Бруно Шульц. Санаторій Під Клепсидрою


I

Подорожували довго. На тій бічній, забутій лінії, на якій тільки раз на тиждень курсує потяг, їхало заледве кілька пасажирів. Я ніколи не бачив таких вагонів архаїчного типу, давно знятих на інших лініях, обширних, як покої, темних і повних закапелків. Ті коридори, що заламувалися під різними кутами, ті порожні купе, лябіринтові й зимні, мали в собі щось дивовижно покинуте, щось майже жахливе. Я переходив з вагона до вагона в пошуках якогось притульного кутка. Всюди віяло, зимні протяги торували собі дорогу через ті нутрища, провірчували наскрізь цілий потяг. Десь-не-десь сиділи люди з клуночками на підлозі, не сміючи зайняти надмірно високі порожні канапи. Зрештою, ті цератові, випуклі сидження були зимні, як лід, і липкі від старости. На безлюдних станціях не сідав ні один пасажир. Без свистка, без сапання потяг поволі і мов би замислено рушав у дальшу дорогу.

Якийсь час підтримував мені товариство чоловік у подертому мундирі залізничника, мовчазний, заглиблений у себе. Часом він притискав хустинку до спухлого, зболеного обличчя. Потім і той десь пропав, непомітно висів на якомусь полустанку. Після нього залишилося витиснуте місце у соломі, що вкривала підлогу, і чорна, понищена валізка, яку він забув.

Тиняючись у соломі й покидьках, я хиткими кроками переходив з вагона до вагона. Двері купе, порозкривані навстіж, хилиталися від протягу. Ніде ані одного пасажира. Врешті я зустрів кондуктора в чорному мундирі залізничної служби тієї лінії. Він обвивав шию цупкою хусткою, пакував свої манатки, ліхтарик, службову книжку. – Доїжджаємо, пане, – сказав він, поглянувши на мене зовсім білими очима. Потяг поволі ставав, без сапання, без стукоту, немов би життя поступово виходило з нього разом з останнім подихом пари. Спинилися. Тиша і пустка, жодного станційного будинку. Він ще показав мені, висідаючи, напрям, куди треба було йти до Санаторію. З валізою в руці я пішов білим вузьким гостинцем, який невдовзі був поглинений темною гущавиною парку. З певною цікавістю я приглядався до пейзажу. Дорога, якою я йшов, підіймалася і виводила на хребет лагідного узвишшя, звідки можна було охопити великий виднокруг. День був зовсім сірий, пригашений, без акцентів. І може під впливом тої аури, важкої і безбарвної, темніла та велика чаша горизонту, на якій аранжувався розлогий, лісистий краєвид, лаштунково укладений з пасем і верств заліснення, щораз дальших і сіріших, спливаючих смугами, лагідними спадами, то з лівого, то з правого боку. Увесь той темний краєвид, повен поважности, здавалося, ледь достережно плив у собі, просувався мимо себе, як хмарне і скупчене небо, повне прихованого руху. Плавні пояси і шляхи лісів, здавалося, шуміли і росли на тому шумі, як приплив моря, що непомітно наринає до суходолу. Серед темної динаміки лісистого терену вознесена біла дорога вилася, як мелодія, хребтом широких акордів, натискувана напором потужних музичних мас, які насамкінець її поглинали. Я відчахнув гілочку з придорожнього дерева. Зелень листя була зовсім темною, майже чорною. То була дивовижно насичена чорнота, глибока і доброчинна, як сон, повний сили і наснаги. І всі сірості краєвиду були похідними тієї єдиної барви. Таким кольором інколи забарвлюється і наш краєвид у хмарні літні сутінки, насичені довгими дощами. Та сама глибока і спокійна відстороненість, та сама зречена й остаточна закляклість, яка вже не потребує потіхи барв.

У лісі було темно, як уночі. Я йшов обмацки по тихій глиці. Коли дерева порідшали, під ногами в мене задудоніли балки мосту. На другому його кінці, серед чорноти дерев бовваніли сірі багатовіконні стіни готелю, який реклямував себе як Санаторій. Подвійні скляні двері входу були відчинені. Входилося в них просто з містка, взятого зобабіч у хилиткі балюстради з березових гілок. У коридорі панував півморок і врочиста тиша. Я почав навшпиньки посуватися від дверей до дверей, вичитуючи в темряві вміщені над ними номери. Завертаючи за ріг, я врешті наткнувся на покоївку. Вона вибігла з покою, мов би вирвалася з чиїхось лапливих рук, задихана і схвильована. Ледве розуміла, що я до неї говорив. Мусів повторити. Вона безпорадно крутилася.

Чи отримали мою депешу? Знизала плечима, її зір помандрував убік. Чекала першої нагоди, аби скочити до напіввідкритих дверей, до яких зизувала.

– Я приїхав здалека, замовляв телеграфом покій у цьому будинку, – сказав я, трохи нетерпеливлячись. – До кого мені звернутися?

Не знала. – Може б ви пішли до ресторану, – плуталась вона. – Зараз усі сплять. Коли пан Доктор встане, я про вас доповім.

– Сплять? Таж тепер день, ще далеко до ночі...

– У нас постійно сплять. Хіба ви не знаєте? – підняла на мене зацікавлені очі. – Зрештою, тут ніколи не буває ночі, – додала вона з кокетством. Вже не збиралася тікати, скубала в руках мережку фартушка, крутилася.

Я залишив її. Увійшов до напівтемного ресторану. Тут стояли столики, великий буфет займав ширину цілої стіни. По довгому часі я знову відчув певний апетит. Тішив мене вигляд пирогів і тортів, якими були щедро заставлені плити буфету.

Я поклав валізку на один із столиків. Усі вони були порожні. Плеснув у долоні. Жодної відповіді. Зазирнув до сусідньої залі, більшої і світлішої. Та заля була відкрита широким вікном чи льоджією на вже відомий мені пейзаж, який із своїм глибоким смутком і відчаєм стояв у обрамленні фрамуґи, мов жалібне мементо. На обрусах столиків видно було рештки недавнього частунку, відкорковані пляшки, недопиті келишки. Де-не-де ще навіть лежали чайові, не підібрані службою. Я вернувся до буфета, оглядаючи тістечка і паштети. Вигляд вони мали вельми смачний. Я вагався, чи випадає самому себе обслужити. Мене зборов наплив неймовірного ласолюбства. Особливо певний ґатунок крихких тістечок з яблучною мармелядою наганяв мені до уст оскому. Я вже хотів підважити одне з тих тістечок срібною лопаткою, коли відчув за собою чиюсь присутність. Покоївка увійшла в тихих пантофлях і торкала мені плечі пальцями. – Пан Доктор вас запрошує, – сказала вона, оглядаючи свої нігті.

