Умберто Еко. Про деякі функції літератури


Розповідають одну байку (і якщо це вигадка, то дуже показова). Одного разу Сталін запитав: «Папа Римський – а скільки у нього дивізій?» Історія свідчить, що апарат – річ дуже важлива, але це ще не все. Бувають такі нематеріяльні сили, що важать більше за будь-що, хоч в термінах ваги не визначаються.

Ми оточені нематеріяльними силами. І не тільки про духовні цінності нам ідеться (релігійне вчення). Ними можуть бути і квадратний корінь, формула якого здолала століття, й ті ж декрети Сталіна та Папи... До таких сил я зараховую літературну традицію, тобто таку сукупність текстів, яка була створена людством з безкорисливих намірів (на відміну від корпусу законів та наукових формул, стенографій доповідей або розкладу руху потягів), створених радше gratia sui, з чистої любови до них самих. Те, що читаєш задля задоволення, для духовного зросту, поглиблення знань, ба навіть задля розваги, коли ніхто нас не приневолює цим займатись (виняток – навчальні заняття).

Звісно, літературні об’єкти тільки наполовину нематеріяльні, адже натурально виготовлені з паперу. Проте свого часу існувала лише оральна традиція, коли література втілювалася у голосі або викарбовувалась на камені; а сьогодні ми дискутуємо про майбутнє електронних книжок (e-books), які дозволяють нам читати афоризми життєвої мудрости чи «Дон Кіхота» на екрані з рідких кристалів. Відразу хочу застерегти, що я не збираюсь розводитися про vexata questio електронної книжки. Я належу до любителів читання романів та поезій на папері, якому властива зерниста фактура рогоподібних сторінок, але й здогадуюсь про існування покоління hackers, які, за життя не прочитавши жодної книги, дякуючи книгам електронним, сьогодні вперше пізнали та поцінували «Дон Кіхота». Як же виграв їх дух і програв зір! Якщо прийдешні покоління спроможуться налаштувати гарні стосунки (психологічні та фізичні) з e-books, сила «Дон Кіхота» нікуди не подінеться.

Чому ж служить така нематеріяльна сила, якою є література? Вистачило б відповісти, як-от я зробив, що діє вона gratua sui, а отже, нічому й не служить. Однак таке анемічне ставлення до літератури ризикує звести її до джоґингу чи то до розгадування кросвордів, хоч ті чимось теж корисні – для тілесного здоров’я чи лексичного збагачення. Я ж говоритиму сьогодні про деякі функції, які набуває література стосовно нашого особистого та суспільного життя.

Література підтримує життєвість мови

Насамперед вона дозволяє мові існувати як спільне надбання. Мова, за визначенням, «віє, де хоче»: ні політика, ні університети не здатні її зупинити або спрямувати до якогось потрібного «оптимального» стану.

«Віє, де хоче», проте мова чуттєва до впливів літератури. Без Данте, наприклад, не було б єдиної італійської мови. У своєму трактаті «De vulgari eloquentia» він аналізує та засуджує існування великої кількости італійських діялектів і, врешті, пропонує утворити нову розмовну загальноприступну мову. Ніхто і шеляга не дав би за таке нахабство, однак, завдячуючи «Божественній комедії», Данте виграє парі. Для цього, безумовно, мало сплинути не одне століття, поки дантівська розмовна мова опинилася у всіх на вустах, але так сталося й через те, що певна спільнота віруючих у літературу не полишала надихатися запропонованою моделлю. І якби не було цієї моделі, хтозна, може, ідея політичної єдности Італії не змогла б перетворитись у дійсність. Ось чому, напевне, народ Босі не має своєї розмовної мови.

Література, долучаючись до процесу творення мови, надає визначености та згуртованости конкретній спільноті. Я пригадував Данте, та спробуймо уявити собі, якою була б грецька мова без Гомера, німецька нація без лютерового перекладу Біблії, російська мова без Пушкіна, індійська культура без своїх засадничих поем.

Але літературна практика підживлює також і нашу індивідуальну мову. Сьогодні чимало говорять про народження нової неотелеграфічної мови email або текстових кодифікацій мобільних телефонів, де фраза «я тебе люблю» писатиметься хитрою абревіятурою. Однак не забуваймо, що молодь, обмінюючись новою стенографією – «есемесками» – хоч трохи, та все ж копирсається у нових книжкових святилищах – книгарнях-мегамаркетах. Хай вони просто гортають, не купуючи, однаково входять у контакт із освіченим розвинутим літературним стилем, що не був у такій кількості відкритий їхнім батькам. А тим більше їхнім дідам.

