Декілька годин у Гавані


Гавана – гарне місто: гамірне, старе, напівзогниле у одних районах та розкішне у інших. І для американців це місто із написом «вхід заборонено», хіба що ти студент, Рай Кудер, або бажаєш накликати на себе гнів уряду. Подорожуючий кореспондент, Тім Уід, описує недавній візит, із згадками про привидів, жінок та стильні холодильники.

ПРО АВТОРА

Тімоті Дж. Уід – письменник із Вермонту. Він часто подорожує по службі як керівник міжнародних освітніх програм.

 I. Привиди

Щоб подолати скутість ситуації, наш господар показує мені свою колекцію касет. У Гавані ви можете очікувати сальсу, джаз або соціальний клуб Buena Vista (Веселе Життя), але смаки Естуардо належать виключно до семидесятих: The Eagles, Lynyrd Skynyrd, Led Zeppelin, Styx. Здається, він палко хоче поговорити – він розгортає мапу Сполучених Штатів, і ми можемо точно визначити, де саме ми живемо – але у нас була довга подорож і все, чого ми хочемо, це спати.

- Я з нетерпінням очікую, що ми більше поговоримо завтра. – кажу я вибачаючись, потискаючи його руку можливо вп’яте з того часу, коли ми приїхали годину тому.

У нашій кімнаті є старезний стерео, включений разом із вентилятором і тьмяною мерехтячою лампою у розетку, яка звисає із стіни на проводах, які приліплені до куска гіпсу. Стіни розліновані голими проводами, скріпленими ізоляційною стрічкою у мережу слабеньких з’єднань. На пошарпаній і заляпаній водою стіні висить дзеркало у повний зріст людини, яке раніше, можливо, було частиною антикварної гардеробної із вишневого дерева; у всьому іншому єдиною декорацією є колекція вицвілих фотокарток відомих картин, вирізаних із журналу або книг.

Спочатку у мене тривожний сон. Простирадла як шмерґелевий папір; подушки набиті сухими ламтями резинової піни розміром з кубік-рубік. Квартира Едуардо і Марії Єлени знаходиться у багатоквартирному особняку, розділеному на секції, у людному районі під назвою Ведадо; там, мабуть, декілька дюжин родин, які живуть у радіусі п’ятдесяти футів. Неподалік кричить телевізор, змагаючись із стерео, яке голосно програє реп. Люди кричать, щоб бути почутими через шум, голосні вантажівки без глушників тарахкотять вздовж вулиці, собаки брешуть, містичне багатотональне скрекотіння на задньому фоні звучить начебто велика орда щурів.

Хоча фоновий шум більш різноманітний і інтенсивний ніж той, що у Північно американських містах, рівень децибел грубо можна порівняти із переповненою людом автобусною станцією в середині дня – є щось безтурботно домашнє у цьому, почуття затишку в обіймах величезного людського кубла. Вентилятор роздуває холодний вітерець, і за вікном я можу бачити місяць. Є якась м’яка, заспокійлива магія у тропічному повітрі, і невдовзі я засинаю.

Пізніше легенький вітерець кидає мереживо фіранок на моє обличчя і я одразу прокидаюсь, серце моє калатає. М’яке місячне світло вливається через планки вікна. Місто зараз спокійне, але я не можу повернутись до сну. Та занавіска зачіпає моє обличчя. Це був всього лиш легенький дотик, але обтяжений передвістям – як пальці привиду.

Гавана є готовим притулком для привидів: на балконах і делікатних кованих сходах вітерець тріпоче пошарпану білизну; тремтливі голоси ледь чутно лунають з Театро Національ; колись популярні машини з плавниками поширюють навколо себе ностальгію і небезпеку; здається, що вулиці можуть у будь-який момент вибухнути жорсткістю і танцями. Занепад відчувається у соленому повітрі; будинки потребують свіжих фарб. Хабанери дружелюбні і надзвичайно чарівні, але їх тепло може раптово випаровуватись, без будь-яких попереджень. Ти помічаєш приховані погляди. Тебе долає невимовне відчуття, що за тобою спостерігають, що за усіма спостерігають.

II. Набережна

Гавана – портове місто, побудоване вздовж підковоподібного берега широкої бухти. Набережна (ісп. – Malecón) – просторе приморське місце для прогулянок, яке тягнеться уздовж всього міста, від Габани Вієа до Мірамару. Ввечері на набережній хабан’єро тиняються і показують вистави, часто маючи при собі старі пляшки з-під води, наповнені пивом або чистим ромом. І хоча берегова лінія закидана пластиковими пляшками, і вапнистий камінь рифу поріс зеленою піною слизьких морських водоростей і є гострим від битого шкла, море там як ніде дивовижне.

