і розпареною, потім ще трохи сидить на кухні разом з усіма на колінах Йоніни, випиває малесенький ковток вина і аж тепер іде спати. Ірена теж каже:
— Я іду спати.

Йонас, похитуючись, встає. їм потрібно багато часу, аби надягти свої пальта, светри і взуття, вони ще трохи стоять на терасі і милуються ніччю. Йонас імітує, як вибухатиме і розколюватиметься його череп, коли він повернеться назад, до Берліна, і всі питатимуть:

— Ну як? Як усе було? Він каже:

— Сподіваюся, ніхто не буде нас питати, чи нам сподобалося.

. Вони прощаються і йдуть геть.

— Ти не втомлена? — питає Маґнус.

— Ні, — відповідає Йоніна. — Я побуду ще трохи надворі. Вона надягає лижний костюм, бере з собою надвір останню сигарету і сідає на стілець біля басейну. Вона ніколи не розуміла такого сидіння із поглядом, прикутим до засніженого краєвиду, але тепер сама не здатна відвести погляду, а крім того, саме завдяки цьому погляду вона хоче збагнути ще одну річ. Йонас з Іреною вже сплять, Сунна теж, Маґнус'засинає. За якими критеріями можна визначити, де саме знаходиться край світу? І як далеко звідси обрій, чи всюди він розташований од-- наково далеко від людини, яка дивиться на лінію обрію? А Маґнус? Як він виглядав о п'ятій ранку на розі Польштрассе і Пот-сдамерштрассе? І де була вона сама протягом усіх цих років? Нечутно, в абсолютній нічній тиші, зсовується сніг із даху, десь далеко чути ісландських коней, цифровий термометр басейну безшумно спускається до нуля.

Йоніна повертається на кухню, миє посуд після сніданку, витирає і ставить назад, до шафи. Вона стоїть біля кухонного вікна і дивиться на вулицю, пішов дощ. У неї є ще година часу, а потім їй треба їхати до Філіпа і забрати з офісу п'ятнадцять дощовиків помаранчевого кольору, вибрати собі автобус і водія, з яким вона хоче їхати цього разу, забронювати готель, зібрати туристів і поїхати з ними до Гвераґердгі та Селфосс. Найуспішніша оранжерея Ісландії, геотермічний обігрів приміщень, гарячі джерела посеред селища, сучасна лютеранська церква із дуже гарною старою меморіальною табличкою і єдина на всю Ісландію школа садівництва. Найнудніша екскурсія з усього їхнього асортименту. О цій порі року приїздять туристи зі Швеції, Данії, Німеччини. Скрипучі пенсіонери, яким уже не хочеться мандрувати, і вони прагнуть оглянути усі дивовижі країни через тоновані вікна автобуса. Тут нічого не скажеш. Йоніна відходить від вікна, вона не має ні найменшого бажання їхати. Іде до вітальні, переставляє вазу з гладіолусами з лівого боку дивана на правий, а потім назад. Думає про Маґнуса. Вона б хотіла, щоб він зараз був тут, сидів на дивані, читав, курив, мовчав, просто був із нею, але його немає. Він сидить за письмовим столом у центрі соціальної педагогіки, а на столі немає жодного фото, камінця, мушлі.

— Я працюю там, Йоніно, мені це все не потрібно. Він слухає дітей, яких батьки кривдять, б'ють або виганяють із дому. Він слухає їх зі своїм спокійним, заглибленим у себе виразом обличчя, якому можна довірити найстрашніші речі. Йоніна шкодує про те, як півгодини тому попрощалася з Маґнусом, шкодує, що вигукнула йому вслід це дурнувате запитання, хоча знає, що такі питання відбиваються від Маґнуса, не зачіпаючи його. Він не чує таких питань. Не хоче знати відповіді на них. Він міцно і незворушно вірить: залишається те, що повинно залишитися, а те, що повинно минути, минає, він нікому не стає на заваді і нічого не вирішує. Так воно є. І так воно було. Вона підходить до кімнати Сунни і відчиняє двері. З усієї квартири тільки у цій кімнаті можна почуватися більш-менш по-людськи. Дитяча кімната, у якій все розкидано, одяг, іграшки та маленькі нічники із зображенням дівчинки із казки про зоряні талери, яка на кареті мчить у синій космічний простір. Сунні дуже подобається жовтий колір, і в неї в кімнаті все жовте — постільна білизна, штори, килим, письмовий стіл і шафа для одягу. На підлозі лежить клаптик паперу, на якому написано «для Маґнуса», а під цим підписом олівцем намальована кішка. Йоніна бере малюнок із собою на кухню, довго шукає, чим би його пришпилити, і рішуче чіпляє на стіну над кухонним столом, потім сідає і розглядає малюнок «для Маґнуса». У кішки непропорційно довгі вуса, три ноги і серповидна, екстравагантна форма голови.

