Максим Карповець. Історія про молоко


              було нестерпно холодно і майже тихо, лише чути стукіт наших зубів. Лишились яблука і чай. Наші тіла, замотані в сині ковдри, пахли дубовою корою. Очі холодні, неймовірно прозорі дивились на ґанок, на замерзлий виноград із замерзлими гронами, я говорив. Що треба весь зірвати.
            по черзі випускали хмари повітря з легень, яке миттю зникало. Руки тремтіли. Й тремтіли голоси.
            знаєш, я піду за останнім вином, якщо хочеш.
            так, звичайно. Але то останнє вино, розумієш?
            тоді я візьму останні яблука і зроблю останній чай, якщо волієш.
            так... можна...
            важко було спускатись у підвал, тримаючи правою рукою свічку, а лівою намацувати собі дорогу. Це нагадувало якусь гру. Наче я казковий персонаж, що шукає чарівну долину. Де блукають коні, увиваються щасливі істоти, літають на пережени птахи. І чим далі вперед – тим ближчий кінець. На сподівання читачів і глядачів, щасливий.
            порепані цеглини кучугурами лежали обабіч, з них я мав доробити наш ґанок, який влітку закривав би від спеки, під яким зранку пили би каву й чай, на якому спало би сонце і кохалися зорі. Дошки, зошити, коричневі сторінки, різдвяні листівки, вугілля, вугілля, вугілля, листівки, листи, листки вишні, вишневі цукерки, зім’яті полотна, весільні сукні, трамвайні квитки й старенька  пляшка, в якій було багряне вино воно й мені потрібне.           
***
             допивши чай і з’ївши по яблуку, замовкли. Тепер лишилось пити вино і чекати.
             в дитинстві я не читав. Я шукав інші альтернативні способи втечі, чи пак проведення самотності. Зранку я споглядав на чисту постіль, білу, променисту чисту постіль. Подушки були такі великі, що на них могли би вмоститись всі відомі мені на той час родичі. Їх було, повір, багато. Осягнувши неосяжну протяжність і величину подушок, я вставав і йшов за запахом. То часто був запах пареного молока, я мав до нього безпосереднє відношення. Як тобі правильно пояснити, розумієш, в класичній італійській сім’ї класичною стравою є класичні макарони. В нашій сім’ї, такій же, як будь яка інша, символом існування було молоко, якою б мірою і в який час воно було би трансформовано. Тепле молоко, свіже молоко, багряне молоко, терпка кава з молоком, риба в молоці, молоко в рибі, молоко в молоці, зафіксоване молоко, безкінечне молоко, молоко, розумієш, вся моя тогочасна філософія зводилась до молока. Мені тоді було.
            я по нині люблю його.
            стривай, на чому я зупинився? В тебе вино ще не охололо? Як холодно...
            після того, як випив ранкову дозу молока, я міг отримати волю. Лише до обіду. Весь час я присвячував пошукам...
 ***
             ти шукав себе?
 ***
            так, звісно, і ці пошуки триватимуть вічно, хоча... я обожнював красти китайські чи японські вишні з сусіднього городу. Вони були малі, непомітні, і майже кислі. Крім цих вишень, я облазив в обов’язковій послідовності всі наші вишневі дерева, яких налічувалось з десяток, згодом грушу, яка ніякого відношення немає до грушевського, тоді слива, на вершині яких я міг торкатись до електричних кабелів, при цьому залишаючись живим і абсолютно нормально функціонуючим. Останнє дерево, яке я повинен був обмацати у своїй уяві, була верба. До неї було недалеко йти, тому до обіду я цілком встигав.
            Реґіна завжди спостерігала за моїми пошуками, нині вона вже десь далеко, ну, ти розумієш. Поїхала до Литви робити власний бізнес на продажі мозочків від креветок (кажуть, вона накопила гроші, щоб повернутись до України). Реґіна ставилася до мене підозріло, не те що із засторогою, а скоріше з обережністю, якщо ці поняття, звичайно, не тотожні. Пам’ятаю, одного разу її малюк ледь не впав зі стільця на кактус, але я його в останній момент підхопив за вуса, в малюка рано почали рости вуса. Може, це від Реґіни, яка мала вугляні вуса теж. Отож, коли я його схопив (налий собі ще вина), Реґіна запитала
            ти бува не провидець, чи як?
