Крістіна Фалькенлад. Моя тінь


Переклад Галини Кирпи

Коли мені минало п'ятнадцятий, я впала з дерева, що росло на перехресті цвинтарних алей.

Моє тіло носить у собі спогади цієї нерозважливої дитячої відваги.

Мені знов щось наснилося.

Верзлось, ніби я падаю й падаю вельми поволі. Голова ясна, мов кришталь, а гілля дряпає обличчя.

Не можу гаразд пригадати себе до дня, як звалилася з того велетенського, неймовірно гіллястого дуба, та немає жодного сумніву, що після падіння я змінилась. Так наче з моїх очей спала полуда. Мені здавалося, ніби на все довкола тепер дивлюсь яснішими очима, так би мовити, мені мовби проясніло. Виразніше бачилися речі, чіткіше окреслювались контури. Зоддалік я помічала найдрібніші деталі, ніби дивилася в добрий бінокль.

Я лежала горілиць у траві поміж полем і шляхом, підвернувши ліву ногу. Мені не було незручно. Лежала собі й не зводила погляду з неба, де пропливали тонкі силуети хмар, аж почула, як хтось кричить: «Ракель! Ракель!»

Якимось чином те падіння стало моїм другим народженням. Моя доля звернула в інший бік.

Цезар, один з наших догів німецької породи, несамовито гавкав біля будинку на пагорбі. Зненацька я усвідомила, що наді мною сумирно сопе Майор. На хвильку в кутиках його пащі збиралися краплі слини, які потім спадали мені на лице. Він стояв, виваливши з рота здоровецького м'ясистого язицюру. Коли я глянула йому у вічі, він заскімлив і поклав на мене теплу, дужу лапу. Нараз я пригадала, як Майор» колись із доброго дива загриз карликового пуделя масти барвистої карамелі.

Мене знайшов старостин син. Він завжди настирливо, хоч і соромливо, ходив за мною назирці.

Він схилився наді мною. Витріщив нажахані очі. Доторкнувся до моїх кіс. Мені здалося, що його пальці смердять гноєм.

Якби я через ту пригоду не стала кульгавою, мені, далебі, судилося б ліпше заміжжя. Усе склалося б інакше. Дитиною я була легковажна, мов звіря. Достоту, як звіря, жила самим тілом. Наче мала лише тіло.

Я гасала по полях та грядках, не дивлячись під ноги, бездумно витоптуючи посіви та городину. [17]

Після тієї пригоди я, звісно, довго пролежала в ліжку. Вдома потурали всім моїм забаганкам. Наш лікар запевняв, нібито моя спина неушкоджена, а ногою «можна буде користуватися», якщо я викажу терплячість і дозволю, аби її належно лікували.

Я не давала торкатися пальцями до шраму на лобі.

Іноді, бувши чимось невдоволеною, приманювала собак і годувала їх з руки шоколадними лагоминками, начиненими білим перцем. Як вони кумедно бентежилися й чмихали! їх так легко було одурити. Вони раз по раз піддавалися на обман.

Я сиджу у віконній лутці. Крізь шибку мені видно Паулів профіль. Пауль стоїть на вантажному причалі й базікає з якимись хлопцями. Одного з них я бачила на фото з конфірмації.

Мені не подобається, що він устряє з ними в балачку. Знаю я таких. Хоч і молоді, а розбещені. їхні рухи або грубі, або незграбні.

Хтозна, з чого вони регочуть. Пауль он так заливається, аж вискалює зуби. Напевно, базікають про дівчат.

Моллі, моя старенька, печінкової масти собачка породи китайських мопсів, сторожкою ходою підкочується до мене, тоді раптом застрибує між подушки й просить ласощів. Вона добре знає, що в моїй цукерниці завжди для неї щось знайдеться.

Здається, Пауль змінився.

Я бачу його потилицю, зарослу білявим пишним чубом. Моє гостре око слугує мені не згірш од бінокля. Спиною він мусив би відчути мої погляди, та не озирається.

Паулеві не стає терпцю довго сидіти вдома. Каже, гнітить хатня атмосфера. Мовляв, йому потрібне свіже повітря.

Крок за кроком він оддаляється від мене.

Пригадую Пауля дитиною. Раз він бавився біля моїх ніг кубиками. Раптом я побачила, що під ним потемнів килим і розповзлась мокра пляма. Я спонукала його звестись на ноги. Його штанці були мокрі спереду й уздовж однієї холоші. Я мимоволі засміялась. Він скидався на пса, що не розуміє, чого з нього сміються. [18]

Маю дурну звичку хрускати своїми сухорлявими пальцями. Знаю, як то неприємно чути. Воно дратує Пауля, та я не можу од того відвикнути. Безперестанку кручу персні на пальцях. Якби в мене була широка шлюбна обручка, вона зробилася б такою ж теплою, як і шкіра.

Я зустріла Ґеорґа Вебера сонячного літа напередодні війни, коли відбувала лікування морськими купелями. Тоді я вже не мала надії вийти заміж. Попри шрам упоперек люба я, мабуть, мала непоганий вигляд, хоча через кляту кульгавість вічно на щось нарікала й нікому не вірила. В мені нуртувала неприязнь до всіх і всього. Я ненавиділа своє вимушено нерухоме життя, але зненависть аніскільки не поліпшувала мого становища.

Я ні на кого" не сподівалася. Знала, як швидко люди змінюють враження про мене.

Звісно, на узбережжі того острова було чудово. Напевно, й морські вітри, й купання серед водоростей пішли мені на користь. Однак здебільшого я перебувала в похмурому настрої. Весь час відчувала себе обділеною. Здавалося, ніби втратила своє справжнє єство. Мені важко було вибиратися в гори та на скелі, й мене дратувало те, як пацієнти, повертаючись із прогулянок до готелю, захоплюються краєвидом. Це гірко було слухати. В театрі життя я була не актором, а лише глядачем.

Мене, відверто кажучи, не цікавили чоловіки. Я поклала собі повернутися до світу спиною, перш ніж він одвернувся б від мене сам. Це було просто задля самозахисту.

Отож не відразу збагнула, що тілистий, уже немолодий добродій, який назвавсь експортером Вебером, виявив до мене якийсь особливий інтерес. Спершу одна знайома пані грайливо натякнула мені, що, здається, пан Вебер мною зачарований, а тоді я сама стала дошукуватись ознак його «зачарування».

Власне, я не робила нічого такого, щоб зацікавити собою Ґеорґа. Гадала, його запал неодмінно минеться, коли він постійно бачитиме, як я кульгаю. Та він, очевидно, в когось про мене розпитав. Либонь, через мій ціпок ніколи не запрошував до танцю. Коли мені при ньому траплялося вставати з-за столу, то я з неабиякою увагою розглядала його обличчя, щоб уловити на ньому або подив, або розчарування. Та всім своїм виглядом він нічого того не показував.

Ґеорґ овдовів давно. З ним разом жили його донька-піддівок Корнелія та віддана служниця Оліна.

Я питала себе, що йому від мене треба. Може, моя безпорадність?

Знала, що я зуміла б його покохати, якби тільки він дав мені такий шанс.

Гадаю, все вирішило моє добре ім'я. Ґеорґ надбав собі трохи статків з торгівлі [19]

Пригадую, як він одного разу несподівано вигукнув:

- Ви багато чого могли б навчити мою дочку! Вона тепер у такому віці, що батькова наука більш нічого не дає. їй тепер потрібна поряд жінка.

Пам'ятаю його сірі, мов сталь, енергійні очі.

Ґеорґ попивав грог із коньяком бурштинового кольору й звірявся мені в своїх справах. Як тільки я на нього зводила зір, він мимоволі заходжувався поправляти краватку. Мені подобався запах його «Half Crown». Мабуть, та розмова облегшувала йому душу, а мені було байдуже, про що говорити.

З тераси готелю виднів прекрасний захід сонця. Знявся тихий легіт, немовби пересилаючи нам з материка чиєсь вітання. Ґеорґ кивнув рукою на хмари й завів про погоду. Він розвернувся в плетеному кріслі, й воно зарипіло. Скупчення темних хмар на крайнебі віщувало негоду. Зненацька зі скель знялася чаїна зграя.

Ґеорґа Вебера знали на острові - він успадкував батькову фірму. Мабуть, його можна було назвати чоловіком впливовим. Я помітила це з того, як під час наших коротких прогулянок вітались із ним люди. Мені те імпонувало. Владність мене вабила, може, через те, що сама я зроду нічим не володіла. Я не мала влади навіть над власним тілом.

Небо рясно всіяли зорі. Ґеорґ показував мені сузір'я.

Часто розмова збивалася на його дружину Віолу.

Неважко було зрозуміти, що він досі кохає покійну, вона жила в його думках.

Ґеорґ сказав, що й тепер, прокидаючись посеред ночі, мацає ЇЇ половину ліжка і з жахом виявляє там холод і порожнечу.

- Інколи я забуваю, що її забрала смерть. Вона така жива в моїх снах, що мені часом просто страшно прокидатися.

Його обличчя від хвилювання нараз спохмурніло. Я розчулилася до сліз. Ех, якби-то по моїй смерті хтось отак за мною побивався!

- Не хочу й не можу нікого порівнювати з Віолою, - мовив він, зазирнувши мені у вічі якимось суворим поглядом. - Звісно, мені тяжко дивитися на доньку. Щодня вона все більше стає схожою на свою матір. Якась інтонація, якийсь порух нагадують мені Віолу замолоду, в ту пору, як я побачив її зоддалік і потай закохався, і

- Розкажи, - попросила я. - Я зрозумію. З того все в нас і почалося.

Я ввесь час відкладала свій від'їзд. Мені не хотілося, щоб літо закінчувалось.

Довіку не забуду його запаху. Через пахощі туалетної води й сигар пробивався слабенький, та однаково чутний дух свіжих оселедців. Ним ніколи не пахло його вбрання, шкіра й чуб. [20]

Я з'їздила додому по речі й по своїх хатніх собачок. Дозволу ні в кого не питалася. Все-таки я була в такому віці, що сама могла влаштовувати власні справи.

Ґеорґ запевняв мене, що не має нічого проти моїх собак. Мабуть, розумів, що мені потрібне якесь заняття. Вже кілька разів він обмовлявся про свою зайнятість і обов'язки на роботі й про те, що мені часто доведеться бувати вдома самій. Згодом звелів, щоб я повиганяла собак надвір. Певно, в них на острові не заведено було тримати собак у хаті.

Пригадую наш перший поцілунок. Він був якийсь невдалий. Звівши лице догори, я чекала на його вуста. Під моїм капелюхом лягла тінь. Ось я відчула його дихання, запах «Half Crown», а тоді, хвильку повагавшись, теплуватими, ледь вогкими вустами він торкнувся мого лоба.

Іноді з давнього Ґеорґового запасу я дістаю сигару. Тепер сигари вже не димлять, вони зробилися сухі й тріскучі, - як береш до рук, то кришаться. Та я одну з них запалюю і поволі скурюю, пригашуючи недопалок об улюблену Ґеорґову попільницю з морським мотивом. Блакитний дим «Суматри», що витає в кімнаті, пахне чоловіком.

Пауль не курить. Це й не пасує людям його типу. В нього надто жіночний рот. Сигара в його вустах мала б непристойний вигляд.

За звичаєм острова я вдягла чорну вінчальну сукню. Весілля було надто скромне, хіба що двоє церковних служок виконували роль свідків. Я ніколи не питала Ґеорґа, чи то бува не Корнелія так захотіла.

Пригадую, як ми сиділи в церкві на лаві й чекали. Двері до ризниці були прочинені. Крізь шпарину я бачила пастора, що, сплюнувши на долоні, пригладжував зачесаного назад чуба.

У церкві було непалено.

Після вінчання ми помаленьку спустилися до пристані, сіли на «Зенту» й попливли до острова. Море було сіре й блискуче. Я спиралася на Ґеорґа. Чайки літали при самій воді й жалібно квилили, очевидячки передчуваючи негоду. Тиск упав. Ґеорґ попросив, щоб я нагадала йому перевірити барометр. Свій погляд він спрямував удалину, аж до обрію.

Мої собаки, привезені вчасно, кинулися нам назустріч у передпокої. Вони скавчали, мололи хвостами й зацікавлено нас обнюхували.

Корнелії я спершу не помітила. Вона стояла нишком. Потім виступила з затінку, підійшла до мене й простягла руку. Я подала свою і відчула її м'який потиск. Дівчина була білява й ясноока. Молодюсінька. Як тільки я згадала слова Ґеорґа про те, що Корнелія - викапана мати, мене пойняли ревнощі. Коли ми зайшли до вітальні, де під вікном стояв круглий стіл, накритий кавою й тортом, я помітила, яка вона бліда. Видно, дівчині нелегко було приймати у вітчому домі мачуху.

Оліна тримала напоготові дзбаночок з вершками.

Ми посідали. Батько й дочка мимохіть обмінялись усмішками. Повне взаєморозуміння.

Чорна сукня була затісна мені в грудях.

Шлюбної ночі мені привидівся сон, ніби я в підвалі якогось будинку. Темінь - хоч в око стрель. Лише здалеку крізь заросле вікно просочується слабкий зеленкуватий відблиск. Я довго йшла коридором, минаючи кімнатку за кімнаткою. Двері були познімані. Стіни лисніли від спрости. На вогких смугастих шпалерах зеленів мох. Підлога, покошлатіла від густої плісняви, скидалася на м'яку білу траву.

Ґеорґ називав моє ім'я лише тоді, коли раптово і якось похапцем мене обіймав, - він мовби самохіть гаряче видихав: «Ракель!»

Я лежала у Віолиному ліжку. її тінь покоїлась на мені, наче вовняна ковдра. В кімнаті було темно. Ледь чутно цокотів кишеньковий годинник: Ґеорґ, не зачиняючи покришки, клав його на дзеркальній поверхні нічного [21] столика. Мене будило Ґеорґове хропіння. Іноді він перевертався набік і замовкав. Тоді мені здавалося, що він перестав дихати, та потім усе-таки глибоко зітхав і, задихаючись, роззявляв рота, мов рибина.

Шуміло море. Його зітхання змішувалося з диханням Ґеорґа,

У вазі, що стояла біля ліжка, я тримала смажений мигдаль або цукати, щоб сягати рукою й непомітно класти до рота. В години безсоння ті ласощі складали мені товариство.

Без фарфорових зубів - рівнесеньких, полірованих, білих - я, мабуть, скидаюся на стару бабу.

Пам'ятаю, як мене збудили сріблясті чайки. Вдосвіта вони зібрались на даху та й зчинили несамовитий лемент.

Ґеорґ схопивсь рано. Я прикинулася, ніби сплю, та він не дуже до мене й додивлявся. Мені не було чого вставати. Чому б знічев'я не повалятися в постелі?

Попервах Ґеорґ протестував, коли я пускала собак на ліжко, й- радив зачиняти двері. Однак йому так надокучило їхнє невтомне шкрябання, що він дозволив їм заходити в кімнату. Вони спали на моєму ліжку, у мене в ногах, у головах або біля рук. Я пригощала їх солодощами, всіх трьох: Мітсі, Мітса й Максима.

Тепер я маю лише Моллі.

З часом у мене з'явилася власна кімната. З неї кращий вид на пристань. Правду кажучи, я не думаю, що Ґеорґа то надто засмутило.

Сиджу коло вікна. Мені більш не видно Пауля. Він зник за рогом. Мабуть, разом зі своїми приятелями подався на ринок.

Пауль ніколи нікого не приводить додому, щоб познайомити зі мною. Либонь, у глибині душі знає, що їхнє товариство не для нього.

Дім був повен спогадів. Відколи Віола померла, тут нічого не змінилося.

її потворні плетені серветочки й досі лежали на кожній софі й на м'яких стільцях. Ґеорґ захоплювався тим страхіттям, і я не зважувалась їх поприбирати.

У довгому вузькому гардеробі поруч зі спальнею акуратними рядами висів Віолин одяг. Коли я розпаковувала свої валізи, Ґеорґа не було вдома і я не знала, що робити, тож запхнула Віолині черевики й ботики в картонну коробку, а пальта, сукні, блузки, спідниці та білизну поклала на купу, щоб Оліна винесла все це на горище.

В кутку гардероба стояла гарна різьблена скринька, саме такі скриньки брали в морське плавання. Може, то була весільна скриня? Я провела рукою по блискучому дереві. Ані порошинки. Повернула ключ і спробувала відчинити. Скринька не піддавалась, ніби її тримало щось ізсередини, а як відпустило, то віко вдарило мене в груди.

Скринька була порожня, хіба що при стінці на дні лежали дві одсирілі світлини. А ще чистенька чаїна пір'їнка й жмутик засушених квіток братків. Може, то згадка про якусь особливу прогулянку?

Одна світлина була з молодого Ґеорґа, друга - весільна. Я відразу ж поклала їх лицем донизу туди, де вони й лежали, зачинила скриньку й засунула ключа в кишеню сукні.

Як неприємно жувати штучними зубами! Я розмочую грудочку цукру в слабенькому чаї, і вона розтає на язиці. Солодощі мене заспокоюють. Моллі вмощується мені на живіт і вичікувально витріщає лагідні чорні очі. Я дозволяю їй лизати мої пальці.

Певна річ, я забрала собі на думку, нібито мої собаки для мене - мов діти. Діти. Перед одруженням ми з Ґеорґом це обговорювали. Він висловився [22] цілком ясно. Сказав, що застарий для того, аби слухати вереск немовлят. Мене теж не вабила думка заводити дитину. До того ж я була неабияка ледащиця. Це лише згодом змінилося, та було запізно. Я чула, як він каже Корнелії:

- Ракель любить своїх собак, мов дітей.

Десь у двадцять років я закохалась. Об'єктом мого безмовного обожнювання був естрадний скрипаль пан Арнольд. Він грав у готелі в Бад-Вальтерсдорфі.

Я страшенно соромилась кокетувати, бо не вміла того робити. Пам'ятаю, що видавався він мені небезпечним красенем. У манері його гри я вловлювала щось неймовірно звабливе. Моя приятелька була переконана, що «очима він затягує до спальні» й має хтиві вуста. З якоїсь нагоди він підійшов до нашого столу й заграв. Товариство наполовину було потішене, наполовину обурене. Через свою погану німецьку вимову я насилу зважилася йому подякувати.

Коли я пашіла рум'янцем, шрам на шкірі білів, мов шворочка.

Одного ранку я побачила, як пан Арнольд виходить з кімнати в нашому коридорі.

Пані, що мешкала в тій кімнаті, мала пофарбоване хною волосся й макіяж. Зазвичай називала себе актрисою. Як на мене, в неї був претензійний вигляд. Зате моє товариство вважало її хоч і надто самовпевненою, але красунею.

