Лариса Гармаш. Лу Саломе – “досконалий друг” і “абсолютне зло” у житті Фрідріха Ніцше


© Гармаш Лариса, 1999
http://xyz.org.ua/russian/win/discussion/lu.html


Любов – єдині ліки від смерти, позаяк вона їй родичка.
(Міґель де Унамуно)



Після смерті Ніцше дві жінки опублікували свої спогади про нього. Першій Ніцше зобов’язаний усіма непорозуміннями, що існують навколо його імені. Це його сестра Елізабет Ферстер-Ніцше, спадкоємиця і розпорядниця його архіву, занадто довільне поводження з яким і породило несосвітенну легенду про Ніцше як предтечу націонал-соціалізму. Інша – найсуперечливіший персонаж у долі мислителя: жінка, чиє ім’я звучанням своїм нагадує про біблійну танцівницю – Лу Саломе. Їй цілком обґрунтовано належиться роль однієї із найвинятковіших жінок в історії Европи. У кожному разі німецький письменник Курт Вольф стверджував, що “жодна жінка за останні 150 років не мала сильнішого впливу на німецькомовний світ, аніж Лу фон Саломе з Петербурга”. І справді, такої “колекції” знаменитостей, які б втратили голову, не зустрінеш у жодній іншій жіночій біографії: Лу була “Великою Російською революцією” у житті Ніцше, її обожнював і оспівував Рільке, нею захоплювався Фройд, її співрозмовниками були Ібсен і Толстой, Тургенєв і Ваґнер, із її ім’ям пов’язують самогубства Віктора Тауска і Пауля Ре, на настійну вимогу Мартіна Бубера, відомого філософа і близького друга, нею була написана книга під назвою Еротика, що стала бестселером у Европі і витримала 5 перевидань...

Утримаємося від штампу “жінки-музи”. Ця роль занадто одномірна для неї. Ще менш точною була б спроба нав’язати їй образ неперевершеної гетери XIX-XX сторіч, тому що її мало втішав “список припадаючих”. Яка ж потаємна, непогамовна туга гніздилася в її душі, женучи Лу “від вогнища до вогнища”? Виконуючи на інтелектуальних підмостках Европи свій “танок семи покривал”, чи не свою власну голову вполювала вона? Адже вона хотіла будь-що-будь реалізувати на практиці ніцшеанське кредо – “Стати Тим, хто ти Є” – розкрий свої глибини, видобудь на поверхню свою істинність!.. Вона була великим і відчайдушним експериментатором... у режисурі долі – власної і навколишніх.

* * *

Почалося це доволі рано, у перші 20 років її життя, які вона провела на батьківщині, у Петербурзі. Лу народилася в 1861 році в родині генерала російської служби Ґустава фон Саломе, за походженням – прибалтійського німця. Молодша сестра п’ятьох братів, вона, напевно, відчувала себе подібно до андерсенівської Елізи. “Увесь світ здавався мені населеним братами”, – писала вона у своїх спогадах. Чи не тут – початок її безпрецедентного успіху в чоловіків, таємниця всеперемагаючої невимушености її чарівності? Першим чоловіком, який випробував цю чарівність на собі, був відомий своїми проповідями пастор Ґійо. Приводом до їхнього знайомства послужило почуття глибокої самотности, невисказаности і туги, яке Лу дуже гостро переживала у свої 17 років. Ризикнувши, Лу написала про це людині, чиї проповіді привабили її своєю глибиною. Лист, очевидно, зробив на пастора приємне враження, і вони зустрілися. Ця зустріч була першою у низці тих доленосних сюжетів, які круто змінювали її життя. Цілий рік потай від родини Лу зустрічалася з пастором, щоб студіювати філософію, історію релігії, голландську мову... Героями їхніх бесід були Кант і Спіноза. Її дивні мрії і важкі роздуми Ґійо був готовий вислухати дуже серйозно, звільняючи її тим самим від мученицького приховування самої себе. Тоді, – згадувала вона, – Лу бачила у Ґійо Бога, і вона поклонялась йому, як Богові. Драма була неминучою: щоб передбачити її, не треба було особливої проникливости – екзальтована дівоча ідеалізація повинна була наштовхнутися на живу людину. Вони неухильно зближалися, і це було болісно для обох: якось Лу знепритомніла, сидячи на колінах у пастора. Розв’язку прискорила смерть батька Лу: Ґійо наполіг, щоб вона розповіла матері про їхні уроки, і сам попросив у неї доччиної руки. Такий поворот подій викликав у Лу шок...

Чи був це глибинний страх перед справжньою близькістю? Гіркота від втрати сакральної дистанції? Чи вже тоді виникло передчуття іншого, цілком особливого шляху? Як би там не було, сексуальну близькість майбутня авторка Еротики рішуче відхиляла ще багато років. І хоча нестандартність її способу життя могла породжувати лиху славу про “розбещеність”, насправді вона скасувала своє табу тільки після тридцяти років. Мотиви, які стоять як за першим, так і за другим рішеннями, залишаються для дослідників вкрай загадковими. Ця обставина інтригує тим сильніше, що до того часу Лу вже давно була заміжня за Фредом Андреасом, проте їхній шлюбний договір включав непохитну умову Лу – відмову від інтимної близькості. У своїх спогадах вона сама не може пояснити чимало своїх вчинків. Вірогідно відомо, що до 50-ти років, епохи її найвищого жіночого розквіту, Лу радикально змінила свої переконання – свідченням чого стала її голосна Еротика.