            я? Ні, сказав я доїдаючи яєчню на чорній скибі хліба (так, так, я потайки їв в Реґіни всілякі харчі, а по обіді вдома спокійно запивав все це молоком), не провидець. Реакція в мене непогана.
            ерекція? Здивовано запитала Реґіна, змінючи пластинку у програвачі. Грало щось кавказьке.
            так, реакція. Тобто... це щось тонке і надзвичайно інтуїтивне, наче за тебе хтось діє, хоча ти здійснюєш дію, та настільки швидко, що дивуєшся самому собі. От ти, і Марат твій... ні, це не вдалий приклад... О! Коли раптово виключають світло у вечірню пору, а ти робиш яєчню, потрійну. І два яйця вже тріщать, а третє ти невдало розбиваєш, адже світло виключається в момент наближення виделки до шкарлупи, і воно падає на чистий лінолеум, і Марат ковзає на ньому, і він зачепив весь арсенал яєць, і зачепив якийсь кришталь, і горня, і попільнички, в яких ще одиноко тліли сигарети Реґіни,  і все падає. І якщо ти зловиш хоча б одну річ, хоча б одну єдину – це називається реакція.
            так просто, сказала Реґіна і витерла крапельку слини на нижній губі блакитно-абстракціоністською хустиною.
            звичайно, відповідаю я і кладу обережно Марата, себто її сина, на потріскану недомиту підлогу.                                     
***
             обід завжди починався в ту саму пору, коли тінь від найбільшої вишні на четвертину вкривала стіл, а решту огортала тінь від винограду. Стіл завжди був на дворі, навіть взимку. На столі крім молока, було вино і трохи горілки, небагато, це для тих, хто раптово завітає, коли ми обідаємо. Карім, механік і неоцінений масами поет-символіст, кожну середу приходив до нашої сім’ї і пив горілку, молоко теж, звичайно. Він все прораховував і розраховував, тому рівно як через чотири хвилини Карім з’являвся тут як тут. Батьки це знали, і навмисно лишали місце для нього. Карім не соромився приходити, радше навпаки, планував свої візити до нашої гостини як звичне явище, наче м’який дощ, воркотіння голубів (про яких пізніше, ти не спиш?), чи несамовите захоплення моїх родичів молоком.
            після третьої стопки механік починав розмову з дідом. Звичайно, не про символізм, ні про Рембо, ні про Маларме, а про непереможну силу двигунів, обов’язковість володіння нащадками авто (якого я зараз не маю і не хочу мати, ти знаєш) і про обшивку сідел. Хоча коли мова йшла про сідла, думки дідуся і Каріма розбігалися, не знаю про що не погоджувалися співрозмовники, та щось не ладилася в них розмова про сідла. Я думав, що Карім навмисно провокує дідуся на те, щоб той вигнав геть його з двору, з метою, щоб він повернувся у наступну середу, і знову не говорив про Рембо, Маларме, символістів, а обов’язково говорив про механічну анатомію світу, підсумовуючи це сваркою про якісь дурнуваті сідла.
           
Зенон, син дідуся і бабусі, рахував завжди при цьому виноградини, і класифікував їх по розміру, мірі дозрівання і кількості в кожній виноградині камінців.
            Лена, донька дідуся і бабусі, моя матір себто, думала про мого татка, який поїхав служити миротворцем в якусь азіатську вологу, спекотну і непомітну на карті світу країну. Вона думала „чому весь час я про нього думаю?”
            Катря, наша домогосподарка, мовчки всіх нас ненавиділа і була закохана в Каріма, який був закоханий в Реґіну.
            голуби воркотіли (про них згодом, я обіцяв).
            миші, а їх було двадцять чотири, планували набіг на комору з харчами.
            молоко кисло влітку, жовтіло восени, замерзало взимку, воскресало весною.
 ***
 і це все?
Це все.
2006