Любов Якимчук про жінку, дим і небезпечні предмети


13 вересня в Львівському академічному театрі ім. Леся Курбаса в рамках 16-го Форуму Видавців відбулася прем'єра музично-поетичного діалогу «Жінка, дим і небезпечні предмети» – проект контрабасиста Марка Токара і поетки Любові Якимчук. AZH, побувавши на дійстві, в особі Іванни Черухи порозмовляв із Любов'ю про цей проект, її поезію та творчість загалом.


Любов Якимчук і Марк Токар




AZH: Почнімо із того, чим Ви зацікавили багатьох: розкажіть про музично-поетичний діалог «Жінка, дим і небезпечні предмети». Як познайомилася із контрабасистом Марком Токарем і чому вирішили, що саме його музика підійде під поезію?

З Марком Токарем ми познайомилися на фестивалі «Форт.Місія», який відбувався цього року у Львівській області на кордоні з Польщею. Я на фест була запрошена як поет, а Марк мав музично-мультимедійний проект у співавторстві з польським саксофоністом Вацлавом Зімпелем та художником Олексієм Хорошко. Це тріо імпровізаційної музики плюс візуальна проекція на екран (дивитись відео), за яким виднілися силуети музикантів. Хорошко (до речі, він мій земляк з Луганська, який давненько живе у Львові) реагував на звук тут же, он-лайн. Мене вразив цей проект і я підійшла взяти інтерв’ю у Марка та Вацлова для Українського радіо. Другий, до речі, не говорить українською, то довелося перекладати з польської. З’ясувалося, що Токар вже два роки шукав поета, який би личив його музиці, слухав львів’ян (Марк зі Львова), але безрезультатно. Юрко Кучерявий, арт-медеджер мистецького обєднання «Дзиґа», порекомендував йому Олега Лишегу і мене. Я про це після інтерв’ю дізналася. Марк мені запропонував зробити такий музично-поетичний діалог. А з Лишегою щось не склалося… Перше, що Марк Токар запитав, було: «Чи вмієш ти кричати?». Ясно, що вмію. На прем’єрі «Жінка, дим і небезпечні предмети» ви мали змогу пересвідчитися в цьому. Після виступу навіть один музикант з Амстердама, його звуть Алекс, підходив і говорив, що крик сподобався і хотілося це чути ще…


Любов Якимчук і Марк Токар
Любові Якимчук та Марк Токар на 16-му Форумі Видавців у Львові




У нас звикли, що поети ініціюють подібні акції. Але не я вирішувала, а Марк вирішив, що саме мої вірші пасуватимуть до його музики. Тому про це краще питати безпосередньо в нього. Перекажу лише його слова. Марк вважає, що він грає так само, як я пишу. Ідеться про структуру музичної і поетичної композицій. Структура моїх віршів непроста – там немає катренів і рівної кількості складів, тієї найпростішої силабо-тоніки, до якої нас усіх привчили в школі. Там є ритм, але він більш складний (ідеться як про римовані тексти, так і про верлібри). Це – як ритм серця. Ваше серце не стукає, як маятник: тук-тук-тук. Правда ж? У нього більш складний ритм: тук-ті-тук-ті-ті… Щось таке. Це інший порядок мистецтва, авангардне мистецтво. І це не було штучне поєднання, того, що вже колись написано чи зіграно, багато текстів виникали імпровізовано під час підготовки цього проекту, так само і з музикою. Якщо ви помітили, Марк вміє розмовляти на контрабасі за допомогою смичка, тобто видобувати людські інтонації. Це схоже на розмову людини, але коли відсутні всі приголосні, є тільки голосні фонеми. В архівах Національної радіокомпанії є реставрований запис голосу Лесі Українки. Але відновлено тільки голосні, приголосних немає. Маркова гра нагадала мені цей рідкісний запис. Так грають лише пару людей у світі, і Марк один з них.

Марк Токар
AZH: Ваше дійство має інтригуючи назву, глядач має сприймати її буквально чи це все ж таки це метафора (особливо, що стосуються слова «дим»)?

Одне і друге. Цей сюжет і принцип називання досить поширений в філософії. Це робота Лейкоффа «Women, Fire, and Dangerous Things», який у цій назві посилається на плем’я, яке усі названі суб’єкти ставить в один ряд. І це фікційна китайська енциклопедія Борхеса, де подана класифікація тварин. Вони поділяються на бальзамованих тварин, молочних поросят, казкових, намальованих тонким пензликом з верблюжачої шерсті, тих, хто щойно розбив вазон і таке інше… на цю вигадку Борхеса посилається когорта філософів, серед яких Фуко в роботі «Слова і речі».  І ми, скориставшись цим алогічним принципом, поставили в однин ряд жінку, дим і небезпечні предмети. Ви правильно виокремили «дим», це ключ. Із жінкою все зрозуміло – це можу бути хоч я, хоч героїня моїх текстів. А от дим – те, що зцементовує все, усі музичні та поетичні образи. Це те, що залишається від небезпечного вогню, такий післясмак, післяколір. Дим – це і підсвідоме, і безконечність, з якої видобувається Щось. Жодних завчених ходів, хоч проект підготовлений, імпровізація. Слово інтелектуалізує звук, по-іншому його забарвлює. Вони стають одним, як це було тисячі років тому, усе повертається туди, звідки вийшло.

У мистецькому просторі тепер величезна проблема – художники не слухають музику, музиканти не читають, може з письменниками через їхню синтетичність, трохи краще, але не з усіма. Не має бути такого розриву, бо є один спільний мистецький простір. Мистецтво – це те, що є в нас усередині і витворює нас. Так було до нашої ери і буде після нашої ери.