Стаючи “тим, ким вона є”, Лу надавала право “своєму близькому оточенню” або зійти з її шляху, або стати співмірним її життєвому експериментові. Ґійо був першим із довгої низки чоловіків, заворожених її даром творити з нічого цілий світ інтенсивної духовної близькости. Але він так само був першим, хто наштовхнувся на нежіночу твердість, із якою вона вимагала дотримання “у цьому світі” встановлених нею законів. Лише на таких умовах можна було зберегти туди доступ. Втім, у неї було вроджене почуття справедливости, і вона вимагала тільки тих жертв і обмежень, які сама вже спізнала. І якби вона не навчилася ставити крапку у своєму підтакуванні “занадто людському”, чи насмілилася б вона вимагати цього від інших?

* * *

“Вона – втілена філософія Ніцше”, – казали сучасники. “Як майстерно вона використовує максими Фріца, щоб зв’язати йому руки. Треба віддати їй належне – вона дійсно ходяча філософія мого брата”, – скрушно визнавала Елізабет Ферстер-Ніцше, котра її ненавиділа.

Дослідники припускають, що саме Лу була прообразом Заратустри. Якщо це так, то чи не значить це, що саме двадцятилітня Лу виявилася тим ідеалом “досконалого друга”, про якого все життя мріяв Ніцше – того, хто сповнений мудрости завжди бути собою і прагнення стати “тим, ким він є”. Сам Ніцше після болісного розриву з нею казав, що Лу – це “втілення досконалого зла”. Хтозна? Адже в деяких головах уже зринала думка, що найтоншим втіленням ідеї Люцифера могла б стати абсолютно духовна жінка, котра цілком звільнилася від усяких проявів жіночої щиросердности...

Як би там не було, після розриву, на вершині розпачу, усього за 10 днів Ніцше створює 1-у частину Так говорив Заратустра, породжену, за словами його давнього друга Петера Ґаста, “з його ілюзій про Лу... І саме Лу піднесла його на Гімалайську висоту почуття”.

Сам Ніцше писав, що “навряд чи коли-небудь між людьми існувала більша філософська відкритість”, аніж між ним і Лу.

Вони зустрілися під квітневим небом вічного міста в 1882 році. Фрау Саломе привезла дочку до Риму не стільки виконуючи програму її інтелектуальних шукань, скільки для покращання її здоров’я. У Лу були слабкі легені, і будь-який нервовий струс викликав у неї легеневу кровотечу. Останнім таким струсом, який всерйоз налякав близьких, була історія з пастором Ґійо, яка закінчилася сваркою з матір’ю і відмовою від конфірмації. Ґійо допоміг отримати пашпорт для виїзду за кордон – для людини без віросповідання це було б непросто.

Доленосне знайомство відбулося з легкої руки Мальвіди фон Майзенбух. Вона була жінкою виняткової доброти, генієм філантропії, невтомним поборником розкріпачення жінок і близькою подругою Герцена, яка виховувала його дочку Наталю. Про Ніцше вона безугаву клопоталася; так само діяльно вона любила його кращого друга тієї пори, філософа Пауля Ре. Лу докладно описує, як стрімко спалахнула її дружба з позитивістом і дарвіністом Ре, котрий, хоча й вважав одруження і дітородіння філософськи нераціональним заняттям (про що і написав низку етичних праць), відразу ж освідчився Лу.

Цього разу вона пішла далі, ніж із Ґійо. Пропозицію Пауля вона безповоротно відхилила, але взамін запропонувала дуже неординарний план: у нагороду за готовність до ризику Ре одержував змогу не тільки спілкуватися з нею, але навіть жити разом. Громадська думка її не турбувала. Порушивши принципи своєї моральної філософії, Ре прийняв цю пропозицію. Зайво казати про те, яку реакцію викликала ідея в оточуючих. Навіть Мальвіда, котра сміливо експериментувала у своєму салоні над створенням нових “шляхетних” стосунків між статями, вважала проект Лу занадто епатуючим.

Єдиною людиною, в якої Лу і Ре викликали не тільки повне схвалення, але й веселу рішучість приєднатися до коаліції третім, виявився Ніцше.

Взагалі-то на гадці у доброї Мальвіди були матримоніальні плани. Вона давно мріяла знайти для Ніцше підхожу дружину. Вона не могла без гіркоти спостерігати, як наростає його зовнішня і внутрішня самотність. Від тридцяти років ця людина була заручником нестерпного головного болю, через який він стрімко втрачав зір. Діагноз цієї дивної хвороби дотепер залишається предметом суперечок лікарів і біографів. У Цвайґа є новела про Ніцше, де він із дивовижною проникливістю відтворює образ людини-“барометра”, котра реагує на найменші коливання атмосферного тиску, а все життя якої – безконечна втеча від страждання в пошуках хоч якогось милосердного кутка на цій землі. Його уславлений афористичний стиль насправді був “винаходом мимоволі”: Ніцше намагався писати в проміжках між нападами хвороби. У такої людини були підстави сказати: “Що не вбиває мене, те робить мене сильнішим”. Amor fati [любов до долі, відданість тому, що тобі на роду написано] – було його магічним заклинанням від хвороби.