Першого нашого подружнього літа ми з Ґеорґом побачили дерево, на якому від спеки пожухло листя.

- Символ виснажливої пристрасти, - пожартував Ґеорґ.

Часом, коли він просиджував над своїми паперами в конторі, я віддавалася безмежній самоті. Мені легшало, як його не було вдома, тоді я наче дихала вільніше. Будинок мовби належав лише мені. А коли він водночас був удома й не був, мені ставало просто нестерпно. Я чекала, поки він вийде зі своєї кімнати, а тоді - що робитиме, коли зрештою вийде, - я і самій собі не могла б того оповісти. Що то було за чекання! Я не мала сил жити без чиєїсь енергії. Чисто якийсь вампір, Що потребує крови іншого!

Самотність вампіра.

Я опустилася до того, що підглядала в замкову шпарину Ґеорґової контори. Дивилася, як він сидить у кріслі, гортаючи папери, щось нотує й чухає бороду. Сигару він завжди тримав у правому куті рота. Інколи позирав у вікно, що виходило на пристань, але ніщо ні на мить не привертало його уваги. Ґеорґ посіпував підтяжки і, здавалося, ні в кому не відчував потреби. Безперечно, він був сам собі пан.

Тутешніх жінок я вважала надто суворими. Вони дивилися на світ тупими застиглими очима. Були тверді, мов камінь. Зі своїми дітлахами, що галасували як ті мавпенята, говорили голосно й грубо. Мабуть, у цих жінок було обмаль радощів. їхні чоловіки або рибалили в морі, або гарували в каменоломні Гольмена.

Усе живе там просякло холодом, сирістю й рибним смородом.

Ґеорґ пильнував, аби ми щонеділі відвідували церкву. З-під, чорних хустин на нас витріщалися жінки. Я їх боялась. Очі, всюди очі. їхні чоловіки й сини з неймовірно м'язистими руками занепокоєно совалися на лавах.

Здається, Ґеорґа Вебера вони шанували, він був чоловік поважний, хоча навряд чи його любили. їхні колючі погляди мене лякали. Я ніби бачила в тих очах обурення.

З їхніх розтоптаних черевиків тхнуло нечистими шкарпетками.

Після врочистої меси одна пані спитала, чи не хотіла б я піти з ними гуртом повишивати. Гадаю, то була данина ввічливости. Я відповіла, що не полюбляю рукоділля. Мабуть, це прозвучало зарозуміло, мені здалося, та пані підібгала губи. Але що б я там робила? Навіщо мені прикидатися такою, як вони? [23]

Потім ми з Ґеорґом засперечалися. Він мені дорікав. Йому йшлося про те, щоб я справила добре враження на острів'ян. Я стояла на тому, як важливо дотримувати певної відстані, Ґеорґ же не волів ризикувати своїм авторитетом. Напевно, він не так мене зрозумів. На деякі речі в нього були трохи обмежені погляди.

Пригадую, як Ґеорґ тримав великого пальця на лезі ножа, коли їв з повної тарілки.

Він був вихований в атмосфері суворої дисципліни. Його девізом було: «Не гаяти жодної миті». Я зроду не працювала, як інші, й то не лише через каліцтво. Просто ніколи не змушувала себе до нудного чи безглуздого заняття. Ґеорг зневажав у мені бездіяльну ледацюгу, та, мабуть, складав за те провину на мою криву ногу.

Часом я схильна була визнати його слушність. Власне, яка з мене користь? Я ж нічого не вмію.

У цих краях від сирого пронизливого вітру, що подовгу дме з моря, майже ввесь час боліла нога, особливо восени. Ніколи не бувало по-справжньому сухо. Постійно доводилося мити вікно, бо на нього осідала сіль і масний бруд, нанесений вітром. А ще вітер псував метал, який брався зеленню та іржею.

Восени я згадувала плодовий садок на батьківському хуторі, соковиті й солодкі сині сливи з холодними шкірками.

Пам'ятаю Пауля дитиною. Він був лякливий, як заєць. Боявся собак. Мене це просто бісило. Хіба можна боятися хатніх собачок? Я зачиняла його разом із ними, щоб він звикав, та Пауль плакав, верещав і бився в двері. Звісно, собаки тривожились і скавуліли. Не знаю, чи то Пауль, чи котрась із собак без угаву шкреблися в двері. Шкрябанина мене дратувала. Я накривала голову подушкою, аби її не чути.

Сиджу біля вікна. Іноді за дверима мені вчуваються сторожкі Олінині кроки. Пам'ятаю, як вона вагалася - стукати чи не стукати, і все ж стукати їй доводилося, бо я кликала її, калатаючи в дзвоник.

Мені було байдужки, що вона не любить мене, либонь, боялася.

Мабуть, їй не подобалися запахи в моїй кімнаті. Тут вона дихала ротом. Було задушно, як у теплиці.

Бувало, викликаючи Оліну, я лежала під простирадлом гола. Вона не могла того бачити, та, може, здогадувалась. Бо чого б то я натягала ковдру аж до підборіддя?

Собаки вовтузилися в постільній білизні, що пахла мускусом.

Пригадую, як я тішилася тим, що місячної ночі робила руками фігурки, й вони тінню відбивалися на стіні. Безсоння може довести людину до божевілля.

При блідому місячному світлі море видається багатозначним.

Небо низьке, замуроване брущаткою.

Оте дурненьке руде дівча, з яким потайки стрічається Пауль, по моїй смерті не буде нишпорити в моїх прикрасах. Я їх краще знищу.

Холодно. Невже ця зима ніколи не закінчиться?

Пригадую, коли біля пристані замерзала широка смуга води, людям доводилося прорубувати для човнів дорогу й вервечкою тягти їх у відкрите море. І тут і там по кризі бігали хлопчаки, гралися і свердлили ополонки. Пауль сидів у мене на колінах і дивився на них крізь крижані троянди мого вікна.

Пам'ятаю, я постійно мерзла й просила Оліну краще напалювати кахляну грубу. На її думку, я була розпещена. Вона вносила мені глечик гарячої води. Від спрости постільної білизни боліли суглоби. По хаті гуляли протяги. Здавалося, хвора нога ніколи не зігріється, наче їй не вистачало крови. На дотик вона була, як у мерця: холодна й закоцюбла. [24]

Коли змінювався вітер, починалась відлига. Крига скресала за одну ніч.

Сягнувши тієї життєвої риски, коли пройдений шлях уже стає довший за той, що лишається попереду, людина мусить жити далі. Я не маю майбутнього. Дні мене з'їли. Я маю спогади, але вони лише тіні того, що колись було. Уламки.

Я жила в світі тіней, за шибкою, схована для справжнього світу, мов яке страмовисько.

Час міг би зупинитися. Небо безмежне. В моря свій колір.

Я ніколи нічого не планувала, не мала потайної карти чи компаса, аби прямувати за ними. Мені випала нагода, і я повірила, нібито заповідається початок нового, ліпшого життя.

Я казала собі так: обери одну з двох доріг і прямуй собі далі.

Ґеорґ. Мені хотілося, щоб він був моїм ліком. Безпечність, що він випромінював, завела мене в оману, бо то була всього лише самовдоволена байдужість. Я не мала сил її порушити.

Коли б не була впевнена, що Ґеорґ справді перебуває в якійсь нестямі й несилий чинити інакше, то подумала б, що він затіяв зі мною сумнівну гру. Пропонував же мені хатній затишок і надійні обійми там, де є лише дім і чоловік, якого ніколи не буває вдома!

Мабуть, мені самій забаглося тієї омани. Якби я першого ж літа перевірила його слова, то все-таки визнала б, що він чесний. На що я нарікаю? Хіба я перша жінка, що марно повірила в свої сили змінити чоловіка?

Не пригадую, коли я облишила спробу домогтися його кохання. Не пригадую, коли припинила свої патетичні, нічні відвідини.

Морок і зима.

- Ти не спиш, Ґеоргу?

Якась непевна жага.

Мені страшно дивитися на себе в люстро. Я розпорядилася, щоб його з моєї кімнати забрали. З того відображення, змарнілих вуст та бляклих очей без вій неможливо мене уявити. На обличчі цілковитий смуток. Не знаю, куди поділась та, що колись була мною.

Шрам і досі як свіжий.

Моє тіло так давно стало моїм ворогом, що я не пам'ятаю геть нічого. Не пам'ятаю, як то воно стрибати. Що тоді відчуває тіло?

Звідки інші черпають свої сили? Питаю себе, як вони можуть жити таким нікчемним примарним життям? Як їм щастить надавати сенсу своїм щоденним безглуздим клопотам? Уся та виснажлива робота спрямована лише на те, щоб ще бодай день подихати. Той незбагненний інстинкт змушує людину жити далі.

На цьому острові, де нічого не змінюється, де все зберігає той самий зовнішній вигляд, життя просто жахливе.

Якби ж то я мала терпець до рукоділля, а потім, по тяжких трудах, могла спочивати! Голод також притлумлює безглузді наміри: відповідь на всі запитання зветься ситістю. Я завжди жила в ситості. Фіранки, зібрані м'якими складками, затуляють холодні, сльотаві дні. І все ж я відчуваю цю гнітючу тривогу. Horror vacui. Атож, я мала вдосталь часу на всілякі такі роздуми. На вічні муки народження.

Моллі, моя остання собачка, спить у мене на колінах важким, безгучним сном. Напевно, я схожа на своїх хатніх собачок: злучена й ні на що не придатна самка.

Пригадую вибухи, що долинали з каменоломні Гольмена.

Оліна віддавна служила в Ґеорґовій родині. Одружившись, Ґеорґ забрав її з батьківського дому до свого. Вона старалася бути Корнелії доброю вихователькою, обожнювала Віолу й по-материнськи доглядала її в дні недуги. [25]

Пам'ятаю її холодний, оцінюючий погляд. За першої нашої зустрічі вона потисла мені руку й зробила реверанс, - такий собі вияв чемности, хоч ми обидві тому опиралися.

Мені здалося, що в неї рабська натура.

Ще до того, як я сюди приїхала, Оліна ремствувала на мене. Казала Георґові, що мої собаки завдаватимуть усім клопоту. Звичайно, то був лише привід. їй не хотілось у домі нової господині.

Мене дивувало, що Ґеорґ допускає ремствування, а він виправдовувався тим, що вважає Оліну за члена родини. Вона завжди в них жила. Ґеорґ понад усе хотів, щоб ми з нею поладнали. Ще й підкреслив* що в них на острові грань між панами та прислугою ніколи не була вельми різкою. Нічого дивного, тут одвіку не водилися справжні пани. У першому чи другому поколінні всі вони були неосвічені й убогі.

Ґеорґ мав серед острів'ян авторитет, та водночас побоювався, щоб його не вважали кращим за інших. Смиренність перед земляками означала для нього певну доброчесність. Він остерігався будь-якого поговору.

Його родина перебувала в свояцтві з багатьма іншими родинами. Ґеорґ не хотів стати посміховиськом. Волів, щоб його дружина підносила його становище, й водночас осмикував мене, стурбований тим,- чи моя зарозуміла поведінка когось не образить.

Мені зроду навіть на думку не спадало розбивати той мур, яким оточили себе тутешні люди. Я не шукала товариства.

Кокетування, властиве молоденьким дівчатам, чаїться в очах будь-якої жінки, його дуже легко розгадати, та все-таки воно справляє враження на чоловіків. Жінки сподіваються домогтись влади над чоловіками, достоту як я колись - над Ґеоргом, бо вважала себе досить молодою й непоганою. Овва, які то все дурниці.

Пам'ятаю Олінине біляве довге волосся. Воно було сплетене в косу й тугим вузлом лежало на маківці.

Я просила Ґеорга, щоб він звільнив Оліну, бо підсвідомо її незлюбила. Мені вона здавалася застарою для хатньої роботи. Тинялася по кімнатах, мов сонна муха. Постійно витирала руки об запаску. її очі нагадували мені тих нічних птахів, що вдень стають незрячими.

- Як на мене, Оліна чудово справляється зі своїми обов'язками, - заперечив Ґеорґ. Він відтяг пальцем комір сорочки, щоб вільніше дихнути. - До того ж лише вона знає, як мені догодити. Знадобиться дуже багато часу й сил, щоб виховати когось нового. Такої самої вже не буде.

Я постукала в двері Ґеоргового кабінету. Спершу почулося його зітхання, а потім голос: «Зайдіть!» Я знала, що заважаю. Він не терпів, коли йому перебивали в роботі.

Я зайшла й поцілувала його в бородату щоку. Він над силу всміхнувся. Сидів без піджака. В кімнаті було накурено.

- Що тобі, люба?

Його руки машинально перебували в русі. Перо шкрябало по аркуші паперу.

- Та нічого. Просто закортіло тебе побачити. Ти вже засидівся, ґлянь, як тут накурено! Може, вийдеш провітритися?

- Боюсь, що не маю часу.

Я провела долонею по поверхні письмового столу, скачала кульку з недопалку сигарети.

- Мені так тривожно на душі, якось прикро. Хтозна й чого.

- Люба, то через погоду, тобі нічого тривожитися.

Нараз він підвівся, підійшов до барометра й постукав по ньому, подивився на мене.

- ґлянь сама, стрілка барометра впала. Тобі так кепсько через той низький тиск, розумієш?

Він став поруч і кивнув рукою у вікно.

- Бачиш, як низько літають птахи? Аж дивно, що так низько... - мовив у задумі Ґеорґ. [26]

Він заламав пальці до хрускоту. Говорив зі мною, ніби з дитинкою, яка труситься в лихоманці і яку треба втішати й умовляти, аби лягла до ліжка. Та моя стривоженість не потребувала вкоськування. Навпаки, я вся була на нервах, і не дивно, що така дражлива й неспокійна, наче сама не при собі.

- Ну-ну, серденько. - Ґеорґ поплескав мене по щоці. - Дозволь мені, будь ласка, трішки попрацювати. Ось побачиш, до полудня тобі покращає. Заспокойся.

За звичкою я потім розклала пасьянс. Дарма, вдасться він чи ні.

Ґеорґ замовляв для мене книжки. їх запаковували в книгарні Гумберта й «Зентою» доправляли на острів. Більшість тих книжок так і лишалася з нерозрізаними сторінками. Я не любила читати. Читання доводило мене до нестями. Я не воліла сушити собі голову зайвими думками. Книги хвилювали, збуджували й спонукали до марних мрій. Змушували прагнути чогось далекого чи тужити за батьківською домівкою. Не знаю.

Зрештою, я розважлива людина, вмію відмовлятись од задумів, які годі здійснити. Я не впадаю в мрії, коли знаю, що вони нічого не змінять.

Мені здається, я схибила, відтрутивши од себе Оліну. Просто помилилася. Згодом я потребувала її підтримки, та неймовірно принизливою видавалась ідея взаємности. Мене дратував щонайменший Олінин рух. Здавалося, ніби від неї тхне згірклим маслом.

Межи мною та Ґеорґом стіною лежала тінь Віоли. Мене дратувала згадка про те, з яким розумінням я поставилася була до нього попервах. Його розпука здавалась прекрасною, вона його ушляхетнювала. Тоді мені й на думку не спадало, що настане день і я ревнуватиму, ба навіть ненавидітиму небіжку.

Коли Ґеорґ часом вибирався на материк, я знала, що відвідає її могилу. Авжеж, спершу він відверто мені про це розповідав. Мабуть, просиджував там добру годину й говорив з нею так, ніби з живою. Ґеорґ доглядав ту могилу, сам садив квіти й щоосени та щовесни її прикрашав. Я бачила це на власні очі.

Я відчувала той день, коли його тягло туди, в повітрі витала туга. Якесь благоговіння і його принишкле очікування. Схиляння перед ідолом пам'яти.

Коли він повертався, я його уникала. Мені не хотілося, щоб на мене впала бодай порошинка могильної землі.

Я не ходила на відправи з нагоди роковин її смерти. Ніхто не питав моїх пояснень. Мене туди просто не запрошували. її могилу прибрали так, наче там була його наречена. Гидко було дивитися на таке обожнювання смерти.

Увесь наш дім був одухотворений Віолою, на нім лежав знак її смаків та любови до порядку. Вона належала до тих жінок, яким пощастило створити те, що називається домашнім вогнищем. За всі ці роки я так і не змогла її витіснити. Мертва щоразу перемагала живу.

О, Ґеорґ страшенно помилився, одружившись зі мною. Він не відав, що робить. Усе-таки звик жити без жінки, то навіщо ж тоді було починати зав-друге? Довіку не збагну, що саме підштовхнуло його до мене. Може, останнє випробування занепалих чоловічих сил?

Я не можу йому пробачити.

Ґеорґові манери, доторки його пальців, його слова біля моєї шиї... Я знала, що все це для нього не нове. Він послуговувався тими самими словами, тими самими манерами хтозна-скільки разів і раніше. Мені дісталося його вживане кохання й уживані рухи.

Він намагався повторити те, що не надається до повтору. Або ж обрав для спроби не ту жінку. Я хотіла мати дуже багато, куди більше, ніж він хотів мені дати. Більше, ніж міг дати. Невже думав, що я не варта свого кохання?

Бачити мене, торкатись, але тримати в пам'ятку Віолу. То, мабуть, водночас і боляче, й солодко. Солодко, бо ж він знав їй ціну. Вона була єдина, незамінна. Коштовний скарб. Вона застувала мені світ. [27]

Згадую Пауля малим. Я лежала, прислухаючись до його дихання. Мене брав острах, що він раптом перестане дихати. Серце стискалося від жаху. Я вдихала життя в його рот.

У нижній шухляді Ґеорґового письмового столу я знайшла потаємне листування їхньої з Віолою молодости. Вони листувалися тоді, як Ґеорґ ходив у плавання.

Віолині листи були милі та ніжні. Ні теплі, ні холодні. Почерк виказував жінку з нахилом до плекання квітів та рукоділля. Ґеорґові листи мене вразили. Вони пашіли внутрішнім жаром. Відчувалося, як рядками перекочується прихований тиск. На папері нуртували чорні, розкарякуваті літери. Все те наводило на думку про пристрасну вдачу. Ґеорґа я в тих листах не впізнавала. Словом, мені нестерпно було уявляти його дужим, молодим, тремтячим од жаги.

Чим же таким володіла Віола, чого не мала я? Що саме в ній збуджувало й живило його жагу?

Хтось колись сказав мені, що чоловік шукає в жінці материнські обійми. Як той воїн - спочинок. Я мимоволі міркувала про те безліч разів. Виходить, найпростіше мені неймовірно важко робити? Хіба я могла бути комусь обіймами, якщо не здатна прихистити навіть саму себе? Еге, міркуй не міркуй, дідька лисого наміркуєш.