Ішла передо мною – і, певна магнетизму, який викликало погойдування її стегон, зовсім не оберталася. Бавилася посилюванням того магнетизму, реґулюючи відстань між нашими тілами, в той час як ми минали десятки дверей, позначених номерами. Коридор темнів щоразу більше. Вже в повній темряві вона мимобіжно сперлася на мене. – Ось двері Доктора, – шепнула, – прошу заходити.

Доктор Ґотард прийняв мене, стоячи на середині покою. То був чоловік малого зросту, широкоплечий і чорнявий.

– Ми отримали вашу депешу ще вчора, – сказав він. – Вислали нашу бричку на станцію, але ви приїхали іншим потягом. Що вдієш, залізничне сполучення не найкраще. Як ви себе почуваєте?

– Батько живий? – спитав я, затоплюючи неспокійний зір у його усміхненому обличчі.

– Живий, певно що так, – відповів він, спокійно витримуючи мій жагучий погляд. – Звичайно ж, у межах, зумовлених ситуацією, – додав, примружуючи очі. – Ви так само як я добре знаєте, що з точки зору вашого дому, з перспективи вашої батьківщини – батько помер. Цього не вдасться зовсім уникнути. Та смерть кидає певну тінь на його тутешнє існування.

– Але сам батько про це не знає, не здогадується? – запитав я пошепки. Він хитнув головою з глибокою переконаністю. – Та ви не хвилюйтеся, – сказав він, стишивши голос, – наші пацієнти не здогадуються, не можуть здогадатися...

– Вся штука полягає в тому, – додав він, готовий продемонструвати її механізм на вже налаштованих для цього пальцях, – що ми відсунули час. Ми тут запізнюємося з часом на певний інтервал, довжину якого неспромога окреслити. Все зводиться до простого релятивізму. Тут батькова смерть ще просто не дійшла до скутку – та смерть, яка вже досягла його у вашій батьківщині.

– В такому разі, – сказав я, – батько помирає або от-от помре...

– Ви мене не розумієте, – відповів він поблажливо-нетерплячим тоном. – Тут ми реактивуємо минулий час з усіма його можливостями, а значить, і з можливістю видужання.

Дивився на мене з усміхом, порпаючись у бороді.

– Але тепер, я гадаю, ви захочете побачитися з батьком.Відповідно до вашого розпорядження, ми зарезервували для вас друге ліжко в покої батька. Я відведу вас.

Коли ми вийшли в темний коридор, Доктор Ґотард заговорив уже пошепки. Я зауважив, що він, як і покоївка, має на ногах фільцьові пантофлі.

– Даємо нашим пацієнтам можливість досхочу висипатися, ощадно ставимося до їхньої життєвої енергії. Зрештою, вони й так не мають нічого ліпшого до роботи.

Під котримись там дверима він затримався, приклав палець до вуст.

– Увійдіть тихенько – батько спить. Та й ви теж лягайте. Це – найкраще, що ви можете зробити в дану хвилину. До побачення.

– До побачення, – шепнув я, відчуваючи, як биття серця підступає мені до горла. Я натиснув клямку, двері піддалися самі, розхилилися, як вуста, що безборонно відкриваються уві сні. Увійшов досередини. Кімната була майже пуста, сіра і гола. На звичайному дерев’яному ліжку під малим віконцем лежав мій батько у пишній постелі і спав. Його глибокий віддих видобував цілі пласти хропіння з глибини сну. Увесь покій, здавалося, був уже виложений тим хропінням від підлоги до стелі, а все ще прибували нові партії. Повен зворушення дивився я на вихудле, змізероване обличчя батька, поглинуте тепер цілком тою працею хропіння, обличчя, яке в далекім трансі – покинувши свою земну поволоку – сповідалося десь на віддаленому березі із свого існування урочистим перелічуванням своїх хвилин.

Другого ліжка не було. Од вікна тягнуло пронизливим холодом. Грубку не палено.

Не надто вже тут дбають про пацієнтів, – думав я собі. – Таку хвору людину віддано на поталу протягів! І здається, ніхто тут не прибирає. Груба верства куряви залягла підлогу, покривала нічну шаховку з ліками та із склянкою вистиглої кави. На буфеті лежать стоси тістечок, а пацієнтам дають саму лиш чорну каву замість чогось поживнішого! Але супроти добродійств відсуненого часу, це, звичайно ж, дрібничка.

Я поволі роздягнувся і всунувся до батькового ліжка. Він не прокинувся. Лишень його хропіння, видно, вже занадто громіздке, зійшло на октаву нижче, відмовляючись від високомовства своєї деклямації. Воно стало, так би мовити, хропінням приватним, на власний ужиток. Я обтиснув довкола батька перину, скількимога оберігаючи його від протягу, що віяв з вікна. Невдовзі я заснув обіч нього.

II

Коли я прокинувся, у покої була сутінь. Батько сидів, уже одягнений, біля столу і пив чай, умочуючи в ньому ґлязуровані сухарики. Він мав на собі ще нове, чорне вбрання з анґлійського сукна, що його справив собі останнього літа. Його краватка була зав’язана трохи недбало.

Бачачи, що я не сплю, він з милим усміхом на своєму поблідлому від хвороби обличчі сказав: – Я сердешне втішився, що ти приїхав, Йосифе. Що за несподіванка! Чуюся тут так самотньо. Щоправда, не можна в моїй ситуації скаржитися, я ж перейшов гірші речі і, якщо б хотіти витягнути facit з усіх позицій... Але менше з тим. Уяви собі, подали мені тут першого ж дня чудовий filet de boeuf з грибами. То був пекельний шматок м’яса, Йосифе. Я небом і землею остерігаю тебе – якби тобі тут колинебудь мали подати filet de boeuf... Дотепер вогонь у животі. І діярея за діяреєю... Я зовсім не міг дати собі раду. Але мушу сповістити тобі новину, – тягнув він далі. – Не смійся, я винайняв тут приміщення для крамниці. Справді. І вітаю себе з цією ідеєю. Я нудився, знаєш, нестерпно. Ти просто не уявляєш, що за нуди тут панують. А так я принаймні маю приємне зайняття. Знову ж таки, не уявляй собі жодних витребеньок. Де ж пак. Набагато скромніше приміщення, ніж наш давній маґазин. Просто буда порівняно з ним. У нас у місті я соромився б такої повітки, але тут, де ми мусіли настільки попустити наші претенсії – чи ж не так, Йосифе?... – Він болісно засміявся. – І отак якось живемо. – Мені стало прикро. Я соромився батькового замішання – та й він помітив, що трохи неправильно висловився.