Чи могли не схвилювати Лу така мужність і стоїчність? “Це дуже суворий філософ, – казала їй Мальвіда, – але він найніжніший, найвідданіший друг, і для кожного, хто його знає, думка про його самотність викликає гострий сум”. Лу захотіла познайомитися із Ніцше. Неважко здогадатися, що вона не вкладала в це прагнення бажання “розділити долю”. Пауль Ре, дражнячи свого друга, писав йому, що “молода росіянка” була прикро вражена тим, що він так зненацька утік, перш ніж вона встигла познайомитися з ним. Ніцше не встояв: “Передайте від мене привіт цій російській дівчинці, якщо вбачаєте у цьому сенс: мене ваблять такі душі...”.

Чекаючи Ніцше, Лу і Ре блукали Римом. В одній із бічних капличок базиліки Св. Петра Ре знайшов нечинну сповідальню, де просиджував, працюючи над своєю новою книгою, покликаною розкрити земне коріння усякої релігії. Лу страшенно розвеселила така витівка, і в цій же ж сповідальні, сидячи поруч із Ре, молода вольтер’янка допомагала йому в доборі арґументів. Тут же вони вперше зустрілися з Ніцше. Лу відразу скорила його. “Ось душа, яка одним подмухом створила це тендітне тіло”, – із замисленою посмішкою поділився він враженням від цієї зустрічі. За довгі місяці самотніх роздумів Ніцше зовсім відзвичаївся від втіхи говорити і бути почутим. У “молодої росіянки” він знайшов дивовижний хист слухати і чути. Вона говорила мало, але її спокійний погляд, м’які упевнені рухи, будь-яке вимовлене нею слово не залишало сумнівів у її беручкості та глибині. Її ж вразила палкість Ніцшевської думки: Лу навіть втратила сон.

Ніцше читав Лу і Ре тільки-но закінчену Веселу науку, найжиттєрадіснішу свою книгу, яка провіщає наближення Надлюдини. Людина з усією притаманною їй “занадто людяною” “людинністю” більше не здатна вдовольнити Ніцше. “Інший ідеал вабить нас до себе, чудесний, спокусливий, згубний, сповнений небезпек ідеал...”, – читав Ніцше, раптово переводячи уважний погляд на Лу. Чи втілювала вона Ніцшеанський міт на практиці? У кожному разі зустріч саме з таким втіленням свого міту змусила Ніцше мобілізувати увесь потенціал свого стилю. Так народився найдосконаліший стиліст серед філософів, який першим поставив проблему пошуку “Великого стилю” як життєвої стратегії мудреця.

Наснажена ним, Лу і сама розпочинає пошуки власного стилю. На знак духовної симпатії вона присвячує Ніцше поему До скорботи. Прочитавши її, Петер Ґаст вирішив, що вірші написав Ніцше. Ця помилка врадувала Фрідріха. “Ні, – писав він своєму другові, – ці вірші належать не мені. Вони чинять на мене таке сильне враження, що я не можу читати їх без сліз; у них вчуваються звуки голосу, який звучить у моїх вухах давно, давно, від самого раннього дитинства. Вірші ці написала Лу, мій новий друг, про якого ви ще нічого не чули; вона дочка російського генерала; їй 20 років, вона різка, наче орел, сильна, як левиця, і при тому дуже жіночна дитина... Вона разюче зріла і готова до мого способу мислення... Окрім того, у неї неймовірно твердий характер, і вона точно знає, чого хоче, – не питаючи нічиїх порад і не переймаючись громадською думкою”.

З усією властивою їй одержимістю й енергією Лу прагнула побудувати маленьку інтелектуальну комуну, філософську “Святу Трійцю”. Нашій героїні на той час ледь виповнився 21 рік, Ре було 32, Ніцше – 38.

Дотепер усі чоловіки в житті Лу проходили через своєрідну “конфірмацію” – відмову від зробленої їй шлюбної пропозиції. Таким, очевидно, було “прилучення” до її релігії “вільних духом”. Подібна доля очікувала й Ніцше. 8 травня (не минуло і місяця від дня їхнього знайомства!) він уповноважує Ре поговорити з Лу від його імені. Матері Лу в Санкт-Петербург був надісланий лист із офіційною пропозицією. Перебуваючи у подібному до лихоманки збудженні, Ніцше намагається міркувати над усуненням головної, на його думку, перешкоди: його бідності. Можливо, вдасться за значну суму продати якому видавцеві усі майбутні твори?

У Досвіді дружби Лу перелічує всі арґументи, до яких вона вдалася, щоб максимально пом’якшити свою відмову і зберегти головне – їхню дружбу і сам проект життя “утрьох”.

Як же розраховували вони перетворити настільки ексцентричну духовну конструкцію в повсякденну дійсність? Чи усвідомлювали, скільки провокацій для гри почуттями ховає в собі подібний задум? З упертим романтизмом вони сподівалися на те, що всі життєві непорозуміння задихаються “на висоті 6 тисяч футів над рівнем людини”, де вони збиралися існувати.