Старий рибалка проходить повз із своїм хитромордим товаришем. Як у комічному дуеті: рибалка ніби перекочується, а його жести широкі, перебільшені, хитрі, карикатурні, у той час як товариш – довготелесий, із улесливим оскалом. Він несе зігнуту бамбукову вудку в одній руці, а у іншій – небезпечний на вигляд риболовний гак, прикріплений до дерев’яного бруса. Гак захищений куском пінопласту.

Ми слідуємо за ними по набережній. Це узгоджено: вони знають, що ми спостерігаємо. Рибалка, очевидно, вже хильнув, хоча водночас на вигляд дивно промітний. Однією рукою тримаючись за край, він схиляється вниз по дамбі і падає на мертвий риф. Його хитромордий приятель подає йому речі і рибалка з легкістю перестрибує з каменю на камінь. Він наче шоумен, лягає на спину на краєчку, занурює пальці у воду, і бризкає на себе. Потім кладе ногу на ногу і одну руку за голову, показуючи, як зручно йому у цій небезпечній позиції, незважаючи на те, що він випив. Він швидко підскакує і, широко розставивши ноги, вглядається у океан. Він зухвалий, сміливий; капітан своєї власної ромової долі.

Місяцями раніше, удень. Ми зупиняємось на світлофорі у відкритому таксі-«кокосі» серед переповнених нових Тойот і Хюндай, незграбних радянських Лад, і славно довговічних до-1959 Фордів і Чеві. Я ловлю погляд жінки з оливковою шкірою, яка стоїть на куті. Вона красива, дещо байдужа, добре вдягнена – думаю, вона працює у банку або державному міністерстві. Вона розглядає мене всього момент, потім складає губки і видає швидку послідовність цілуючих звуків так, ніби кличе собаку. Займає пару секунд зрозуміти, що це на мій рахунок, що я і є тим самим собакою.

Місяцями пізніше, удень, та ж набережна, але усе вже змінилось. Моторизований рух відвернутий у якусь іншу сторону, і широке місце для прогулянок схоже на широку ріку маршируючих пішоходів. За офіційними даними – 1.5 млн. демонстрантів, цифра є підозрілою, але звісно це найбільше зібрання людських істот, яке я коли-небудь бачив. Чорні парасольки танцюють над натовпом, разом із банерами і мініатюрними кубинськими прапорами, які здригаються як листя тополі кожен раз, коли державний вертоліт пролітає над головами. Причиною демонстрації є опозиція до довготривалої заборони на торгівлю від США, і на порядку денному гостра анти-імперіалістська риторика – на друкованих банерах, футболках, листівках, у словах пісень безпечної поп-музики, яка голосно лунає з колонок тут і там на променаді.

Як і усі інші демонстрації на Кубі, ця організована урядом, але на цей раз у натовпі панує африканський рейвах – радісні обличчя, карнавальний дух товариства – все це надає заходу антиурядовий присмак і відчуття святковості. Мабуть це і є сантерія, йоруба, танцюючі чорні парасолі, підводна течія безтурботної і смертельно серйозної водночас магії, яка відображає політичне красномовство – яким би не було правдивим і виправданим – тим не менш не має ніякої ваги, пусте, тільки таке, що витає у повітрі.

III. Басейн Гемінгуея

Через відкриті вікна видно акуратно складені книжки на поличках Гемінгуея у такому ж стані, як він і лишив їх востаннє, у листопаді 1959-го. Його окуляри лежать залишені на столику для інструментів; декілька пар туфель величезного розміру висять носками вниз на вішаку. Finca Vigía була основною домівкою письменника протягом двох десятиліть: це тут він написав „По кому подзвін”, „Острови в океані”, і „Старий і море”. Це була відправна точка і станція перезаправки для його улюблених риболовних подорожей; місце базування для його грандіозних, романтичних, і цілком даремних виходів у море для підводних полювань під час Другої світової війни. На стінах будинку пліснявіють трофеї його великої гри, їх шкіра виглядає зараз дуже тонкою, як шкіра дрібних дворняг, яких можна побачити  відпочиваючими на узбіччях Habana Vieja, із роздутими сосками і мухами, які рояться довкола.

Вниз по тінистому саду доріжка веде до басейну письменника. Висушений зараз, він виглядає небезпечною ямою з днищем із крутими схилами, які губляться десь у темній глибині, засміченій листям.

На поверхні щось ворушиться, мабуть вітер ворушить листя. Однак сьогодні немає вітру, тому я підходжу, щоб розгледіти ближче. Це щось червонувато-коричневе, розміром з мою руку, волохаті лапки – це тарантул. Він намагається вилізти по стіні з басейну, однак не може. Я знаходжу гілку і підштовхую його нею, перекидаю. Тарантул намагається реабілітуватись, потім стає на свої задні ніжки і рушає на гілку, вочевидь розлючений публічною образою його павучиної величності. Тремтіння пробігає по спині: чи я щойно мав справу із привидом Папи? Я викидаю гілку і продовжую свою прогулянку до вкритого павільйону, де Пілар навічно нудиться у доці.