– Бачу, ти півсонний, – сказав він перегодом. – Ще трохи поспи, а потому відвідаєш мене у крамниці, правда? Я власне туди поспішаю, щоб побачити, як ідуть інтереси. Не маєш поняття, як тяжко було щодо кредиту, з якою недовірою ставляться тут до старих купців, до купців з серйозним минулим... Пригадуєш собі підсінок оптика на Ринку? Отже ж, зразу обіч нього наша крамниця. Вивіски ще нема, але й так потрапиш. Важко помилитись.

– Що то ви, батьку – виходите без пальта? – спитав я з неспокоєм.

– Забули мені його запакувати – уяви собі – я не знайшов його в куфері, але мені його зовсім не бракує. Цей лагідний клімат, ця солодка аура!..

– Та ви, батьку, взяли б моє пальто, – наполягав я, – таки конче прошу – візьміть. – Але батько вже нацуплював капелюха. Махнув мені рукою і вислизнув з покою.

Ні, я вже не був півсонний. Я відчував, що відпочив... І зголоднів. З приємністю пригадав собі буфет, заставлений тістечками. Одягався з думкою, як то я собі догоджу розмаїтими видами тих ласощів. Першість безумовно віддам крихкому пирогові з яблуками, але не забуду і про чудесний бісквіт, начинений помаранчовими шкоринками, який я там бачив. Я став перед люстром, щоб зав’язати краватку, але його поверхня, немов сферичне дзеркало, затаїла мій образ десь у глибині, вируючи мутною ополонкою. Намарно реґулював я віддаль, підходив, відходив – з пливкої срібної імли не хотіло вигулькувати жодне відбиття. Мушу звеліти їм, аби дали інше люстро – подумав я собі і вийшов з покою.

В коридорі було зовсім темно. Враження торжественної тиші ще більш посилювала малопотужна газова лямпа, що блакитнявим промінчиком горіла на розі. В тому лябіринті дверей, фрамуґ і закамарків я ніяк не міг пригадати собі, де вхід до ресторану. Вийду-но я в місто, – подумав я собі з раптовою рішучістю. – Перекушу десь у місті. Хіба-таки знайду там яку добру цукерню.

За брамою мене овіяло важке, вологе і солодке повітря того особливого клімату. Хронічна сірість аури зійшла ще на кілька відтінків глибше. То був день, бачений мов би крізь траурний креп.

Я не міг наситити очей оксамитовою, соковитою чорнотою найтемніших партій, гамою згашених сіростей плюшевих попелів, що пробігала пасажами приглушених тонів, зламаних натискуванням клявіша – той ноктюрн пейзажу. Щедре і фалдисте повітря облопотало мені обличчя м’якою плахтою. Воно мало в собі млосну солодкість відстояної дощівки.

Знову той повертаючий сам у себе шум чорних лісів, глухі акорди, що збурюють просторовища вже поза межею чутности! Я був на тильному дворикові Санаторію. Озирнувся на високі мури корпусу головного будинку, вигнутого підковою. Всі вікна були замкнені на чорні віконниці. Санаторій глибоко спав. Я минув браму з залізних штахетів. Біля неї стояла неймовірних розмірів псяча буда – покинута. Мене знову поглинув і пригорнув чорний ліс, я йшов у темряві обмацки, мов би з заплющеними очима, на тихій глиці. Коли трохи розвиднілося, між деревами вималювалися контури будинків. Ще кілька кроків – і я був на широкому міському майдані.

Дивна, оманлива подібність до Ринку нашого рідного міста! Справді, як подібні всі Ринки на світі! Майже ті самі будинки і крамниці!

Хідники були майже пусті. Жалобний і пізній півблиск невизначеної пори порошив з неба нерішучою сірістю. Я з легкістю читав усі афіші й шільди, а проте, я б не здивувався, коли б мені сказали, що то глибока ніч! Тільки деякі крамниці були відчинені. Інші мали напівзасунуті жалюзі, їх поквапно замикали. Тужаве й буйне повітря, повітря п’янке і багате, подекуди поглинало частину круговиду, змивало, як мокра губка, кілька будинків, ліхтарню, шматок вивіски. Інколи трудно було підняти повіки, що опадали через дивовижне недбальство чи сонливість. Я почав шукати крамницю оптика, про яку згадував батько. Він говорив про це, як про щось мені відоме, мов би посилався на моє знання місцевої ситуації. Чи ж він не знав, що я тут уперше? Без сумніву, в нього плуталося в голові. Але й чого можна було очікувати від батька, справжнього лише наполовину, батька, який жив таким умовним, релятивним, обмеженим стількома застереженнями життям! Неохота признаватися, що треба було багато доброї волі, щоб визнати за ним певний вид екзистенції. То був гідний уболівання суроґат життя, залежний від загальної поблажливости, від того „consensus omnium“, з якого він черпав свої никлі соки. Було зрозуміло, що тільки завдяки солідарному поглядові крізь пальці, колективному приплющуванню очей на очевидні й разючі недомоги такого стану справ, ця жалюгідна видимість життя якийсь час могла утримуватись у тканині дійсности. Її могла б похитнути найслабша опозиція, найлегший подмух скептицизму звалив би її. Чи міг Санаторій Доктора Ґотарда забезпечити їй цю тепличну атмосферу доброзичливої толеранції, вберегти її від зимних подмухів тверезости і критицизму? Варто було дивуватися, що при такому поставленому під загрозу, поставленому під питання стані справ батько ще так чудово виглядав.

Я зрадів, побачивши вітринне вікно цукерні, заповнене бабками й тортами. Мій апетит ожив. Я прочинив скляні двері з табличкою „Морозиво“ і увійшов у темне приміщення. Пахло там кавою і ванілею. З глибини вийшла панночка з обличчям, замазаним сутінками, і прийняла замовлення. Нарешті після такого довгого чекання я зміг-таки досита наїстися прекрасними пончиками, які мачав у каві. У темряві, обтанцьований круговертливими арабесками присмерку, я поглинав нові й нові тістечка, відчуваючи, як вирування темряви втискається під повіки, хихотячи опановує моє нутро своїм теплим пульсуванням, мільйонним ройовиськом делікатних доторків. Потім лишень прямокутник вікна сірою плямою світився в повній темряві. Надаремно стукав я ложечкою по плиті стола. Ніхто не з’являвся, щоб прийняти те, що належалося за частунок. Я залишив срібну монету на столі і вийшов на вулицю. У книгарні побіч ще світилося. Крамівники були зайняті сортуванням книжок. Я запитав про крамницю батька. Це власне друге приміщення коло нас, – пояснили мені. Послужливий хлопчина побіг навіть до дверей, щоб мені показати. Порталь – скляний, вітринне вікно ще не готове, заслонене сірим папером. Вже від дверей я з подивом зауважив, що крамниця була повна покупців. Мій батько стояв за лядою і, постійно послинюючи олівчик, сумував позиції довгого рахунку. Добродій, для якого готувався той рахунок, схилившися над лядою, посував вказівним пальцем за кожною доданою цифрою і півголосно лічив. Решта гостей мовчки приглядалася. Мій батько кинув на мене погляд з-над окулярів і сказав, притримуючи позицію, на якій зупинився: – Тут є для тебе якийсь лист, лежить на столі між паперами. – І знов занурився в рахування. Тим часом крамівники відкладали куплені товари, загортали їх у папір, обв’язували шнурками. Полиці були тільки частково наповнені сукном. Більша частина ще пустувала.

