Максим Карповець. Незворотність


-1-
 
Глухі, повільні кроки лунали в глибині темних вулиць. Десь далеко гуділи потяги, а ще далі – злітали в небо літаки.
 
В мене багато вдома олівців, проте я давно не використовую жоден з них. Я пишу відтоді, коли зрозумів, що все написане так чи інакше потрібно врятувати. Слова – це птахи, яких ми відпускаємо на волю. Свобода і письмо. Вони так само живі, як озера, океани, дерева. Інколи мені здається, що без слів ми б не відчули світ, його глибину і свіжість. Словами ми відчуваємо.
 
Дивишся у вікно, намагаєшся роздивитись всі дрібниці, а вони поступово щезають. Пальцями проводиш по склу – сліди теж зникають. Я часто дивлюсь крізь вікно, мені так легше, спокій окутує моє тіло, обмотує своїми ниточками, і я перетворююсь на кокон, чекаю.
 
Як швидко біжать авто. Згустки енергії.
 
Розрізають своїм сяйвом темряву, наче лезом слова, розрізають, наче тканину, мене не помітно, я заховався за штору, заховався і підглядаю, сніг покриває все, і все дихає снігом. Це останній сніг, бо завтра буде дощ.
 
Інколи повз мене пливуть постаті. Ці особи невідомого віку мов кити, такі ж безмовні, безмежні і безтурботні. Торкають мене своїми довгими плащами, кидають на небо здивовані погляди, наче неба без їх поглядів не існувало, наче їх погляди щось змінять в небі. Їх очі нагадають свіжу накрохмалену постіль, я аж тут, сховавшись за штору, в темноті, у гострому світлі фар, відчуваю це. А очі нанизують тебе, метелика, на гостре вістря співчуття.
 
Я відчуваю постійну присутність речей. Вони тиснуть на мене, своєю статичністю і незворушністю змушують комплексувати з приводу того, що я живий. Благають про те, щоб я став кам’яним чи бодай дерев’яним, і автоматично залучився до їх безмовного царства речей.
 
- 2 -
 
Ось і завтра. Крокую вологою вулицею, перебираю в правій кишені монети, а в лівій легенько тереблю вже паперовими грошми. О, якби я міг здіймати полум’я руками, так і спалив би себе. Рано чи пізно.
 
Про таку погоду тільки пишуть. Сніг і дощ створюють таке блаженне відчуття неспокою, від якого хочеться вити доти, доки це не припинеться. Така зима стає вже типовою для часів глобальних катаклізмів і людської байдужості. Кортіло прийти в офіс до Майї і прокричати їй в обличчя, яке я так люблю, що не варто влаштовувати сьогодні ніяке свято, ніяких друзів не треба, треба просто залишитись поодинці в різних кімнатах одного будинку і чекати, поки не запалають почуття.
 
Ще я зрозумів банальну і просту річ, проходячи повз замасковані магазини і маленькі віконця зачинених будинків, що хтось приїжджає, а хтось від’їжджає, і навпаки, раніше це мене бентежило, тобто момент, коли хтось приїжджає чи залишає місце, зараз це лише апатія, лише нічого. Привіт, кажу я колишньому однокласнику. Привіт, каже колишній однокласник колишньому однокласнику, тобто мені. А мені так хочеться сісти десь з ним, поговорити, про все на світі, я розказував би довго і цікаво, так само слухав би. Пізно, сніг розгортається, я опускаю голову і відчуваю всю гіркоту пам’яті під своїм язиком. 
- 3 -
Любити попри все, забути всі свої спалені дні та долати ту зловісну відстань, що єднає «зараз» із «потім». Я люблю Майю, але ця любов не вічна. Безмежно любити не варто, бо безмежність все розчиняє, перетворює в сиву пилюку. Але так важко говорити. Говорити ні про що, говорити навмисно, підбираючи кожне слово, наче кулю, крутити його в голові, а тоді вистрелити. Майя інколи слухає, інколи говорить сама. Найгірше те, що ми один одного не чуємо. Час зміцнює дружбу, але послаблює любов.
 