Читання літературних творів закликає до вірности та поваги у свободі інтерпретації

Існує одна типова для нашого часу небезпечна критична єресь, буцімто з літературним текстом можна робити що завгодно та вичитувати у ньому будь-які неконтрольовані імпульси наших бажань. Це не зовсім так. Художні твори запрошують нас до вільної інтерпретації, адже разом із ними ми входимо у дискурс на рівні множинного прочитання, занурюємось у неоднозначну природу мови і життя. Аби нам пощастило у цій грі, де кожне покоління прочитує художні твори по-різному, варто перейнятися глибокою повагою до того, що в иншому місці я назвав інтенцією тексту.

З одного боку, здається, що світ – це «завершена» книга з одним можливим способом прочитання, бо ж існує, істинний чи ні, але непохитний закон всесвітнього тяжіння. Навпаки, всесвіт книги видається нам відкритим космосом. Проте спробуймо розважливо поглянути на художню оповідь і протиставити ідею, яку маємо про неї, тим уявленням, що є у нас про світ. В останньому випадку ми говоримо про відкритий Ньютоном закон всесвітнього тяжіння або про той факт, що Наполеон помер на острові Святої Єлени п’ятого травня 1821 року. Та однак, якщо ми люди чесні, то завжди зможемо переглянути наші переконання у разі, якщо наука віднайде инші пояснення великих космічних законів, або який-небудь історик відшукає невідомі документи, які б свідчили, що Наполеон загинув на бонапартистському човні під час спроби втекти з острова. Натомість, у світі книг вислови на зразок «Шерлок Холмс був неодружений», «Червону Шапочку проковтнув вовк, але потім її звільнили мисливці», «Анна Кареніна покінчила життя самогубством» навічно залишаться правдивими і ніколи ніким не будуть спростовані. Ніхто не заперечує, що Ісус є сином Божим, дехто ставить під сумнів його історичне існування, ще хтось доводить, що він є Путь, Істина і Життя, що Месія має знову повернутись на землю, й ми, хай якою була б наша точка зору, поважаємо ці переконання. Але ніхто не поставиться серйозно до людини, яка б стверджувала, що Гамлет одружився на Офелії, або Супермен – це не Кларк Кент. Літературні тексти ясно дають нам зрозуміти, чого нам більше ніколи не вдасться заперечити. Але на відміну від реального світу, вони неухильно звертають увагу на те, що важливо, й те, що не варте розгортання вільних інтерпретацій.

Наприкінці тридцять п’ятого розділу «Червоного і чорного» йдеться про те, як Жюльєн Сорель заходить до церкви й там стріляє у мадам де Реналь. Стендаль, завваживши, що у Жюльєна дрижала рука, говорить, що вперше він не зміг втрапити у ціль, тому й стріляв удруге, таки поранивши жінку. Можна припустити, що рука у юнака тремтіла через те, що у нього не було остаточного бажання вбивати, хоч на той вчинок його підштовхнув невмотивований афективний імпульс.

Можна запропонувати іншу інтерпретацію: спочатку Жюльєн справді мав намір стріляти, однак виявився боягузом. Текст дозволяє обидва тлумачення.

Уявімо собі, що хтось зацікавиться, куди втрапила перша куля. Цікаве питання для справжніх фанатів стендалівської творчости. Подібно до тих фанатів Джойса, що їдуть до Дубліна у пошуках аптеки, де Блум купував мило у формі помаранчу (а щоб потішити прочан, ця аптека, яка – побіжно нагадаю – існує насправді, стала знову продавати мило такої форми), можна уявити закоханих у роман Стендаля, які відшукують у цьому світі церкву Верньєру, обстежуючи в ній кожну колону, аби натрапити на відбиток від кулі. Тут увесь смак у досить кумедному прикладі такого собі fanship. А якщо критику заманеться заснувати свою інтерпретацію роману на долі загубленої кулі? У наші часи це не так вже й неймовірно. Знайшовся ж мудрий, що організував усе прочитання «Викраденого листа» Едгара По навколо місця розташування листа стосовно каміну. І хоч для По багато значить, де покладено лист, то Cтендалю зовсім байдуже, де застрягла куля. Вона опиняється поза межею художніх значень. Якщо ми залишатимемось вірними текстові Стендаля, для нас ця куля остаточно втрачена, вона нам ні до чого. Натомість, коли в «Армансі» йдеться про ймовірне безсилля протагоніста, це штовхає читача на гарячкові здогадки, спроби прояснити несказане. У «Наречених» фраза «нещасна відповіла» не говорить нам, як далеко Гертруда зайшла у стосунках з Еґідіо, проте у тих неясних здогадах, що охоплюють читача, якраз і полягає чарівність цього цнотливо-еліптичного епізоду.

