Сніданок з BBC


AZH вирішив відкрити для себе нову тему – «про все». Втім, «усе» більше стосується не інформації, а враження від неї, рефлексій. Словесні медитації, відбитки дійсності – чи, простіше, тексти для душі, знайдені нами на бічних вуличках Інтернету. Або (і це набагато приємніше) у поштовій скриньці. Першим стане текст американки Ребекки Делзел, опублікований в онлайн-виданні The Morning News - про душу старенької благородної Британії, тихе рипіння транзистора й маленьке радейко в кожному з нас.

Британія ніколи так не відчувається островом, як рано вранці на четвертій хвилі радіо ВВС. «Вікінг. Вітер - східний чи північно-східний зі швидкістю три-чотири вузли, поступово дужчатиме до п’яти-шести. Море – штиль або спокійне. Видимість – помірна чи добра, зрідка дуже погана». Погода на морі для кожної з 12 прибережних зон Британії – Тюн, Доггер, Фішер – повідомляється протягом 12 хвилин, чотири рази на день, у «Прогнозі для мореплавців». Прочитані з розміреною, навіть мілітарною дикцією, ці повідомлення викликають в уяві потріпані щогли, темно-сині палуби, й суворих чоловіків, котрим звичніше покладатись на GPS, ніж на прогноз погоди з 80-річною історією. Але цей прогноз читається не для них. Він для слухачів з сіл та передмість – з Лоубороу чи, можливо, з Тодмодерна – людей, котрі протестували кілька років тому, коли на ВВС задумали змістити опівнічний прогноз на 12 хвилин. Для цих палких слухачів мова моря – наче заклинання, чарівна подорож в інший час.


радіо

фото Cheryl Groff



Коли я переїхала до Англії кілька років тому, друг дав мені невеличке радіо – як подарунок на честь приїзду. Це був старомодний сріблястий прямокутник зі складаною антеною, щось, чого я ніколи не мала б у Сполучених Штатах. Друг наполіг, щоб я послухала програму Today; і Start The Week також непогана. Колега по навчанню довірливо всміхався, коли радив I’m Sorry I Haven’t Got A Clue - і я вирішила, що основою мого культурного виховання стане радіо, а не телебачення. Це був свідомий самообман: послухай Radio 4 і виникне дотепна й чарівна країна, якщо й «із комплексами», то начитана, завжди готова завітати до пабу, який далі по вулиці. Подивись Channel 5 – і побачиш націю, заклопотану ремонтами будинків, футболістами, і накачаними ботоксом переможцями шоу Big Brother. Радіо дало мені Англію, яку я пізнала, читаючи Івліна Во, і яку потай намагалася знайти.

В моїй жовтій кухні у Південному Лондоні радіо займало частину столика для приготування їжі, і я клацала його вимикач одночасно з кнопкою стародавнього електрочайника, слухаючи новини під час сніданку. З вікна над рукомийником було видно занурені від часу в землю колії залізниці, й смужки білих, блакитних і помаранчевих поїздів проносились повз у годину пік з південного заходу до станції Ватерлоо. А за коліями починався перший з численних рядів тьмяних цегляних будинків з терасами – бежевих й білих, «лондонських» кольорів. На розі припарковано молоковоз кремового кольору, із кузовом, який лише на кілька дюймів відідвався від землі. Погода здавалась завжди однаковою: важке сіре небо нависало над електричними дротами, повітря пахло мокрою пилюкою та листям. Today, ранкове новинне шоу, грає на тлі в цих спогадах про лондонський світанок, і заповнює образ моєї кухні.

Новини у Великій Британії були більш розважальні, ніж у США, особливо – різкі інтерв’ю в Today, де ведучі відкрито ображали владноможних гостей. Пам’ятаю, як Джон Хемпфрі підсмажував критикованого в той час віце-прем’єра Джона Прескотта:

Хіба це не проблема: ви віце-прем’єр, а ця посада вимагає певної гідності від того, хто її займає. Штука в тому, що Ви цю гідність втратили, і в очах багатьох людей перетворились швидше на комічного персонажа. Ви знаєте це так само добре, як і я. Тож чи розумно залишатись на посаді за таких умов?

Пообідні програми, навпаки, змагались між собою у скромності. Poetry Please цього тижня зосередилась на віршах про дику природу. The Afternoon Play («Пообідня п’єса») – Френків бізнес на ревені прогорів, і в нього зараз усе складно. І Gardener’s Question Time, що підкуповує своєю життєрадісністю. І тим, що ці жарти зрозумілі лише пенсіонерам-селянам.

- Ви знаєте, смішно, але у програмі нас завжди запитують, чи є щось, що закриє Вашу оселю від чужих очей, і при цьому зупиниться на висоті шести-семи футів, і японський гостроконечник – одна з кількох рослин, яка виросте швидко й зупиниться на цій межі…»

- Так, з ним так і буде, але ж Ви не посадите таке, правда ж?

(сміх)

А справжні комедійні програми були настільки несхожі на будь-що американське, що я просто сиділа в кріслі, сповнена уваги – наче я живу в 30-х. Вечори понеділка присвячувались лише Just A Minute, де «четверо вражаючих, талановитих учасників показують свою вправність у мові й дотепність під час того, як намагаються протягом хвилини говорити на якусь задану тему без підготовки». В цій програмі беруть участь люди на кшталт коміка з сумним голосом Клемента Фрейда, колишнього члена парламента й онука Зигмунда, або актора Стівена Фрая. Керівник дає учасникам програми тему – «життя починається після 40», або «друїди» - і вони сперечаються один з одним до втрати свідомості. Це такий вид жартів, якого я очікувала від Англії, але на ніколи не натрапляла на нього у пабах. Натомість люди говорили про футбол або читали сенсаційні заголовки з The Daily Mail. Radio 4 рухалось над похмурим щоденним життям Британії як щось неймовірне – у чомусь схоже на образи Во чи ефіри шоу Монті Пайтона – мовлення для країни, яка по суті вже існувала в пам’яті старих людей.

Тепер, повернувшись до Сполучених Штатів, я вмикаю Radio 4 в Інтернеті, який з’єднує мене з колишньою домівкою. Розігріваючи на плиті вівсянку, я слухаю The World At One, і далекий Біг Бен б’є у дзвін. «Лідер консерваторів вимагає загальних виборів». Довгі, відкриті голосні прибувають із сірого лондонського пообіддя. Я роблю вогонь тихіше, наливаю кави, кидаю оком на New York Times. «Принц Уельський отримав три мільйони фунтів від платників податків за минулий рік». Сонце сходить над високими будівлями центрального Брукліна, туман заходить у вікно. «Палата представників обрала нового спікера для збереження порядку в парламенті». Холодний тенор ведучого, його розмірені паузи та яскраві переходи наповнюють мою кухню актуальностями першої години дня.

Радіо, на відміну від телебачення – це те, в що ти занурюєшся, паралельно роблячи інші речі. Воно вплітається у буденне життя, не перекриваючи його, перетворюючись на фоновий шум умивання чи приготування чаю. Із розміреним ритмом програми Today я відтворюю картини з мого перебування в Англії, вигляд важкого неба й накритих черепицею вершечків дахів, звук швидкої допомоги, цей «кривий» крик, що проноситься повз вікно. Потім я чую гудок парома на Стейтен Айленд, і на секунду опиняюсь і в Лондоні, і в Нью-Йорку. І кожне місто проводить мене крізь ранок.


Rebecca Dalzell, The Morning News
переклав Антон Семиженко

29.06.2009
 


Коментарі: 0

РЕКЛАМА

Молодість 2013Відпочинок у Карпатах