Лексикограф центральноєвропейської магії


Їдучи до Петра Мідянки у село Широкий Луг, я милувався краєвидами вересневого Мараморошу. На гадку відразу приходило „понад верхами – золота заграва...”, „майдан церковний з кам’яним хрестом...” , „Туск , просвітлений як ліщанова ряска...” Оксана Забужко вважає, що добрі поети мають дар висловлювати думки колективного підсвідомого. Це, як ніколи, правда у випадку Петра Мідянки. Його образи – найкращий коментар до місцевого життя, позбавлені зайвого пафосу надуманості та дешевого народовецтва. Він живе серед народу і як народ: має корову, опалює дровами, косить отаву, ходить за грибами і викладає у сільській школі, а його збірки – це магічні словники життя Закарпаття (не адміністративного, а культурного - від сербської Бачки до Ясіні). Автор жонґлює діалектом, в якому, крім слів українських, є ще полонізми, гунгаризми, богемізми, ромунізми. У творах можна знайти такі лексеми, як струт (форель), салаш (намет), мілоть (повстяна одежа), а також нашатир і рекетир. Ніхто ще не передавав так повноцінно і самодостатньо культуру Закарпаття, як це робить Петро Мідянка. Неодноразово його хотіли прилаштувати під свої канони різні політичні організації. Та він не став ані ура-патріотом , ані русином-сепаратистом. Він залишився у своєму родинному домі в Широкому Лузі Тячівського району Закарпатської області, де тільки віднедавна появився мобільний зв’язок, та це не завадило йому стати Поетом. Зрештою, він сам собі вибрав ім’я – Петрос Карпаторос.



Щоб повніше представити автора, я зробив інтерв’ю та вибрав декілька віршів.

Почнемо з розмови, яка відбулася за келихом вина під вересневим марамороським небом.

Ваша творчість виглядає досить своєрідною на фоні українського мейнстріму. Цікаво, як ви здефініюєте власну творчість?
Ну, я вважаю, що моя творчість виросла на певному ґрунті. Вона виросла з цієї місцевосці , де я живу, де я пишу, де я творю. Виросла не в короткому часовому періоді, а в історичній тяглості кількох поколінь. Ці покоління поєднуються з різними державними формаціями, але це були одні люди. Це був один рід. Творчість не з’явилася на голому місці, ані з якихось книжних анналів.

Чи погодитесь з тим, що ви свідомий трансценденталіст?
Ні, я не є такий. Я беру від життя, що можливо.

То ви гедоніст?
Ну не гедоніст, але я балансую між трансценденталізмом та гедонізмом.

Чи можете ви назвати себе щасливою людиною тут, у Широкому Лузі?
Як сказати, не зовсім.

А чому ?
Немає повноти.

Якої?
Божественної повноти, а це включає дуже багато чинників.

Тепер про загальне. Куди рухається українська література?
Я думаю, що у Європі українська література має добрі перспективи. Я не є оракул, щоб пророкувати, але я думаю, вона має добрі потенції, аби постати повноцінною літературою перед Європою. А Європа шукає в українській літературі те, чого не має сама. І , думаю, вона багато знайде.

Хрестоматійне питання: ваше ставлення до психоделічного письменства? Чи ви самі пробували?
Я ніколи цього не пробував, писав завжди у тверезому стані. Не люблю ці речі. У людини має бути тверезий розум , тоді вона мислить без патологій. Ну, а якщо хтось хоче, то хай пробує, це особисті справи. Але я цих речей ніколи не робив.

Що найголовніше для поета? До чого поет має прагнути, чого має остерігатися, відрікатися ?
Поет має прагнути до мети, яку він сам поклав перед собою. Має остерігатися багатьох речей, багатьох людей, бути самодостатнім і цілісним. Поет є посередником між Богом і людьми, а “жертва Богові - дух сокрушений, а серцем сокрушеним і смеренним Бог не погордить”.

Юрій Андрухович твердить, що література - це явище досить залежне від еґоїзму, чи погоджуєтесь з цією думкою?
Я не думаю, що в літературі є чисте еґо. Я виставляю своє я через інших, через причетність до інших людей. Я б так не обмежував. І Неборак , зрештою, писав про alter ego, яке, я думаю, повинен мати кожен поет.



Ваші улюблені поети?
Ну, це важко мені сказати, бо я багато перечитав, але, скажімо, в українській літературі є поети, яких я просто люблю, яких я читаю, і перечитую, і буду перечитувати до кінця своїх днів. То є Маланюк, Стефанович, Антонич, зрештою, це є Зореслав, ну, і, певно, з тих класиків, починаючи від Нечуя. Я не буду казати про сучасників, бо я їх також читаю по декілька разів.

Як вчитель-практик, чи і що б ви змінили у шкільній програмі з української літератури?
Я вважаю, що чинна програма – школярам нецікава. Школярі не стільки прагнуть знань, скільки розваг. Вони вважають, що школа – це розважалівка та відпочинок. Мені важко сказати наскільки будь-який твір сприяє відпочинку. Школяр повинен навчитись мислити не тільки категоріями мобільного телефону, але й вміти працювати з текстом. Мати свої рефлексії. А вони це все іґнорують. Дуже рідко трапляються школярі, яких цікавить література.

Як ви ставитесь до поетичних слемів? Чи готові в них брати участь?
Ну, певно, я вже застарий, щоб брати участь у таких речах.

Визначення явища Центральної Європи від Петра Мідянки?
Я вважаю, що Закарпаття як реґіон завжди належало до Центральної Європи. На жаль, воно було поза центральною Україною. Але питання – наскільки Закарпаття було повноцінним у Європі. Це була периферія, це був марґінес. Закарпаття мало контакти в архітектурі і побуті – це був центральноєвропейський стержень. У культурному плані Закарпаття було не зовсім Центральною Європою. Менталітет по сьогодні залишився заробітчанський: „ми маємо мати добрий побут, а решта прийде”.

