Тобіас Гюльсвітт




(уривок із повісті)


Порив вітру проніс над майданчиком крихітні краплинки дрібного дощу. За високою сіткою, яка відділяла кінну ферму від вілли, було чути гамір якогось дитячого свята, що його проводили в саду вілли.

- Are you okay, Martha? - запитав Адам, і в цей момент я отямився.

В обличчя мені шугонула гаряча кров. Я відпустив коня, підскочив до них, відштовхнув Адама від Марти. Той кинув на мене розпачливий погляд крізь круглі скельця своїх окулярів.

Марта приїхала на віллу два дні тому. Було ще не надто пізно, але вона відразу надягла піжаму, по¬клала собі, як завжди, під ноги подушку і заснула. Я лежав біля неї, підперши голову рукою, і розглядав її. Між її бровами пролягла зморшка, у сні вона кривилася, ніби в неї кепський настрій. Оскільки для двох ліжко було завузьке, я мусив втиснутися в стіну, щоби не заважати, і довго не міг заснути. Вночі мені сни¬лося, що вона хоче мене виштовхнути. Я вперся ногами в стіну, тиснув з усієї сили, але вона була важка, мов скеля, і як та скеля, лежала посеред мого життя, так що я не міг її посунути ані на сантиметр.

Натомість коли сьогодні ми пішли на кінну ферму, вона нагадувала мені дитину, яка, цілком захо¬плена якоюсь ідеєю, стукає кінчиком ціпка чи якоїсь гілочки по камінчиках бруківки у себе під ногами. Я міг підійти і поцілувати її, але не зробив цього, бо тоді вона перестала би бути такою.

Відштовхнувши Адама, я обійняв її. На тих місцях, де пластиковий ремінець шолома торкався її голови, волосся відстовбурчувалось маленькими, мокрими від поту дугами. Вона взяла мене під руку, а вільною рукою трималася за спину. Шолома на ній не було, мабуть, вона його зняла чи загубила.

Ми повільно рушили у бік дерев'яної лавки, на якій сиділи всі інші: приятелька Петраса Сусанна, Люба, Йорґ і Ульріке. Сусанна, злякана падінням Петраса, затулила собі долонями рот, в той час як Петрас обтрусив з одягу пилюку, підійшов до свого коня, поставив босу ногу в стремено - він їздив верхи босим - і знову сів у сідло.

Ми не пройшли й п'яти кроків, як Марта почала падати. Сам я не міг її втримати, тож на допомогу прийшов Адам - мусив прийти на допомогу, адже не хотів карати Марту за мою нечемність. Удвох ми при¬несли її до лавки, всі інші встали, звільнивши їй місце. Вона обережно присіла, і я побачив, як її пальці вп'ялися в підгнилі краї дошки.

- Дуже боляче? - запитав я і поклав їй руку на плече.
Марта скривилася.
- Тут, - сказала вона і знову схопилася за спину, за поперек, майже біля хребта.

Раптом я почув крик Сусанни й обернувся: тренерка з піднятим батогом підійша до Петрасового коня, який, вочевидь, не бажав більше бігати. Однак тепер, настрашений батогом, він запротестував і почав робити якісь навдивовижу повільні, концентровані стрибки.

Цього разу Петрас тримався досконало. Одну руку він простягнув уперед, іншою тримався за сідло, повторюючи всі рухи тварини, і коли кінь на секунду заспокоївся, зіскочив.

Пізніше він пояснив Сусанні й Любі, що першого разу впав лише через те, що його боса ступня висковзнула зі стремена.
Я знову обернувся до Марти. Йорґ, Ульріке і Адам стурбовано дивилися на неї.
- Отже, якщо болить, - сказав Йорґ, - і це спина.
- ...то це не жарти, - продовжила Ульріке.
- Якщо біль не пройде ... - сказав Йорґ,
- ... то вам треба буде викликати лікаря.

Вони були парою, як Марта і я, і як Петрас і Сусанна, але, на відміну від нас, вони мали звичку ділити між собою речення: кожен проказував приблизно половину.



© Tobias Hülswitt, текст, 2004.
© Ольга Сидор, український переклад, 2009.