Ніч. Ґеорґ сопе. Я нишком скралася до його спальні. Закортіло побачити людське обличчя.

Віолина половина ліжка була заслана. Його рука лежала поверх гладенького покривала. Піднявши ту руку, я вклалася поруч. Він трохи пробуркався. Поночі я не могла розгледіти його лиця.

- Це ти? Що сталося? - спросоння прошепотів він.

Я приклала палець до його вологих вуст. Узяла його руку й поклала собі на праву грудь. Мовби втішаючи мене, він її погладив. Я присунулася до нього впритул.

- Мені так самотньо. Обійми мене.

Він обійняв мене й здавив плечі. Такий собі поблажливий порух. Від чого це він хотів мене застерегти? Від мене самої? Я щільніше притислася до нього, моє тіло саме собою засовалося, венериним пагорбом я налягла йому на стегно.

- Та ж ну, серденько, та ж ну, - пошепки заспокоював він мене.

Він дозволяв мені все що завгодно, а сам навіть не намагався відповісти на мій запал. Я притискалась до нього, він гладив мені коси. Непевний, збудливий спротив. Я сховала обличчя в його шорсткій бороді. З його рота дихнуло сном.

Ми були мов двоє поранених. Найменший порух одного завдавав страждань другому.

Тоді він попросив, щоб я повернулася до себе.

- Нам обом треба спати.

Мене зустріли собаки. Вони облизували мені пальці рук і ніг. Вода біля пристані під моїм вікном була чорна, як ніч, і спокійна.

Краще б мені дісталися крихти його нерішучосте, аніж зовсім нічого.

Спершу я боялась: а що як він простогне її ім'я в мене біля вуха, сховавши там свою сиву голову, аби не дивитись на мене? Згодом я того жадала. Мені хотілося, щоб замість мене він уявляв поруч у ліжку Віолу - її шепіт, її пахощі , і коли б я лягла до нього, він би знов спалахнув бажанням.

У дитинстві я була відчаюга й шелихвістка. Швидко навчилася їздити верхи. Раз, міцно тримаючись ногами, пустила повід. Кінь одразу ж кинувся навскач. Певна річ, я звалилась додолу, вдарившись коліньми та ліктями. Пам'ятаю, як позбігались доги й здоровенними, жорсткими язиками злизували кров з моїх кощавих литок. [28]

У мене виникла звичка всідатися перед люстром і порівнювати себе з Віолою. Я тримала біля свого обличчя її пожовклу світлину. Мені здавалось, Віола не має ознак яскравої індивідуальности. Скандинавський тип жінки. Ну, чудові ясні очі кольору морської хвилі. М'яке підборіддя, геть не схоже на моє. Я торкнулася свого шраму. Таж видно як Божий день, що Віола належала до категорії жінок, за якими впадають чоловіки. Хоч-не-хоч, а я збагнула, чому такий чоловік, як Ґеорґ, закохався в неї по вуха.

Холодна й невдоволена, я лягала в ліжко, навіть подумки не нарікаючи на безмовний голод тіла. Звісно, я щоразу програвала, даючи волю своїм почуттям. «Голод» і байдужість вели між собою нещадну боротьбу, щоб позбутися пристрасти.

Ґеорґ спав поряд із Віолиною тінню.

У моєму ліжку збиралися собаки. Мені змалку добре знайомий запах собак і їхні стурбовані мордочки. Як приємно пригощати їх із рук тим, що вони хочуть: солодощами! Ми ділилися карамелями, правда, кислі їм не смакували, певно, в них від кислого псуються зуби.

Пригадую, як малий Пауль був наївся мила, його схопив жар, і він не пішов до школи. Сидячи біля нього, я цілий день гамувала той жар. Потім лягла поруч і грілася.

Пам'ятаю, попервах побоювалась Корнелії. Мені нестерпно було її бачити. В тому дитинному відкритому обличчі мені ввижалася Віола. В Корнелії була свіжа, порожевіла на вітрі шкіра. Я їй заздрила. Ні з того ні з сього вона могла спаленіти. Попри зелену юність за пазухою в неї погойдувалися розкішні, повні перса, стегна були теж як у зрілої жінки.

«Ну й тіло! Мов у породіллі!» - зі злістю думала я.

Крадькома я розглядала її за обіднім столом. Дівчинка майже завжди їла з неабияким апетитом. Виделку тримала в правій руці. Я поцікавилась, хто її такого навчив, і вона зашарілася. Щоки зайнялись рум'янцем.

Ґеорґ поводився за столом звичайно, хіба що накидався на їжу з якоюсь нервовою жадобою. Начебто хтось будь-якої миті міг вихопити тарілку в нього з-під носа. Він не говорив і не підводив очей.

Ніколи мені не ліз у горлянку приготований обід. Солоного я не зносила. Від риб'ячого духу просто кородилась. Надто від запаху скумбрії, хоча Ґеорг вимагав, щоб вона з обіднього столу не вибувала. «Ти сам уже, як рибина», - піддрочувала я його. До риби ж не торкалася й пальцем.

Я не могла змиритися з тим, що Оліна обідала разом з нами. То нікуди не годилося. Вона сиділа на стільці поодаль нас, низько схилившися над тарілкою. Мовчки собі комеляла беззубим ротом і зиркала по боках, ніби щось украла. Коли вона сиділа з нами за столом, їжа мені ставала кісткою в горлі.

Згодом до моєї горішньої кімнати приносили тацю. Це вже стало традицією.

Хтозна, чим була моя кімната - в'язницею чи сховком.

Здається, є птах (забула, як він зветься), що мостить своє гніздо посеред моря.

Я почала не з того кінця - сторонилася всіх і нікому не довіряла. Проте Корнелія була самотня. Може, й вона відчувала в мені потребу? Я поклала собі заприятелювати з нею. Діяла обачно.

Почала з того, що пополудні стала спускатися в бібліотеку, й це здавалось цілком природним. На моє прохання Оліна затоплювала там камін. Рукодільниця з мене була ніяка, тож я брала до рук якусь книжку й сиділа навпроти вогню, гріючи недужу ногу. Ступні клала на красиву подушку, що лежала на ослінчику. Собаки гасали по кімнаті.

Цікаво, скільки часу сплине, перш ніж Корнелія складе мені товариство. [29]

Згадую Пауля малим. Якось я пішла була по нього в підвал. Він щось ховав за спиною.

- Що там у тебе? Ану покажи! - звеліла я.

Він показав скляну банку. Назбиравши стоніжок і павуків, хлопчик скидав їх у банку й закрив її дірявою кришкою, щоб не задихнулися.

Пригадую те перше літо, коли Ґеорґ повіз мене своєю шлюпкою до Ейдерна. З усією дбайливістю допоміг улаштуватись на передньому сидінні. Я немов прикрашувала штевень. Ґеорґ назвав мене оздобою своєї шлюпки.

Я опустила у воду руку й відчула, як море напружено чинить опір і розсипається позад мене бризками. День був безвітряний. Солона вода прискала мені в лице, та я не мерзла. Ґеорґ сидів на веслах, у його очах вигравало сонце.

Він віз мене до наглядача маяка у Вале. Відтоді я більш ніколи там не бувала.

Зі свого вікна мені видно промінь маяка, - він нашпорить по темній воді. .

Мені обтяжливо було переходити гори, та Ґеорґ підтримував під руку, вказуючи, куди ступати. Я так хотіла, щоб він мене поніс. Пригадую, ми бачили заячі сліди, а трохи перегодом і самих зайців - цибатих, сірих і худих. Вони гасали по скелях. Ґеорґ сказав, що колись ті зайці перебралися сюди з материка кригою.

Я зірвала кілька фіалок, що росли у зворах, але вони швидко зів'яли.

Ще пам'ятаю купу каміння.

Наглядач маяка запросив нас на обід. Подавали битки з морської птиці, в яких чулася сіль, вони трохи відгонили тюленячим жиром. Я була в захваті. Яка екзотика! Засмаглі обличчя господарів ніби хто пообтягував лискучою шкірою, щелепи аж блищали. Загартовані й мужні обличчя. Ґеорґ стискував під столом мою руку й не зводив з мене веселого погляду.

Дорогою назад ми помітили на воді сірі плями. То з суші налетіли комарині хмари.

У моїй голові лунала музика того першого ясного літа.

Якось мені наснилося Вале. В тому сні я сама мусила пливти в зворот. Знала, що не зможу. Спотикаючись на скелях, волочила за собою ногу. Стукала в хатини, та ніхто не відчиняв. Мабуть, нікого не було вдома, ґен переді мною постав острів. Здавалося, будинки деруться один на один, так само одне за одного чіпляються й закоцюблі люди. З димарів валує дим. Я нікого там не знала. То була чужа домівка.

Пригадую силу-силенну потопельників і дохлих медуз біля пристані наприкінці літа.

Вечірня зоря.

Несподівані присмерки пізнього літа.

Інколи мені хочеться, щоб ми з Паулем померли разом. Якби ж то мені забрати його з собою. Я люблю Пауля з якоюсь майже забобонною силою. Однак не хочу, щоб він лишився жити після мене. Хіба любов за своєю суттю не егоїстична?

Ніщо не перешкодить мені стати на заваді його одруженню з рудою дівулею, їхні діти не зноситимуть сонця.

Іноді мені спадає на думку, що на мою безмежну любов він мав би відповісти взаємністю.

Корнелія любила море. А що хіба. Дівчина була немов справжня рибальчиха. Плавала з батьком ставити сіті. Вони мали свої місця, про які ніхто, крім них двох, не знав. Я так і не второпала, навіщо Ґеорґові, експортерові риби, самому тягати сіті. Невже нам риби не вистачало?

Сидячи під повіткою, він латав неводи достоту, як старий рибалка. Від нього йшов дух водоростей та риби. [30]

Улітку руки й обличчя Корнелії набирали кольору міді. Як на мене, так і мало бути. Вона, мов ящірка, обожнювала сонце.

О, Корнелія любила себе з якоюсь зворушливою, наївною ніжністю. Коли впевнювалася, що ніхто її не бачить, то пестила сама себе так, як ото коханець свою першу коханку.

Я не могла відвести од неї очей. Дивилась, як вона сидить у шлюпці й вичерпує воду. Рукави простенької одежини закасані. Чільним боком долоні витирає лоба. Прибирає вбік пасемце. Потай сама до себе всміхається.

Я відчинила вікно. Вона того не помітила. Я боялася, що котрась із собак випаде з вікна, й знов його зачинила. Раптом від з'їдених цукерок мені засмоктало під ложечкою.

Я почувала до літа неприязнь так само, як водорості почувають зненависть до палючого сонця.

Малим Пауль спав зі мною в одному ліжку й шукав мою грудь. А знайшовши, прокидався й плакав. Ревів аж захлинався. Випручувався з моїх рук, сповзав додолу, спускався сходами. Блукав просторим, темним будинком. Шукав когось. Навіть не відаючи, кого шукає.

Я не знала, як утихомирити його сльози. Такими ночами ним піклувалась Оліна. Я боялась, що від його криків мені урветься терпець. Боялася завдати йому ще більших прикрощів.

Оліна не любила мені прислужувати. її попередня господиня ніколи не просила дріб'язкової допомоги, була невибаглива Й звикла сама собі давати раду.

Я потішалася, прохаючи Оліну про дрібні, незначні послуги, й ніколи не загадувала їй кількох справ заразом. Вряди-годи викликала її дзвоником і нагадувала.

Оліна не звикла, щоб з нею поводилися, ніби з простою служкою, а мені хотілось, аби вона знала своє місце. Коли веліла їй що-небудь зробити, її щоки від обурення займалися вогнем. Для мене то була крихта насолоди, атож, насолоди.

Одного дня я мимохіть почула, як Ґеорґ з Оліною розмовляють у його конторі. Мені здалося, що я маю повне право послухати. Я нагнулася й зазирнула в замкову шпарку. Похнюпивши голову, Оліна стояла перед Ґеорґовим столом. Я приклала вухо до дверей.

- Відтоді, як у домі з'явилась пані, мені став світ немилий. Вибач, що таке кажу, але їй і сам дідько не догодить. Хоч би що я зробила, все не так.

- Оліно, ти ж знаєш: ми одна родина. Мені дуже хочеться, щоб ми ладнали.

Я постукала в двері. Зненацька запала тиша. Я зайшла. Глянула на Оліну, на Ґеорґа, тоді знов - на Оліну. Обоє уникали мого погляду.

- Чи можна мені дещо дізнатися? - спитала я.

- Що с-саме? - затинаючись, відповів Ґеорґ.

- Чого Оліна незадоволена своєю службою в нас? - Я обернулася просто до неї.

Вона не відповіла. Навкруг її вуст я вгледіла гримасу глуму. Ґеорґ запобігливо махнув рукою.

- Ну-ну, не сварімося.

- Хіба я щось не те спитала?

- Я лише хотів нагадати, аби ми думали, що кажемо. Я мусила сісти.

- Тобі допомогти? - спитав Ґеорґ.

Я роздратовано відтрутила його руку, кивнувши Оліні головою:

- Оліно, можеш собі йти. Вона зникла, мов тінь.

- Любонько, Оліна нам потрібна. Не будь із нею така жорстока, - мовив Ґеорґ, коли ми лишилися самі. - Нам треба бути розважливими, еге ж?

Як це все мене стомило. [31]

Я кивнула головою, важко підвелася, повернулась до нього спиною і вийшла.

На сходах зустріла Корнелію.

- Тітонько, вам допомогти? - привітно спитала вона.

її обличчя було по-дитячому добродушне. Я різко похитала головою.

- Зайди до тата, - крізь зуби процідила я й тицьнула ціпком на двері. - Кому-кому, а йому зараз твоя допомога знадобиться.

Вона ніби образилася й збентежилась. Я пропхалася повз неї й, спираючись на поруччя, стала долати сходинку за сходинкою.

Пам'ятаю, як я докульгала до кімнати й, занепокоєна, мов собака, вийшла з неї ще до того, як почула грім. На негоду мою ногу кидало в дрож.

А тоді я на покривалі розклала пасьянс. Мене відразу пойняло передчуття, що він не вдасться.

Пригадую Пауля, моє золотце, малим. Коли я не могла заснути, то просила, щоб він масажував мені хвору ногу. Шкіра на його долоньках була неймовірно ніжна й приємна. Від тепла його рук моя закоцюбла нога мовби розтавала.

Зринає згадка з дитинства: лежу горілиць на пшеничному полі, схована від світу. Десь оддалік мукають корови. То був безпечний звук. Я бачила саме небо. Наді мною ледь погойдувалося стигле колосся. Я ще багато чого не знала, як то й належить дитині. Існувала сама в собі. Тієї миті ніхто мені не був потрібен. Ніхто й ніщо.

Дивно, як то можна потрапити в залежність від іншої людини. Власне, до зустрічі з Ґеорґом ніхто мені не був потрібен. Я обходилася й так. Вродливі чоловіки мені більш не подобались. Таких жевжиків, як пан Арнольд, я вмить розкушувала. Але чоловіча врода підкупляла. Тож випадок звів мене з солідним, практичним, направду мудрим чоловіком.

То була майже несвідома закоханість, що мала ознаки шлюбу за розрахунком. Я стомилась піклуватися собою сама й дозволила Ґеорґові взяти відповідальність на себе.

Як зараз бачу чоловіка, повернутого до мене спиною.

У пам'ятку перша осінь. За ніч літа не стало. Острів змінив подобу. Скинув маску. Несподівано налетіла осіння буря.

Стражденний острів здавався мені колонією прокази, цілком відмежованим від справжнього світу. А тут ще й західний вітер гнав понад островом туман. Гучномовець у тумані аж ревів.

На фарватері були міни, ми не могли вирушити в жодну мандрівку. Ґеорґ сидів удома, крамниці не працювали. Човни не виходили в море.

Стоноги виповзали з мокрих шпарин.

Мене тут ніхто ніколи не поважав. Я те усвідомлювала, бо знала, як до мене ставляться і що балакають. Прозивають липовою панією. Я не працюю й не дотримую благочестя. Отож вони й приліпили до мене ту кличку.

Пригадую, як я вперше відвідала крамницю. Там біля прилавку купчилися жінки. Вони зміряли мене від голови до п'ят пронизливими поглядами. Деякі за моєю спиною хихотіли.

- Чуєш, як пахне лаванда? - шепотілись вони.

Ті самовпевнені, суворі жінки не ставили до мене надто високих вимог, їх дивувало Ґеорґове одруження. Вважали, що він мав би знайти собі кращу, справжню дружину. А я навіть не народила йому дитини. Хіба вони знали, що він її не хоче?

По обіді, відклавши ціпка вбік, я сідала в бібліотеці перед каміном. Мітса вовтузилась у мене на колінах і намагалася лизнути в лице. [32]

Я відчувала, що вітер поміняється.

Вряди-годи до Корнелії забігала приятелька Аліса - безвинна непоказна дівчина. Бувало, лишалась і на обід. Якщо не помиляюся, її батько був комерсант.

Сидячи перед каміном, я слухала, як дівчата перешіптуються в кутку канапи. Повернувши голову, я подивилася на них. Рука Корнелії лежала на Алісиних плечах. Вони тряслися від ледве стримуваного сміху. Нараз мені сяйнула думка: а що як нам зіграти в канасту?*

[* Канаста - різновид гри в карти.]

Вони відповіли, що не вміють. Я здивувалася:

- Як же це так?

- Ми не повинні грати в карти... - буркнула Корнелія.

- Це Оліна тобі такого набалакала? - чмихнула я і відразу ж гукнула Ґеорґа.

Він зайшов до нас у бібліотеку.

- Це правда, що дівчаткам не дозволяють грати в карти?

- Та що тобі сказати, мабуть, це не заборонено, проте...

- Чим же така небезпечна гра в канасту? Таж вихованим дівчаткам годиться її вміти. Ану, Ґеоргу, сядьмо за стіл і я розкажу дівчаткам правила гри.

Ґеорґ збентежено відповів, що й сам не вміє грати. Я загадала Оліні сходити нагору й принести з моєї кімнати колоду карт.

Вітер війнув примхливим поривом, завив у шпаринах, ніби спійманий звір.

Відтоді вечорами, коли в нас гостювала Аліса, ми вчотирьох грали в карти. Мені й справді докладно й методично довелося їх того вчити. Спершу вони дратували мене своїми безкінечними промахами, та я не давала волі почуттям.

Сидячи навпроти Корнелії, я тримала її в полі зору й легко читала її обличчя. Воно було відкрите. Дівчина не вміла прикидатись. А як зосереджувалася, то кінчиком язика повільно облизувала губи.