І все ж загрозлива катастрофічність цього плану була очевидна. Мальвіда писала Лу: “...І зрештою ця триєдність! Незважаючи на те, що я цілком переконана у Вашій нейтральності, при всьому тому досвід мого довгого життя, так само як і знання людської натури, дозволяють мені стверджувати, що так це довго не може розвиватися, що в найкращому випадку серйозно постраждає серце, а в найгіршому разі приятельська спілка буде зруйнована... – єство не дає себе обдурити, а зв’язки існують тільки тією мірою, якою ми їх усвідомимо. Проте, якщо Ви, всупереч усьому, це зробите, я не засумніваюся у Вас, я лише хотіла б вберегти Вас від того майже неминучого болю, якого Ви вже раз зазнали”.

Цей лист написано 6 червня 1882 року, у той час, коли, незважаючи на всі пересуди, учасники спілки саме були поглинуті вибором місця проживання: вони по черзі обговорили і відхилили Відень, Цепліце в Нижній Сілезії, Берлін і, нарешті, після довгих обговорень обрали Париж.

Чи міг зачепити Лу цей лист? Мальвіда апелювала до її здорового глузду, людяности та їхньої спільної відповідальности за репутацію фемінізму в Італії, який міг би зазнати компрометації через надто зухвалий експеримент Лу. Щодо останнього пункту Мальвіда думкою багатіла. Лу не відчувала жодних зобов’язань щодо фемінізму. Вона не стала феміністкою в Італії, як не була революціонеркою в Росії (хоча все життя берегла в себе фото Віри Засулич). Невиправний впертюх та індивідуалістка, вона незмінно йшла своїм власним шляхом. І цим шляхом вона рухалася впевнено і сліпо, як сомнамбула, ведена своєю рафінованою інтелектуальною допитливістю і витонченою жіночою інтуїцією. Тим більше, що 7 червня розвіяло всі сумніви. У цей день вона отримала листа від Ніцше: “У даний момент я вважаю за необхідне, щоб ми зберігали мовчанку на цю тему навіть при найближчих: ніхто, ні m-me Ре в Цепліцах, ні m-lle фон Мейзенбух у Байройті, ні моя родина не повинні ламати собі голів і сердець над тими речами, до яких тільки ми, ми, ми доросли і з якими дамо собі раду, для інших вони можуть залишитися лише небезпечними фантазіями”. Через два дні він пише Лу нового листа: “Люблю життя в захистку і бажаю собі від щирого серця, щоб Вас, як і мене, оминали европейські пересуди. Тим більше, що я пов’язую з нашим спільним життям такі високі надії, що будь-які обов’язкові або випадкові побічні наслідки в даний час мене мало хвилюють: і те, що відбудеться, ми готуватимемо разом, і весь цей мішок прикростей ми щовечора разом будемо викидати на дно – чи не так?”

Нарешті Мальвіда капітулює: “Нічим більш не можу доповнити Ваш план, досконалість якого цілком визнаю, а принадність розумію, Ви обираєте свою долю і треба її наповнити, щоб вона Вам що-небудь принесла”.

* * *

Що ж принесла усім трьом спроба втілити свою мрію, водночас таку неможливу і таку багату на можливості? Ставки були високі: на кону стояли найважливіші для кожного з них речі – Дружба й Істина. Після того, як надії на любов і матримоніальні плани з волі Лу були викинуті за борт їхнього трищоглового судна, над ним замайорів новий священний прапор – стяг Ідеальної Дружби. Вони повинні були довести самим собі, одне одному і світові, що така існує. Втім, у ХХ столітті Ніколай Бердяєв проникливо зауважить, що в основі будь-якої справжньої дружби лежить потужна еротична напруга.

Лу, котра ніколи свідомо не вдавалася ані до жіночих козирів, ані до будь-якої суто дамської зброї, любила повторювати за Титом Лівієм: “Приятельські зв’язки повинні бути безсмертними, неприятельські – смертними”. Ніцше в листі до Мальвіди зі свого боку підтверджував: “На сьогодні ця дівчина пов’язана зі мною міцною дружбою (такою міцною, яка тільки може бути на цій землі); давно у мене не було кращого завоювання...”. Не менш експресивно він висловився й у листі до Петера Ґаста: “Дорогий друже, для нас, безумовно, буде честю, якщо Ви не назвете наші стосунки романом. Ми з нею – пара друзів, і цю дівчину, так само як і цю довіру, я вважаю речами святими”.

Ніцше стверджував, що в “усякого є свій духовний граніт фатуму”. Парадоксально, але в долі Ніцше фатальним чином постійно повторювалася саме містерія дружби. Як якийсь загадковий і наполегливий лейтмотив ковзає вона над хвилями усіх його життєвих перипетій.