– Чому батько собі не сяде? – спитав я тихо, зайшовши за ляду. – Батько зовсім на себе не вважає, а такий же хворий. – Він заборонливо підняв долоню, мов би віддаляючи мої наполягання, і не переставав рахувати. Вигляд мав дуже мізерний. Мов на долоні було видно, що тільки штучне піднесення, гарячкова діяльність підтримує його сили, ще віддаляє хвилину повного зламу.

Я понишпорив на столі. То був радше пакет, ніж лист. Кілька днів тому я писав до книгарні у справі одної порнографічної книжки, і ось мені її прислано аж сюди, вже знайдено мою адресу, а радше адресу батька, який щойно відкрив собі крамницю, без вивіски і фірми. По суті – подиву гідна організація розвідки, дивовижна справність обслуговування! І такий незвичайний поспіх!

– Почитати можеш собі ззаду, в контуарі, – сказав батько, посилаючи мені незадоволений погляд. – Сам бачиш, що тут нема місця.

Контуар за крамницею був іще порожній. Крізь скляні двері туди впадало трохи світла з крамниці. На стінах висіли пальта крамівників. Я відкрив листа і в слабкому світлі від дверей почав читати.

Мені сповіщали, що жаданої книжки, на жаль, не було на складі. Почали її шукати, але, не випереджаючи наслідку цих пошуків, фірма тим часом дозволила собі переслати мені, без зобов’язань, один товар, щодо якого передбачалося моє безсумнівне зацікавлення. Далі йшов заплутаний опис розкладного астрономічного рефрактора, що мав велику світляну силу і різні переваги. Зацікавлений, я видобув з конверту той інструмент, зроблений з чорної церати або штивного полотна, складеного пласкою гармошкою. Я завжди мав слабість до телескопів. Тож почав розкладати багатократно складений плащ інструмента. Фіксований тонкими прутиками, під моїми руками розбудовувався величезний міх далекогляда, витягаючий на довжину цілого покою свою порожню буду, лябіринт чорних комор, довгий комплекс оптичних темниць, всунутих одна в одну до половини. То було щось на зразок довгого авта з лакового полотна, якийсь театральний реквізит, що в легкому матеріялі паперу й цупкого дреліху імітував масивність дійсности. Я заглянув у чорну лійку окуляра і побачив у глибині ледь видні обриси подвірної фасади Санаторію. Зацікавившись, я всунувся глибше у тильну комору апарата. Тепер у полі зору люнети я міг стежити за покоївкою, що йшла з тацею в руці півтемним коридиром Санаторію. Повернулась і осміхнулась. Невже вона мене бачить? – подумав я собі. Нездоланна сонливість запливала в мої очі туманом. Я сидів, властиво, в тильній коморі люнети, наче в авті-лімузині. Легкий порух двигуна – і ось апарат почав шелестіти лопотом паперового метелика, і я відчув, що він рухається разом зо мною і звертає до дверей.

Як велика чорна гусениця, люнета в’їхала в освітлену крамницю – многочленистий корпус, здоровенний паперовий тарган з імітацією двох ліхтарень на переді. Покупці з’юрмилися, сахаючись від того сліпого паперового смока, крамівники широко відкрили двері на вулицю, і я поволі виїхав тим паперовим автом, протокою між гістьми, які згіршеними поглядами відпроваджували той, правду кажучи, скандальний виїзд.

III

Так живеться в тому місті, і час пливе. Більшу частину дня спимо, і то не тільки в ліжку. Ні, стосовно цього пункту, ми не надто вибагливі. Тут у будь-яку пору дня в будь-якому місці людина готова встругнути собі солодку кунячку. Сперши голову на столик у ресторані, у бричці, а навіть навстоячки по дорозі, в сінях якого-небудь дому, куди можна заскочити на хвилинку, щоб на мить віддатися невідпорній потребі сну.

Прокидаючися, ще запаморочені і хилитливі, ми далі тягнемо перервану розмову, продовжуємо обтяжливу дорогу, котимо вперед заплутану справу без початку й кінця. Внаслідок цього десь по дорозі мимохідь губляться цілі інтервали часу, ми втрачаємо контроль над тяглістю дня і врешті-решт перестаємо на неї покладатися, без жалю відмовляємося від скелету неперервної хронології, до невтомного нагляду за якою ми звикли з навику і з дбайливої щоденної дисципліни. Тут ми давно покинули ту неустанну готовність складати іспит совісти з пробутого часу, ту скрупульозність у рахівництві кожного шеляга зужитих годин – гордість і амбітність нашої економії. З тих кардинальних чеснот, щодо яких ми колись не знали ні вагання, ні схиблення – ми давно капітулювали.

Два приклади хай послужать ілюстрацією такого стану справ. О якійсь порі дня чи ночі – ледь видний нюанс неба відрізняє ці пори – я прокидаюся край балюстради містка, що веде до Санаторію. Сутеніє. Я, зморений сонністю, мусів довго безвладно тинятися містом, перш ніж доволікся, смертельно втомлений, до цього містка. Не можу сказати, чи весь час супроводив мене в цій дорозі Д-р Ґотард, який зараз стоїть передо мною, закінчуючи якийсь довгий вивід підбиванням остаточних висновків. Захоплений власним красномовством, він навіть бере мене під руку і тягне за собою. Я йду з ним, і, не встигли ми продудоніти дошками містка, вже знову сплю. Крізь замкнені повіки я неясно бачу проникливу жестикуляцію Доктора, усміх у глибині його чорної бороди, і даремно намагаюся зрозуміти той капітальний логічний прийом, той остаточний цвяшок, яким він тріюмфує на вершині своєї арґументації, нерухоміючи з розведеними руками. Не знаю, як довго ми ще йдемо так один біля одного, занурені в розмову, повну непорозумінь, коли в якійсь хвилині прочунююся зовсім, Доктора Ґотарда вже нема, повна темрява, але лише тому, що я тримаю очі заплющеними. Відкриваю їх – я в ліжку, у моїй кімнаті, куди дістався не знаю яким побитом.