На початку «Трьох мушкетерів» розповідається, як першого понеділка квітня 1625 року на чотирнадцятилітній шкапі до Ґенга приїздить д’Артаньян. Швиденько на калькуляторі можна підрахувати, що той понеділок припадав на 7 квітня. Це вже тонкощі trivia games для історій Дюма. Чи можна розвинути з цієї інформації над-інтерпретацію роману? Я твердив би, що ні, бо наступні сторінки не підтверджують значущости цього факту. На роман ніяк не впливає те, що д’Артаньян приїздить у понеділок, хоча цікаво буде знати, що це був квітень (згадаймо, Портос, аби не показувати, що його прекрасна портупея розшита тільки спереду, носив довгий оксамитовий плащ малинового кольору, який зовсім не відповідав сезону, отож мушкетер ризикував схопити нежить).

Це все нам видається за очевидне, однак ці очевидності – часто призабуті –вказують на те, що світ літератури виводить твердження, які вже ніхто не зможе спростувати. Література пропонує нам модель, якщо хочете, уявної, але істини. Ця літературна істина відображається у тому, що ми назвали б герменевтичними істинами: кожному охочому до домислів, ніби д’Артаньяна підштовхували до Портоса гомосексуальні почуття, або що Неназваний удався до злих вчинків через свій неподоланий комплекс Едіпа, або черниця з Монци, як-от деякі політики наших днів, була зіпсута комунізмом, або ж Панург діяв з люті до перших проявів капіталістичної системи, ми могли б завжди відповісти, що у текстах, до яких він звертається, неможливо знайти жодного твердження, жодної вказівки, жодного натяку, які б нам дозволяли забутися у цих інтерпретаційних вихилясах. Світ літератури – це світ, де можна проводити тести на перевірку, чи володіє читач почуттям реальности, чи став він жертвою галюцинацій.

Герої мігрують

Ми можемо робити істинні твердження про літературних персонажів, оскільки те, що з ними відбувається, записане у тексті, а текст – як музична партитура. Правдивим є те, що Анна Кареніна померла, наклавши на себе руки, так само, як «П’ята симфонія» Бетховена написана у до-мінорі (а не у фа-мажорі, як «Сьома») і починається з «соль, соль, соль, мі-бемоль». Але деяким – далеко не всім – літературним героям випадає вийти за межі тексту, де вони уперше народилися, щоб податися у космічний простір, який не вдасться обмежити кордонами.

Міграції від тексту до тексту (і крізь доволі різні втілення: від книги до фільму чи балету, чи з усної традиції у книгу) здійснювали як мітичні герої, так і герої «світської» оповіді: Уліс, Ясон, Артур чи Парсифаль, Аліса, Піноккіо, д’Артаньян... А втім, хіба говоримо про персонажів такого рівня, маючи на увазі якусь конкретну партитуру? Візьмемо хоч би «Червону шапочку». Дві найвідоміші оповідки Перро та братів Грімм глибоко різняться одна від одної. У першій – вовк лиґає дівчинку, на чому історія й закінчується, навіваючи суворі моралістичні думи про наслідки необачної поведінки. У другій – з’являється мисливець, вбиває вовка, повертає до життя дівчинку та бабцю. Happy end.