Любов Якимчук

AZH: Що спонукало Вас писати вірші, чому не надали перевагу прозі? Якою, на Вашу думку, є різниця між цими поняттями (зрозуміло, що рими може не бути)?

Я пишу прозу, але не публікую поки що, тому мене більше знають як поета. Я пишу скоро вже як п'ятнадцять років поспіль. Спочатку це була філологія, освоєння мови, пізніше це стало літературою. Ми з сестрою розмовляли в дитинстві, не скажу, віршами, але римовано, а от я пізніше стала записувати, Аня ж була моїм першим критиком і слухачем.

Поезія – це більша концентрація образів на один квадратний сантиметр, читання і писання поетичних текстів дає досвід, який неможливо отримати іншим способом. Проза в плані досвіду схожа, але вона діє більш повільно. Поезія є музикою, живописом і смаком одночасно, вона має більш чіткий ритм, ніж проза. Писати прозу – це зовсім інакше відчуття. Вірші писати можна стоячи на одній нозі в калюжі, а прозу тільки за письмовим столом, з пером в руках чи лептопом на колінах. Драму писати ще по-третьому інакше – недавно мала такий досвід – бажано там, де багато людей, що говорять, видають якісь перли.

В Україні взагалі проблема з прозою – її замало, а поезія у нас сильна. Про це я розмовляла з літературознавцем Володимиром Моренцем, письменником Миколою Рябчуком і не тільки. У нас дуже хороша поетична школа, є з чого рости. Якщо хочете стати відомим якомога швидше – пишіть прозу, ви будете затребувані, є вільні ніші. З поезією все складніше – є багато по-справжньому хороших поетів, тут треба буде довести власну художню силу своїми текстами. Хоча у різних літературних тусовках більше користується популярністю читання віршиків – проза для цього нуднувата.

Любов Якимчук і Марк Токар
AZH: Мало хто знає, але нам видалося цікавим, що Ваші твори перекладалися на іврит. Чому саме ця мова, а не якась із поширених, наприклад, англійська чи китайська?

Окрім івриту були ще переклади французькою, тому трохи дивне запитання. Мене кілька разів уже про це питали. Не знаю, чому саме ця мова, не я себе перекладала. Вибирав мене перекладач, це був Антон Паперний, харків’янин, що давненько живе в Ізраїлі,і я не була з ним попередньо знайома. Потім він надіслав мені переклад, я відкрила і побачила просто картинку, не зрозуміло якою мовою, чи арабською, чи івритом. Я запитала – що це? Він пояснив.

У перекладачів свої мотивації. За його словами, прочитавши вірш про школяриків з рядками "хоч і вусатий Те Ге Шевченко реве та стогне на дошці", він згадав свій найперший переклад. А також вірш нагадав йому його власну школу, яку він закінчив 20 років тому, уроки української літератури, вчительку, вивчений напам’ять у другому класі вірш про «кремлівські зорі» на Волзі і Дніпрі та про «бадьорих школярів». Щодо тексту "Стільниковоий суїцид", то ця тема у сучасному мистецтві – нові технічні винаходи – цікавить його вже давно, особливо у порівнянні ХХ та ХХІ століть, зокрема, це Маяковський («Трудом пробиваясь сквозь тоненький шнур...»). До речі, для цього вірша ідеально підійшла стандартна формула ізраїльських операторів зв’язку (у мене записано в блокноті) – "ана, насу шув бе-моед меухар йотер", що буквально означає "будь ласка, спробуйте знову пізніше". Щодо тексту «Імені С.Н.і Д,», у якому йдеться про типа, що живе в квартирі героїні, який дивиться телевізор, забруднює посуд і шкарпетки, а поляки не дають йому візу. Цей вірш дав можливість зробити анаграматичну риму «гевер»-«герев», тобто «чоловік» (тобто мужчина)- «шкарпетка», а це прекрасна нагода показати перекладацьку майстерність. Мені здається, що перекладачі виходять із самої можливості здійснити переклад.

AZH: Знаємо, що Ви також займаєтесь журналістикою. А що було першим: вірш чи стаття? І чи хочете далі розвиватися в обох напрямках?

Любов Якимчук і Марк Токар
Я писемна з чотирьох років, тому тепер важко з’ясувати первинність понаписуваного. У дитинстві я робила маленький журнал для ляльок, куди писала статті, але рік, вік тепер не згадаю, чомусь про це раніше не думала. Хіба знайдеться той журнальчик…

Розвиватися буду і як поет, і як журналіст. Хоч це надто піднесено звучатиме, а мода на піднесеність пройшла разом з епохою романтизму, але так є, що поезія і журналістика тепер є сенсом мого життя.

AZH: Чи плануються найближчим часом Ваші виступи, зокрема, діалог «Жінка, дим і небезпечні предмети», презентований у Львові? Може маєте ще інші незвичайні ідеї?

Виступи плануються. Наприклад, 30 вересня в київській книгарні «Є», що розташована на Лисенка, відбудеться презентація моєї книги «, як МОДА», яка отримала літпремію імені Антонича. Наприкінці жовтня буде представлення цієї ж книжки, але вже в моєму рідному Луганську, в арт-кав’ярні «Донбас». На Гоголь-фест взяли показувати мою відеопоезію. А стосовно «Жінки, диму…», то це теж звучатиме ще не раз, і в Україні, і не тільки тут, але це поки таємниця… Тобто багато незвичайних ідей.



Розмовляла Іванна Черуха
фото: Тарас Хімчак



17.09.2009
 


Коментарі: 0

РЕКЛАМА

Молодість 2013Відпочинок у Карпатах