Знову у місті, у знехтуваному багатстві, мармуровий ангел падає через поверхню могили, розламуючись на животі, шиї та плечах. Робітник складає каміння у акуратну купу, де кругляки нудяться, нагріті сонцем, утворюють виступ для ящірок, які сковзять у мармурі із підземель через тріщини.

IV. Наш господар, знову

Едуардо – токар. Мабуть, йому тільки перевалило за сорок. Головним чином, він виготовляє запасні частини для промислових машин і автомобілів, частини, які обмежена у готівці Куба не може собі дозволити купити з-за кордону.

Едуардо, як і більшість кубинців, яких я зустрів – водіїв таксі, докторів, туристичних агентів, погоничів мулів – освічені люди. Його покоління схильне приправляти свою мову механічними партіями банальностей – вони називають це „Тріумфом революції” на противагу „Революції” – але це зрозумілий хід. Фактично, усі кубинці демонструють витончене розуміння світу, який осоромлює більшість американців. Здається, наприклад, Едуардо знає усе, і не тільки про рок 70-х. Він знає, де знаходиться Нантакет і все про китобійний промисел. Він знає про Меса-Верде, Утіку, Нью-Йорк, подорожі Льюїса і Кларка; Альвар Нуньєса Кабеса де Вака. Він жадібно читає: біографії Черчілля, Лінкольна і Сталіна, товстезну історію Римської імперії, перекладені романи Кена Фоллета і Джеймса Фенімора Купера, Альманах про військові кораблі 1942 р. Джеймса.

- Що за книга це була, компей, - він говорить з ентузіазмом, говорячи про великі битви Західної історії. - Я був вимушений продати її, на жаль, але що це була за книга!

Під час своїх двох обов’язкових років у армії Едуардо вдалося не брати участь у битві в Анголі, але після того як його стажування приблизно завершилось він отримав погрозливу телеграму, у якій йому було наказано відзвітувати зборам про «міжнародну» воєнну службу.

- Я би ніколи нікого не видав, - говорить він, знизуючи плечима. - Якщо б вони прийшли до моїх дверей я би розіграв німого. Я би сказав їм, що моя мама, яка була доволі старенькою і хворою на той час, кудись, мабуть, поклала телеграму і забула мені сказати. Але ніхто ніколи не турбував мене з цього приводу.

У Едуардо жвавий розум, гарна жінка, і чотирирічна любимиця-донька. Він достатньо бідний і інколи його родина з їжі має тільки хліб; час від часу він змушений зовсім нічого не їсти. Його донька, яка вдалася у нього своєю гіперактивною експансивністю, ходить до школи за декілька кварталів, де вона вивчає науку, історію і Тріумф Революції. Вони живуть у Ведадо у багатоквартирному будинку без ліфту. І у їхнього єдиного ножа із гострим лезом відламалась ручка. У них є, щоправда, не власний холодильник Норге з 50-х з годинником із хромовим контуром посередині надламаної емальованої двері жовтого кольору. Їх лінолеум на підлозі тріснув, сусіди зайняли кожен вільний сантиметр на поверсі, і собаки валують пізно вночі. Тим не менш, Едуардо і його сім’я здаються доволі щасливими.   

Гавана такою і є: загадковою, складною для точного визначення. Це не Москва і не Мехіко. Це місто, де ти можеш побачити місяць вночі, унікальне місто – бідне і дуже багате водночас – де музика, магія і страх проносяться разом у теплому вітерці, який дме з Карибського моря.

Я роздумую про це все в той час, як ми їдемо у аеропорт у іншому таксі, цьому елегантному Форді 57 року. Водій дуже скромний щодо своєї машини – він швидко зазначає, що двигун від Тойоти, якому він надає перевагу, оскільки він витрачає менше пального – але я знаю, що він пишається цим. Він чує, що ми говоримо англійською і питає, звідки ми. Зі Штатів, говорю я.

- Я так і подумав. Ваші акценти: мені здалось, що я у кіно.

Ми їдемо у тиші, старий Форд із чотирициліндрним японським двигуном несе нас повільно вздовж набережної. Важке червоне сонце окреслює контури затоки Гавани, а його нижній край занурюється десь за горизонтом.

- Шкода, - говорить він. - Що наші уряди не можуть налагодити стосунки. Я завжди вважав кубинців і американців братами.

Він продовжує, розказуючи веселу історію про короля Іспанії, який витратив так багато грошей на фортецю над Гаваною, що всі його знали через те, що він вдивлявся у телескоп на свій балкон у Мадриді, який виходить на Захід, надіючись бодай разок побачити величну споруду, яка зробила таку диру у королівський казні.

Я сміюсь, нагадуючи собі потиснути руку чоловікові, коли виходжу з його машини.


Опубліковано 11 квітня, 2002

Переклад: Анна Ульянова 

 


07.05.2010
 


Коментарі: 0

РЕКЛАМА

Молодість 2013Відпочинок у Карпатах