Іще дратливіший приклад:

Входжу обідньою порою до міського ресторану, в безладний гамір і дзенькіт їдців, і кого ж зустрічаю тут на середині залі, за столом, що вгинається від наїдків? Батька. Очі всіх спрямовані на нього, а він, виблискуючи брилянтовою шпилькою, неймовірно пожвавлений, розжарений до екстази, пристрасно перехиляється на всі боки в невтримній розмові з цілою залею воднораз. Із штучною бравадою, на яку я не можу дивитися без напруженого неспокою, він замовляє нові й нові наїдки, які стосами скопичуються на столі. Він з любов’ю громадить їх довкола себе, хоч не впорався ще з першою стравою. Млямкаючи язиком, жуючи й говорячи одночасно, він мімікою й жестами зображає найвищу вдоволеність цією бесідою і водить похвальним поглядом за паном Адасьом, кельнером, з закоханим усміхом кидає йому нові й нові замовлення. І коли кельнер, віючи серветкою, біжить їх виконувати, батько благальним жестом апелює до всіх, бере всіх за свідків невідпорного чару цього Ганімеда.

– Неоціненний хлопчина! – вигукує він, з блаженною посмішкою заплющуючи очі. – Янгольський хлопчина! Визнаймо, панове – ну, він чарівливий!

Я виходжу геть, повен гіркоти, не помічений батьком. Коли б керівництво готелю зумисне, для реклями, поставило його розважати гостей – і то він не міг би поводитись більш демонстративно й провокаційно. З головою, що тьмариться від сонливости, я заточуюся вулицями, прямуючи додому. Мимохідь спираю голову на поштову скриньку і роблю собі коротку сієсту. Врешті домацуюсь у темряві до брами Санаторію і входжу. В покої темно. Кручу вмикачем, але світло не функціонує. Од вікна віє холодом. Ліжко в темряві скрипить. Батько підводить з-над постелі голову й говорить: – Ах, Йосифе, Йосифе! Я лежу тут уже два дні без жодної опіки, дзвоники перервані, ніхто до мене не заглядає, а власний син покидає мене, тяжко хворого чоловіка, і волочиться за дівчатами по місті. Глянь, як мені серце гупає.

Як це погодити? Чи батько сидить у ресторані, загарбаний нездоровою амбіцією жеретійности, чи лежить у своїй кімнаті, тяжко хворий? Може, то двоє батьків? Нічого подібного. У всьому винен швидкий розпад часу, неконтрольованого постійною увагою.

Всі ми знаємо, що ця недисциплінована стихія тонко-бідно тримається в певних шорах виключно завдяки безнастанній обробці, сторожкому ставленню, старанній реґуляції і кориґуванню її вибриків. Позбавлена такої опіки, вона тут же схиляється до переступів, до дикої аберрації, до заподіювання неочікуваних збитків, до безформного блазнювання. Щораз виразніше проступає інконґруенція наших індивідуальних часів. Час мого батька і мій власний час же не прилягали один до одного.

Варто, до речі, сказати, що закид у розбещеності, поставлений мені батьком – безпідставна інсинуація. Я не наблизився тут іще до жодної дівчини. Заточуючись, як п’яний, від одного сну до другого, я в тверезіші хвилини ледве звертав увагу на тутешню прекрасну стать.

Зрештою, хронічний сумерк на вулицях навіть не дозволяє докладно розрізняти обличчя. Єдине, що я спромігся зауважити – як молода людина, яка на цьому полі, що не кажіть, ще має певні зацікавлення – це особлива хода тих панночок.

Це – хода в невблаганно прямій лінії, що не рахується з жодними перешкодами, а слухається тільки якогось внутрішнього ритму, якогось закону, які розвиваються, мов з клубка, ниткою прямолінійного підтюпцю, сповненого акуратности й розміреної ґрації.

Кожна носить у собі якесь окреме, індивідуальне правило, наче накручену пружинку.

Коли вони отак ідуть – прямо, й ані руш убік, задивившися в оте правило, повні зосередження й поважности – то здається, що вони перейняті лиш одною турботою: як би то нічого не втратити з того правила, не схибити з тяжкого уставу, не збочити від нього ані на міліметр. І тоді стає зрозуміло: те, що вони з такою увагою і стурбованістю несуть над собою – ніщо інше, як якась ідея-фікс власної досконалости, яка завдяки силі їхнього переконання стає майже дійсністю. То якась антиципація, взята на свій страх і ризик без жодної поруки, недоторкана догма, що стоїть понад будь-яким сумнівом.

Які тільки ущербності і ґанджі, які кирпаті чи плескаті носики, які веснянки і прищі не проносяться потай з бравадою під прапором цієї фікції! Нема такої бридоти і тривіяльности, яку злет цієї віри не поривав би з собою в оте фіктивне небо досконалости.

За санкцією цієї віри тіло виразно гарнішає, а ноги, справді стрункі й елястичні ноги в бездоганному взутті, говорять своєю ходою, поквапно експлікують плавним, полискливим монологом ступання багатство цієї ідеї, про яку мовчить замкнене гордістю обличчя. Руки тримають вони в кишенях своїх коротеньких, тісненьких жакетиків. У кав’ярні і в театрі вони високо закладають відслонені до колін ноги і красномовно ними мовчать. Отак мимоходом тільки про одну з особливостей міста. Я вже згадував про тутешню чорну веґетацію. На увагу заслуговує, зокрема, один ґатунок чорної папороті, величезні пучки якої оздоблюють флякони кожного тутешнього помешкання і кожного публічного приміщення. То сливе траурний символ, панахидний герб цього міста.

IV

Стосунки в Санаторії з кожним днем стають нестерпніші. Ніяк не заперечиш – ми просто потрапили в пастку. З часу мого приїзду, коли передо мною, новоприбулим, явлено було якісь види гостинної запобігливости, керівництво Санаторію не завдає собі найменшого труду, щоб залишити нам хоч би оману якоїсь опіки. Ми просто полишені самі на себе. Ніхто не турбується про наші потреби. Я давно виявив, що проводи електричних дзвоників уриваються тут-таки над дверима і нікуди не провадять. Служби не видно. Коридори і вдень, і вночі занурені у темряву і тишу. Маю сильне переконання, що ми – єдині гості в цьому Санаторії та що таємничі й дискретні міни, з якими покоївка хряскає дверима кімнат входячи або виходячи – то просто містифікація.