Закарпатська література – ваш діагноз?
Закарпатська література завжди була на марґінесі. Все залежало від мови. Якщо писали щось на діалекті, то обмежували коло українських читачів. І мені здається, що головне надбання закарпатської літератури—це її входження у загальноукраїнський контекст. Письменники повинні працювати на рівні свого таланту. Я думаю, що не всі витримують цю планку. Але ті, що стараються, отримали визнання на загальноукраїнському рівні.

Не оминути нам і політики. Хотілось би почути вашу однозначну відповідь щодо питання політичного русинства?
Це питання почав ставити ще Адольф Добрянський у другій половині дев’ятнадцятого століття. У міжвоєнний період це також було стабільним питанням, що вилилось у політичне протистояння. І ці проблеми намагаються відновити в теперішньому часі. Я думаю, що світ має достатньо наукових інституцій, щоб вирішити це питання. Та й народ все розуміє без референдумів. Бо є багато чинників, які визначають ідентитет народу – це література, побут, образотворче мистецтво. Закарпатців, чи то пак підкарпатських русинів, нічого не відрізняє від українців подільських, галицьких чи наддніпрянських. То є той самий менталітет, той самий спосіб господарювання, те саме мислення, та сама культура, той самий духовний склад. І нащо ще щось виокремлювати. Реґіональні розбіжності є всюди, Вони ж і роблять цікавими закарпатців, подолян, галичан, степовиків, донеччан, кримчан. Це нас має об’єднувати, а не роз’єднувати.

Хрестоматійне питання номер два : над чим зараз працюєте і які плани на майбутнє?
Маю проект поетичної книжки. Не знаю, в який спосіб її видати. Були якісь шанси у „Факті”, та немає коштів. Зараз є готові переклади моєї поезії словацькою мовою. Маю трохи прози, що є частиною мого плану на майбутнє. Є така тривіальна, я би сказав, тема про життя сільського учителя у Карпатах. Буде перебільшенням вважати, що це автобіографічна річ, бо я не люблю цього, але близько зв’язана з самим автором.

Будемо щиро сподіватися, що Ваші творчі плани будуть зреалізовані найближчим часом.




* * *

Ти під Говерлою збираєш тирличі,
Старий травнику. Постаті різьблені.
Згубили роги олені й олени,
Ватри туристські світяться вночі.
А люд гелгоче: “Модьорговош…” Туск,
Просвітлений як ліщанова ряска.
Чия ж таки вершина Унгаряска
І чий таки на Тисі славний Хуст?
Люд пропонує стьобані светри,
Знімкує звично нам місця сакральні.
А ти на чеській трудишся гуральні,
О як ридають гори і вітри.
Іване, Митре! Став тепер флорен,
Немов капкан за присілком Медвежим,
І голоси старобудайських режій
Лапають історичний наш терен.
О Срібна Земле! Хто без тебе я,
При гробі батька, в храмовім притворі?
Хрести Катедри, сніг на Чорногорі…
І булава костьольного шпиля…
Іванчику, не в Пітсбурзі умрем,
Де наркотична бродить тінь Воргола!
О срібна земле! Це “голодна воля” –
І чеське пиво, й ніредгазький крем .
Йой, браччики, прийшла така пора:
Ізнов поплюванець та бутинянська барда…
І полоз скарідний, ропуха черевата,
Давно рознюхали де затишна нора.
Хтось переступить звично твій хребет,
Заки прийде зачеканий Спаситель.
Той говерлянський знахар і цілитель.

(О господи) – на мості Ержебет.

***

На Земплін ти подався в свічкарі,
Парохій руських небагаті порти…
Рускені зниділі, недужі на сухоти,
І дротарі по селах – нестарі …
Але на Земпліні – освічені попи,
Катедра Пряшівська мальована багато,
Самшит на цвинтарі і плекані блавати…
Але ж, свічкарю, побідуй, стерпи.
Бо ти є хлоп – не дяк , не капелан,
Коло хрестів – тепляться білі стебла,
Хоч в Капушанах на жнивах холера,
Ще можна з’їсти свіжий марципан.

Сервус , Пане Воргол
Андрій Вархола – русин чи хохол?
Греко-католик, ставленик поп-арту.
Енді Воргол—це джаз і рокенролл!
Куди до нього віршнику чи барду…

І конвульсивний , і побожний “фольк”,
І чілка біла. Окуляри… Енді!
І многоликий хмародер Нью-Йорк:
Ті казино, і кока , бренді, денді.

Умре у Пітсбурзі, де соус, мармелад,
Хрести схизматиків, печальний колумбарій.
В рулетку грища, записи рулад,
Барвистий саккос, русинський вікарій.

Маразматичний вигин камбали…
О Земплін, Спіш, Нью-Джерсі та Аляска.
Із наркотичної завіси, із імли—
Дизайн супів, носовички, запаска…

***

Туман поплив на Подини гнилі,
Ти випадково захопився Шеллі…
В тій філіальній весі Терешелі
Побились фінджі й образи на склі.
Убога жіночка привандрувала в Луг,
Желярувала в дідика старого.
Хоч мало мала, та хотіла много,
А в деміурга теліпався струг.
І буждеревом пахло з-за ріки,
Де ґаздували наші дідики,
Де пану Белчеї давали по куниці.
А там, на півночі, срібліє ще гряда,
Щемка, кринична піниться вода,
Та не візьмеш горнятко від блудниці.


Лесь Белей


30.10.2007
 


Коментарі: 0

РЕКЛАМА

Молодість 2013Відпочинок у Карпатах