Схоже, він сам здогадувався про якусь таємну неминучість: дружба буде для нього полем найнеймовірніших завоювань і найнестерпніших утрат. Якось, коли Ніцше висловив свою відразу до романів із їхньою одноманітною любовною інтригою, хтось запитав, яке ж інше почуття могло б захопити його? “Дружба, – жваво відповів Ніцше. – Вона дозволяє розв’язати ту ж кризу, що й любов, але тільки в набагато чистішій атмосфері. Спершу взаємний потяг, заснований на спільних переконаннях; відтак взаємне замилування і славослів’я; потім, з одного боку, виникає недовіра, а з іншого – сумнів у перевазі свого друга і його ідей; можна бути упевненим, що розрив неминучий і що він принесе чимало страждань. Всі людські страждання властиві дружбі, у ній є навіть такі, що їм немає назви”.

Всього цього він зазнав із Ріхардом Ваґнером. Їхня дружба носила якийсь надлюдський характер: більшість людей просто не підозрює, що із дружбою можна пов’язувати стільки сподівань, тому вони убезпечені від безодень розпачу, пов’язаного з їхнім крахом. “Таке прощання, коли люди розстаються тому, що по-різному думають і почувають, мимоволі нас знову наче зближує, і ми з усієї сили вдаряємося в ту стіну, яку спорудила між нами природа”.

Коли через три роки після розриву з Ваґнером містерія дружби знову розіграється з Лу, Ніцше зрозуміє, що втрачати друзів через надмірну подібність душ не менш тяжко, аніж через їхню різницю. Вже в серпні 1882 року Лу напише Ре: “Розмовляти з Ніцше, як ти знаєш, дуже цікаво. Є особлива принадність у тому, що ти зустрічаєш подібні ідеї, почуття і гадки. Ми розуміємо один одного цілком. Якось він сказав мені зі здивуванням: “Я думаю, єдина різниця між нами – у віці. Ми живемо однаково і думаємо однаково”. Тільки тому, що ми такі однакові, він так бурхливо реагує на відмінності між нами – або на те, що здається йому відмінністю. От чому він виглядає таким засмученим. Якщо дві людини такі різні, як ти і я, – вони задоволені вже тим, що знайшли точку дотику. Але коли вони такі однакові, як Ніцше і я, вони страждають від своїх відмінностей”.

Ніцше хотілося вірити в те, що цього разу усе піде за іншим сценарієм: “Навколо мене зараз ранкова зоря, але не в друкарській формі! Я ніколи не вірив, що знайду друга мого останнього щастя і страждання. Тепер це стало можливо – як золотава змога на обрії всього мого майбутнього життя. Я розчулююсь, коли думаю про сміливу і багату на передчуття душу моєї коханої Лу”.

У Люцерні, усього через кілька днів після першої зустрічі з Лу, Ніцше показував їй той будинок у Трібшені, де він познайомився з Ваґнером, розповідаючи про незабутні дні веселого настрою Ріхарда і напади його величного гніву. Підійшовши до озера і показуючи Лу тополі, які своїми верхівками закривали фасад будинку, Ніцше став говорити упівголоса, намагаючись сховати від неї своє обличчя, потім раптово замовк, і Лу, що не зводила з нього очей, зауважила, що він плакав.

Менш ніж через місяць Ніцше набрався хоробрости освідчитися Лу, цього разу особисто, а не за посередництвом Пауля Ре. Лу повторила свою відмову і пропозицію дружби. Ніцше прийняв пропозиції Лу і встановлену нею межу їхніх стосунків. Зі свого боку він висунув єдину умову: “Прочитайте цю книгу, – сказав він, протягуючи їй свою роботу Шопенгауер як вихователь, – і тоді Ви будете мене слухати”. Чи могла Лу з її всепоглинаючою спрагою пізнання не спробувати вислухати людини, яка стверджувала: “Я увібрав у себе всю історію Европи – за мною удар у відповідь”.

Під час поїздки в Байройт (на щорічний Ваґнерівський фестиваль) Лу нажила собі непримиренного ворога на все життя – сестру Ніцше Елізабет. Лу, із властивою її характерові деякою наївністю, спершу вірила удаваній доброзичливості Елізабет і, не тямлячи її інтриг, писала Ніцше: “Ваша сестра, яка зараз майже що й моя сестра, розповість Вам про те, що тут відбувається”.

Та дійсно розповіла усе, але далеко не в тих тонах, яких очікувала Лу. Елізабет розлютило фото, на якому була зображена вся трійця, знята у Люцерні, на тлі Альп: Ніцше і Ре стоять, запряжені в бідарку, в якій сидить Лу, помахуючи батіжком. Хоча, як пише Саломе в Досвіді дружби, і ідея композиції, і навіть вибір фотографа належали Ніцше, Елізабет розцінила це як безумовну ініціативу Лу, покликану продемонструвати її верховну владу над двома філософами. (Цікавої інверсії зазнала ідея цієї фотографії у подальшій творчості Ніцше: не мине і року після болісного розриву з Лу, як Ніцше напише своє знамените: “Ти йдеш до жінки? Не забудь батога!”)

Не меншу озлобленість, ніж фото, у Елізабет викликали залицяння до Лу відомого художника Павла Жуковського, сина знаменитого російського поета, якого вважали знаним серцеїдом, і який на очах в усіх пропонував Лу всілякі дизайнерські рішення щодо її убрань, прем’єрних і буденних, і навіть змоделював їй сукню до фігури.