Інколи в мене виникає бажання широко повідчиняти по черзі двері цих кімнат і залишити їх отак навстіж відкритими, щоб демаскувати ту ницу інтриґу, в яку нас утягнуто.

Та все ж таки я не цілком упевнений у моїх призрах. Буває, пізно вночі бачу Д-ра Ґотарда в коридорі, як він поспішає кудись у білому операційному халаті, з надувачкою клізми в руці, а перед ним дріботить покоївка. Трудно його тоді, в поспіху, затримати і приперти до стіни рішучим питанням.

Якби не ресторан та міська цукерня, можна було б померти з голоду. До цього часу не можу допроситися другого ліжка. Про свіжу постелю нема й мови. Треба визнати, що загальна розлізлість культурних традицій не пощадила і нас самих.

Залізти до ліжка в одязі і в черевиках, завжди було для мене, як для людини цивілізованої, справою просто немислимою. А тепер я приходжу пізно додому, п’яний від сонности, у кімнаті – півморок, фіранки біля вікна здіймаються від зимного диху. Безпритомний, я валюсь на ліжко і закопуюсь у перину. Сплю отак протягом цілих нереґулярних просторів часу, днів або тижнів, подорожуючи через порожні краєвиди сну, всякчас у дорозі, всякчас на стрімких гостинцях респірації, то легко й елястично з’їжджаючи з лагідних похилостей, то знову з силою спинаючись на прямовисну стіну хропіння. Досягнувши вершини, охоплюю величні виднокруги тієї скелястої й глухої пустелі сну. О якійсь порі, в невідомій точці, десь на раптовому повороті хропіння я буджусь напівпритомний і відчуваю в ногах тіло батька. Він лежить там, згорнувшись у клубочок, маленький, як котик. Я знову засипаю з відкритими вустами, і вся велична панорама гористого краєвиду пересувається мимо мене хвилясто і маєстатично.

У крамниці батько розвиває дуже пожвавлену діяльність, укладає договори, зусилює все своє красномовство, щоб переконати клієнтів. Його щоки зарум’янюються від пожвавлення, очі поблискують. У Санаторії лежить він тяжко хворий, як у останні тижні вдома. Ніяк не приховаєш, що процес швидкою ходою наближається до фатального кінця. Слабким голосом він говорить до мене: – Ти б частіше заходив до крамниці, Йосифе. Крамівники нас обкрадають. Ти ж бачиш, що я вже не годен упоратись із усім цим. Тижнями лежу тут хворий, а крамниця марнується, покинута на ласку долі. Чи не було якоїсь пошти з дому?

Я починаю шкодувати, що у все це вліз. Важко назвати вдалою ідеєю те, що ми, приваблені гучною реклямою, прислали батька сюди. Відсунутий час... Нічого не скажеш, звучить непогано – але чим воно виявляється насправді? Чи можна дістати тут повноцінний, сумлінний час, такий час, що мов би щойно вийнятий із свіжої доставки і ще пахне новизною й фарбою? Якраз навпаки. Тут – до ґвинтика зужитий, зношений людьми час, протертий і дзюравий у багатьох місцях час, прозорий, як сито.

Нічого дивного: таж то час, сказати б, виблюваний – прошу мене правильно зрозуміти – час із других рук. Господи, спаси й помилуй!..

До того ж уся ота аж ніяк не приваблива маніпуляція з часом. Ті зловісні змови, чіпке підкрадання в його механізми, ризиковані витребеньки коло його дражливих таємниць! Інколи хочеться грюкнути об стіл і закричати на все горло: – Досить уже, зась вам до часу, час недоторканий, час не можна провокувати! Вам що – не досить простору? Якраз-от простір – для людини, у просторі можете собі гасати доволі, вимахуватися, беркицькатися, стрибати з зірки на зірку. Але, на милість Божу – не чіпайте часу!

З другого боку, чи можна жадати від мене, щоб я сам розірвав умову з Доктором Ґотардом? Якою б нужденною не була оця батькова екзистенція, але, як-не-як, я його бачу, я з ним разом, я з ним говорю... Властиво, я винен Докторові Ґотарду неоплатну вдячність.

Кілька разів я хотів відверто з ним переговорити. Але Доктор Ґотард – невловимий. – Він щойно пішов до ресторанної залі, – сповіщає мені покоївка. Я прямую туди, аж тут вона мене доганяє, щоб сказати, що помилилася. Д-р Ґотард – ув операційній. Я кваплюсь нагору, задумуючись, які ж операції можуть тут проводитися, входжу до передпокою і що ж – справді велять мені чекати. Д-р Ґотард вийде за хвилинку, він якраз закінчив операцію, миє руки. Я ніби й бачу його, малого, як він ступає великими кроками в розвіяному халаті, поспішаючи крізь низку шпитальних заль. І що ж виявляється за хвилинку? Доктора Ґотарда зовсім тут і не було, та тут уже роками не було проведено жодної операції. Доктор Ґотард спить у своїй кімнаті, а його чорна борода стирчить, задерта в повітря. Кімната заповнюється хропінням, мов клубами хмар, які ростуть, громадяться, підносять на своєму склубленні Доктора Ґотарда разом з його ліжком щораз вище й вище – велике патетичне вознесіння на хвилях хропіння і здійнятої постелі.

Тут діються ще дивовижніші речі, речі, які я приховую від самого себе, речі, просто-таки фантастичні у своїй абсурдності. Скільки б разів не виходив я з кімнати, все мені здається, що хтось швидко віддаляється від дверей і звертає в бічний коридор. Або хтось іде передо мною, не обертаючись. То не санітарка. Я знаю, хто це! – Мамо! – кричу я тремтячим від хвилювання голосом, і мама повертає обличчя і якусь хвилину дивиться на мене з благальною усмішкою. Де я? Що тут робиться? В яку матню я вплутався?

V

Не знаю, чи це вплив пізньої пори року, але дні щораз більше серйозніють у барвах, сутеніють і темніють. Так, наче дивишся на світ крізь зовсім чорні окуляри.

Увесь краєвид – неначе дно величезного акваріюму, з блідого чорнила. Дерева, люди і доми зливаються в чорні силюети, що хилитаються, мов підводні рослини на тлі тієї чорнильної тоні.

Поблизу Санаторію роїться від чорних псів. Вони, різної величини і форми, плазом перебігають у присмерку всі дороги і стежки, втягнуті у свої псячі справи, тихі, повні напруги й уваги.