Оліна, зиркаючи в наш бік, хитала головою. На мене вона дивилась полохливим, але дошкульним поглядом. На її думку, я штовхала родину до занепаду.

Коли мені не спиться, я розкладаю пасьянс. Завше той самий. У слабкому світлі нічної лампи видно самі кольори й узори. Мої неспокійні руки втихомирюються. Що мені до того, вдасться пасьянс чи не вдасться, то всього-на-всього лише спосіб збавляти час. Збавляти ніч.

Я вже давно перестала собі ворожити. І більш ніколи не ворожу.

Пригадую гладку сувору жінку, що працювала масажисткою в лазні готелю «Бад-Вальтерсдорф». З якою силою вона терла мені спину! Я просила терти ще дужче. Вона не озивалася на те й словом. Кров грала й текла судинами швидше. Жінка місила моє розпашіле після лазні тіло.

Може, мені знов треба поїхати на курорт? Напевне, зміна клімату мені не зашкодила б. З тими аеропланами я обходжуся як з давніми приятелями. Птах-невільник мусить тужити за кліткою, мов за своєю домівкою. Я впевнена, що моє тіло не має снаги ще на якусь роботу. Сиджу й дивлюся надвір у вікно. Вистукую на шибці просту мелодію.

У кімнаті стоїть дух псини й суму.

Зима пролетіла кометою.

Коли Пауль був малий, ми разом бавилися в гру «Спить ведмідь» і ніколи від неї не стомлювалися.

Мені до сліз прикро, що Ґеорґ лежить у Віолиній могилі. На те була його воля, і я нічого не могла вдіяти. Мабуть, йому хотілося знов спочивати в її обіймах. Як то все огидно. [33]

Це робить мене бездомною. Де відведено місце для мене? Вже ж не біля них! То було б не лише принизливо, а и непристойно.

Я, звісно, не мусила б турбуватися про те, що буде з моїми останками, з моїм тілом після того, як я вже нічого не усвідомлюватиму. Авжеж, це годі й уявити. Але душа моя нидіє від тих думок.

Не розумію, як я могла бути такою дурепою, що далася заманити себе сюди. Тепер у мене ніде немає домівки.

Я хотіла б, щоб мене спалили й мій попіл розвіяли за вітром біля кореневища крислатого дуба.

Ненавиджу ті свої емоції. Я не годна стати їм на заваді, щоб вони не сочилися з мене, мов сік зі зрубаного дерева.

Тієї зими я так само могла б віддати Богові душу. Я дуже того боялася. Власне, чого мені так страшно було померти?

Згадую про епідемію, ніби про якусь істоту. Мені ввижалося, вона злостивим створінням повзе провулками. Здавалося, на моїх очах вона скрадається з-за крамниці й повітки, я бачила її у вікно.

Я хапалася за нерозділене кохання. Хапалася знов і знов. Можливо, хапалася б ще, якби отримала шанс пережити свої роки заново. Попри те що я позбулась ілюзій, я не втратила здатности сама себе дурити. Обман був моїм диханням.

Пам'ятаю старостиного сина - неймовірно соромливого хлопчину.

Одного дня Ґеорґ спитав мене, де я поділа Віолині речі. Він був як не при собі. Хотілося відповісти, що я все до решти спалила. Натомість я сказала, як воно було: мовляв, загадала Оліні винести їх на горище.

- Мені потрібне було місце на мої речі, - виправдовувалась я.

Ґеорґ кинувся на горище, щоб перевірити, чи я кажу правду. Він провів там чимало часу.

«її запах з одежі вже вивітрився», - подумала я.

Я поприбирала з крісел потворні Віолині серветочки й попросила Оліну Поміняти смердючі пеларгонії на бегонії.

В дитинстві я мала пса, що так ніколи й не став хатнім чистьохою.

Я не поспішала викидати з гардероба морську різьблену скриньку. Хтозна, чого так ніколи й не викинула. Подеколи думала, що всередині в ній хтось ховається. Скринька була така завбільшки, що могла б умістити людину, якби та згорнулася калачиком.

Мене нікому покарати. Смерть і справді всьому поклала край. Я тужу за Ґеорґом.

Я ніколи його не розуміла.

Напевно, він піддався якомусь несподіваному імпульсові. Може, відчув себе зрадником щодо Віоли. Він блискавично змінився. Наче стяг із себе маску.

Колись я бачила, як срібляста чайка проковтнула чаєня. За якусь мить Чорна лапка зникла в чаїному дзьобі. Я пригорнулася до Ґеорґа, переповнена відрази. Він пояснив, що то цілком природна річ.

То було у Вале. Ґеорґ показував мені крячок і пісочників.

Заплющую очі й бачу хвилі, бачу скелі, відчуваю легіт з осяйного моря. Небом пливуть легкі пірчасті хмари.

Тепер, коли в мене повипадали зуби, ніщо мені не заважає смоктати карімель. Солодощі мене злегка хмелять, вони діють з тією ж силою, що й раніше.

Я усвідомлювала, що псую собі зуби, що треба мати обачність, та однак Не відмовлялася від ласощів. Вони дарували мені втіху й насолоду. Собаки були за спільників. [34]

Я вже забулася, як болять зуби й кровоточать ясна.

Всі літні люди пахнуть ніччю.

Пригадую Пауля малим. На самім кінчику язика я простягала йому жовту, як масло, смоктульку. Він брав її рожевими губками й, голосно прицмокуючи, качав по всьому роті так, що вона цокотіла на зубах.

Пауль пахнув медом, медом і молоком.

Гра в карти нас із Корнелією зблизила, прочинила мені двері до ЇЇ душі.

Я попросила, щоб вона називала мене Ракель. Заохочувала казати мені «ти». Наче стала при вході.

Хотілося, щоб Корнелія вибрала мене собі за порадницю, я зголодніла на довіру.

Друга дівчинка, Аліса, була привітна й проста. Я нічого проти неї не мала, без неї ми не могли грати. Але в глибині душі мені здавалося, ніби Корнелія ще не мала приятельки.

Я навчила їх грати в преферанс.

Обережно стала радити Корнелії, як одягатись і як зачісуватись. Одного вечора вона дозволила, щоб я зробила їй нову зачіску. О, якими важкими видалися мені її біляві коси, опинившись у моїх руках!

Мабуть, вона не була красуня. Проте приваблювала до себе якоюсь природністю. Цікаво, чи й Віола полонила такою самою природністю? З першого погляду було помітно, що Корнелія ставилася до себе з любов'ю і турботою. Вона, бувало, пострілювала очима. Іноді я заставала її за кривлянням перед люстром у передпокої.

Я не докоряла їй, а навпаки - підохочувала в ній ту природжену схильність пускати бісики. Правду кажучи, мені це не подобалось, та водночас і зачаровувало.

Я втовкмачувала їй у голову, що чоловіки не помічають чогось гарного, натомість їм завжди впадають у вічі погані дрібнички.

Вона мене мовби оживила. Я заразом мучилася й тішилась, коли бачила, що її захоплення собою розвивається. Я пильно стежила за змінами в ній. Не могла дочекатися, що буде далі. Наче споглядала пригоду, якої самій ніколи не випало пережити.

Біля її тіні на стіні - тінь каліки.

З часом Корнелія почала навідуватися до моєї кімнати. Спершу забігала в справах, а тоді й так - аби побачитись. Звісно, мені було приємно.

Тішило, що мій вплив на Корнелію бентежить стару Оліну.

Я навчила Корнелію розкладати пасьянс, але то наганяло на неї нудьгу, їй здавалося, що немає ніякого сенсу самій із собою грати в карти.

Коли Ґеорг ішов з дому, ми грали в раммі* і в «Життя та смерть», - гру, якої я навчилася в Австрії.

[* Раммі - різновид гри в карти.]

Корнелія понад усе любила побиті на кусочки, брунатні, блискучі льодяники, які я тримала в цукерниці.

Невже вона не розкусила мене? То ж було простіше від простого. Певна річ, мене поймало якесь почуття принуки чи то пак насолоди від того, що я маю над нею владу, певним чином маніпулюю нею й до чогось навертаю. Та водночас ні з того ні з сього в мені з'явилося якесь зачарування, мабуть, щось на взірець ніжности. Я більше не збираюся трощити почуття на скалки.

Я мала звичку їй ворожити. Розкладала карти під її напруженим поглядом. Корнелія пильно стежила за кожною картою, що вибувала з гри.

Ми говорили про її майбутнє.

Якось за ворожбою я спитала, яким вона уявляє собі свого майбутнього чоловіка.

- Та в кожнім разі я не вийду за такого підстарка, як тато!,- зопалу мовила дівчина й додала: - Будь певна! [35]

Аж кров шугонула їй в лице.

- Я не мала на думці нічого поганого... - буркнула Корнелія.

Ага, то он що вона думала. Підстарок, як її батько, пасував би хіба для такої каліки, як я. Ми трохи помовчали. Я прибрала з її ясного лобика русяве пасемце й шепнула на вухо:

- Це пусте.

Вона вдячно глянула на мене.

- Ану ж зізнайся, яким ти хочеш його бачити. Розкажи мені... Вона похнюпилась. Від її вій на вилиці впали тіні.

- Либонь, ти маєш когось на гадці, Корнеліє?

- Чого ти так думаєш, Ракель?

- Мабуть, через твої замріяні очі.

- Ти була коли закохана? Скажи, була?

- Я одружилася з кохання.

- Та я кажу не про тата. Ти була коли-небудь закохана по-справжньому?

- Лише в мріях. Нічого серйозного.

- Розкажи, будь ласка, розкажи.

Поправивши за спиною подушки, я пригорнула Корнелію до себе. Не квапилась ділитися своїми споминами. Я була скнара. Аж тут мені свінуло:

- Розкажу, якщо й ти в свою чергу розповіси мені, в кого закохалася. Бо я зрозуміла, що ти закохана.

Корнелія не заперечувала. Я відкашлялась.

- Бувши в твоєму віці, може, трохи старшою, я поїхала зі своєю тіткою до Австрії. Ми відвідали гарячі мінеральні джерела в Штаєрмарку. Кілька тижнів провели в Бад-Вальстерсдорфі. Ну, я завжди мала романтичні уявлення про музикантів, а надто про скрипалів. Мабуть, через те, що наслухалася легенд про Водяника. Зловісного, вродливого, привабливого, ну, ти ж знаєш. Ото таким удався й капеліст пан Арнольд...

- А який він був із себе?

- Пам'ятаю лише його очі, вуста та лискучу чорну чуприну.

- Не мовчи, кажи далі...

Вона прилипла очима до мене. Я відчувала поруч її тепле тіло. Нараз у мене пропала охота говорити.

- Не було нічого особливого. Я вже й забулася, що тоді почувала. Скрадалася за ним, але дуже соромилась до нього забалакати.

Вона штовхнула мене під бік. Я сказала:

- Та ну, Корнеліє, заспокойся. В житті куди більше одноманітносте, сіросте та буденности, ніж тобі здається.

Я цінувала його нечасті зиркання в мій бік, мов коштовне каміння. За ті тижні я сплела була навкруг нього павутину мрій. Мов зараз пригадую, як я, поринаючи у якийсь складний пасаж, нишкла й шарілася від сорому. Поза спиною мене проймав крижаний вогонь.

Пригадую, як малий Пауль сидів за столом, схилившись над уроками при світлі настільної лампи. Я нахилялася до нього й цьомала в потилицю. Відчувала, як здиблюється його чуб.

- То були мрії на відстані. Нічого особливого. Ану ж, Корнеліє, розповідай тепер ти!

- О, мені б хотілося, щоб мій приятель був русявий! - вигукнула дівчина.

- Як ти сама, еге?

- Мабуть! - засміялась вона.

- А з якими очима?

- З блакитними! Авжеж, з ясно-блакитними очима.

Я мовчки сиділа й дивилася на неї. її тремтячі вуста чогось не домовляли. [36]

Я погладила її по щоці. Тоді потяглася до чарки й пригубила лікеру. Спитала Корнелії, чи не хоче покуштувати. Вона похитала головою.

- Обіцяю, що й словом не обмовлюся батькові. Це лишиться поміж мною й тобою. В нас буде таємниця. - Ставши дорослою, я не мала жодної приятельки. В мене були самі собаки.

- Обіцяєш?

- Обіцяю тобі. Віриш?

Вона кивнула головою, а потім вигукнула:

- Я так боюся, що він не повернеться з моря!

- То він рибалка?

- Поки що лише помагає лоцманові, та незабаром...

Власне, я не здивувалась, що Корнелія могла закохатися в рибалку. Та, звісно, той зв'язок був немислимий.

- Вибач, Корнеліє, що я тебе перебиваю, але ж ти сама розумієш, що твоєму батькові не до шмиги буде запопасти собі зятем якогось рибалку, хіба ні?

- Він татові подобається, тато мені сам казав!

- Хіба тато знає, що ти закохана? - здивувалась я.

- Ні! Ні, боронь Боже! - одним духом випалила Корнелія.

- Знаю, що я тебе розчарую, та кажу тобі ще раз: якщо твій тато про це довідається, то хутко змінить про нього свою думку. Повір мені. Повір.

- Він нічого не повинен знати. Обіцяй!

- Я вже пообіцяла. Покладися на мене. Я мовчатиму як риба.

- Його звати Аксель.

- На якому судні він плаває?

- На «Трьох Братах».

- Покажеш мені його.

Вона кивнула головою й загадково всміхнулася - з виразом спокійного, внутрішнього задоволення.

Ґеорґ, те перше швидкоплинне літо. Пам'ятаю його суворі, красиві риси обличчя.

Пригадую, як я просила Корнелію масажувати мені недужу ногу. Вона стягала з мене панчоху й гріла в своїх руках мою закоцюблу підошву.

Лежу в ліжку. Холоднеча. Сонце ще не зійшло. Коротка досвітня мить.

От якби я могла полетіти понад. островом і побачити, який він завбільшки. Побачити з перспективи сизої чайки, чи направду для мене тут відведено так мало місця.

Пауль ще не повернувся. Ну й бариться! Що він робить на такому холоді? Мабуть, подався до неї додому. Либонь, сидить у них на кухні й п'є каву з нею та її матір'ю. Звісно, вони мають мисливського пса, я таких не люблю, вони дуже невгамовні.

Пауль каже, що потребує свіжого повітря. Невже в її кухні воно свіжіше, ніж будь-де?

Малим Пауль страшився виходити надвір. Йому здавалося, що там холодно. Він боявсь упасти в воду, бо не вмів плавати. Ніхто його того не вчив, може, це мала зробити я? Він сидів у мене на колінах, зігрітий теплом кімнати, й бавився моїми косами.

Часом я згадую саму себе, аби знехотя посміятися. Хоча мені й нема з чого сміятись.

Пригадую, як старостин хлопець у нас на хуторі ходив за мною по п'ятах. Звісно, собаки його помічали. Він стояв і чекав біля хвіртки, щоб провести мене до школи. Коли бувала в доброму гуморі, я дозволяла йому нести свою сумку. [37]

Не хочу засинати, бо, відчуваю, тоді мені щось присниться. Сни проникають крізь стіни, освітлюють темні покої й затьмарюють ясні. До приходу Пауля ні на волосину не зімкну очей. Хочу почути на сходах його кроки.

Мені сниться якийсь загадковий, забутий садок.

На горищі шаруділи миші. Я попросила Оліну поставити мишоловки.

Я сказала Корнелії, щоб попередила, коли наступного разу «Три Брати» причалять до берега. І ось, як смеркло, хтось постукав у мої двері. То була вона. Не чекаючи мого відгуку, ввійшла до кімнати. Мені треба було вичитати їй молитву, та, побачивши її неприховану радість, я згнітила серце.

- Вони вже пливуть! - крикнула вона.

- Зачини двері й допоможи мені дістатись до вікна, - попросила я.

Посідавши близенько одна коло одної біля вікна, ми пасли очима причал. З машинного відділення долинав важкий ритмічний гуркіт. Чайки запопадливо очікували на улов і нестямно лементували.

Судно пристало до причалу й занишкло. Чоловіки вивантажували рибу й мили палубу. Корнелія тремтіла, зігрівшись у моїх обіймах. її нігті вп'ялися мені в руку.

- Он. Ондечки він, Аксель, - прошепотіла вона.

Я побачила юнака, на якого Корнелія кивала пальцем.

- Гляди, щоб він тебе не помітив. Годі тицяти! - застерегла я і схопила її руку в свою долоню.

Потім розгледіла його краще. Він стояв під ліхтарем на розі ринку, біля радів, де продавалася риба. Ніколи досі я не звертала на нього уваги - ні на пристані, ні в церкві. Звідси, де сиділа, при слабенькому блакитному світлі він здався мені звичайнісіньким хлопцем. Я відчула мороз поза спиною. Мовби мене вжалив тарантул і до серця підступила отрута. «Він їй ніколи не дістанеться, - глухо подумала я, - ніколи». Я нахилилася вперед, скинувши на неї погляд. її обличчя сяяло. «Хто він, той, що змушує її так сяяти? - думала я. - Він же ніхто». Вона повернулася лицем до мене, повна чекання і сподівань.

- Чого ти так на мене дивишся, Ракель?

- Як так?

- Ну, якось по-чоловічому чи що. Я соромлюся, не дивись так. Я здригнулась, наче вона дала мені ляща.

- Він такий красень, - зітхнула вона. Я наскочила на слизьке.

- Я його в сутінках добре не розгледіла. От якби глянути посеред білого дня, правда ж?

Корнелія обняла мене й гарячими вустами припала до моєї шиї вдячним поцілунком.

Чоловіки й далі товклися на пристані, сном-духом не відаючи, що ми за ними стежимо.

Я погладила шрам на лобі.

Чоловіки перегукувалися, гуркотіли ящиками й бочками, кашляли та плювалися. Я не помітила, щоб Аксель чимось одрізнявся від решти.

В нас на хуторі був старий скотар Алґот. Стоячи в темному хліві, він разом з коровами жував зерно та дерть.

Я сиділа на лутці й приманювала цукром вічно голодних собак. Сиділа й розглядала «Трьох Братів». За денного світла Аксель справив на мене краще враження.

І все-таки, як на мене, то був звичайний собі хлопець. Хіба трохи чепурніший за інших. А може, це мені лише здалося. Завдяки своєму біноклю я роздивилася його риси обличчя. Верхня губа в нього підпухла, мов після бійки. Зуби були нікудишні. [38]

Він стояв на палубі, взявшись у боки, й балакав із якимось дядьком з пристані. Груба робоча одіж сковувала його рухи.