Йоніна закохується в Йонаса 3 грудня, незадовго перед одинадцятою ранку, на вулиці, яка веде до старої площі Тінґ. Це трапилося так. О цій порі року світає десь поміж десятою і одинадцятою, і в певний момент небо стає синім, світлий, глибокий, несамовито синій колір, який може примирити між собою увесь світ, цей колір тримається на небі десять хвилин, а потім стає блідим, зникає зовсім. Небо світлішає, сходить сонце. На вулиці, яка веде до площі Тінґ, 3 грудня о 10.42 небо стає синім, синій колір поширюється поволі, охоплює все більший простір, не поспішає, ніби у нього ще маса часу, але Йоніна знає, що це дуже швидко закінчиться, Йонас також це знає. У сніговій пустелі, високо в горах, окремо від цілого світу стоїть невеличка біла церква, яскраво освітлена, але до неї немає жодної стежки. Вони проїздять машиною по трасі повз цю церкву, Йонас, на задньому сидінні приречений на бездіяльність, тисне на невидимі гальма і кричить:

— Стоп!

Маґнус слухняно зупиняється, це вже перетворилося на специфічний ритуал. Усі, окрім Сунни, виходять. Йонас висмикує штатив і фотоапарат із авта, біжить по снігу, усі решта залишаються стояти біля машини і дивляться йому вслід. Вони чекають. Маґнус прокашлюється і каже:

— Можна позаздрити йому, як просто він робить усі ці фото. Йому потрібен тільки фотоапарат, серце, трохи везіння, і все, — Ірена Здивовано дивиться на Маґнуса збоку. Йонас фотографує церкву в снігу, ніхто не повірить у справжність цього фото, Йоніна добре це знає. Небо все ще синє. Йонас повертається, тепер вони повинні зрушити з місця і йти до нього, усі троє, одне біля одного, він кричить:

Швидше! Сюди! Швидше! — підбігає до них, грубо торкається Грениної щоки. Потім повертається назад до штатива, витягнувши руки перед собою, вулиця давно перетворилася на ковзанку, замерзлий подих Йоніни, Ірена каже:
Йонас нападає на свої світлини, як на ворогів, це мені дуже подобається.
І все. 10.47, Йоніна закохалася у Йонаса у момент, коли він розклав свій штатив і стоїть із розчепіреними руками біля фотоапарата. Як це могло трапитися? Безглузде питання, з Йонаса ніби злізла зайва шкіра, а під нею він виявився таким, якого хотіла б любити Йоніна. Почуття, яке зв'язує її з Маґнусом, час від часу виринає у ній, а потім перемандровує до Йонаса, легке, як пір'їнка, абсолютно точне відчуття, вона не має жодного сумніву, і їй зовсім не боляче від цього, і саме це найгірше — така повна відсутність болю. Йонас кричить:

— Ідіть!

