Наталка Сняданко. З книжки „Комашина тарзанка“


Вночі вона прокинулася від раптового усвідомлення. Ланцюг, уся справа в ланцюгу. Це точно такий самий ланцюг, який давно, ще у часи її глибокого дитинства лежав під ліжком.

Перший сегмент ланцюга прийшов поштою, коли батько приїхав із заробітків додому на кількатижневий відпочинок. Побачивши поштове повідомлення про посилку, мати здивувалася і дорогою зі школи вони з Сароною зайшли на пошту. Пакунок виявився невеликим, але надзвичайно важким. Він із усіх боків був обліплений американськими поштовими марками, а в кутку пакунка нерозбірливими каракулями була написана адреса. Мама довго вдивлялася у літери, поки змогла розпізнати прізвище вуйка Стефка. Сарона пригадує, як важко їм було нести пакунок, врешті вони розплутали щедрий клубок шнурівок і волочили загорнутий у поліетилен вантаж за собою по снігу.

Вуйко Стефко багато років назад якимось хитрим способом утік до Канади. Його мати, пані Стефа, жила у сусідній хаті, біля Сарониної баби і діда. Батько вуйка Стефка загинув на війні, а він уже багато років регулярно надсилав матері пакунки з аспірином, кавою і ангоровими светрами. Аспірин і каву пані Стефа роздавала знайомим і сусідам, а светри, чомусь всі до єдиного яскраво-рожеві, дбайливо складала на горищі, де ними ласувала міль. Але дбайливість єдиного сина дуже її зворушувала і вона могла годинами розповідати, який Стефцьо молодець.

Вуйко Стефко працював на будові, де з ним трапився нещасний випадок, внаслідок якого він майже зовсім втратив слух. Відтоді фірма виплачувала йому щедру пенсію, на яку вони з дружиною купили собі будиночок за містом, а потім дружина також покинула мити посуд у великому ресторані, чим раніше заробляла на життя. Дружину звали Люська і вона також була з б бабиного села, втекла до Канади разом із вуйком Стефком. Дітей у вуйка Стефка з Люською не було. Щодвароки вуйко Стефко і Люська приїздили на село, і ці відвідини не припинилися і після смерті пані Стефи. Вони завжди заздалегідь попереджали про свій приїзд і у чітко встановленій і назавжди закріпленій послідовності, яка відповідала суворій, хоча і оберненій ієрархії родинних зв’язків, відвідували спершу сусідів, далі далеких родичів, потім брата Люськи, який був єдиним їхнім близьким родичем, бо батьки її давно померли.

До їхнього візиту мама Сарони завжди готувалася заздалегідь і дуже переживала, чи сподобається закордонним гостям її частування. Вона навіть мила вікна і робила в домі генеральне прибирання, яке називала „справжніми порядками“, на відміну від буденних, щотижневих „порядків“ звичайних, які робилися не так ретельно. Їй хотілося, щоб все у їхньому скромному помешканні виглядало хоч трохи респектабельніше.

Спершу Стефко і Люська відвідували дідуся з бабусею і бабуся ставилася до візиту не менш відповідально, тож матері доводилося допомагати робити „справжні порядки“ ще й у бабусі. Вони кілька разів збиралися на поважні наради, складали список справ, які потрібно залагодити перед візитом, вигадували меню, розподіляли обов’язки. Бабця завжди пекла пляцки на обидві гостини, мати – варила холодець, бо вважалося, що у неї він виходить прозорішим і смачнішим, а бабцині пляцки було легше транспортувати, ніж крихкі і вишукані, прикрашені саморобними цукатами і фруктами, материні торти, які так любила Сарона. Ясна річ, мати все одно пекла як мінімум один торт, адже гості обов’язково „вступлять“ і до неї. Окрім холодцю, кількох салатів та закусок, обов’язково було ще кілька видів гарячого, борщ і десерт. А тоді вже пляцки і фрукти з кавою. На десерт бабуся готувала ґаляретку, а мати – чорнослив з вершками, начинений волоськими горіхами. Ясна річ, що звиклі до безхолестеринового дієтичного харчування гості не могли подужати і десятої частини пропонованого їм меню, але широкий асортимент страв був справою престижу, тож зменшувати їх кількість бабця з мамою не збиралися.