Малим Пауль завжди грався в моїй кімнаті, рачкуючи по канапі та кріслах, і раз по раз забирався до мене на коліна. Якось я від нього так стомилась, що відіпхнула геть. Мимоволі то в мене вийшло з такою силою, що він поточився і впав горілиць, ударившись головою об шафу. Я похолола з жаху, в роті з'явився дивний солодкавий присмак. Пауль звів на мене посклілі очі. Я оглянула рану. То виявилась легка подряпина, що трохи кро-вила. Я спитала, чи йому не боляче. Він чемно покрутив головою. Я поцілувала йому ранку, лишивши на своїх губах слід крови. Тоді заходилася цілувати його солоні сльози й щипати за щоки, поки вони порожевіли. Мене пойняло збудження і радість, хтозна й від чого. Здавалося, ніби в зачинену кімнату проникло якесь дивне світло.

Неділя. Мені впало в око Корнеліїне вбрання. Звісно, перед церквою вона нервувала. Я запропонувала їй поміняти шаль, узяти мою. Ту, що пахла лавандою й розмарином.

Вона стояла в Ґеорґа за спиною і усміхалась.

У мене в пам'ятку молоденьке, самотнє деревце, вкрите темними листочками, що росло на хуторі під моїм вікном. Воно трепетало на ранковому вітрі.

Аксель уже сидів у церкві на лаві разом з іншими парафіянами. На вигляд був чепуристий, зовсім не такий, як у робочому вбранні. Мені здалось, ніби він одягся в той костюм, у якому відбував конфірмацію.

Я гнівалась на саму себе за те, що не помітила його раніше, чи радше за те, що не досить зважала на Корнеліїну поведінку. Моя пасербиця сіла на лаві скраю і ввесь час торкалася моєї руки. Пальці були холодні як лід. Мабуть, вона шукала підтримки.

Мені й хотілося й не хотілось оцієї її закоханости. Хоч я нічогісінько не знала про Акселя, та вважала, що він їй не пасує. І не лише через своє становище. Для Корнелії кохання було чимось неземним, вона була натура поетична. Навряд чи хлопець здатен був те помітити. Корнелія мала таку відкриту душу й була настільки відверта, що я ледве не згоріла від сорому. Як вона замріяно всміхалася. Як несміливо зиркала навсібіч. Я відчула, що моя шия взялася вогнем. Дівчина обережно стисла мою руку. Тепер я стала її спільницею.

Іноді я теж почувалася юнкою.

Поки Ґеорґ обходив людей, ручкався з ними й розкланювався, я стояла біля церкви на пагорбі й розглядалась. Аксель терся в молодечому гурті й шкіривсь. Після врочистої меси молодь наче зірвалася з цепу. Я тримала Корнелію під руку.

Є на світі птах, що мостить гніздо серед моря. Не пригадую, як він зветься.

Однієї ночі мені приснивсь Аксель. Наче він стоїть на палубі й співає сумної пісні. Я сиджу в вікні й дивлюсь на нього. Постукала в шибку, та він навіть не звів погляду на моє вікно.

Багато ночей мені не давав спати зубний біль.

Мені снилась похоронна процесія, що тягнеться поміж крамницями, якраз навпроти лоцманського трапу. Довкола ніч, та мене то не дивує. На байдужих людських обличчях - ані сльозини. Домовина, яку несуть на плечах чоловіки в чорному, сяє в темряві неймовірною білиною. [39]

Розумію, що я жила за рахунок Корнеліїного кохання. Я добре знала, що чиню не те, проте її слова були мені як бальзам на душу. Я спонукала її до відвертости. Заохочувала всі її фантазії.

Вона ще була дитина й нічого не тямила. Я взяла й привласнила собі об'єкт її кохання. Щойно залягали сутінки, я з біноклем у руках заходжувалася шукати в морі «Трьох Братів». З вікна мені було видно геть усю пристань. Ця дражлива авантюра начебто стосувалась мене самої.

Звісно, Георґ нічого не помічав. Мені не хотілося виказувати йому доньчину таємницю. То було лише між нами.

Уві сні я почула давню пісню. Таку, як ото співають дітям.

Пам'ятаю тогорічне свято Івана Купала. Купальського стовпа ставили в долині за готелем. То було єдине на острові місце, схоже на парк. Увечері там влаштовували танці.

Корнелії дозволили разом з усіма наряджати купальського стовпа. Атож, вона сподівалася зустріти там Акселя. Я попередила її, що зелена трава лишає на сукні сліди. Вона не зрозуміла двозначносте моїх слів, бо була страшенно наївна й збуджено прошепотіла мені на вухо: «Увечері будуть танці!»

Здавалось, заповідається чудовий погідний вечір. До готелю вже прибули перші курортники. Як на червень, стояла незвична спека.

Ґеорг пообіцяв узяти мене з собою.

- Серденько, ввечері спустимося вділ і подивимось, як танцює молодь, - сказав він.

Я вичистила й напахтила парфумами своїх собачок.

Ми дісталися до парку тоді, як танці почалися. Я шукала очима в юрбі світлу Корнеліїну сукню.

Затокою біля купальні пливла плоскодонка, в ній стояв високий чоловік і грав на скрипці. На якусь мить він нагадав мені пана Арнольда. Другий, дебелий чолов'яга, сидів на веслах і гріб попід берегом. То було прекрасно. Люди заплескали в долоні. Скрипаль уклонився й засяяв. Човен пристав до скелі. Скрипаль, узявши скрипку під пахву, спритно скочив на берег. Весляр припнув човна. Пан, що раніше грав на гармонії, десь зник з очей. Скрипаль знов приставив скрипку до плеча, й з-під його смичка полинула сентиментальна сучасна мелодія. Люди разом із ним піднялися до танцювального майданчика й повільно закружляли на помості.

Ми з Ґеоргом посідали на лавці під старим кленом і дивилися на них. Я копирсалась ціпком у жорстві й виводила його кінчиком візерунки.

- Диви! - нараз вигукнув Ґеорг. - Он Корнелія! Глянь, вона викапана мати! - В його голосі звучала гордість.

Я звела очі на поміст. Корнелія танцювала з Акселем. їхні прихилені одна до одної голови були однаково русяві. Обоє намагались ловити ритм музики. Здавалося, вони створені одне для одного. Такі русяві.

Мій шрам запашів.

- З ким то вона танцює? - спитала я.

- Не знаю, зараз роздивлюся.

Інші пари наче пропускали їх двох і ніби пливли навкруг них колом. Мені було ясно як Божий день, що Корнелія і Аксель знайшли одне одного, їх огортало променисте світло - якийсь осяйний німб. Не було жодного сумніву. Всім своїм виглядом вони нагадували брата й сестру.

Георг зняв окуляри й щосили потер очі.

- Як вони в мене стомилися, - пожалівся він. «Бо твої очі старі», - злісно подумала я.

Ми сиділи на лавці. Я не могла прилучитися до інших і_ танцювати, як решта молодих вродливих жінок. У мене боліла хвора нога. її судомило. Це не давало мені спокою і ввесь час нагадувало, що я напівлюдина. Каліка.

- Чого ти така сумна? - спитав Ґеорґ. Я збиралася з думками.

- Та нічого. В мене теж стомились очі, - збрехала я. [40]

- Хочеш додому? Вже смеркає.

Я кивнула головою й, спираючись на його плече, підвелася. Корнелія та Аксель кружляли на майданчику в танку - здавалося, ніби то плавають блискучі риби. Вони не помітили, коли ми пішли.

- Не чіпаймо її, - довірчо сказав Ґеорґ. - їй так весело, нехай розважається.

Нараз я пригадала слова мелодії, яку завжди грав пан Арнольд: «Я не кохаю вас, лишень хіба що в сні».

Подумавши про пана Арнольда, уявила собі його очі - лукаві, масні, немов у пияка.

Ми поволеньки поплентали додому. Вечір видався теплий. На вулицях панувала тиша, більшість острів'ян гуляли в парку. Ще було видно.

Зайшовши в дім, Ґеорґ поцілував мене в щоку й попросив трішки затриматись. Він погукав Оліну й загадав подати чай.

Пригадую, як я, нашорошивши вуха, лежала в своїй кімнаті. Чула, коли повернулась Корнелія. Вона крадькома піднялася до мене. Я відхилила ковдру, й вона, плюхнувши в мої обійми, полегшено зітхнула.

- Чого це ти зітхаєш? - спитала я. - Цеї ночі ти маєш бути щаслива. Я бачила, як ви з Акселем танцювали.

- Це від щастя. Боюсь, його в мене забагато. А що, як нічого цього немає, може, це тільки сон?

Я відчула під своєю долонею її гарячі перса з м'якими пипками.

- Скажи, що це правда! - благала вона.

- Авжеж, правда, авжеж, правда! - замугикала я, погойдуючи її туди-сюди. Тепер вона дихала спокійніше. Потім ми собі мовчки лежали. Незабаром вона в моїх обіймах заснула. Так було вперше.

У скронях важко гупало.

Мене пойняла тривога, й сон мов зняло рукою. Я вивільнилась від Корнелії, підвелася з ліжка, сіла біля вікна й задивилась надвір. Ніч заходила в ласку дня. Я відчула себе старою.

Зненацька згадалось, як старостин хлопець чекав на мене біля хвіртки. Він стовбичив там і в дощ. Нині я не пригадую його обличчя, зате не можу забути його благального погляду. Я вдавала, нібито зневажаю його собаче обожнювання.

Згодом, коли я окривіла, мені не бракувало його соромливих візитів чем-ности.

Ніч була свіжа, молода, приємна. Понад морем і скелями лилося світло.

Мені привиділось, наче в провулку між крамницями скрадається пацюк.

Через кілька дверей відси глибоким, спокійним сном спав Ґеорґ. Мені вже не кортіло, як раніше, йти до нього. Бо я знала, що він проситиме його не розбуркувати.

Моє тіло відчувало порожнечу й голод.

Я глянула на ліжко, де в оточенні собак спала Корнелія. Вона усміхалась уві сні. її личко розм'якло, порожевіло й зробилось принадним. Дівчина була варта кохання. Хіба ж вона винна, що мене не кохали? Ні, не винна.

Я лягла біля неї, вдихаючи її солодкуватий запах. Коси були теплі й м'які. Я вкутала ними собі обличчя.

Оліна наскаржилась Ґеорґові, що вже збила ноги, виконуючи мої нікчемні забаганки. Він мене боронив, мовляв, мені таки важко ходити самій. Та водночас Ґеорґ попросив мене щадити Олінині сили.

- Вона вже стара й не здужає бігати стільки, як раніше.

- Якщо стара, то нехай кидає роботу.

Ґеорґ сказав, що не збирається обговорювати цю справу далі.

- Не дам собі в тямки, як ти можеш ображатися на Оліну? Вона й мухи не зобидить.

- Куди там! А ще вона обожнювала Віолу, дякую, я це вже знаю.

- Невже ти ревнуєш до Віоли? Хіба не розумієш, що то було інакше...

- Так, мабуть, не розумію. [41]

- Годі балачок про Віолу.

Наші погляди схрестилися, мов шпаги.

Віола була сонцем і обіймами. Я була солоним і гірким джерелом, яким ніхто не міг угамувати спраги. Тепер сіль утратила свій смак.

Коли Ґеорг бував у від'їздах, Корнелія спала зі мною. Ми складали одна одній товариство. Ми не мерзли під ковдрою. Корнелія була дуже чутлива й боялась лоскоту.

Розкинувши карти, я наворожила їй щасливе майбутнє.

- Ось чирвовий валет. Тінь усмішки.

Пригадую, як вони перезиралися в церкві. Звісно, Ґеорґ нічого не помічав. Вони ледве стримували сміх. Огрядний, поважний Ґеорґ сидів біля мене й водив пальцем у псалтирі. Він не бачив геть нічого, що діється навкруг.

Якось Корнелія сказала, що «Три Брати» ловили рибу на захід од Вале й у першому ж неводі витягай трупа. Той так довго пробув у воді, що навряд чи хто його впізнав би. Птахи поклювали йому обличчя.

- Що вчинив Аксель? - спитала я.

- Звісно що: спустився в трюм, - стиха відповіла Корнелія. - Не міг на те дивитись.

Коли Пауль не слухався, я зачиняла його в шафі.

- Тепер слухатимешся? - питала я, стоячи поряд, і відчиняла дверцята аж тоді, як він відказував:

- Слухатимусь.

Корнелія прибігла й кинулась мені в обійми.

- Я заручена! - вигукнула вона й докинула з утіхою. - Звісно, таємно.

- Ти щаслива?

Вона кивнула головою і м'яка, мов кошеня, потерлась об мене. Мені защеміло серце. Я відчула суміш радости й болю. Хвилювання й гніву.

- Не кажи нічого татові!

- Авжеж.

Нараз на мене навалилася втома.

- Корнеліє, поговоримо згодом. У мене трохи макітриться голова.

- Тоді тобі краще лягти в ліжко.

- Так.

Вона лишила мене саму. Я зайшлася німим плачем. Хтозна-чого мене посіла така журба. Хтозна через кого я плакала.

Колись я мала звичку сидіти безсонними ночами біля вікна й дивитись надвір. Нічне море скидалося на живу, грізну істоту. На пристані не було ні душі.

Море світилося.

Рибальські судна не вмовкали і вночі. їх гойдало море, прибивало до причалу й з рипом відкочувало назад.

Зазвичай я сиділа й мріяла, як би мені самій вибратися на прогулянку. Знала, що з гір відкриється чудовий краєвид. Першого літа ми з Георгом відвідали всі ті неповторні, Богом забуті місцини.

Пам'ятаю, як я передчувала наближення осінньої бурі. Вгледжувала око місяця. Коли штормило, на буї калатав дзвін.

Іноді я бачила потойбіч, на Гольмені, якогось чоловіка, що походжав понад берегом. Може, виглядає когось?

Тут, на острові, ніде нікого не видно, але завжди когось та укмітиш.

Пам'ятаю чорну стоячу воду в загаті біля каменоломні.

Ночами я відчиняла вікно. Втягувала в легені свіже повітря. Море пахне ніччю і розпускається, ніби квітка. Красивішого виду, як з нашого дому, немає.

Мені подумалось про Віолу - це ж і вона колись, як я, сиділа тут і зітхала.

Я помітила, як унизу, на пристані, дикі коти б'ються за покинуту рибину. [42]

Я була мов та дитина, що дивиться на забавки іншої: зараз же кортіло мати й собі таку цяцьку. Я ревнувала Корнелію, ревнувала їх обох. До їхнього єднання і їхньої молодости.

Не в змозі далі стримуватись, я все розказала Ґеорґові. Він захвилювавсь, але не так, як я очікувала.

- Ну, то що ти скажеш на цю історійку? Либонь, ти мріяв не про такого зятя, як цей?

Я відчула, що задихаюся.

- Та не про такого.

- Вона все від нас утаїла.

- Це речі делікатні. Певно, їй нелегко говорити, знаючи, що ми цього не схвалимо.

Він зняв окуляри й потер скроні.

- Ти стомлений?

- Та так, мабуть, трішки.

- Скажи що-небудь.

- Думаю, в таких питаннях людина мусить дати душі волю.

- То ти не маєш нічого проти?

- Він порядний хлопець.

- Звідки ти знаєш?

- Бо знаю його родину. То прості роботящі люди.

- Та це ж бозна-що! Невже тобі байдужки до майбутнього своєї доньки? Ану скажи, чи забезпечить її цей хлопчина?

- Я допоможу йому звестись на ноги.

- Буде каяття, та не буде вороття, ось побачиш. Це твій вибір. Корнелія не моя донька.

- Я лишень хочу бачити її щасливою. Хочу, щоб вона вийшла заміж з кохання, як і я.

- Ти кажеш про Віолу, я розумію. Він помовчав, а тоді буркнув:

- Вибач.

Малим Пауль грів свої руки об мої вогнисті стегна. Ми гралися в гру, ніби він песик. Я годувала його зі жмені. В нього був не ніс, а гарячий писочок.

Пам'ятаю, як я попросила Корнелію розповісти мені про перший Акселів цілунок.

Купальського вечора він проводжав її додому. У провулку, не доходячи до нашого будинку, він обхопив її за стан і поцілував.

- Він уже куштував горілку? - іронічно спитала я. Поблажлива інтонація не могла мені зарадити.

- Здається, ні.

Одного вечора я чула, як Ґеорґ та Корнелія розмовляють у конторі. Вони ні разу не підвищили голосу. Виходить, дійшли згоди. По тому Корнелія забігла до мене.

- Дякую, що розказала. Дякую за допомогу. - її очі сяяли, світилися й променіли, як море. - Ракель, я так тобі вдячна. Що б я без тебе робила?

Взявши ЇЇ за руки, я трохи зоддалік пильно подивилась на неї.

- Ану зізнайся, невже ти й справді можеш уявити себе рибальчихою?

- Задля Акселя я ладна на все! - з трепетом відповіла пасербиця.

- Не будь невдячна батькові, ти знаєш, скільки він для тебе зробив.

- Я йому вдячна. Але я кохаю Акселя.

- Принаймні думаєш, ніби кохаєш.

- Ракель, чого це ти раптом таке кажеш? Це жорстоко.

- Я не маю на думці нічого лихого.

- Я знаю, що він мене кохає.

- Звідки таке знаття? [43]

- Він мені казав.

- Ото й уся певність? - Я всміхнулася.

- Я йому вірю.

- Я питаю лише тому, що не хочу, аби ти каялася потім. Ти, мабуть, це розумієш?

Вона кивнула головою й закусила повну спідню губу, щоб нічого, бува, не зірвалося з вуст.

- Ну, що ти збиралася сказати?

- Нічого.

Пригадую, як я напустила була на старостиного хлопця догів - Цезаря та Майора. Сама стояла за будинком і дивилась, як він дає драпака, втікаючи від них схилом. Під собачими лапами шурхотіла жорства.

Коли Ґеорґа не було вдома, я вигадувала Корнелії всілякі зачіски. їй подобалося відчувати в своєму волоссі мої пальці. Я вся просякла запахом її кіс.

- Може б, ти якось днями привела Акселя додому, щоб ми з ним поговорили?

- Не знаю... А бува тато його лаятиме?

- За віщо?

Вона сиділа мовчки. Я підняла її за підборіддя й суворо спитала:

- Корнеліє, ти щось од мене приховуєш? Вона уникала відповіді.

- Корнеліє, - мовила я м'якшим тоном, - сьогодні гарна погода й мені трохи попустило ногу. Може, прогуляємося до Бровика?

Ми вляглись і вийшли надвір так хутко, наче боялися, що нам хтось завадить. Я взяла її під руку. «Трьох Братів» на пристані не було. Ми проходили проз крамниці, біля яких сиділи старі діди й правили теревені. Вони з нею віталися.