І вони рушають, Йоніна ніколи потім не хотіла побачити це фото, бо знала, що у цей момент вона б зрадила себе. Над ними ясно світить місяць. Відстань між нею і Маґнусом більша, ніж поміж Маґнусом та Іреною. Сам Маґнус вийшов розмито, він занадто швидко йшов. А її обличчя, її власне обличчя, здається Йоніні тепер майже розчуленим, вона не контролювала себе у той момент. Ірена сміється. Маґнус дивиться прямо поперед себе. Йоніна дивиться в об'єктив, шукає очі Йонаса, Йонас натискає на кнопку, каже: «Дуже дякую», збирає штатив,^ пакує фотоапарат назад до машини. «Можемо їхати далі». У Йоніни тремтять коліна. Минає півгодини, небо вже зовсім світле, сонце підпарює, над рівниною дме поривчастий вітер, вони зупиняються ненадовго у низині поблизу старої площі Тінґ. Машина буксує на місці, не хоче рухатися ні вперед, ні назад, під колесами твердий як камінь сніговий шар.

— Чому ти не купиш нарешті джип? — роздратовано питає Йоніна Маґнуса, він не відповідає.

Вони безпорадно стоять біля машини, усі троє, потім пхають, а Маґнус газує. їм в обличчя летить брудний сніг, але машина не зрушується з місця. Сунна іде собі вбік від дороги, на засніжене поле із рештками вулканічної магми. Маґнус виходить із машини, береться руками в боки і дивиться на гори, так, ніби це може чимось допомогти. Потім витягає з кишені мобільний і намагається додзвонитися до служби дорожньої допомоги.

Навіщо ти це робиш? — питає Йоніна. — Чим це допоможе?
Може, вони сьогодні ще будуть прибирати вулиці і можуть витягти нас, — роздратовано відповідає Маґнус. Ірена мовчки стоїть у снігу, склавши руки на грудях, як робить це завжди, у неї немає жодних ідей, як вийти з ситуації. Йонас каже: «Дурниці» і порпається у багажнику. Аж поки не знаходить якусь палицю і очищувач від снігу для скла, лягає на спину, залазить під машину і намагається вивільнити шини з-під снігу. Йоніна просить:— Дай мені палицю. Він не визирає до неї, але підсуває ногою палицю. Йоніна іде по інший бік машини, залазить під неї так далеко, як тільки може, і відгрібає палицею сніг. Протягом найближчих півгодини вони лежать під машиною, а Маґнус із Іреною в цей час просто стоять поряд і колупають носаками черевиків замерзлий сніг під ногами, Маґнус припинив спроби додзвонитися до служби дорожньої допомоги. Йоніна і Йонас лежать під машиною, голова до голови, важко дихають і час від часу вибухають сміхом, вони розгрібають сніг чим вдасться — руками, палицею, очищувачем від снігу для скла, і в якийсь момент їм вдається вивільнити колеса від снігу, Маґнус сідає за кермо, газує, машина виїздить із низини. Йоніна кличе Сунну, яка гуляє десь далеко, і на неї доводиться довго чекати, а коли вона повертається, то кидає на Йоніну здивований погляд. Вони сідають до авта і їдуть назад, дорога надто засипана снігом, аби їхати на екскурсію. Йоніна сидить спереду, біля Маґнуса, обігрівач дме їй в обличчя гарячим повітрям, її штани мокрі, як і її куртка та волосся, їй дуже холодно, її коліна все ще тремтять, а тепер тремтять ще й долоні, і вона знає, що все вже трапилося. Дурнувата близькість до Йонаса під брудним ав-том, задихана спільна боротьба зі снігом, — цього вистачило, аби змінити все, цього виявилося достатньо.
Із дзвіниці католицької церкви у Лаекйярґата чути дзвони, здалеку долинає одинадцять ударів. Йоніна встає і йде до телефону. Вона хоче подзвонити Маґнусу. Але дзвонить Філіпові. Той відразу знімає слухавку і відгукується французькою:

— Уі, — дуже дивне слово.

Йоніна може уявити, як він сидить у своєму офісі, неймовірно великому як на ісландські масштаби, дивиться на мокру від дощу вулицю, тужить за паризькими вулицями, але має достатньо причин на те, аби залишатися тут, у Рейк'явіку, в Ісландії, на краю світу. Він ще раз каже:

Уі, — вже нетерплячіше.
Це я, — відгукується Йоніна. — Йоніна.
— Моя люба, — каже Філіп і сміється, він завжди сміється, коли вона дзвонить, сміється, ніби знає якусь її таємницю.