Діти. Через примхи долі Майя не може мати дітей, вона так любить дітей, я знаю, одного разу так і сказала, що так далі не можна, бо пустота роз’їдає нас, і нічого згодом не лишеться, окрім безмежного суму за втраченим раєм,
 
Купую вино, цукерки, і помічаю бородату жінку. Вся її голова була вкрита червоним шарфом, і якби не доля секунди, коли вона нахилялась щось кинути собі в корзинку, я б не помітив цього. Вона поспіхом приховала бороду, чорну, як баклажани на прилавках, і мені відкрилась все її життя, її сльози і біль. Очевидно, ніхто не помічав її вади, або робив вигляд, що не бачить, тому всі продовжували нишпорити очима в пошуках нового наїдку.  
 
 Все єдино, все багатозначно.
 
Я повторюю, що ми читаємо тишу, в якій знаходяться всі відповіді. Не бійтеся питати тишу. Не бійтеся зазирнути у вічність, повірте, це дає бажання творити, це дає віру.
 
Виходжу. Сідаю біля вікна, слухаю якусь добру стару мелодію, вслухаюсь в розмови пасажирів.
 
Потрібно завжди пояснювати. Попри все. Крім того, потрібно вміти пояснити. От зараз  сиджу вдома, п’ю гидотну каву, як  пояснити, що кава це одна із тих дрібниць, на якій тримається моє буття? Як пояснити, що треба вкладати душу в те, що ти робиш. А не лишати густі зліпки своєї негативної енергії. Я нічого не сказав, нічого не пояснив. Я Зрештою, в кожного мільйон дрібниць, які змушують їх жити. Чим же я особливий? Не знаю. Сніг розтавав, зникав, натякав.
 
І срібне проміння монетами протікає через вікна, торкає твою білу шкіру, каже іди, смійся, дихай, ніколи не здавайся, і тобі відкриється рай. Ну що ж, я ще досі голодний, але чомусь безмежно щасливий. Здається, знову я пишу.
 
-4-
 
Сьогодні нічого особливого не сталось. Але кожен день особливий, неповторний, навіть коли буває так важко встати із ліжка, дихати, йти на роботу, дивитись  в очі людям. Невже ніколи не буде  дня, коли думки будуть тут, зараз, за столом, на дивані, в трамваї, поруч, думки, необтяжені майбутнім? Майбутнє – це лише завтрішній день, який рано чи пізно нависне куполом над твоїм чолом.
 
Подзвонив до Майї, помовчали, поговорили. Вона працює в туристичному агентстві, сама інколи подорожує і заробляє чималі гроші. Я не працюю, рідко коли виходжу з дому, заробляю не так багато, як вона. Вечеряємо разом, засинаємо окремо. Вечеряємо окремо, засинаємо разом. Одним словом, в нас спільного мало. Щастя полягає не в спільності, а в  довершеності і доповноненості. Хоча ця істина платонівських часів, але мені не набридає її слухати, пильно вдивлятись в неї. Досконалість задає рух і ритм всього.
 
Майя купує книги, шукає видавництва, де можна щось опублікувати, читає рідко, любить квіти. Спогади – засушені квіти. Наш власний гербарій, і чим більше в ньому екзотичних рослин, тим більш ми досягаємо свого єства.
 
Ми поговорили, вона прийде із друзями ввечері, я заварю їхню каву, будемо разом. Вчора падав сніг, а сьогодні буде дощ. Зміни ззовні завжди є причиною змін всередині. Так і сталось.
 
Я пишу не для того, щоб мене почули, хоча це теж не другорядне. Я пишу, наче будую міст, який єднатиме всіх нас, єднатиме тут, в цій священній самотності, назавжди.
 
 Птахи сідають на кетяги винограду, клюють зернинки, дивляться через вікно в мій світ. Птахи відлітають, а я продовжую дивитись в пустоту, у вічність. Дивлюсь дуже довго, аж поки не стане темно, не почнуть боліти очі. Чую краплі, і приходять Анна, Майя, Марек, а може прийде Петро, і всі ми сідаємо за стіл. Вони залишають свій мокрий одяг, розвішують його на стільці, на дивані, на батареях, які холодні, мов зуби. Здрастуйте, думаю про себе, я безмежно радий вас бачити, і це правда. Хоча Марек чимось засмучений. Він завжди сумний, і це теж правда. Мені подобається сум. Справжній смуток є виразом глибинних людських почуттів, які не можуть бути ворожими. Не можуть бути байдужими.
 