Уявімо тепер матір, яка розповідає цю казку своїм дітям, і завершує якраз на тому місці, де вовк лиґає Червону Шапочку. Дітлахи будуть протестувати й зажадають «правдивої» історії, у якій Червона Шапочка врятується, і матері не варто тут бути ревним філологом, що дотримується букви у тексті. Діти знають «правильну» історію, згідно з якою Червона Шапочка насправжки вціліла, і це ближче до версії братів Грімм, ніж до версії Перро. У кожному разі вона не буде збігатися повністю з партитурою братів Грімм, бо нехтує низку дрібних фактів, щодо яких, до речі, і Перро, і брати Грімм не суголосні. Як-от, скажімо, наготовані дарунки Червоної Шапочки для бабусі можуть за згодою дітей запросто змінитися, оскільки вони є доволі схематичним образом, що сам змінюється, переинакшується, переказується у численних партитурах, більшість з яких належали усній традиції.

Так, за межами первинних партитур Червона Шапочка, д’Артаньян, Уліс або пані Боварі стають живими особами, про яких можуть істинно твердити навіть ті люди, які ніколи не читали архетипальну партитуру. Ще до прочитання «Едіпа царя» я вже знав, що Едіп одружився на Йокасті. Хоч партитури мінливі, вони не позбавлені можливости бути перевіреними: коли хтось буде підмовляти, ніби пані Боварі помирилася із Шарлем, і вони зажили укупі щасливо, то це викличе праведний осуд у людей здорового глузду, неначе щодо Емми у них існує певна угода.

Де ж вони є, ці непосидющі індивіди? Це залежить від формату нашої онтології, якщо вона охоплює і закон квадратного кореня, і мову етрусків, і два уявлення про найсвятішу Трійцю, одне – римо-католицьке, для якого (принаймні ще до позавчора) Святий Дух походить від Батька й Сина (ex patre Filioque procedit), друге – православне, для якого Святий Дух походить виключно від Батька. Однак ця онтологія має невизначений статус й обіймає різні сутності, тому що навіть патріярх із Константинополя (налаштований на полеміку з Папою з приводу filioque) погодиться з Папою (принаймні я так сподіваюсь), що на Бейкер-Стріт справді мешкав Шерлок Холмс, а Кларк Кент та Супермен – це одна і та сама особа.

Написано незліченну кількість романів та поем, де – я беру приклади майже навмання – Аздрубал вбиває Коріну або Теофраст кохає до нестями Теодолінду, однак ніхто не взявся б твердити про них щось певне, оскільки йдеться про нещасних чи низького походження персонажів, які ніколи не мігрували і не увійшли до цілого колективної пам’яти. Чому є істиннішим – у цьому світі, – твердження, що Гамлет не одружувався з Офелією, ніж твердження, що Теофраст побрався з Теодоліндою? Якою є частка світу, де живе Гамлет і Офелія, а не бідний Теофраст?

Такі персонажі, як Гамлет і Анна Кареніна, у певний спосіб колективно стали усвідомлюватися як істинні, тому що спільнота протягом століть і років вкладала в них частку своєї душі. На ясну голову чи у мареннях кожен з нас особисто віддає свої почуття безлічі фантазмів. Ми можемо насправді захопитися смертю коханої людини, або відчувати фізичне збудження, уявляючи еротичні стосунки з нею, або так само шляхом ототожнення чи проєкції нас може зачепити доля Емми Боварі, і – як це траплялося з цілими поколіннями – нас можуть підштовхнути до самогубства страждання Вертера чи Якопо Ортіса. Але якщо нас запитають, чи людина, яку ми уявляємо померлою, дійсно померла, ми відповімо, що ні, і що тут ідеться про досить приватну дію нашої уяви. Натомість, якщо нас запитають чи справді Вертер вчинив самогубство, ми відповімо, що так, й уява, про яку нам йдеться більше не приватна, це – культурна реальність, яку повністю поділяє уся спільнота читачів. І хоча для нас несповна розуму буде той, хто заподіє собі смерть, лишень уявивши (знаючи, що це плід його уяви) кохану людину мертвою, ми намагаємося виправдати у той чи той спосіб бідолаху, що наклав би на себе руки (усвідомлюючи, що оплакує художнього персонажа) через самогубство Вертера.

Нам варто було б віднайти той простір у всесвіті, де ті персонажі живуть і визначають нашу поведінку так, що ми ставимо їх за життєвий взірець для себе і для инших, чудово розуміємось, коли кажуть, що у когось комплекс Едіпа, апетит Гаргантюа, учинки Дон Кіхота, ревнощі Отелло, сумніви Гамлета або невиліковне донжуанство. У літературі це стосується не тільки персонажів, але й ситуацій, предметів. Чому ці вічні німфи, сьогоднішній дощ над Брестом, las cincos de la tarde, стають нав’язливими метафорами, які кожну мить готові нагадати, хто ми такі і ким ми не є?