Йоніна набирає в груди повітря і швидко промовляє:

— Слухай, я не можу працювати. Тобто не можу поїхати сьогодні в цей тур, візьми, будь ласка, когось на заміну, ще є досить часу.

Вона вслухається в телефонну тишу. Вона відразу ж здасться, якщо Філіп зараз скаже:

— Немає нікого, хто зробив би це замість тебе.

Але Філіп нічого не каже, він мовчить. Десь там, за його спиною, дзвонить мобільний, він курить, видихає дим просто в слухавку.

— Я тебе розумію, мені теж нічого не хочеться робити, тим більше розповідати усі ці дурниці про гарячі джерела і вулканічні маси якимось шведам, данцям і норвежцям у їхніх светрах із овечої вовни. Ти знаєш, як я ненавиджу норвежців?

Знаю, — говорить Йоніна. — Знаю. Вони сміються. Йоніна майже готова сказати:
Філіпе, можна запитати тебе?
Але він випереджає її і каже:

— Не переймайся. Хтось поїде замість тебе. Я маю на увазі сьогодні. А навіть якщо ні, то фіг з ним. Я тобі передзвоню, — і кладе слухавку.

Йоніна ще трохи стоїть в коридорі, тримаючи слухавку в руці, а потім також кладе її. Вона надягає свої чоботи і куртку, дуже поспішає, гасить всюди світло, перевіряє, чи вимкнула кавоварку, плитку, гримає вхідними дверима і спускається до машини, щоб виїхати з міста, на об'їзну, а потім у північно-західному напрямку, до Олурфсбудіра.

Під час їхнього останнього вечора в Олурфсбудірі вони були такі п'яні, що вже не могли дивитися поперед себе і йти прямо. Випили все вино і пиво, в останній пляшці горілки залишився один-єдиний ковток. Вже пізно, третя чи четверта ранку. Наступного дня вони поїдуть до Рейк'явіка, Ірена і Йонас залишаться ще на ніч у місті, а потім полетять назад, до Берліна. Йонас кидає над столом у кухні монетку, орел чи решка, залишатися чи їхати, монетка падає на стіл, зверху опиняється орел. Доведеться їхати.

— Але ми приїдемо ще, ми обов'язково повернемося, — каже Йонас, і його язик заплітається. Йоніна мовчить. Останній вечір був дуже милий, так само як і всі попередні вечори з Іреною та Йонасом в Олурфсбудірі, але все вже закінчилося. Маґнус встає і йде до ліжка. Йоніна проводжає Ірену і Йонаса на терасу. Йонас з останніх сил зосереджується на зашнуровуванні черевиків, Ірена запихає до сумки пляшку з рештками горілки. Вона втуплюється у сніг із відсутнім виразом обличчя, сніг падає стіною. Вони обіймаються. Йоніна обіймає Ірену, яка пахне милом, і Йонаса, який пахне овечою вовною своєї куртки. Вона обіймає його так само, як її, а потім повертається, заходить до будинку і зачиняє за собою скляні двері. Лягає до Маґнуса у ліжко, точнісінько таке саме, у яке зараз ляжуть Ірена з Йонасом у будинку, розташованому трохи вище їхнього. Маґнус уже спить і дихає на диво голосно. Йоніна запалює сигарету. Вона дуже любить викурити останню сигарету перед тим як заснути, але рідко робить це, бо Маґнусові це не подобається, а тепер він не помітить. Йоніна лежить на спині і дивиться у вікно, розташоване на висоті ліжка, вузьке підвіконня, на підвіконні лежить годинник Маґнуса, його окуляри, книга. За вікном повний місяць освітлює білу поверхню вкритої снігом землі, видно ліхтар, єдиний в Олурфсбудірі ліхтар, а під цим ліхтарем стоять Ірена з Йонасом і сваряться, на них із неба сиплеться сніг. Вони стоять похитуючись і кричать одне на одного. Йоніна не розрізняє окремих слів, але чути, що вони кричать. Пальто Ірени раптом виглядає занадто широким для неї, вона запхнула штани у чоботи. Вона здається важкою, великою і дуже п'яною, як це не дивно, вона схожа на дуже стару ґренландку. Йоніна нахиляється вперед і прищурює очі, щоб краще бачити, але вона настільки п'яна, що їй все двоїться перед очима. Сцена під ліхтарем виглядає досить театрально. Ірена дістає пляшку горілки і допиває рештки одним ковтком, потім махає порожньою пляшкою, голосно кричить щось нерозбірливе і б'є пляшкою Йонаса по голові. Вона двічі завдає йому удару порожньою пляшкою, а Йоніна схоплюється з місця і трясе Маґнуса за плече, вона не вірить своїм очам. Маґнус не рухається. Йоніна знову повертається до вікна, не впевнена, чи повинна добудитися Маґнуса, вона шепоче:

— Маґнусе! Ти тільки подивися!

Вона ніколи б не могла подумати, що Ірена, ця бліда, спокійна і врівноважена до флегматизму Ірена здатна на щось таке. Вона шепоче:

— Але за що вона його так?

Маґнус не прокидається, а Йонас падає. Падає у сніг і не рухається, Ірена стоїть біля нього ще кілька секунд, а потім іде геть, видирається вгору на пагорб до їхнього будиночка.

На об'їзній трасі багато машин. Йоніна виїздить із Рейк'явіка, минає передмістя, висотні будинки, панельні багатоповерхівки, будівлю на околиці міста, у якій Маґнус зараз провадить третю із чотирьох сьогоднішніх розмов за своїм письмовим столом, наливає собі п'яте горнятко чаю з термоса і каже до співрозмовника:

Ну, починай. Він завжди каже:
Ну, починай.
Каже так навіть до Йоніни, коли бачить, як вона хоче щось йому сказати, але не знає, з чого почати. Якби він зараз визирнув у вікно і пригледівся уважніше, то побачив би на вулиці її мащину, яка проїздить мимо, міг би навіть розгледіти крихітну точку голови своєї Йоніни, яка курить і їде, як завжди, на занадто великій швидкості, на голові у неї вовняна шапка, на руках — слизькі рукавиці. Вона кидає оком на терапевтичний центр і проїздить повз нього. Вона не іде через тунель під Гвал-фіордом, хоча це скоротило б шлях на 50 кілометрів. Вона об'їздить довкола фіорду порожньою дорогою, якою давно ніхто не їздить, відтоді, як побудували тунель. Тунель лякає її. її лякають ґрати, які ісландці поставили у воді фіорду, аби захиститися від нападів підводних човнів. Лякають печери вулканічного походження, місячний пейзаж льодовиків на Снефельснес. У Йоніни раптом з'являється абсурдне відчуття, що їй бракує Ірени. Вона об'їздить довкола фіорду, а потім їде далі, до Борґарнесс, там народився Маґнус. Все ще накрапає дощ. Вона зупиняється на місці, з якого Йонас фотографував Борґарнесс.

— Маґнусе, це світлина для тебе, мальовничий портрет твого рідного села.

Місце розташоване за кілометр від моста, який веде до Борґарнесс, село лежить тихе і безбарвне під сірим небом. Мабуть, фото не вдалося, або Йонас забув його надіслати, а можливо, надто коротка синя мить означала для нього більше. Вона сидить у машині і кілька хвилин дивиться на Борґарнесс, потім їде трохи далі у напрямку на Вармалан, повертає з головної дороги на бічну до Олурфсбудіра. Літні будиночки стоять тихі і покинуті, біля терас не видно жодної машини, з басейнів не піднімається пара. Йоніна не була тут з минулої зими. Вона паркує машину біля свого будинку, але проходить повз нього, до того, де ночували Йонас з Іреною. Зупиняється біля скляних дверей і дивиться всередину. Порожній стіл, чотири крісла акуратно поставлені на стіл, диван накритий покривалом, три порожні пляшки з-під вина біля рукомийника на кухні, це все. Жодного предмета, який видавав би якусь приватну таємницю або викликав спогади; за рік тут побували й інші гості. Йоніна не знає, чи варто їй заходити досередини, чи витримає вона запах будинку, в якому давно нікого не було. Вона приносить собі стілець, сідає у порожньому басейні і запалює сигарету. Перед нею рівнинна і безбарвна пустеля, восени золотиста, червона або вохриста, взимку, перед тим як випаде сніг, бліда і сіра. Ісландські коні. Ворони. Обрій дуже далеко звідси, хоча від усіх точок земної кулі він віддалений однаково.