Іду на кухню варити каву. Ногами ледь торкаюсь землі, так принаймні здається. Чую, як сміються, не обтяжені проблемами друзі, вільні люди, щасливі і беззахисні. Майя підходить, кладе свою руку мені на плече, дихає, повільно рукою гладить спину, я каменем падую в безодню. Як далеко ми один від одного? Що є відстань?
 
Кава викіпає, шипить на плиті, я заплющую очі, слухаю дощ, який розбиває всі ілюзії стосовно людей, які мене оточують. Але мрії – це єдине, що мене тримає тут, біля вас, біля нас. Забираю каву, Майя цілує мій лоб, лишає запах лісу і солі, каже, не хвилюйся за каву, не хвилюйся ні про що.
 
Я не хвилююсь. Мене оточує спокій, і оточують люди, яких я люблю. Спокійно наливаю всім каву, ставлю турку на плиту, знаю, що хтось обов’язково захоче ще. Петро не прийде, дощ падатиме довго, покриває світ небесною водою. Якщо прийде, обов’язково захоче кави, проте він не п’є кави, я забув. Анна дістає вино, дає Мареку. Я сам відкрию, кажу, але мені не дають цього зробити. Так хочу бути потрібним. Так хочу бути. Анна чарівна, коли вип’є, я цього ніколи не казав вголос. Ніколи. Не знаю, мені подобається її вуста. Просте замилування, споглядання, жодної рефлексії.
 
 Наливаємо вино в старі кружки, як звикли це робити в студентські роки. Червоні краплі падають на білу скатертину, плями від розмови, краплі  знадвору потрапили до нас, всередину.  Ми говоримо повільно. Анна дивится пильно мені у вічі, Майя сміється сама до себе, здається, вона давно все знає. Марек постійно думає, просто думає, якщо можливо, звичайно, просто думати. Нікому нічого не каже, особливо те, що думає. Не каже про те, що гризе його, і згасає, мов свічка. Я знаю про його хворобу. Дізнався випадково. Не знаю кому сказати про це, не наважуюсь, думаю, що все мине. Від цих думок мені стає не по собі,  відразу ховаю погляд в гущі від кави і думаю, що завтра буду писати, це обов’язково допоможе мені вирішити, яким же шляхом іти.  
 
Птахи відлітають, лишають грона винограду. Світло і темрява, а я продовжую дивитись.  
 
-5-
 
Коли всі заснули, а в таку погоду так не хотілось їхати, до того ж небезпечноо, я сидів на кухні один. Взяв навмання книгу із бібліотеки, нехай випадок все вирішить, і спробував читати. В мене бібліотека велика, багато книг не мої, в основному бабусині, вона раніше постійно їх купувала, проте не читала. Всі раніше купували книги. Багато книжок купувала Майя, старі і нові, холодні і теплі, особливі і не зовсім, я не знав, що вона купувала книги під настрій, наче вмикала свого улюбленого композитора. Читати книги, наче слухати різну музику, дивитись на різні предмети, і не помічати основного.
 
Я дозволяв їй купувати книги, дозволяв їй любити себе. Книги лежали на підлозі, на підвіконні, разом із вазонами та засушеними шкірками від мандарин, під ліжком, на звичайних полицях, на підлозі, нікому не заважали.
 
Так і все сталось, випадково і непередбачено. 
 