Правду кажучи, як для прогулянки було надто вітряно. Я боялася, що капелюха зідме в море. Мені було ніяк тримати і його, й Корнелію, і свій ціпок.

- Мабуть, затишок ми знайдемо у Бровику, - сказала Корнелія.

Ми пішли попід кручею, минаючи місце, де завжди розверталися судна. Згодом за вузьким сирим звором показалась гора й відкрите море. Ген-ген удалині бушував прибій. На підході був чийсь баркас. Над ним кружляли чайки. Якби я мала бінокль, то, напевно, побачила б, як те судно зветься. Корнелія здавила мені руку.

- Я хвилююсь за Акселя, щоб із ним бува чого не сталося, - раптом сказала вона.

- Цебто в морі ?

- Ти ж знаєш, що сталося в Курне. Просто жах.

- Чого б це з Акселем щось сталося? Він не з тих, що лізуть поперед батька в пекло, правда ж?

- А що як вони наскочать на міну?

- Дурниці.

Ми спустились до води. Я зняла рукавичку, схилилась і вмочила долоню в море. Вода була холодна, всього-на-всього кілька градусів.

Нараз Корнелія скрикнула й випустила мою руку. Я ледве не втратила рівноваги й замалим не впала у воду. Якимось дивом пощастило спертися на ціпок.

Обома долонями Корнелія затулила вуста, щоб не кричати криком. Крізь пальці долинув жалібний стогін. її вид пополотнів.

- Що таке? - смикнула я її за рукав.

Вона кивнула рукою в той бік, де на осонні між синіми водоростями й морською травою гойдалася чиясь голова з блідим обличчям і рудою чуприною.

- Господи, зглянься над Акселем! - заголосила Корнелія.

- Ти що, з глузду з'їхала? Чи до речі зараз згадувати Акселя? Подумай краще про того бідолаху. Треба погукати когось на поміч, розумієш? [44]

Я її потермосила.

- Я знаю, що з Акселем щось сталося, тепер я це знаю.

- Не дурій, люба. Візьми себе в руки!

- Не можна допустити, щоб із ним щось сталося. Ти ж це розумієш, Ракель?

- Ходімо допоможеш мені, нам треба гукнути людей.

- Ракель, у мене буде дитина.

Я відважила їй ляпаса й похолола.

- Я тобі не вірю. У тебе розгулялась уява.

- Це правда, Ракель. Ти повинна мені допомогти.

- Що ти накоїла?

- Я не могла встояти. Вибач мені, ти повинна вибачити.

- Не відаєш, що кажеш. У тебе істерика. Ти мусиш узяти себе в руки, Корнеліє.

Ми поквапились узворот. Напівдорозі я сіла край лавки віддихатися, Корнелія тим часом привела людей.

Потім я сиділа біля вікна й дивилась, як несуть мерця на марах.

Довідавшись, що сталося, Ґеорґ швиденько вибіг з дому.

Нікому не хотілося тримати труп у своїй повітці. Люди боялися накликати біду. Зрештою Ґеорґ запропонував їм покласти мерця в нашій шопі для човнів.

- Я не забобонний, - сказав він.

Той мрець виявився молодим, безвусим англійцем. Певно, пробув у воді не більше двох-трьох днів, бо море його не спотворило.

Корнелія була як не при собі. Сиділа у моєму кріслі, згорнувшись калачиком, і похитувалася. Була бліда. Розгойдувала крісло.

- Ракель, ти повинна мені допомогти, - час по час торочила вона.

- Чого ти від мене хочеш? - сухо спитала я. - Якщо кажеш правду, то нічого тут не вдієш.

Вона мовчала.

- До речі, Аксель уже знає?

- Я ще йому нічого не казала. Це знаєш тільки ти.

- Сподіваюсь, він тебе не розчарує.

- О ні, ні... - зойкнула вона, затуливши обличчя руками.

- Ти хочеш, щоб я з ним поговорила? Вона підвела очі.

- А ти справді поговорила б?

- Нехай він зайде сюди в той час, як твого батька не буде вдома. Корнелія схопилася з крісла-гойдалки й удячно пригорнулась до мене. Я поцілувала її в ясне чоло.

Наступного ранку прокинулася з відчуттям нового життя в тілі. З якимось напіврадісним, напівсумним відчуттям. Дивно, як я раніше того не помітила. Тепер, знаючи все, я вмить завважила ознаки, які вказували на те, що моя пасербиця справді чекає дитини. Та чи ж мені раніше було повилазило?

Цікаво, де вони знаходили прихисток?

Я змусила Корнелію зізнатися. Здавалось, їй страшенно подобається сповідатись перед] мною. Отож, вона відвідувала «Трьох Братів» упродовж багатьох вечорів. Ховались у каютці під палубою. Там усе й сталося. Корнелія скаржилась на вузьку койку. Вони зачиняли люк, бо тремтіли, щоб їх ніхто не помітив, хоча стояла така задуха, що внизу нічим було дихати.

Пасербиця закохалася по самі вуха й нічого не соромилась.

Аж ось у моїй кімнаті з'явився з шапкою в руках Аксель. Корнелія нас познайомила. Аксель відпустив її руку й привітався зі мною.

- Гаразд, Корнеліє, - мовила я, - може б, ти лишила нас на часинку самих, щоб ми собі погомоніли?

Вона знехотя скорилася. Ми лишились віч-на-віч. Аксель мовчки стояв посеред кімнати. На ньому була груба сукняна куртка. [45]

- Сядьмо, - запропонувала я. Він сів край стільця.

- Говорімо навпрошки... - почала я.

У мене запаморочилась голова. Видно, Аксель був скритний. Моя впевненість розвіялася як дим. Я немов проковтнула кістку. Було цікаво, що Корнелія йому про мене казала і що він чув раніше.

Я виклала йому все чисто й спитала, що ж він збирається робити. Він мовчки вислухав, а тоді по-хлоп'ячому зухвало випалив:

- Я хочу з Корнелією одружитися!

- І ти зможеш утримувати дружину й дитя?

- Я буду...

Я урвала його помахом руки.

- Цить! Розумію, що ти розраховуєш на допомогу пана Вебера. Щоб одружитися з донькою пана Вебера... - я не доказала до кінця.

- Я сам упораюся. Я кохаю Корнелію, хоч би там хто був її батько.

- О, о, як шляхетно! Та навряд чи я тобі повірю. Либонь, нам доведеться змиритися з тим, що є, еге ж?

Аксель тремтячими пальцями м'яв шапку, а підошвами шкрябав по підлозі. Ладен був мене вбити, я була цього певна.

- Не знаю, що сказати... - зітхнув він. Атож, він не знаходив слів.

- Краще мовчи. Вийшло дуже погано. Ми мусимо це залагодити. Я поговорю з паном Вебером.

- Був би вам вельми вдячний, - заходився він кланятись.

- Та ну, облиш, - урвала я. - Тепер іди. Я все владнаю.

Коли він уже зачиняв двері, мені так стало його жаль, що я гукнула:

- Не хвилюйся. Хтозна, чи він мене почув.

Лишившись сама, я довго валялася в ліжку. Собаки липли, як на мед. Я їх проганяла. Вони намагалися лизати мене в обличчя, я ввесь час їх відпихала.

Несподівану насолоду дістала від чорного гіркого шоколаду.

Я більше не знала, що мені хочеться. Власне, я ні на що не могла вплинути. Чом би мені їм не допомогти?

Колись мені приснився сон, нібито комусь заманулося мене вбити. Мої двері були зачинені на засув, але я знала, що за ними стоїть убивця. Почувся зворушливий, добре знайомий стук. Якоїсь миті я мало була не відчинила. Аж тут до мене озвався чужий, погрозливий голос.

Корнелія була для мене втрачена. Вона відійде від мене й стане цілком самостійною. Стане матір'ю. Не прибігатиме до мене, щоб спитатися поради, як глядіти дитину, бо я на тому геть не тямилась. Я більш нічого не могла її навчити.

Тепер мені було гидко навіть думати про пасербицю.

Я намагалася собі уявити, як то під палубою «Трьох Братів» усе те сталося.

Ґеорґ мене здивував. Він засміявся якимось сухим, дерев'яним сміхом. Немов у тій непристойній історії, де оповідалось про те, як його донька кохалася з Акселем на рибальській койці, було щось веселе.

- Рибальські судна використовують на таке не вперше, можеш мені повірити, - покепкував він.

- Цього разу осоромилась твоя донька.

- Осоромилась? Про це ж ніхто не знає. Ну, а як вони пошлюбляться, то хіба кого обходитиме, що дитина з'явиться трохи зарані? Усе складається добре.

І хоч не затівалося бучного весілля, Корнелія, однак, нервувала. Пригадую її очі - повні сподівань. Я допомагала їй наряджатися. Для заспокоєння нервів дала келишок лікеру.

- Я й перед конфірмацією так психувала. Який то був жах, я вся впріла! Я їй усміхнулась. Вона ледь пригубила лікер. [46] її русяві коси переливалися в моїх руках. Від самої думки, що Аксель, як і належить законному чоловікові, цього ж вечора їх розпустить, мене занудило.

Прикріпляючи в неї на голові фату, я вколола собі палець. Крапля кро-ви попала на русяві, блискучі коси дівчини.

Пригадую власне скромне весілля. Воно лишило гіркий осад.

Я згоряла від сорому за Корнелію, що затялася вбратись у білу вінчальну сукню з букетиком гвоздик у руках. Та вона була чарівна. Рум'яна, осяйна, така, як і завше.

Впадала у вічі дивовижна схожість молодят. Коли читали псалом, Ґеорґ схилився мені до вуха й прошепотів:

- Мов брат і сестра, еге ж? Не дивно, що вони знайшли одне одного. Геть-чисто як брат і сестра!

Як на мене, сказано то було не до речі.

Дитяче, радісне личко Корнелії. Я глянула на Ґеорґа. Мабуть, тої миті він думав про Віолу.

Обряд. Урочисте пасторське благословення.

Коли вони обернулися, щоб іти проходом, Корнелія вловила мій погляд. Я кивнула їй головою і усміхнулася. Вона скидалась на чайну троянду. Була така беззахисна.

Акселева мати усміхалася, виставляючи напоказ попсовані зуби, а батько тримався суворо й велично. Я розуміла: їм здавалось, ніби вони впіймали Бога за бороду. Певно, тішилися, що їхній син сягнув так високо.

Коли «Три Брати» випливали в море, Корнелія приходила до мене.

Ґеорґ придбав молодятам будиночок неподалік. Нічого кращого вони собі й не снили. Думаю, моя пасербиця не усвідомлювала, як добре для неї все залагодилось, їй здавалося, що інакше й не мало бути. Либонь, то через її розпещеність.

Корнелія часом забігала до мене й усідалася біля моїх ніг. Погойдуючись у кріслі-гойдалці, я гладила її по голові.

Якось вона мовчки взяла мою руку й приклала до свого випуклого живота. Я збентежилась, відчувши під пальцями якийсь рух, і сахнулась од неї. У мене в цьому не було досвіду, аніякісінького. Спитала, чи їй не страшно.

- Чого б це мені було страшно?

- Хіба ти не боїшся пологів? Вона стенула плечима.

- У мене ж є ти й Оліна.

Я взяла її гарячу руку, повернула долонею догори й заходилася читати. Лінії не змінилися. Вона стривожено спитала:

- Ти щось побачила?

- Ні, Корнеліє, все гаразд.

- Я боюсь одного. Боронь Боже щось станеться з Акселем. Мені не до душі оте рибальство. Коли він уночі бозна-де в морі, не можу стулити очей.

- Хіба я не казала, що тобі не личить бути рибальчихою? Ти ж така тендітна.

- Я просила тата, щоб улаштував його десь на суходолі.

- Думаєш, Аксель згодиться?

- Має згодитися, принаймні поки народиться дитина. Я впевнена.

- А чого він не перевідує мене?

Корнелія не квапилася відповідати, і я допитувалась далі:

- Чи він не любить мене?

- Таке...

- Він же ніколи до мене не заходить.

- Ось я попрошу, хай зайде.

- Раз сам не хоче, то не силуй. Він таки невдячний.

- Ні, запевняю тебе, Аксель тобі вдячний.

Пам'ятаю, як після вибуху міни за Валенбротом, біля пристані табуном плавала дохла риба з набряклими білими черевами. [47]

Коли «Три Брати» причалювали до берега, Корнелія чекала на набережній. Вона стояла, закутавшись у шаль, як рибальчиха.

Чоловіки брали Акселя на глузи. Інші жінки не стовбичили без діла на пристані, а поралися вдома по господарству. Не заведено було проявляти ніжнощі. Думаю, люди їм заздрили.

Я сиділа біля вікна й дивилась, як Аксель сходить на берег і, попри шпильки товаришів, цілує молоду дружину в уста. Вони скидалися на двійко голуб'ят. На братика й сестричку.

Поцілувавшись, обоє разом ішли додому. Він бережно обіймав її рукою за стан, а вона схиляла голову до його плеча. Невже вона не розуміла, що проймається рибним духом?

Я прокидалась від шкрябання пацючих кігтів. Оліна запевняла, нібито пастки порожні. Вона стояла на тому, що миші й пацюки на горищі не водяться, та я чула їх ночами, я їх чула!

- Корнеліє, ти знаєш, від тебе тхне рибою...

- Я про це не думала...

- Ти вже стала справжньою рибальчихою.

Мене нудило від змішаного духу трояндової олії та оселедців.

- А що то сталося з Акселевими зубами? Чого вони в нього такі погані?

- Він змалку не пив молока, в них не було грошей на молоко.

- Ти ба...

- Мене це не обходить.

- Авжеж, Корнеліє.

Пізнього вересневого вечора хтось постукав у вхідні двері. Я не спала, а просто лежала в ліжку. Чула, як Ґеорґ зійшов донизу й відчинив. За якусь мить він стояв у моїх дверях. З лиця був червоний як рак.

- Швиденько вдягайся й ходімо! - закричав він. - Корнелії пора! Оліна вже в неї!

- Стривай, Ґеорґу! Треба послати по лікаря!

- Вона хоче, щоб прийшла ти, вона гукає тебе!

Собаки занепокоїлися. Я незчулась, як і вбралася. Ґеорґ допоміг мені зійти сходами донизу й темним провулком дістатись до Корнеліїного будинку.

Корнелія лежала в нічній сорочці. її обличчя блищало й пашіло жаром. Побачивши мене, вона важко видихнула:

- А ось і ти!

Ґеорґ збентежився. Щось промимривши, він вийшов із кімнати. Я чула, як він говорить з Оліною.

Я відставила ціпок і сіла край ліжка. Корнелія схопила мене за блузку й притягла до себе.

- Де Аксель? - запхинькала вона. - Чого його тут немає?

- Корнеліє, ти ж знаєш, що цеї ночі він на «Трьох Братах», - спокійно відповіла я, відчіпаючи її пальці від своєї блузки.

На кухні гуркотіла посудом Оліна, гріючи воду.

- Тобі дуже боляче?

Обличчя Корнелії вкрилося зморшками.

- Може, таки послати по лікаря? Вона відкинула голову.

- Де Аксель? Скажи йому, хай іде сюди!

- Не думай зараз про Акселя, - суворо мовила я.

- Скажи, з ним нічого не сталося?

Вона дивилась на мене блискучими очима. Той блиск наводив на думку про божевілля.

- Акселеві нічого не загрожує. Він дає собі раду.

- Це правда? [48]

Я кивнула головою й підвелася з ліжка. Вона схопила мене за руку.

- Не йди нікуди. Не кидай мене саму!

До кімнати зайшла Оліна. Я пересіла до вікна. Надворі стояла така темрява, хоч в око стрель. З Корнеліїної спальні не видно було маяка.

Оліна морщавими руками мацала напнутого, як бубон, живота Корнелії. Гладила і надавлювала на нього. Мені він здавався сміховинно великим. Корнеліїне обличчя скривилося й спотворилось.

- Я не можу чимось допомогти? - невпевнено спитала я. Оліна похитала головою і поплескала Корнелію по щоці.

- Здається, починається.

Корнелія застогнала. Оліна дала їй випити коньяку й гарячого молока.

- Пані, можете піти нагору й лягти. Починаються перейми.

- Що ти, Оліно? Я не кину Корнелії. Я обіцяла бути при ній.

- Ваша воля, пані. Якщо витримаєте.

Корнелія насилу підвелася на лікті й глянула на мене.

Час ізбігав. Ґеорг знову пішов додому. Я сиділа й дивилась на пасербицю. Подеколи вона жалібно стогнала. Обводила поглядом кімнату. Іноді питала про Акселя. Тоді я відповідала:

- Він скоро прийде.

Ніч тяглась без кінця-краю. Сидячи на стільці, я поринула в напівдрімоту, та мене збудив спершу приглушений, а потім пронизливий крик.

- Ну-ну, не кричи. Ти ж знаєш, що це не допоможе. Не кричи.

Я підійшла й полапала її чоло. Воно було водночас і гаряче й холодне. Геть спітніле.

- Незабаром минеться, - звичним голосом сказала Оліна. Корнелія дивилась затуманеними очима. Дряпнула мене за руку.

- Облиш, боляче, - попросила я.

- Де Аксель? Він не може мене покинути! - ридала вона.

- Він скоро прийде! - збрехала я. - Він тебе не покине!

- Обіцяй мені! - скрикнула вона. Я стиснула її пальці.

- Обіцяю.

Оліна злісно зиркнула на мене.

- Такого не обіцяють. Таке відає лише Господь Бог.

Корнелія кілька разів глухо, жалібно скрикнула. Я злякалась, що вона перестане дихати.

Перед самим світанком вона розродилась хлопчиком - кволеньким, голомозим, зарано народженим дитям. Воно було закривавлене й негарне. Мені здалося, що від нього йде неприємний дух.

Оліна помила немовля й поклала біля Корнелії. І хоч та була виснажена до решти, дитині вона всміхнулась.

Георґ заспаними очима дивився на дитину в Корнеліїних обіймах. Він був розчулений. Корнелія ще дрімала. Один раз була прочумалась і спитала, де Аксель, а тоді провалилася в справжній, глибокий сон.

Пригадую, як я вперше взяла Корнеліїного Пауля на руки. Душа завмирала від страху, що впущу його додолу.

Мені подобалося гладити його ніжне тім'ячко. Я думала: а бува через це м'яке безволосе місце неправильно ростиме голівка? Я бачила, як там б'ється пульс.

У Корнеліїної дитини були здоровенні, якісь тямковиті очі. Мені здавалося, що цей погляд проймає мене наскрізь.

Корнелія дала мені малюка на руки. Сидячи в кріслі-гойдалці, я гарячково стискала його в обіймах і помаленьку погойдувала. В мене на лобі засвербів шрам, та я не могла почухатися.