Словом, Елізабет швидко кваліфікувала Лу як вампіра і хижачку, яку варто розчавити за будь-яку ціну. Зрозуміло, що за цією характеристикою стояли в першу чергу ревнощі до дивної російської дівчини, що була такою таємничо чарівною. У 1885 р. Елізабет, вжахнувши брата, вийшла заміж за німецького націонал-активіста Ферстера і поїхала за ним у Параґвай будувати там “нову Німеччину”. Успадкувавши після смерті брата його рукописи, вона примудрилася організувати в листопаді 1935 р. відвідини Ніцшевського архіву у Ваймарі Гітлером і подарувати йому на пам’ять про візит паличку Ніцше. Видана нею компіляція незавершених ніцшеанських рукописів під назвою Воля до влади цілком дискредитована істориками. Вона зводила порахунки з Лу, нацьковуючи на неї наприкінці життя нацистів, звинувачуючи її в перекрученні ідей Ніцше. Зайво казати, що все це “ферстер-ніцшеанство” не має ніякого стосунку до самого Ніцше.

Ніцше з гіркотою зізнавався Мальвіді: “Між мною і мстивою антисемітською гускою не може бути примирення. Пізніше, набагато пізніше вона зрозуміє, як багато лиха завдала вона мені у вирішальний період мого життя...”

Але хвороба Ніцше і його життєва непристосованість узалежнювали його від Елізабет, котра тиранічно любила його, не відаючи делікатного невтручання. У цьому сенсі Ре перебував у куди кращому становищі в їхній Трійці, оскільки йому доволі легко і швидко вдалося переконати свою сім’ю, що Лу – його найкращий друг у тому, що стосується духу і способу життя. Тому він міг вільно пропонувати Лу жити в його маєтку, ґарантуючи їй опіку своєї родини і звільнивши від необхідности повертатися з матір’ю до Санкт-Петербурга. Ніцше ж доводилося діяти вкрай обачно, із численними застереженнями і недомовками. Взагалі, із усіх трьох Ніцше був найбільше обтяжений умовностями – і внутрішньо, і зовнішньо. Він настільки побоювався аґресії та ревнивих підступів сестри, що, уперше повідомляючи їй про Лу, додав до її віку чотири роки, багаторазово посилався на рекомендації Мейзенбух і представляв її як майбутнього наукового асистента.

Чи могла Лу аж так надихнути подібна обережність, при тому, що тиждень тому вона читала рішучі запевнення Пауля: “Я гарний керманич, і Ти пройдеш між усіма труднощами легко і без образи, завданої кому б то не було... А отже, моя люба-люба Лу (Ре завжди так писав її ім’я – Л.Г.), будь певна, що Ти – єдина людина у світі, яку я люблю, і не думай при цьому, що це не надто багато свідчить, оскільки, можливо, я переношу на тебе всю любов, яка є в мені до інших людей”.

І знову Ніцше: “Такі самітники, як я, повинні поволі звикати до людей, котрі їм найдорожчі: будьте ж до мене поблажливі в цьому сенсі!”.

Пауль називає Лу своєї “улюбленим равликом”, а себе “її маленьким будинком”. Він підписується “твій братик Ре”, і дійсно, у той час він уже зайняв у її новому житті місце її колишнього дому, наповненого братами. Ніцшезнавці (наприклад, Рудольф Бініон у своїй книзі Фрау Лу – норовлива учениця Ніцше) дивуються, чому найзначимішою людиною у своєму життя Лу завжди називала Ре. Саме його втрату вона вважала найболючішою у своєму житті, а 5 прожитих із ним років – найповнішим утіленням своєї мрії. Кумедний забобон: ставити якість людських стосунків у пряму залежність від історичного масштабу особистості... Проте хіба не сам Ніцше попереджав її: “У будь-якому разі Ре – кращий друг, аніж ним є чи міг би бути я; прошу Вас зауважити цю різницю!”

Чому ж при усьому своєму культі Дружби вони не зуміли стати одне для одного “досконалими друзями”? Адже робота в Трійці кипіла: вони дійсно багато читали, обговорювали, писали. Під керівництвом Ніцше Лу готує нарис про метафізику жіночого первня, намагається писати афоризми. Чимало її ідей він, не вагаючись, називає геніальними. Часто вони разом чувають ночами. “Я ніколи не забуду тих годин, коли він обдаровував мене своїми думками; він довіряв мені їх, наче таємницю, в якій невимовно важко зізнатися, він говорив упівголоса з виразом глибокого жаху на обличчі. І справді, життя для нього була суцільним стражданням: переконаність у жахливій достовірності “Вічного повернення” завдавало йому невимовних страждань”. Вражена їхніми нічними прозріннями, вона написала і присвятила Ніцше невеличкий гімн. Той був захоплений цим подарунком і вирішив віддячитись тим же: він задумав покласти вірші Лу на музику і зробити свого роду дифірамб. Вісім років він свідомо уникав усякої музичної творчости: музика збуджувала його нервовість до знемоги. Цього не спроможний зрозуміти той, хто так як він “не страждав від долі музики, як від відкритої рани”. І цього разу музика схвилювала його настільки, що викликала фізичні страждання. Ніцше занедужав і зі своєї кімнати писав m-lle Саломе записки: “Я в ліжку. Жахливий приступ. Я зневажаю життя”. І все-таки Гімн життю, переданий ним друзям-музикантам, мав великий успіх. Один диригент оркестру взявся виконати твір. Ніцше радісно ділиться цією новиною з Лу: “Цим шляхом ми можемо прийти разом до нащадків, – інші ж шляхи залишити відкритими”.