По два – по три пролітають вони з чутливо витягнутими шиями, вуха шпичасто наставлені, з жалібним тоном тихого скімлення, яке мимоволі видирається з гортані, сиґналізуючи найвище збудження. Запряжені у своїх справах, повні поспіху, завжди в дорозі, завжди поглинуті незрозумілою метою – вони майже не звертають увагу на перехожого. Лиш інколи полупають на нього очима в леті, і тоді з того чорного й мудрого зизу визирає лютість, гамована у своїй невпинності єдино відсутністю часу. А буває й так, що вони, даючи вибухнути своїй злості, із схиленою головою та із зловорожим гарчанням підбігають до ноги – але лишень для того, щоб на половині шляху занехаяти цей замір і полетіти далі у великих собачих вистрибах.

На цю навалу псів нема ради, але, в такому разі, якого біса керівництво Санаторію тримає на ланцюгу здоровенного вовчура, жахливу бестію, справжнього вовкулаку з просто-таки демонічною дикістю?

Мурашки по спині біжать, скільки разів не проходив би я повз його буду, біля якої він стоїть завмерлий на короткому ланцюгу, з дико нашорошеним коміром кудлів навколо голови, вусатий, щетинястий і бородатий, з машинерією могутньої пащі, повної кликів. Абсолютно не гавкає, тільки його дика морда на вид людини стає ще страшнішою, риси ціпеніють у виразі бездонної люті, і він, поволі піднімаючи страшний свій писок, заходиться в тихій конвульсії зовсім низьким, жагучим, з глибин ненависти видобутим виттям, у якому звучать жалюгідність і розпач безсилля.

Мій батько байдуже проходить попри цю бестію, коли ми разом виходимо з Санаторію. Що до мене, то я за кожним разом переживаю потрясіння до глибини цією стихійною маніфестацією безсилої ненависти. Тепер я на дві голови переростаю батька, що дріботить біля мене, маленький і худий, своїми дрібними старечими кроками.

Вже коли наближаємось до Ринку, бачимо незвичайний рух. Юрми людей перебігають вулицю. До нас доходять неправдоподібні вісти про вторгнення в місто ворожої армії.

Серед загальної розгублености люди обмінюються тривожними й суперечливими відомостями. Це важко збагнути. Війна, не попереджена дипломатичними заходами? Війна серед блаженного спокою, не скаламученого жодним конфліктом? Війна – з ким і за що? Нас інформують, що вторгнення ворожої армії надихнуло партію невдоволених у цьому місті, які з’явилися на вулиці із зброєю в руках, тероризуючи мирних жителів. Ми й справді побачили групу цих путчистів у чорних цивільних уніформах з білими ременями, схрещеними на грудях, вони мовчки посувалися з похиленими карабінами. Юрба перед ними відступала, витіснялася на хідники, а вони йшли, посилаючи з-під циліндрів іронічні темні погляди, в яких малювалося почуття переваги, зблиск злосливої грайливости та якесь змовницьке поморгування, мов би вони стримували пирскання сміху, яке демаскувало всю оцю містифікацію. Декого з них упізнали в юрбі, але веселий покрик здушений грізністю схилених люф. Минають нас, не зачепивши нікого. Знову всі вулиці переливаються тривожним, похмуро-мовчазним натовпом. Глухий гомін горить над містом. Здається, здалека чути гуркіт артилерії, дудніння набійних ящиків. – Мушу продістатися до крамниці, – говорить зблідлий, але зібраний батько. – Тобі не конче мене супроводити, будеш мені тільки перешкоджати, – додає він. – Повертайся до Санаторію. Голос боягузтва радить мені послухатися. Я бачу, як батько втискається в непорушну стіну юрми і гублю його з очей.

Бічними провулками поквапно прокрадаюся у горішню частину міста. Здаю собі справу, що цими стрімкими дорогами мені вдасться півколом обійти середмістя, замкнуте людською тиснявою.

Там, у верхній частині міста, юрби було менше, а потім вона зникла зовсім. Я спокійно йшов порожніми вулицями до міського парку. Ліхтарні горіли там темними, голубуватими пломінцями, мов жалобні асфоделі. Кожна обтанцьована була роєм хрущів, тяжких, як кулі, несених скісним, бічним летом вібруючих крил. Деякі, опалі, недолуго совалися на піску, з опуклими панцерками, згорблені твердими покривками, під які вони пробували скласти ніжні плівки крил. По ґазонах і стежках ішли собі перехожі, поглинуті безтурботними розмовами. Останні дерева звішуються над подвір’ями будинків, що розташовані низько в долині і приперті до паркового муру. Я манджав уздовж того муру, який з мого боку сягає ледве до грудей, але назовні спадає до рівня подвір’їв високими, як поверх, кам’яними підпорами. В одному місці плятформа з утоптаної землі підходила з-поміж подвір’їв аж до висоти муру. Я легко переступив бар’єр і цією вузькою греблею протиснувся поміж тісною забудовою кам’яниць на вулицю. Мої розрахунки, помножені на чудову просторову інтуїцію, були вдалими. Я знаходився майже прямо перед санаторійним будинком, корпус якого невиразно біліє в чорній оправі дерев. Входжу, як звично, ззаду через подвір’я, через браму в залізній обгороді, і вже здалека бачу пса на його посту. Як завжди, сердечний трепет проходить мною на цей вид. Хочу минути його чимшвидше, щоб не чути цього добутого з глибини серця скавучання, коли, на превеликий жах, не вірячи власним очам, бачу, як він підскоками віддаляється від буди, не прив’язаний, біжить довкола подвір’я з глухим, мов би з бочки добутим, гавканням, хотячи перерізати мені відступ.