- Забери його. Мені вже несила тримати.

Вона всміхнулась, підхопила малюка на руки й приклала до грудей. Дитя вмить угамувалося.

Не знаю, чого мене обурювало, коли я бачила Ґеорга з Паулем на руках. [49]

Він був у неймовірному захваті від хлопця, називаючи його хорошунчиком, хоча всі помічали слабість і малокрів'я дитини.

Пауль ріс. Мені він був схожий на свою матір, хіба що трохи блідіший. Коли Аксель відпливав у море, Корнелія з дитям на руках приходила до мене.

- Я мрію мати багато дітей, - звірилася вона мені. - Не хочу, аби Пауль ріс сам, як я.

А ще не хотіла, щоб я їй ворожила.

- Ні, не треба, - усміхнулась вона.

До нас долинули чутки, що десь у Люсечілі вмирають люди. Спершу я не йняла тому віри. Але хто бував на материку, підтверджував чутки.

Як на мене, то був дим війни. Я була щаслива, що живу на острові. Думала, сюди епідемія іспанки не сягне. Просто не здолає моря.

Я спитала Ґеорга, що ж, власне, відбувається. Він занепокоєно відповів, що не знає, в чому річ, та сам на деякий час відклав свої поїздки. «Поки ' все втрясеться», - сказав він.

- Як ту хворобу підчеплюють? - спитала я. Він розповів про те, що вичитав у «Богуслені».

Барометр падав усе нижче й нижче. Сирий туман укутав цілий острів. Наче взяв його в облогу.

Судна нікуди не відпливали.

Туман накочувався, ніби жива істота, й поволі розгортав свої обійми. Його мацаки, звиваючись навкруг сходів густою білястою запоною, досягали лоцманської вахти.

Тепер ніхто з острова не виїздив і ніхто на острів не прибував.

Я просила Ґеорга не виходити надвір.

- Свіже повітря ніколи ще нікому не вадило, - відповів він.

Туман створював гнітючий настрій. Стояла найтемніша пора року. Під нечисленними вуличними ліхтарями відбивалися лише маленькі круги тьмявого світла.

Крізь туман горлав рупор. Світло маяка захлиналося від туману й пітьми.

Корнелія раділа, що Аксель біля неї. Вони трималися дому й самі давали собі раду.

Пригадую, білизна не висихала. Простирадла в ліжку були такі, що хоч викручуй.

Люди не могли дістатися до церкви. Туман витав над самісінькою водою, здавалося, море кипить і парує. Дивно було бачити на пристані ввесь риболовний флот. Набережною тинялись без діла чоловіки. Не могли вгамуватися. Саме в цей час у розпалі була ловитва оселедців неводом.

Одного разу від каменоломні до нас долинув гучний гуркіт. Там, казали, підірвався на смерть якийсь чоловік. Хтозна, був то нещасний випадок чи ні. Пахло димом пожежі.

Безпросвітна темрява. Над причалами вигинався й кубливсь туман.

Зненацька туман розвіявся. За кілька годин знов проясніло. Після туману лишивсь мокрий слід сирости та холоднечі. Корнелія з малим Паулем прийшла до мене.

- Що сталося? - спитала я, помітивши на її обличчі стурбованість.

- Я не хочу, щоб Аксель ішов у плавання! Краще б уже був туман!

- Не кажи такого. І навіть викинь таке з голови. Не забувай, що це його робота, ти знала зарані. Знала, на що йдеш, коли виходила заміж за рибалку.

- Я думала, поки Пауль навчиться ходити, Аксель працюватиме в конторі.

- А може, його не влаштовує сидіння в конторі, ти думала про це?

- Він каже, що божеволіє, як не виходить у море.

- Ти мусиш із цим змиритися. [50]

- Я так боюся, що з ним щось станеться. Що я без нього робитиму?

- Не снуй лихих думок, Корнеліє.

Одного дня Ґеорґ розповів, що кількох своїх службовців серед білого дня відіслав через хворобу додому.

Лікар закликав людей по можливості не виходити з домівок. Оліна мовбито чула, що в неділю ніхто не наважився піти до церкви на причастя, щоб не заразитися з чаші.

- Ну ж і ганьба! - мовила вона.

Корнелія прийшла до мене в сльозах. її приятелька Аліса, з якою ми, як правило, грали в канасту, раптом звалилася з ніг, підкошена хворобою. А за добу й померла. Корнелія побивалася, що з переляку не пішла на її похорон.

- Я слабодуха. Боягузка.

По померлих бемкали дзвони. Двадцять хвилин за кожну душу. Під сірим застиглим небом - новий вид дзвінкого мовчання.

Ґеорґ прийшов додому й розказав, що приміщення школи віддали під лазарет. Надійшло розпорядження хворих із домівок переносити туди. Мовляв, аби послабити ризик зараження. Все то було дарма. Якийсь жах.

Темрява, холод, невтримна, небачена пошесть.

Стрілка барометра зрідка падала.

Я сиділа біля вікна й дивилась на воду, ніби на хворобу. Може, сподівалася вгледіти, як вона перебродить море.

Я відчувала ту саму втому, що й завше. Нога нила від паршивої зимової негоди. М'язи потилиці, певно, задубіли.

Наскільки мене не зраджує пам'ять, я день у день чекала смерти.

Впала пітьма.

Іспанка лютувала дедалі дужче.

Навідавшись до нас, Корнелія поклала Пауля на моє ліжко. Сама примостилася скраю й заходилась помалу його лоскотати. Від задоволення він стулив повіки, а згодом заснув. Собаки зацікавлено вибалушили на нього чорні очі.

Я відкрила цукерницю й простягла Корнелії.

- Не хочу, дякую.

Я взяла карамельку й поклала собі на язик.

- Мені хочеться, щоб Аксель швидше повернувся додому. Самій у хаті страх як моторошно. Здається, по всіх кутках лежать або хворі, або мерці.

- Ти ж знаєш: вони лежать у школі. Лікар Берг робить усе можливе.

- Оліна казала, що він п'є коньяк, аби не вибитися з сил. Хтозна, коли й спить.

Залягла тиша. Моя пасербиця сиділа мовчки, перебираючи пальцями торочки накидки.

- Чого Аксель не лишився вдома? Хіба не розуміє, що він мені потрібен? Я погладила її по лобі й приклала пальця їй до вуст.

- Він же післязавтра повернеться.

- До того ще ціла вічність.

- Хочеш, я з ним побалакаю. Може, він усе збагне, коли я йому поясню, що в тебе на душі? Як ти гадаєш?

Корнелія кивнула головою. Тієї миті вона скидалась на мале дівча, що пестить пухнастий чубчик на Паулевому тім'ячку. Малий крізь сон заплямкав.

- Хочеш, поворожу? Як раніше.

- Ні, не хочу.

Мітса застрибнула на ліжко й шорстким язичком лизнула Пауля по обличчі.

- Мітсо, геть від нього! - гримнула я.

- Нічого, вона ж по-доброму... - мовила Корнелія. Пауль пхинькнув, та, здавалось, не збирався прокидатись. [51]

- То що, може, зіграємо партію канасти? Якщо ти, звісно, хочеш.

- Не знаю...

- Нам треба щось придумати й не забивати голову всілякими думками. Я не люблю, як ти журишся.

- Знаєш, мені згадуються ті вечори, коли ми грали в карти з Алісою. Вона померла, а мені й досі не віриться.

- Не думай більше про те, так буде найкраще. Зараз я попрошу Оліну принести келихи й пляшку доброго яєчного лікеру. Що скажеш?

- Не знаю...

- Ось послухай мене. Ми спустимося в бібліотеку, сядемо й зіграємо партію перед каміном.

Вона скорилась, допомогла мені підвестися й підхопила Пауля на руки. Собаки супроводжували нас до бібліотеки.

Я потасувала карти й розклала їх. Корнелія відкрила свої й стала роздивлятись.

- Як ти думаєш, що зараз робить Аксель? - зненацька спитала вона.

- Мабуть, нипає по палубі й хапає дрижаки, - роздратовано відповіла я.

- Не кажи так! Уявляєш, яка там холодюка?!

- Він до неї звик, не думай про те. Твій хід.

Вона виклала карту. Зайшла з тацею Оліна. Я сказала:

- Оліно, я ж мала на думці інші келихи, шліфовані. Знаєш, про які я кажу чи ні?

Вона слухняно принесла інші келихи й налила нам лікеру.

- Дякую, - мовила я, не відводячи очей від своїх карт. Мені було зручно сидіти. - Ану, Корнеліє, випий, нехай твої щоки хоч трохи порожевіють.

Я сиджу біля вікна, притулившись лобом до прохолодної шибки. Мушу пригадати все.

Пам'ятаю, як ми сиділи в бібліотеці й грали в канасту. Пауль спав у своєму козубі. Вряди-годи я пригублювала солодкого, густого лікеру. Оліна заходила й зазирала до хлопця.

Грюкнули зовнішні двері. Прийшов Ґеорґ. Він привітався крізь зуби й подавсь до свого кабінету. Мені він здався похмурим як ніч.

Збігло кілька годин. Нам гарно гралось, мені йшла добра карта.

Корнелія затремтіла.

- Сонечко, ти змерзла?

- Так, мене морозить.

- Сядьмо ближче до вогню. Я попрошу Оліну підкинути дрівець.

Ми облишили карти й підсунули фотелі до самого каміна. Я поклала хвору ногу на ослінчик. Ми сиділи й мовчки дивились на палаючий вогонь. Дрова тріщали й прискали іскрами.

- Хочеш випити чогось гарячого?

Корнелія ледь хитнула головою. Я взяла її за руку. Рука була крижана.

- Як ти себе почуваєш, Корнеліє? Я придивилася до неї.

- Наче притомилась. Мабуть, піду додому.

- Нікуди ти не підеш, чуєш? Чи ти, бува, не захворіла? Вона знов затремтіла.

- Тобі треба з'їсти сире яйце, то завжди допомагає.

- У мене розколюється голова. І болить ось тут, біля очей, - вона схопилась за скроні.

- Мабуть, я попрошу Оліну знайти для тебе аспірин. Так, я зараз же їй про це скажу.

Мене пойняла страшна тривога. Я закалатала в дзвоник, викликаючи Оліну. Пауль у козубі запхинькав. Я полапала Корнеліїн лоб. Він аж горів. Вона мовчки дивилась на мене. Я взяла її за зап'ясток, силкуючись знайти пульс. Увійшла Оліна.

- Корнелії кепсько. їй потрібен аспірин. [52]

Оліна все прочитала з її обличчя.

- Пані, в неї жар. Боюся, що...

- Цить! Ані слова більше! - звеліла я.

Пауль прокинувся й заходивсь верещати. Корнелія хотіла підвестися й підійти до нього, та захиталась і впала.

- Поклич сюди Ґеорга! Ґеоргу! - крикнула я.

Зайшовши до кімнати й побачивши долі Корнелію, Ґеорґ побілів як стіна. Підвів її. Пауль нетямився від вереску.

- Куди її покласти?.. Куди її покласти?..

Ми занесли Корнелію до її давньої дівоцької кімнати й поклали на ліжко. Я плескала її по щоках, аж поки вона прочумалась. Пауль у бібліотеці верещав несвоїм голосом. Оліна принесла аспірину й гарячої кави. Підтримуючи обважнілу голову Корнелії, я змусила її все випити.

- Де Аксель? Де він? - жалібним голосом спитала вона. Сердешне дівча.

- Він скоро прийде, - збрехала я. - Тільки лежи спокійно, її трусила лихоманка. Я закутала її в свою шаль.

Я збагнула, що Корнелія підхопила інфекцію. Неймовірно, як швидко то сталося, немовби хвороба спалахнула в ній вогнем.

Я відразу ж зрозуміла, що вона може мене заразити, та не мала сил тим перейматися. Виходить, я люблю її як душу, подумалось мені. То постало переді мною, мов відкриття.

- Що нам робити, Ґеорґу? Ми ж не віднесемо її до школи? Не віднесемо?

- Ні, не віднесемо. Вона буде тут, удома.

Ми піднесли до неї Пауля. Корнелія глянула на нього й зашепотіла:

- Заберіть. Я не хочу його заразити.

Певно, він відчував щось не те. Ревів, як несамовитий. Я розпорядилась, щоб Оліна віднесла його до моєї кімнати.

Настала ніч.

їй дуже швидко погіршало. Все було як у кошмарному сні. Я втратила відлік часу.

Я змусила її одним духом випити гарячої кави.

Сповістити Акселя було ніяк.

- Акселю! - запаморочено мовила Корнелія. - Це ти?

Ґеорґ никав зіщулений, мов тінь якоїсь примари. На його чолі блищали краплі поту.

Корнелію розібрав кашель. Вона кашляла цілу ніч. Страшно було слухати. Кашляла не втихаючи. Аспірин не збив жару. Я прикладала холодні, мокрі рушнички.

Ми не зважувалися послати по лікаря Берга. Він би змусив нас перенести її до школи, а ми того не хотіли.

- Не хочу, щоб вона лежала в лазареті разом з чужими людьми... - буркнув Ґеорґ.

Я натерла їй груди камфорною олією. Ґеорґ відвернувся. З її грудей текло молоко. Я змочувала її гарячий лоб. Потім залягла тиша. Корнелія спробувала розплющити очі, та не подужала.

Другої ночі Ґеорґ змучився до краю від утоми й тривоги. В нього тряслися руки. Я просила, щоб він ліг спати.

- Ґеоргу, тобі треба здрімнути. Чим поможеш Корнелії, коли ти такий стомлений?

Я перехопила його погляд. У ньому вже не було снаги.

- Я її постерожу. Якщо виб'юся із сил, то збуджу тебе. Він ледь кивнув головою.

Оліна гляділа Пауля в своїй кімнаті.

Лишившись із Корнелією наодинці, я спробувала трохи провітрити кімнату. Повіяло свіжим нічним повітрям. Вітер пороснув скісною смугою [53] дощу. Корнелія захрипіла. Закашлялась. Затріпотіла, мов спіймана птаха. Я хутко зачинила вікно.

- Хто там? - кволим голосом озвалась вона.

- Це я. Ти мене чуєш?

- Я думала... Думала, тут сама. Здавалось, Корнелія лише напівпритомна.

- Де Аксель? Де Аксель?

Вона розплющила очі з розширеними зіницями. Звела брови. Я помацала їй пульс, він ледь прослуховувався.

- Аксель скоро прийде.

Корнелія задрімала. Я прибрала з її гарячого лоба волосинку. По шиї в неї стікав піт. Вона розплющила очі.

- Коли вже ранок? Чи скоро буде ранок?.. Де Аксель?.. Де це він?.. Вона попросила, щоб я тримала її за руку. По хвилі мовила:

- Не дави так, мені боляче.

Вона заснула, здригаючись уві сні. Закашляла. Прокинулась. Навколо нас панувала тиша. На нічному столику вузеньким застиглим пломінчиком горів каганець. Пахло сіркою. її обличчя при світлі каганця стало невиразним. З бібліотеки долинув приглушений бій дзиґарів. Я лічила удари. Раз, два, три... Під дверима заскавчала собака.

- Вже день? - кволо спитала моя пасербиця.

- Ні, ще ніч.

Тоді впродовж кількох годин вона, заплющивши очі, мовчала й не ворушилася. Мабуть, їй дуже боліло, бо її тонкі брови посіпувалися від болю.

Як мені пояснити те, що сталось потім?

Я подумала, що нарешті вона заснула. Взяла подушку й поклала їй на обличчя. Вона ворухнулась. Я щосили притиснула подушку. Корнелія під моїми руками запручалася. Ледь-ледь запручалась. Подушка приглушила її стогін. Я притиснула подушку ще дужче. Чекала... Чекала... Й ось Корнелія ослабла. Зовсім утихла.

Я почекала ще хвильку, а тоді прийняла подушку. Побачила, що пасербиця мертва. Рот роззявлений, мов у рибини. Я стулила їй очі. Глибоко вдихнула повітря й закричала.

Вся тремтіла від жаху.

- Ґеорґу! - кричала я, кульгаючи сходами. Хворою ногою відіпхнула Мітсу.

- Що таке? Що таке?

Він стояв на порозі. Чуб у нього був скуйовджений. Здавалося, спав не роздягаючись. Обхопивши мої плечі, Ґеорґ засопів мені в лице, кліпаючи червоними запухлими очима.

- Корнелія більше не дихає... Вона перестала дихати!..

Я почула його нестямний крик. Одтрутивши мене, він кинувся сходами донизу.

Його донька лежала з розплющеними очима. Повіки знов піднялися. Мітса стрибнула до неї й заходилася лизати їй руки.

Ґеорґ упав навколішки, як у молитві. Він уткнувсь обличчям їй у ноги, ніби збирався зігріти своїм диханням.

Нараз у дверях з'явилась Оліна. На неї страшно було глянути.

Я почула Паулів крик. Здавалося, то кричав звір.

Пригадую, як одного ранку ми побачили молоденьку морську чайку з підбитим крилом. Вона сиділа на ґанку. Холодні очі були мов скляні. Вона волочила закривавлене крило.

Я відвернулась, коли Георг скручував їй в'язи.

Я завжди думала, що вчинила так із милосердя. Завжди думала, що Корнелія однаково померла б. Мабуть, я вмертвила її, щоб позбавити страждань. Я не в силі була бачити ті страждання. То сталося мимоволі. Я піддалась імпульсові. [54]

Я вставила палицю в колесо її долі.

Світало. Дощ не вщухав. Пригадую, мені вистачило духу покласти на повіки Корнелії монети. Я навіть не забулася зупинити в бібліотеці дзиґарі. Сліз не було.

Ґеорґ замкнувся у своєму кабінеті й нікому не відчиняв.

- Ґеоргу, відчини мені, - гукнула я крізь двері. Ніхто не відповів.

- Ґеорґу, хто скаже Акселеві? Ввечері повертаються «Три Брати», ти повинен мені відчинити...

Ключ у замку повернувся. Я зайшла до кабінету й усілась навпроти письмового столу. Ґеорґ сів на свій стілець. Він затулив обличчя руками. Я побачила на них синюваті в'юнкі вени й цяти від печінкової недуги. З того, як вони тремтіли, я зрозуміла, що він плаче.

- Я не переживу цієї втрати...

- Нам треба подумати й про Акселя. Ґеорґ тяжко зітхнув.

- Що ми йому скажемо? Ти, Ґеорґу, повинен зустріти його на пристані. Це ти повинен йому все сказати.

- Я не зумію. Не зможу.

- А хіба можу я, Ґеоргу? Кому ж, як не тобі, це зробити?

Він знов зітхнув, підвів голову й подивився на мене червоними заплаканими очима.