Запропонувавши Ніцше стати його другом, Лу, звичайно, не передбачала цих страшних емоцій дружби, сильніших, аніж напади найжагучішого та найбурхливішого кохання. Ніцше потребував співчуття кожній своїй думці. Він потребував повної духовної відданости. Лу бунтувала: хіба можна віддати комусь розум і серце? Ніцше обвинувачував її в погорді. Про їхні суперечки він розповідав у листі усе до того ж Петера Ґаста: “Лу залишається зі мною іще на тиждень. Вона – найрозумніша жінка у світі. Кожні 5 днів між нами розігрується маленька трагедія. Усе, що я вам про неї писав, це – абсурд і, без сумніву, не менш абсурдно й те, що я Вам зараз пишу”. Це написано 20 серпня з Таутенбурґа. 16 вересня з Ляйпциґа він пише тому ж адресатові: “2 жовтня знову приїде Лу: через 2 місяці ми поїдемо до Парижа і житимемо там, мабуть, кілька років. От мої плани”. На жаль, не мине і двох місяців, як дружба Фрідріха Ніцше та Саломе припиниться назавжди.

Хоча обидва друга – Ніцше і Ре – вирішили ділити між собою цю дівчину духовно, у їхніх стосунках не бракувало суто чоловічих претензій і суперництва. Коли Лу годинами, днями й цілими ночами перебувала в товаристві одного з них, у іншого з’являлися нав’язливі фантазії, що врешті дощенту зруйнувало їхню приязнь. Ніцше мучився від тяжкої підозри: Лу і Ре – у змові проти нього, і ця змова свідчить проти них – вони люблять одне одного й обманюють його. Усе навколо почало здаватися йому віроломним і безбарвним: замість омріяного духовного щастя зродилася жалюгідна боротьба. Він відчував, що втрачає свою дивну, чарівну ученицю, свого найкращого, найрозумнішого друга, із котрим його зв’язували 8 років однодумности...

При цьому він забував, що у Ре є не менше підстав для підозр: скажімо, надто довга прогулянка Лу і Ніцше на вершину Монте Сакро. Вони пояснювали свою надто довгу подорож тим, що хотіли побачити захід сонця в Санта Роса, відкіля, як твердять прискіпливі дослідники, сонця взагалі не видно. Пізніше Ніцше, згадуючи про Монте Сакро, дякував Лу “за найчарівніший сон мого життя”. Ця фраза спонукала настирливих репортерів допитуватися у Лу (вже в похилому віці), про що вони розмовляли і чи цілувалися. Лу, із властивою їй іронією, відповідала, що мало що пам’ятає.

Останнього удару, який поклав кінець стосункам Ніцше і Лу, завдала Елізабет. Без відома Ніцше вона написала Саломе образливого листа. Лу всерйоз розсердилася. Подробиці сварки маловідомі. Збереглися чернетки листів Ніцше до Лу, із доволі нещадним вироком: “Якщо я кидаю тебе, то винятково через твій жахливий характер. Не я створив світ, не я створив Лу. Якби я створював тебе, то дав би тобі більше здоров’я, і ще те, що набагато важливіше від здоров’я, – може, трохи любові до мене”.

У його листах презирливі вердикти сусідять із невитравним замилуванням, прокльони – із каяттям: “Але, Лу, що це за лист! Так пишуть маленькі пансіонерки. Що ж мені робити? Зрозумійте мене; я хочу, щоб Ви піднялися в моїх очах, я не хочу, щоб Ви впали для мене ще нижче... Я думаю, що ніхто так добре і так погано, як я, не думає про Вас. Не захищайтеся; я вже захистив Вас від самого себе і від інших краще, аніж Ви самі могли б це зробити. Такі створіння, як Ви, нестерпні для навколишніх тільки тоді, коли в них є висока мета. Як у Вас мало поваги, вдячности, жалю, ввічливости, замилування, делікатности... Я не знаю, якими чарами Ви, взамін того, що дав Вам я, дали мені егоїзм кішки, яка хоче тільки одного – жити... Але я ще не цілком розчарувався у Вас, незважаючи ні на що, я зауважив у Вас наявність того священного егоїзму, який змушує нас служить найвищому в нашій натурі... Прощавайте, дорога Лу, я більше не побачу Вас. Бережіть свою душу від подібних учинків. Ваш Ф.Н.”

Ніцше поїхав. Його квапливий від’їзд радше нагадував утечу. “Сьогодні для мене починається повна самотність”, – кинув він одному з друзів. Через 6 років він збожеволіє. За цей час він напише найпотужніші та найсуперечливіші свої книги. Але в той же час у Заратустри в усьому світі знайдеться тільки сім читачів. І хто б міг припустити, що цій книзі судилася доля першого філософського бестселера?

Можливо, якщо внаслідок своїх стосунків люди не можуть віднайти одне одного, вони знаходять нових самих себе? Чи спроможна одна людина зробити для іншої щось більше, ніж подарувати їй її саму?..