Вуйко Стефко, попри слуховий апарат, мало що чув і тому під час розмов із сусідами і кревними переважно лише кивав із поважним виглядом, а Люська з року в рік дивувалася, як дивно, що ні у бабці, ні у мами немає машинки до чищення бульби, це ж бо так зручно, а ще дивніше пити зі склянок, вимитих вручну, а не в посудомийці, вони виглядають такими брудними. І взагалі дуже важко подорожувати в Україні, навіть легені не витримують, таке тут важке повітря. Після години такої світської конверсації і напруженої мовчанки гості залишали на столі кількадесят долярів, ніби чайові в ресторані, і прощалися. Інколи вони ночували у мами, і тоді обов’язково „забували“ якісь свої особисті речі, які також мали би розцінюватися як ненав’язливі і дуже вартісні подарунки із „заходу“. Так у матері назбиралася ціла колекція нейлонових нічних сорочок Люськи, білих шкарпеток вуйка Стефка, два яскраво-рожевих ангорових светри, точнісінько такі, що їх свого часу отримувала в „пачках“ мати вуйка Стефка, кілька велетенських банок аспірину і майже повна коробка з тальком, яку вуйко Стефко забув у туалеті. Мамі також час від часу приходили „пачки“ від вуйка Стефка і Люськи. У цих пачках, крім традиційного вже аспірину, було щоразу по дві-три вечірніх сукні та мешти на високих обцасах. Сукні були голубі, помаранчеві або фіолетові, завжди 53розміру. А взуття – точно в тон, але 36 розміру. Мама все життя носила одяг 40, а взуття 39 розміру, та і навряд чи знайшла б, куди ходити у таких сукнях, тож завжди віддавала їх дівчатам на одяг лялькам. Тканини вистачало не лише на всіх ляльок, а і на самих дівчат. Час від часу вони просили маму сусідської дівчинки перешити котрусь із суконь і потроху в них назбиралася ціла модельна колекція, покази якої вони влаштовували з нагоди дитячих уродин та інших сімейних урочистостей. Це завжди проходило дуже весело, і Сарона досі зберігає кілька суконь, як найкольоровіші згадки свого дитинства.

Але того разу в „пачці“ були явно не модельні сукні. Коли вдома вони не без зусиль розірвали важезний пакунок, з нього випав сегмент товстого ланцюга. Метал глухо стукнув об підлогу, всі аж здригнулися. Мати з батьком перезирнулися і почали уважно оглядати папір в пошуках пояснень, але в пакунку не було ні листа, ні листівки, ні навіть традиційної пачки аспірину.

Батько спершу запропонував викинути ланцюг, але мати вмовила його почекати, бо ж раптом вуйко Стефко приїде і спитає, де його ланцюг. Переслати такий тягар поштою, мабуть, коштує немалі гроші. Після того надійшло ще чотири чип’ять пачок із такими ж грубезними сегментами ланцюга, щоправда, форма кілець постійно змінювалася, мінялися і відтінки сріблястого кольору, в який був пофарбований ланцюг. Сарона з матір’ю терпляче волочили тягарі з пошти, пристосувавши для цього візок, яким возили на базар мішки бабиної цибулі. Продавати цибулю їм доводилося після того, як закінчувалися прислані батьком гроші. Ланцюг спершу складали під ліжком Сарони, а потім виволочили на горище.

Якогось вечора задзвонив вуйко Стефко, що само по собі було незвичним, адже він через свою глухоту рідко користувався телефоном. А Люська вважала, що такий зв’язок надто дорогий, тому віддавала перевагу коротким вітальним листівкам на Різдво і на Великдень. Вуйко Стефко довго щось кричав у слухавку, яку здивована і перелякана мати відставила від вуха на безпечну відстань і з його плутаного монологу поволі прояснялося, що цим ланцюгом він хоче обгородити могилу матері, але ніяк не може визначитися з остаточним дизайном, замовляє то однійфірмі, то іншій, а вони „гроші дерут, а ніц не роблєт“, але то все неважливо, він не має наміру заощаджувати на такій потрібній справі. Тому хай ланцюг поки що лежить у нас, а коли приїде батько і вже будуть всі сегменти вкупі, то вуйко Стефко теж приїде і вони разом віднесуть ланцюг на цвинтар і зроблять „все як тре“.

Після цього минуло кілька років, надійшло ще з десяток пачок, Сарона поїхала вчитися до іншого міста, а одного разу, коли вони з мамою пішли на цвинтар поприбирати на могилах бабусиного брата і його дружини, як це робили щороку, Сарона ще здалеку побачила монструальну конструкцію на могилі матері вуйка Стефка. Окрім масивного ланцюга, могилу оздоблював ще мармуровий пам’ятник, який зображав стареньку в хустці і з котом на колінах. Голови жінки і кота були непропорційно великими, а очі моторошно виряченими.