Маґнус, Йоніна, Ірена, Йонас і Сунна їдуть із Олурфсбуді-ра 4 грудня по обіді. Вони везуть Ірену і Йонаса до Рейк'явіка, до їхнього готелю, прощаються в машині, Сунна втомлена і хоче спати. Все вже сказано. Вони занадто виснажені, аби провести разом ще один вечір, сидіти, пити і намагатися порозумітися. Тиснуть одне одному руки і обіймаються.

З вами було дуже мило. Дякуємо, — каже Ірена.
Приїздіть до нас, у Берлін, — запрошує Йонас.
Що можна сказати на прощання? Вони нерішучі і сумні, це видно, тому Маґнус бере Йоніну за руку і дуже тихо каже:

— Ходімо.

Вони сідають у машину, зачиняють двері і їдуть. їдуть донизу вздовж Баруґата, Ірена з Йонасом залишаються стояти на тротуарі і махають руками.

— Ось і все, — каже Маґнус, а Йоніні хочеться попросити: «Зупинися. Дай мені вийти. Дай вийти».

Але вона не каже. Вони повертають за ріг будинку, і Йонас з Іреною зникають з їх поля зору раз і назавжди. Минає Різдво і Новий рік. Йоніна повертається додому і на автовідповідачі чує голоси Йонаса та Ірени, які, мабуть, дзвонять з вечірки, чути галас, музику, і їх важко зрозуміти.

Щасливого Нового року! — кричить Йонас.
Всього найкращого вам із Маґнусом, — додає Ірена, а потім знову Йонас:
Ми приїдемо ще.
Але, можливо, він говорить щось зовсім інше. Вона відразу ж стирає цей дзвінок. Ірена з Йонасом більше не дзвонять. Йоніна з Маґнусом також їм не дзвонять. Маґнус каже одного разу:

— Мені сподобався цей тиждень з Іреною та Йонасом.

І більше нічого, Йоніна мовчить у відповідь. У березні вони починають ремонт, а в квітні Йоніна припиняє думати про Йонаса. Вона просто більше про нього не думає, не хоче. Щось завершується, і на зміну не з'являється нічого нового, цей стан незвичний для Йоніни. їй важко засинати без думки про Йонаса. Але вона забороняє собі думати про нього — про його шапку і зелені очі, його нестриманість, поганий настрій і радість, про що ще? — вона засинає, поки шукає відповіді на це запитання.

На терасі Олурфсбудіра холодно. З гір віє холодний і сильний вітер, на горах лежить сніг. Йоніна сидить на стільці, мерзне, але продовжує сидіти ще деякий час, курить. Вона подзвонить Маґнусу приблизно через півгодини, внизу поселення є телефонна будка, подзвонить і скаже:

— Я тут, за містом. Не знаю, може, ви б теж приїхали. Якби ти забрав Сунну зі школи і приїхав сюди, ми залишилися б тут на кілька днів. Ми так давно вже не були тут. — Вона скаже: — Ось і все, Маґнусе, все гаразд, не турбуйся. А Маґнус здивується:

— Я не турбуюся, чому ти вирішила, що я турбуюся?

Йоніна обов'язково йому подзвонить, з хвилини на хвилину. Вона ніколи не розповідала йому про сварку Ірени з Йонасом останнього вечора, про те, як Ірена била Йонаса пляшкою по голові, а Йонас падав на сніг і не міг встати. Не розповідала і про те, як вона щоночі чула Ірену і Йонаса. Кожної ночі, і навіть тієї, останньої, а Маґнус не чув цього. Він лежав поряд із нею, нерухомий, здавалося, що він спить і нічого не чує. Але такі речі завжди чуєш, хочеш того чи ні, завжди чуєш, особливо тоді, коли немає вітру і падає сніг, який робить світ таким спокійним.