Дуже багато чого в цій історії залишається за кадром... І наскільки глибоким був шрам, що залишився в душі у Лу? Як відшукати ту грань, де через її скритність і калейдоскопічність біографії проглядає її ранимість?

Казали, що вона радше схожа на силу природи, аніж на людину. Проте Фройд, із котрим її пов’язувала двадцятип’ятилітня дружба, стверджував, що ні в кому не спостеріг настільки високих етичних ідеалів, як у Лу. Взагалі, саме психоаналіз дозволив їй зрештою віднайти себе і відчути по-справжньому щасливою. Щоправда, Фройдові так і не вдалася змусити її змінити назву її книги Подяка Фройдові на безособове Подяка психоаналізу. Фройд картав її за непомірно виснажливу працю, кажучи, що одинадцять годин аналізу в день – це занадто. Але психоаналітиком вона була від Бога – збереглося чимало захоплених свідчень її пацієнтів.

Лу виповнилося 50, коли вона познайомилася із Фройдом у 1911 році. Вона знову починала усе спочатку. Фройд, котрий не терпів відступництва у питаннях своєї теорії, здається, дозволяв недозволене тільки Лу – йому подобалося, як вона доповнювала “його аналіз своїм російським синтезом”: “Я починаю мелодію, зазвичай дуже просту, Ви додаєте до неї вищі октави; я відокремлюю одну річ від іншої, Ви з’єднуєте у вищу єдність те, що було розділене”.

Дослідники дивуються, як усе ж після близькости з двома найбільшими романтиками – Ніцше і Рільке – вона так легко увібрала в себе суворий реалізм Фройда. Мені ж здається, що саме в цих незвичних стосунках загартувалася віртуозність її інтроспекції. Сама Лу називала два чинники, які вплинули на її вибір на користь психоаналізу: по-перше, те, що вона виросла поміж росіянами, – а це люди, особливо схильні до самокопирсання, а по-друге, близькість із людиною незвичної долі – німецьким поетом Райнером Марія Рільке.

Дійсно, вона була для нього одночасно коханкою, матір’ю і психотерапевтом. “Усі справжні росіяни – це люди, що у сутінках говорять те, що інші заперечать при світлі”, – писав Рільке своїй матері після знайомства з Лу. Росія була їхньою спільною любов’ю і дверми в казковий світ: Лу двічі привозила Райнера в країну свого дитинства. У найвідомішому з її романів – Родимка – одна з частин називається У Києві...

Вона була старшою від Рільке на 14 років, їхня надзвичайна близькість тривала 4 роки, – і відтак ще 30 років вона залишалася для нього найбільшим авторитетом і найближчою людиною. На підтвердження цього – рядки цього геніального поета, присвячені Лу.

“Немає без тебе мені життя на землі. Втрачу слух – я все одно почую, Очі втрачу – ще ясніше побачу. Без ніг наздожену тебе в імлі.

Відріж язика – я заприсягнуся губами. Зламай мені руки – серцем обійму. Розбий мені серце – мозок мій буде битися Назустріч милосердю твоєму.

А якщо раптом мене охопить полум’я І я в вогні любові твоєї згорю – Тебе в потоці крові розчиню.”

* * *

Іноді мені здається, що все її життя було ніби унікальним експериментом – вона немов випробувала на еластичність межу між чоловічим і жіночим первнями: скільки “чоловічого” вона в стані увібрати в себе без збитку для своєї жіночностиі? Або, якщо завгодно, навпаки: скільки “чоловічого” вона повинна асимілювати, переварити в собі, щоб досягти, нарешті, справжньої жіночности? Ця невгомонна туга за цілісністю на-половину приреченої істоти...

Навіть якщо погодитися з Ніцше щодо “абсолютного Зла”, то це було б зло в геґелівському сенсі цього слова: “те, що без числа творить Добро”. Вона могла руйнувати життя і долі, але сама її присутність спонукала до життя. “У неї був талан цілком занурюватися в чоловіка, якого вона любила, – згадував про Лу шведський психоаналітик Поль Б’єр. – Ця надзвичайна зосередженість розпалювала в її партнері своєрідний духовний вогонь. За моє довге життя я ніколи не бачив нікого, хто розумів би мене так швидко, так добре і повно, як Лу. Все це доповнювалося разючою щирістю її експресії... Вона могла бути поглинута своїм партнером інтелектуально, але в цьому не було людської самовіддачі. Вона, безумовно, не була від природи ні холодною, ні фриґідною, проте не могла цілком віддати себе навіть у найжагучіших обіймах. Можливо, у цьому і полягала трагедія її життя. Вона шукала шляху звільнення від власної ж сильної особистості, але даремно. У найглибшому сенсі цих слів Лу була жінкою, яка не відбулася”.

Марнотратність серця – так назвав свій роман про Лу польський письменник Вільгельм Шевчук. Чи вгадав він? Останніми словами, які Лу сказала перед смертю, були: “Все своє життя я працювала і тільки працювала. Навіщо?”

Чи було таємною мукою Лу марнотратство серця, а може, навпаки, його нерозтраченість?




Переклав А.П.


Джерело: "Ї"