- Я не зумію.

- Ти повинен.

Нитка спогадів уривається.

Мені приснилась Корнелія. Вві сні вона на мене не гнівалась і не збиралася мстити. Я сиділа в якійсь крихітній кімнатчині на підлозі. Там була височенна стеля. Вища, ніж у церкві, о, я навіть не сягала до неї зором. Підлогу встеляла солома. Корнелія, виставивши поперед себе здоровенне черево, ходила сюди-туди по кімнаті.

Того дня, коли небіжка лежала в своїй колишній дівоцькій кімнаті, Пауль без угаву репетував.

Відчитати молитву над нею прийшов той пастор, що вінчав Корнелію з Акселем. То був короткий візит. Пастор мусив поспішати в інші будинки, куди теж завітала смерть.

Багрець лихоманки зник із її виду. Пожовклі, як віск, уста затверділи, наче на гіпсовому погрудді.

Я всього лише правила за ніж у чиїйсь руці.

Лоскітливий солодкуватий присмак смерти в роті, достоту як смак ледь переспілих екзотичних плодів.

Пам'ятаю, того дня я з біноклем у руках сиділа біля вікна. Було хмарно. Я виглядала на обрії «Трьох Братів».

Мені подумалось, тепер йому потрібна я, і водночас щось у мені говорило: де там, я йому не потрібна! Йому ніколи не захочеться, аби я його втішала.

Обрій був рівний і спокійний. Мої руки не знаходили собі місця. До мене долинав хрипкий Паулів крик.

Я сиділа й чекала симптомів. Відчувала жар та біль у тілі.

Побачивши в сутінках обрис «Трьох Братів», я погукала Ґеорга.

- Вони пливуть!

Він підійшов до мене, ніби спросоння, наче йому щойно привидівся поганий сон.

- Що я йому скажу? Це понад мої сили. Я не можу йому сказати...

В мені прокинулось бажання притулити його сиву голову до грудей. Спало на думку, що Аксель усе зрозуміє, як тільки побачить вираз Ґеоргового обличчя.

- Скажи, як є. Навпростець. Скажи, що Корнелія померла. [55]

- Як ти можеш бути такою безсердечною!

- Просто я кажу правду, Ґеоргу. Ось візьми себе в руки, ти знаєш, що це неминуче... А тепер іди!

Я повернулась на своє місце до вікна. «Три Брати» вже підпливали до пристані. Я бачила, як Ґеорґ стоїть на набережній. Виструнчений, мов явір. Із закладеними за спину руками. Здавалось, він зараз упаде горілиць.

Чоловік, що тримав линву, щось гукнув, я не розчула. Інший, підхопивши линву, заходився припинати човна. Чоловік крикнув:

- Клич людей! У нас на борту хворі. Вони не можуть самі ходити, їх треба знести на берег. Знайди ноші!

Я прилипла лобом до шибки. Люди заквапилися. Ґеорг не рушив з місця.

Хворих один за одним виносили на причал.

Онде на ношах винесли Акселя. Ґеорг рвонувся до нього. Я з усіх сил застукала в шибку, та він не чув. Мені пощастило прочинити вікно, щоб крикнути:

- Ґеоргу!.. Йди сюди! Нічого не кажи!

Нарешті він мене побачив і, зрозумівши, що я маю на думці, швидко подався до хати.

Вони позаносили хворих до школи. Я послала туди Оліну довідатися, що сталося з Акселем.

- Я говорила з його батьками, - сказала вона, повернувшись. - Вони хочуть забрати його додому, та лікар Берг не дозволяє.

Я помітила, яка Оліна стара й немічна. В неї був монотонний голос. Глухий.

- Як ти думаєш, Оліно, він витримає криз?

- Не знаю. Я нічогісінько не знаю. Мені невтямки те, що коїться. Лазарет переповнений. Лікар Берг не встигає за всіма глядіти. Сестра Інгрід сама як хвора. Вони всі рвуться додому.

- А що з Акселем?

- Він непритомний. Я чула, він один раз покликав Корнелію. Вони не дозволили сказати йому правди. Він хотів її побачити.

Оліна піднесла висхлу, пожовклу руку до очей, щоб приховати сльози.

- Я збрехала, бо сказала, що вона скоро прийде до них додому. Як, по-вашому, пані, Господь покарає мене за цю брехню? Я не могла інакше.

- Ні, - коротко відповіла я.

Вона подивилась на мене з удячністю.

- Краще, Оліно, щоб він не знав. Якщо Акселеві судилось померти, то нехай він відійде на той світ з вірою, що Корнелія жива.

- Пані, ви гадаєте, він помре?

- Цього ніхто не знає.

За день прийшов Акселів батько. Був у чорному вбранні. Незвично термосив капелюха.

Він розповів, що останньої миті життя Аксель кликав Корнелію. Виснажений жаром, він її таки покликав.

Я не могла оплакувати Акселя. Відчула в собі таку пустку, ніби зовсім позбулась тіла.

Відчуття горя було таке, як після ампутації.

Пам'ятаю, як по них обох бемкали дзвони.

Ми попобігали, доки дістали домовини, їх усюди тепер розбирали. Зрештою дві білі труни нам прислали зі Стремстада.

Наступного дня Корнелію й Акселя поховали.

У церкві стояв дух плісняви. Я воліла б опинитися десь глибоко під землею. Була така задуха, як від запаху зів'ялих квітів у смердючій воді.

Пауль, убраний у чорну курточку, звивався на Оліниних руках як черв'як. Ритуал тривав недовго. Я натерла очі. Були присутні лише ми та Акселева родина. Люди боялись інфекції. [56]

Ми переправили домовини через протоку «Зентою». Хляпав дощ зі снігом. Сховавши руки в муфту, я сперлася на поруччя.

Вздовж цвинтаря видніло чимало могил. На більшості з них щось лежало. Квітів та стрічок було обмаль. Все таке безбарвне. Мій ціпок добряче вгрузав у землю.

Пригадую, мені на думку спали ті давні часи, коли в могилу до померлого господаря клали рабів.

Ґеорґ нишком поглядав на Віолину могилу. В його погляді був дивний, наче хмільний вогонь. Не обличчя, а суцільний лабіринт.

Нараз мені в серце кольнуло почуття провини.

Я була вражена тим, що Пауль і досі репетує.

Ґеорґ уже ніколи не став таким, як раніше. Він був прибитий горем. Його жаліли навіть собаки.

Він замикався в конторі, та не працював. Я бачила в замкову шпарку, Ґеорґ сидить, утупивши погляд поперед себе. Вени на шиї напинались. Сигара згасла. Він подовгу роздивлявся світлину Корнеліїної конфірмації.

Пригадую, як Ґеорґ показував мені на літньому нічному небі сузір'я Борону, Волосожара й Бика. Сама я ніколи їх не знаходила.

- Хіба це життя, Ракель? - спитав він мене. - Скажи мені відверто: хіба це життя?

Пригадую, як я сиділа біля вікна й дивилась надвір. Над причалами висла красива запона інею. «Три Брати», припнуті, стояли край пристані.

Інколи я заставала Ґеорґа в давній кімнаті Корнелії, він крячкою сидів на ліжку.

Птах у його очах заплющив свої очі.

Пригадую тогорічне свято Івана Купала. Ми не спускались до парку.

Оліна розповідала, нібито скрипаль, який завжди грав танцювальну мелодію, взимку помер.

Пауль малим одно плакав. Скільки те немовля виплакало сліз!

Ґеорґ утратив цікавість до хлопця. Так, наче його більше не помічав.

Якось Ґеорґа знайшли на пристані - він лежав перед однією зі своїх крамниць. То було восени. Кілька службовців принесли його додому в обідню перерву. В ньому вже не було жодних ознак життя.

Лікар Берг хотів був зробити розтин, щоб довідатися, що ж сталося, та я не дала.

Піна навколо рота свідчила про судому.

Не хочу згадувати його тодішній вигляд. Щось у ньому ввірвалося. Луснула напнута, мов струна, сталева жила.

Пригадую, яким був Ґеорґ першого літа. Засмагле, аж буре обличчя. Рішучі, сірі очі. Зазвичай він затискував кутиком рота сигару й усміхався. Мав красиві обриси вилиць.

Нині Ґеорґ спочиває у Віолиних обіймах. їхній прах з'єднається, під землею вони стануть єдиним цілим.

Я вже не пам'ятаю його рук.

Сидячи в конторі на стільці, я дивилась на його світлину, та на ній він не схожий на себе.

Не можу сказати, що я була для Пауля матір'ю. Однак я його любила. Любила ревною, майже забобонною любов'ю.

Коли він був немовлям, я не знала, як з ним поводитись. Та згодом, щойно він навчився говорити й ходити по-справжньому, я стала брати його до себе. [57]

Мені хотілось, щоб Пауль виріс великим і незалежним.

Малим він геть увесь був із оксамиту й цим пригашав мій біль.

Спав у моєму ліжку. Його гаряче тільце тулилося в темряві до мого. Він засинав так само важко, як і я, наче в ньому текла моя кров. Розмахував руками й побивавсь уві сні.

Я розважала його тим, що при світлі лампи виробляла всілякі фігурки. Побачивши на стіні хижого птаха, Пауль з переляку ховав голову під ковдру.

Собаки ревнували. Вони чіплялись до нього й докучали йому. Лизали обличчя й чмихали. Він кричав, щоб я їх прогнала. Дивна дитина, він не любив собак.

Пригадую, як Паулеві виповнилось п'ять років. Він раптом перестав говорити. Так, наче йому знов заманулося стати немовлям. Не відтуляв од рота руки. Коли я нарешті змусила його забалакати, він почав затинатись. Так воно йому й не минулося.

Паулю, чого ти не хочеш лишитися зі мною? Я ж тебе люблю. Я знаю тебе з народження. Ти звалився, мов камінь, у мої обійми. Я цілувала твою голівку й твої очі.

Пригадую, як розповідала тобі про морське життя під водою. Розказувала про чарівного краба, що волочив свої важкі клешні по морському дні.

Я оповідала про білосніжного птаха, що мостить гніздо посеред моря.

Паулю, пам'ятаєш, як ти лежав у мене на руках? Я годувала тебе лагоминками й пхала тобі до рота пальці. Карамельки перебиралися з мого рота до твого, а тоді навпаки. Таким чином ми грались, ти так сміявся. Твоя слина завжди була солодка від карамельок. Твій рот мав смак гарячого варення.

Паулю, пам'ятаєш, як ти боявся темряви? Я дозволяла тобі спати біля мене при світлі лампи. Ми лежали в теплій, напівтемній кімнаті й слухали, як хвилі обіймають палі причалу та як рибальські судна, серед них і «Три Брати», труться об набережну. Нас заколисувало рипіння тросів, і ми засинали.

Паулю, чи ти пам'ятаєш, як я намилювала у ванні твоє слизьке маленьке тіло? Ти верещав од захвату й пірнав під воду, а тоді, вкритий піною, виринав, пирхаючи на всі боки. Я так любила запах мила на твоїй чистій дитячій шкірі!

Мені було невтямки, чому ти боїшся моря. Воно тобі здавалося безкраїм. Але ж і твій батько, й твій дід були рибалками!

Ти міг би бути дитям моря, а не товктися біля мене в хаті.

А пригадуєш, Паулю, як ти боявсь інших дітей? Тебе годі було вирядити до них надвір, коли вони кликали гратися. З більшою охотою ти сидів зі мною біля вікна. Вмощувався мені на колінах, хукав на скло й щось малював на спітнілій шибці.

Я дозволяла тобі бавитися намистом та перснями зі своєї скриньки.

Я дозволяла тобі лизькати лікер зі свого келиха.

Не завжди мені щастило тебе любити. Ти був тендітний, лякливий хлоп'як, який, заплутавшись у простирадлах, прокидається й плаче. Ти пахнув дитячим потом.

Однак ти був гарнюній, мов янгол. Мій хлопчик.

Мав великі, дивовижні очі. З якимось напруженим, майже хворобливим виразом.

Як на мене, ти надто швидко виріс.

Я любила те, що минуло. Воно й досі повне таїни.

Пригадую, як ти почав мене соромитись. Коли то було? Я так і не збагнула, чого це раптом ти став мене соромитись.

Пам'ятаєш, Паулю, що діялось під покровом ночі? Я втішала тебе, щоб ти не боявся темряви. Виціловувала твої лиховісні сни.

Чи пам'ятаєш ти мої вуста, Паулю? Чи пригадуєш ти їх, цілуючи свою руду рибальчиху? Чи схожі її вуста на мої?

Тебе кидало в дрож, я відчувала твій трем. Відчувала, як на твоїх руках волосинки стають сторч. [58]

Пригадую, як я поночі пригорталась до тебе. Тоді ти не боявся мене. Моє тіло було для тебе безпечне. Ти до нього звик. Не ворушився, Паулю, не відсувавсь од мене, коли я до тебе горнулася.

Я показала твоїм рукам дорогу.

Ночі були довгі, повні вагань.

Ти був мовчазний і спокійний.

Пригадую твоє дихання - ти дихав біля моєї шиї, розтуливши рот.

Кажу тобі: ми обоє грішні й обоє - праведники.

Я знаю, що ти був мій. Єдиний, ким я володіла.

Я помітила в тобі чоловіка задовго до того, як ти сам відчув його в собі. Ти ще був безволосим немовлям, а тебе вже заполонював чоловік.

Щоб знищити щось вічне, треба закарбувати мить, утримати те, що минуло.

Хлопчика, котрий помирає в чоловікові.

Я почастувала тебе медом на кінчику ножа.

Пам'ятаю той день, коли ти замкнув переді мною двері.

Що тебе змінило? Либонь, приятелі, з якими почав спілкуватись? Ти прикидався таким, як вони, але ж я бачила тебе наскрізь.

Я знаю тебе, Паулю, як своїх п'ять пальців, ти можеш дурити інших, та не одуриш мене. Будь певен, Паулю. Я знаю, що тобі треба. Якби ти тільки прийшов до мене, я залюбки дала б тобі все, що треба.

Невже ти так легко забудеш усе, що я тобі давала?

Пригадую, Паулю, як я пригостила тебе цукеркою, а ти подякував і відмовився. Ти раптом заходивсь мене переконувати, що не любиш цукерок. Як на хлопчика, то було так неприродно.

Пам'ятаю, як ми вдвох сідали до обіднього столу. Я впивалась очима в твою красиву білу шию. Ти відчував, що я ніби висмоктую тебе своїми бездонними поглядами, й совався на стільці. Дивлячись на тебе, я нічого не могла їсти.

Ти, мов невинна дівчина, затуляв обличчя руками.

Я не обирала тебе для любови. Ця моя нерозважлива любов була до тієї, кого більше немає на світі.

На тобі лежить тінь Корнелії. її ніжна суть. Може, тобі треба було народитись дівчинкою?

Часом, коли я бачу, як ти стоїш у молодечому гурті, правлячи то теревені, то смішки, мені на думку спадає, що на кону переді мною діється вистава. Ти граєш роль. Силкуєшся бути таким, як решта, одним з них, хоча в глибині душі ти лагідний, щирий і вразливий. Думаєш, я тебе не знаю? Я єдина, хто тебе знає.

А ще, Паулю, я знаю про твій страх і твою слабість.

Я знаю, як ти, блукаючи темним будинком, плакав, що не в змозі згадати, кого шукаєш.

Дороги назад немає. Ти обірвав усі поворозки, що зв'язували нас. Виходить, тобі треба мене зректись.

Тобі доведеться струшувати мене з себе шар за шаром.

Можеш удавати, ніби ти не бачиш, як сиджу біля вікна, та я певна, що знаєш це й не забуваєш цього навіть тоді, коли здаєшся безжурним, як метелик. Ти відчуваєш, що мої очі прикуті до тебе, але не озираєшся.

Паулю, може статися так, що одного дня мене не стане й ти вражено збагнеш, як я тобі потрібна.

Тоді, коли лежатимеш у темряві нашого будинку зі своєю рудою дівулею, тоді, коли ви спатимете під оцим дахом, тоді, коли мене винесуть уперед ногами, тоді ти, може, мене й згадаєш.

Та якщо ти мене більше не згадуєш, то я справді мертва.

Ми вже тіні, хоч були колись юні та горді, як ти.

___
Від перекладача

Кристіна Анна Ліліан Фалькенланд народилась 21 квітня 1967 року в Богус-лені на заході Швеції. Батьки її були авторами численних підручників шведської мови і найпершими читачами її ранніх, зовсім дитячих віршиків, бо ж поетичні здібності в неї виявились ще в шестирічному віці. По закінченні гімназії Кристіна здобула вишу освіту в Стокгольмському університеті, де вивчала літературознавство, психологію, етнологію, історію культури, а також проблеми фемінізму. її поетична збірка «Ілюзія» (1991) була яскравим дебютом нової генерації дев'яностників. Потім одна за одною вийшли ще три збірки поезій Кристіни Фалькенланд. Критика помітила в ній поетесу «незалежного мовного чуття» і була в захваті від її поезії - «легкої, наче помах метеликових крилят, і водночас ваговитої, наче сама земля». Провівши десять літ у Стокгольмі, К. Фалькенланд повертається в край свого дитинства, осідає в Смегені й мешкає там донині. Щоправда, по півзими живе в Австрії, звідки родом її чоловік.

1996 року побачив світ перший роман К. Фалькенланд «Молот і ковадло». То був дуже вдалий дебют, що відкрив перед нею шлях до нових здобутків у жанрі прози. її все дужче приваблював непростий, почасти суперечливий до незбагненносте світ жіночої душі, у відтворенні якого вона сягнула такої сили трагізму, яка підвладна була хіба що Яльмарові Берґману, класикові шведського реалізму. Недарма літературознавці виявили неабияку схожість жіночих образів у Бергмана та Фалькенланд, попри те що творці - представники різних епох. Власне, подібне «примірювання» до класика - то вже небуденне поцінування, і на нього, далебі, щастить далеко не кожному письменникові такого молодого віку. А для самої Фалькенланд літературними взірцями слугують Ґуннар Екелеф, Федір Достоєвський, Герман Гессе, Едгар По, Томас Еліот і Кнут Гамсун.

Після переконливого успіху в жанрі прози Кристіна Фалькенланд мовби вибухнула цілою серією романів: «Скалки розбитого люстра» (1997),»Моя тінь» (1998), «Жага душі» (2000)... Французькі, німецькі, італійські, нідерландські та інші переклади розпросторили географію її творчосте поза Швецією.




© Christine Falkenland. Min skugga. Wahlstrom & Widstrand, Stockholm, 1998.
© Г. Кирпа (переклад), 2002.
Джерело: Всесвіт, №5-6, 2002. С.: 16-58.
OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004