Як виявилось, це був Паскаль, товстезна потрепана часом книга, ще з бабусиних часів, і читали її неодноразово. Мене жахає вічна мовчанка цих просторів. Я Паскаля поважав, але не сказав би що захоплююсь його творчістю, щось в ньому відштовхувало, заважало вникати у написане. Апатично листав книгу, відшукував якісь моменти, прочитував, не думав, а просто читав. Ми знаємо безліч істин, які не охоплюють всю істину, чому ж не може існувати всеохоплююча істина? Читав. Гортав старі сторінки, замурзані чужими думками і пальцями. Почувався наче в музеї, коли ти хочеш осягнути все, але розумієш: або тобі доведеться оглянути ретельно за відведений час лише одну-дві зали, або всі як-небудь. Паскаль – це музей, який я хотів оглянути як-небудь. Коли мені вже все набридне?
 
Тоді знайшов альбом, ще не відкрив, як згадав ту жінку в супермаркеті, і так чомусь захотілось з нею поговорити. Гортаю альбом, дивлюсь на фотографії і мене огортає дикоростучий неспокій, бо я нічого не можу згадати, нічого, а найбільш мене дивує дитина, яку тримає Майя, сяє від щастя, я поруч з нею, дитиною. Що це за дитина? Де взялась ця фотографія? Так і хочеться зараз же збудити Майю і розпитати, випитати все, хай мені розхкаже, пояснить хоч трохи. Маленький хлопчик, так і відчуваю, і ще більш дратуюсь.
 
Світло важкими лимонними шматками лягає на стіни, світло від маленької декоративної лампади, яку я дуже люблю, можливо, це ще одна із тих дрібниць, яка не дає мені впасти в задум. Світло падає, відблисує на фотографіях, я не можу перегорнути сторінку, так і застиг на тому зорбраженні нас… трьох.  
 
Світло падало, випадково і непередбачено, десь далеко гуділи потяги. Думки зміями крутилися в голові, вітерець колихав вогонь, колихав мене, і врешті-решт заколихав. 
 
-6-
 
Задзвенів телефон. І я прокинувся.
 
 
Ми їхали в машині Майї, вона єдина не пила. Всі були сонні, дехто ще навіть не отверезів. Ні, ми не пили багато, просто сон, сонце, яке встає із-за дахів будинків, таких собі панцирів черепах, покритих ранковою вологою, мимоволі обплітає кожного своїми чарами. Ніхто не намагався заговорити. Майя мовчки курила за кермом, я сидів збоку, вдивлявся в чужі вікна, намагався зрозуміти якусь логіку того, що сталося. А логіки жодної не було. Петро розбився, потрапив в аварію, більше жодних пояснень, лежить в комі, на межі, ми їдемо до нього. Хоча, здавалось, саме він мав приїхати до нас. Я ж казав, що хтось приїжджає, а хтось від’їжджає, і навпаки. Раніше це мене бентежило.
 
Дощ не падав, але це мало вже кого хвилювало. Не знаю, кожен думав про своє. Просто думав.
 
Я казав, що постійно рятую людей, постійно допомагаю їм розплутатись, здається, саме тепер на моєму острові комусь не вистачило місця. Світало, і мені це нагадало мою подорож в Карпати, першу подорож, коли на вершині цих кам’яних титанів я спостерігав схід, а згодом і захід палаючого геліоса, безмовного пекла.
 
Спереду сидів Марек. Листав якусь стару газету, інколи дивився у вікно. Ніхто не наважувався заговорити, не через те, що не було що сказати, а через те, що просто не було потреби говорити. Тоді мені здавалось, що світ вирішив спробувати нас на смисли, випробувати весь наш духовний потенціал. Ви такі хоробрі, мудрі, багаті і закохані, а як вам таке? Спробуйте виправити це завдяки вашій релігії, вашому Бетховену, Сартру, Матіссу. Спробуйте, і про вас напишуть в газетах. Про вас знімуть кіно. Справжні зірки, яким не вистачає місця на небі.
 
Петро був братом Майї, на два роки менший від неї, і зовсім на неї не схожий. Для нього життя було яскравою плямою, зведеною до абсолюту. Все для нього мало сенс, будь-яка дрібниця, будь-яке слово, коли для його сестри більшість речей здавались безглуздими. Петр не був прив’язаний до речей, як Майя, для нього набагато ціннішими були всіляки категорії та імперативи. Вони жили в сім’ї юристів, тому дорогі автомобілі і світські вечірки були їх буденністю. Єдиний син в сім’ї вирішив не ступати на юридичну стезю, і вибрав шлях зовсім інший – шлях мистецтва. Майя розповідала, як в дитинстві Петра важко було відірвати від безкінечного і такого, як їй здавалось, нудного складання кубиків. Він міг тихенько складати їх, ставив один на одного і створював у своїй уяві набагато цікавішу конструкцію. Тому архітектурою він захворів ще з пелюшок.
 