Заціпенілий від жаху, сахаюся в протилежний, найдальший кут подвір’я і, інстинктивно шукаючи якогось укриття, ховаюся до маленької альтанки, яка там стоїть, з абсолютною певністю марноти моїх починань. Кудлата звірюка наближається вистрибом, і ось її морда вже біля входу в альтанку, і ось мене замкнено в пастці. Ледь живий зо страху, я міркую, що він розтягнув усю довжину ланцюга, якого волік за собою через подвір’я, та що сама альтанка – вже поза засягом його зубів. Пришпилений, пригнічений загрозою, я ледве відчуваю якусь полегшу. Похитуючись на ногах, близький до втрати свідомости, піднімаю очі. Я ніколи не бачив його так зблизька, і тому лише тепер опадає мені луска з очей. Яка велика сила упередження! Яка могутня суґестія страху! Що за засліплення! Таж то була людина. Людина на ланцюгу, яку я у спрощено-метафоричному, конформістичному скороченні невідомо яким побитом брав за пса. Прошу не зрозуміти мене погано. То був пес – безумовно, але в людському вигляді. Якість пса – то якість внутрішня, вона може однаково добре маніфестуватися як у людському вигляді, так і в тваринному. Той, хто стояв передо мною в отворі альтани, з пащею, розвернутою якось так навиворіт, з усіма зубами, вишкіреними у страшному гарчанні – був чоловіком середнього зросту з чорним заростом. Лице – жовте, кощаве, очі чорні, злі й нещасливі. Судячи з чорного вбрання, з цивілізованої форми бороди – його можна б узяти за інтеліґента, за вченого. То міг би бути старший невдалий брат Доктора Ґотарда. Але цей перший вид обманював. Його великі, закаляні клеєм руки, дві брунатні й цинічні борозни довкола носа, що губилися в бороді, ординарні горизонтальні зморшки на низькому чолі швидко розвіювали цю першу оману. То був радше палітурник, крикун, мітинґовий промовець і партійник – людина навальна, з темними вибуховими пристрастями. І саме там, у тих щелепах пасії, в тому конвульсійному наїжаченні всіх фібрів, у тій знавіснілій фурії, яка люто обгавкує кінець спрямованого на неї кия – він був стовідсотковим псом.

Я так собі думаю, що якби я переліз був через задній бар’єр альтанки, то цілком певно вийшов би з засягу його люті і бічною стежкою міг би дійти до брами Санаторію. Вже перекидаю ноги через поруччя, коли раптом затримуюся на половині руху. Відчуваю, що було б надто жорстоко отак просто піти собі й залишити його наодинці з безпорадною лютістю, виведеною з усяких меж. Уявляю собі його страшне розчарування, нелюдський біль, коли він побачить, як я виходжу з пастки і віддаляюся раз і назавжди. Я залишаюся. Підходжу до нього і говорю природним, спокійним голосом: – Прошу вас, заспокойтеся, я вас відчеплю.

На це його обличчя, посмикуване конвульсіями, знуртоване вібрацією гарчання, зціляється, вигладжується, і з глибини винурюється обличчя майже зовсім людське. Я підходжу без побоювань і відчіпляю пряжку на його шиї. Тепер ми йдемо поряд. Палітурник – у пристойному чорному вбранні, але босий. Пробую зав’язати з ним розмову, але з його вуст виходить тільки незрозуміле белькотіння. Тільки в очах, у тих чорних красномовних очах читаю я дикий ентузіязм прив’язаности, симпатії, котрий здіймає мене грозою. Вряди-годи він спотикається об камінь, об грудку землі, і тоді внаслідок струсу його обличчя негайно ж ламається, розпадається, занепокоєння винурюється до половини, готове до скоку, а тут-таки за ним – лють, яка тільки й чекає, щоб знову перетворити це обличчя на клубовисько шиплячих змій. Тоді я повертаю його до порядку шорстким товариським напімненням. Навіть поплескую його по спині. І часом на його обличчі пробує сформуватися здивований, підозріливий, до самого себе недовірливий усміх. Ах! як тяжіє надо мною ця страшна дружба! Як жахає мене ця несамовита симпатія! Як позбутись чоловіка, який крокує біля мене і оком, усією жагучістю своєї собачої душі повисає на моєму обличчі. Однак, мені не можна зраджувати мого знетерпеливлення. Я витягаю портфеля й говорю діяльним тоном: – Вам, напевно, треба грошей, я з приємністю можу вам позичити. – Але на цей вид його обличчя набирає такої страшної дикости, що я чимшвидше ховаю пулярес. І він ще довгий час не може заспокоїтися й опанувати свої риси, які постійно викривляє конвульсія виття. Ні, довше я цього не стерплю. Будь-що, але не це. Справи вже й так безнадійно позаплутувались і поламались. Бачу над містом заграву. Батько – десь у вогні революції у палаючій крамниці, Доктор Ґотард – недосяжний, і в додатку – незрозуміла поява матері, інкоґніто, з якоюсь таємною місією. Це ланки якоїсь великої, незбагненної інтриґи, яка стискається навколо моєї особи. Втікати, втікати звідси. Будь-куди. Скинути з себе цю гидку приязнь, цього просмерділого псом палітурника, який не спускає мене з ока. Ми стоїмо перед брамою Санаторію. – Прошу вас до моєї кімнати, – говорю я з запрошувальним жестом. Цивілізовані рухи зачаровують його, присипляють його дикість. Пускаю його поперед себе до кімнати. Садовлю його у крісло.

– Я піду до ресторану принести коньяку, – кажу я.

На це він зривається з жахом, готовий мене супроводжувати. Я заспокоюю його переполох лагідно й рішуче.

– Ви сидітимете, ви спокійно чекатимете, – говорю я йому глибоким, вібруючим голосом, на дні якого бринить прихований страх. Він сідає з непевним усміхом.

Виходжу й повільно йду коридором, потому сходами вниз, коридором до виходу, переступаю браму, перетинаю подвір’я, затраскую за собою залізну хвіртку, і тепер починаю бігти без передиху, з калатаючим серцем, з гупаючими скронями, темною алеєю, що веде до залізничного двірця.

В голові мені скопичуються образи, один страхітливіший від другого. Нетерплячість тварюки, її нажаханість, її розпач, коли вона збагне, що її ошукано. Повернення фурії, рецидив люті, що вибухне з непогамованою силою. Повернення мого батька до Санаторію, його нічим не стурбоване стукання до дверей і несподіваний тет-а-тет із страхітливою бестією.

Щастя, що батько, по суті справи, вже не живий, що це, властиво, його вже не досягає – думаю я з полегшею і вже бачу перед собою чорний цуґ залізничних вагонів, які стоять біля виїзду.

Я сідаю в один із них, і потяг, наче він на то чекав, рушає з місця поволі, без свисту.

У вікні ще раз повільно пересувається й обертається та величезна чаша горизонту, налита темними шумливими лісами, серед яких біліють стіни Санаторію. Прощай, батьку, прощай, місто, якого я вже не побачу.

З того часу я все їду та й їду, аж якось ніби задомовився на залізниці, і мене толерують тут, волоцюгу із вагона до вагона. Великі, як покої, вози повні сміття й соломи, протяги провірчують їх наскрізь у сірі безбарвні дні.

Мій одяг подерся, потріпався. Подаровано мені зношений мундир залізничника. Лице моє обв’язане брудною шматою внаслідок спухлої щоки. Сиджу в соломі і дрімаю, а коли хочу їсти, стаю в коридорі перед купе другої кляси і співаю. І вкидають мені дрібні монети до моєї кондукторської шапки, до чорної шапки залізничника, з обдертим дашком.