Ці сутності літератури розлиті поміж нами. Вони не існували вічно, як (можливо) квадратний корінь чи теорема Пітагора, однак віднині, тільки-но створені літературою, насичені нашими почуттями до них, вони вже тут, і треба брати це до уваги. Скажімо, аби уникнути онтологічних і метафізичних суперечок, вони існують як культурні звички, соціяльні диспозиції. Та хоч навіть універсальне табу на інцест є культурною звичкою, ідеєю, диспозицією, у неї стало досить сили, щоб рухати долями людських суспільств.

Відкриті гіпертексти та скінченні історії

Кажуть, що тепер навіть літературні персонажі ризикують щезнути, минути, розвіятись як дим, згубити сталість, завдяки якій нам важко було заперечити їхню долю. Ми увійшли в еру гіпертексту, а електронний гіпертекст дозволяє нам подорожувати крізь текстуальний клубок (чи то буде повна енциклопедія, чи opera omnia Шекспіра), не обов’язково, втім, «перебираючи руками» усю вміщену в нього інформацію, ніби голкою прошпиговуючи його бавовняне шитво. Одначе гіпертекст дає народження вільній практиці винахідливого письма. В Інтернеті ви знайдете такі програми, за допомогою яких можна колективно створювати тексти, долучаючись до написання історій, розвиток яких можна змінювати без кінця і краю. І якщо у гурті віртуальних друзів гартуєш свій власний гіпертекст, чому б не робити щось подібне з уже існуючими текстами, придбавши програму, що дозволяє змінювати великі історії, що залишаються улюбленими мало не тисячоліття?

Уявіть лише на мить, як ви пристрасно зачитуєтесь «Війною і миром», запитуючи себе, чи поступиться Наташа залицянням Анатоля, чи справді загине прекрасний князь Андрій, чи наважиться П’єр стріляти у Наполеона, а відтак ви переробляєте свого Толстого, даруючи Андрію довге і безхмарне життя, виводите з П’єра визволителя Европи, або примирюєте з бідним Шарлем Емму Боварі, відтепер щасливу і безжурну матір. І ми змогли б влаштувати так, щоб Червона Шапочка, пірнувши у ліс, зустріла там Піноккіо, чи щоб дівчинка на ім’я Попелюшка більше не гнула спину на мачуху, а допомагала на фермі Скарлетт О’Гаррі, або зустріла в лісі чарівника на ім’я Володимир Я. Пропп і отримала від нього у подарунок чарівну каблучку, завдяки якій вона відшукає на одному загадковому острові Алеф, таку точку, звідки можна бачити увесь всесвіт, де ген-ген далеко, аж з того боку дзеркала Аліси, помітно Хорхе Луїса Борхеса, який якраз у цей момент нагадує Фунесу ель меморіозо, щоб той не забув поставити на місце «Анну Кареніну», там, де вона стояла у вавілонській бібліотеці.

І це буде погано? Нітрохи, адже в літературі таке вже траплялось: і «Книга» Малларме, і чарівні трупи сюрреалістів, і мільярди віршів Кено, і рухливі книги пізнього авангарду. Щось схоже відбувається під час джазового джем-сейшну. Те, що існує така практика джазового джему, яка щовечора змінює долю тої чи тої композиції, нам не відбиває охоту піти в концертний зал, де «Соната сі-бемоль мінор, опус 35» завжди незмінна.

Хтось сказав, що гра з гіпертекстовими механізмами дозволяє уникнути двох форм утисків: упідлеглення встановленим пригодам і приреченість соціяльному розподілу між тими, хто пише, і тими, хто читає. Мені це видається нерозумним, однак напевно, що творчий підхід до гри із гіпертекстами, модифікуючи історії, докладаючи тями до створення нових історій, може бути захопливою діяльністю, чудовою вправою у школі, новою формою письма, дуже схожою на джем-сейшн. Було б зугарним та повчальним спробувати модифікувати вже існуючі історії, як було б цікавим перекласти Шопена для гри на мандоліні: це допомогло б відшліфувати музичну винахідливість, зрозуміти чому тембр піяніно був настільки суголосним виконанню сонати саме у сі-бемоль мінор. Штуки з колажуванням можуть розвинути візуальний смак і потяг до дослідження форм, коли ми просто беремось скласти докупи шматки з «Весілля діви», «Авіньйонських дам» та останньої історії про Покемона. По суті, багато художників вже таке робили.