Анна, що сиділа поруч мене, торкнулась моєї руки. ЇЇ рука була тепла, мов маленька тваринка, зігрівала мої холодні пальці. Потрібно було давно сказати Майї про все, про кожного. Зомовчування істини ще більш множило страждання. Ось минули мою улюблену площу, яку діагонально зрізували своєю ходою ранкові бігуни, бомжі та поети. Якби так легко було сказати, а сказати завжди важко. Дивлячись пильно в очі чекати на сльози, бо вони неминучі, вони є доказом того, що межа поруч – або ти звертаєш, або ідеш далі. Чекати на запитання, на які ніхто не дасть вичерпної відповіді. Зараз ситуація стала просто катастрофічною, а здавалось, була тільки тиша. Майя втопиться у воді самотності. Гербарій зникає на очах.    
   
-7-
 
Це був не Петро, ні, це був не зовсім Петро. Його взагалі ніде не було, як виявилось. Майя перевірила всі списки, здійняла чималий галас серед робочого персоналу, який був схожий на втомлених лінивих плазунів через своє небажання виконевати елементарні обов’язки. За що ж їм платять решті-решт? Їх білі халати слугували твердим панцирем від зовнішнього світу, де так часто треба перейматись дурницями. Так, його дійсно тут нема, згодом сказала Майя. Бідна, бідна моя красуня.   
 
Ранок повільно шкрябав сухим гіллям у вікно, старе, велике вікно. В палаті лежала зовсім інша людина. Більш того, це була дитина, якій можна накинути не більше як тринадцять років. І знову густа мовчанка, яка обпліла ниткою Аріадни наші душі, що заблукали в якомусь дивному лабіринті, де час таке ж відносне поняття, як і щастя.
 
Наше невелике сімейство дивилось на хлопця, мале тіло, яке ж воно мале, обматене бинтами. Хлопець непорушно лежав, мов Лазар, і чекав поки його піднімуть із літаргічного сну. Чи ми його батьки, питають.  Ні, відповідаємо. Родичі? Теж ні. Хто ми такі?
 
Майя пішла курити, спочатку спробувала запалити тут, але манірно згасила сигарету і майнула деінде. Тільки не тут, тільки не з вами, досить цього карнавалу, кричали її мокрі очі, тремтячі пальці, сухі губи. Мені так захотілось пригорнути, зацілувати її, але я не зрушив з місця. Марек вийшов. Анна лишилась, стояла біля вікна, так нагадувала героїню картини якогось художника-романтика. Зрештою, це все щось нагадувало, великий символічний клубок, який жбурнула нам доля. Майбутнє – це лише завтрішній день.
 
- 8 -
 
Знову друзі. Весело, гамірно, навіть погода нормалізувалась. Я дивився на старий годинник, шо висів на стіні. Він відбивав хвилини, секунди, піну днів моїх. В голові крутились із швидкістю світла міріади слів, яким так хотілось матеріалізуватись, виринути із пучини хаосу в наш світ. Хлопець, який був в лікарні, з кожним обертом годинникової стрілки молодшав, поринав у своє минуле. Разом з цим загоювались його рани. Майя ретельно доглядала його, зцілювала, любила і берегла.
Здається, я вже змирився. Малесенькі листочки з’являлись на деревах, такі досконалі і монолітні. Світло важкими лимонними шматками лягає на стіни. Я нагинаюсь, щоб підняти іграшу, і мимоволі посміхаюсь. Дитина, моя дитина, яка ще колись була такою дорослою, і неодмінно ще буде, яку так чекали, сиділа переді мною. Петро сидів і складав кубики, і, здавалось, тепер вже його ніщо не могло відволікти.