Райнер Марія Рільке


Lacrimosa*

(Трилогія до майбутньої музики Ернеста Крененка)

1
О повня сліз, як вгамувати небу
їх понад краєм всетяжкого болю.
Зачнеться плач — повіє ніжна злива,
навів, на черця піщану рівнину.

О сліз тягар. О всіх сльозин цих ваги!
Не зворушити неба осяйного
А неба схил заради хмар існує.

Немов ясніше й ближче край твій скорбний
під тим єдиним небом, грізним. Наче
лице, що у повільнім напівсонні
із обрієм думок над світовиром.

2
Порожнеча — тільки подих, і та
зелене відчуття чарівних
дерев — як подих!
Ми ще тільки вдихаємо,
сьогодні ще тільки вдихаємо, лічимо
землі повільне дихання,
ми — наче її подих.

3
О зими! О цей таємний
захисток землі. Коли навколо мертвих,
у чистому всеприпливі соків,
збирається снага,
прийдешньої весни сміливість.
Де зріє вигадка
під застиглістю; де від літньої
довгої пори ветха зелень
знову до нового
пориву зійде, до дзеркал передчуттів,
де квітів барви
забудуть погляд наших очей.

———
Lacrimosa* (італ.) — заплакана, повна сліз, жаліслива.
© Ольга Калашник, 2006, переклад.


ПРОВЕСІНЬ

Зникла твердість. І зійшла неждана
благодать на посірілий гай.
І потік змінив свій ритм дзюрчання,
ніжність вкрай
полонила все земне зело.
І стежки розбіглись в безгоміння.
І негадано весни стриміння
в дерево порожнє увійшло.


Згаси мій зір...

Переклад Миколи Бажана

Згаси мій зір - я все ж тебе знайду,
Замкни мій слух - я все ж тебе почую,
Я і без ніг до тебе домандрую,
Без уст тобі обітницю складу.
Відломиш руки — я тоді тебе
Впіймаю серцем. Наче між долонь,
А спиниш серце — мозок запульсує;
Коли ж ти вкинеш в мозок мій огонь,
Тебе в крові палючій понесу я.


Цей вечір — книга...

Переклад Миколи Бажана

Цей вечір — книга. Гарна й пишна
оправа з пурпуру на ній,
і розмика рука неспішна
гачок на клямрі золотій.

І, повен щастя, я читаю
сторінку першу в тишині,
і другу продивлюсь до краю,
а третю вимарю вві сні.

1897


Тиша

Переклад Миколи Бажана

Чуєш, кохана,— підношу я руки,
чуєш ти шелест їх...
Може, всі речі вчувають, як звуки,
жести самотніх таких?
Чуєш, кохана,— я вії склепляю,—
слух твій, як шум, це сприйма.
Чуєш, кохана,— їх знов розтуляю...
...але тебе тут нема.

Зримим відбитком найменший мій порух
лишить на тиші шовковій свій слід.
Далеч не стлумить в тужавих просто́рах,
як в сповитті, хвилювання моє.
Подих мій тужний хитає, колише
промені зір.
Пахощі п'ю, мов питво найміцніше,
що простягли його з далечі в тиші
ангелів руки.
Думаю тільки про тебе, але
не бачить тебе мій зір.

1900—1901


Осінній день

Переклад: М.Фішбейна

Час, Боже, безмір літньої пори.
Кинь горню тінь на сонячний годинник,
понад полями вивільни вітри.

Звели плодам зливатися в одно,
дай цим плодам ще дві спекотні днини,
дай стиглості, солодкі крапелини
дай обернути на важке вино.

Бездомний вже не матиме житла.
Самотній завше буде в самотині,
писатиме листи свої осінні,
брестиме там, де жовта кушпела
оповила алеї безгомінні.


Осінь

Переклад Василя Стуса

Спадає листя, падає з-за хмар,
немов з небесного рясного саду.
Воно спадає, сповнене досади.
І з темряви, з ночей, із зорепаду
розприскує земля останній жар.
І нам опасти вже своя черга.
На себе глянь - ти губишся в ваганні.
Та є Господь, що на дбайливій длані
все впале милосердно зберіга.


* * *

Переклад Василя Стуса

О дивні зблиски боязких подоб!
Де взявсь той блиск, якщо нема тривання?
Жіночу спрагу самоспоглядання
гамує люстро, що як склеп, могло б
за світ їм стати. В мерехті отім
ми чуєм скритий стік своєї суті.
Єство ж жіноче - там, де, в люстро вкуте,
воно, подвоєне, стає цілим.


* * *

Переклад Миколи Бажана

Ти — мій останній, пізнаний до краю,
нещадний біль,— мене ти владно стис;
Як в духові палав я — так палаю
тепер в тобі. Протививсь довго хмиз
вогню, яким палахкотиш поривно,
та ось в тобі й з тобою я горю.
На муки пекла обернув ти гнівно
оцю сумирну схованку мою.
Я, майбуття позбавлений і чистий,
на вогнище страшних страждань зійшов.
Нічого ні придбати, ні посісти
в своєму серці сили не знайшов.
Хіба це я, хто тут ось догоряє?
Вже спогадів не збуджує чуття.
Життя, життя: по той бік всебуття.
Я в полум'ї. Ніхто мене не знає.
Це — зречення. Це не таке, як хворість
дитячих літ. Відстрочка. Привід стати
ще більшим. Все шепоче й зве кудись.
Не встрянь же в те, чим тішився колись.

1926, останній запис в останньому нотатнику поета