Одначе ці ігри не замінять справжню виховну функцію літератури, ту функцію виховання, яка не зводиться до простого перенесення моральних – хай хороших чи поганих – ідей, або до розвою почуття прекрасного.

Юрій Лотман у книзі «Культура та вибух» пригадує відомий вислів Чехова: якщо на початку роману чи п’єси бачимо рушницю, причеплену до стіни, то наприкінці вона має стрелити. Справжня проблема, як дає зрозуміти Лотман, не криється у певності, що рушниця справді вистрелить. Якраз знання, трапиться чи не трапиться, не додасть інтризі сенсу. Читати також означає переживати напруження, спазм. Остаточне відкриття, що рушниця вистрелила або не вистрелила, не обмежується простою інформативною цінністю. Це також означає, що речі еволюціонували і вже назад їх не повернеш; певним чином це трапляється по той бік читацьких бажань. Читачу варто змиритись із цим фрустраційним досвідом, і крізь нього відчути тремтіння Долі. Якщо можна було б вирішувати долі персонажів, це нагадувало б візит до туристичної агенції: «Гаразд, де б ви хотіли зустрітися з Китом, в Самоа чи на Авлетинських островах? Коли? Вам хочеться убити його самому чи хай це зробить Квікег?». Справжній урок «Мобі Діка» полягає в тому, що Кит пливе туди, куди хоче.

Замисліться про опис битви під Ватерлоо в «Знедолених» Г’юґо. На відміну від Стендаля, який зобразив це побоїще очами Фабріціо, хлопчини, що потрапив у саме осереддя бойовища, не розуміючи до пуття, що ж відбувається, Г’юґо змальовує битву очима Господа, він бачить її зверху: він знає, що якби Наполеон відав про яр, який ховався з иншого боку пригірка Мон-Сен-Жан (однак його ад’ютант йому цього не доповів), то кірасири Міло не були б розчавлені строєм англійських вояків, та якби маленький пастух показав Бюлову инший шлях, пруська армія не прибула б завчасно на поле бою, аби вирішити його долю.

За допомогою гіпертекстової структури ми могли б переписати хід битви під Ватерлоо, даючи змогу, скажімо, французам на чолі з Груші обігнати німців під головуванням Блюхера, а є ж такі war games, які дозволяють це зробити. І це досить захоплююче дійство. Однак трагічна велич сторінок Г’юґо полягає саме в тому, – і це не залежить від наших бажань, – що усе трапилось, як трапилось. Краса «Війни і миру» ховається в агонії князя Андрія, який зрештою вмирає, хоч для нас це неприємно. Болісне захоплення, викликане у нас від прочитання великих трагедій, з’являється кожного разу, коли їхні герої, які могли б уникнути гіркої долі, слабкі чи засліплені, не відають, куди ідуть, поринаючи у викопану власноруч безодню. Між иншим, нам це каже і Г’юґо, після того, як демонструє, які шанси могли бути у Наполеона під Ватерлоо: «Чи могло б так статись, що Наполеон переміг? Ми відповімо: ні. Чому? Через Велінґтона? Блюхера? Ні. Бог на те причина».

Ось про що свідчать усі великі історії, коли, за потребою, підставляти замість Бога долю або невблаганні закони життя. Функція літературних оповідей, які не «даються нам у руки», полягає у їх протесті проти нашої забаганки змінити долю. Вони дають лише кінчиком пальця торкнутися неможливости її змінити. Хай там що, але у цьому дійстві вони оповідають і нашу з вами історію; ось чому ми ними зачитуємось і любимо їх. Нам десь потрібний їхній суворий «репресивний» урок. Гіпертекстова наративність може нас навчити свободи і творчого штукування. Це дуже добре, та ще не все. «Вже створені» розповіді також вчать нас помирати.

Я думаю, що це навчання Долі та смерти є однією з найголовніших функцій літератури. Є, звісно, й инші функції, однак цього вечора вони щось не йдуть мені до голови.



Переклав Андрій Рєпа