Тарас Прохасько: ...доплисти, доїхати, знайти, відкрити, попробувати, опанувати


Ми прагнули зустрітися з ним, і врешті ми знайшлися. Приїхали до Делятина, де в Прохаська будинок, в передостанній день останнього місяця літа. То він вийшов, запропонував піти пообідати, та ми відмовились. Тоді купив вина, сиру, ми пішли до старого міста. До схожого на замок будинку, в якому наразі початкова школа. Поблизу – старенька лавка – там ми й зупинились. Поговорили, певно, про все, про що хотіли. А остаточний текст вирішили не ділити на розділи, не шліфувати мову, майже не скорочувати. Можливо, так простіше буде вловити сам ритм розмови. Тарас Прохасько говорить повільно – тож краще не спішіть, читаючи.

Спочатку було про слово.


Тарас Прохасько



- …газета «Експрес» львівська, найбільш розкручена, сенсаційна. Десять років тому вона була якраз у піку свому – там були якісь гігантські тиражі, до півмільйона доходило на Західній Україні. Почав я працювати, коли там була спеціальна вкладка для Івано-Франківська, потому реорганізували її і були просто «новини Заходу». Багато різних речей… Ну, а підхід до журналістики був зовсім нелітературний, потрібно було писати сенсаційні, цікаві якісь речі. Для мене то була добра школа… А потому, коли вже через кілька років я звідти пішов, то багато років був колумністом у «Поступі», в «Експресі», навіть був такий момент, що в «Телекритику» писав. А потім, три роки тому, мої друзі створили таку «газету своїх мрій», чи як би то сказати, свого бачення. (це про івано-франківський «Галицький кореспондент» - AZH) Притому газету провінційну – вона концептуально мала бути обласною, без виходу на ширший якийсь рівень. Але вона була зроблена дуже якісно. І я вже три роки там працюю, таким… загальножурналістські теми, різні. Репортажі, інтерв’ю, замітки – ну, все, що потрібно. Але я розумію, що… що мої колеги усвідомлюють, що в мене трохи інший склад розуму, що я деяких речей не можу осягнути, а деякі можу осягнути інакше, ніж інші. Тому мені дозволяють писати, як я хочу. Я дуже задоволений цією роботою – і так, зрештою, всі в нас у газеті – знають свій напрям, своє місце, і разом виходить досить непогане таке чтиво.

Антон: А чи подобається вам ця діяльність як така? Повідомляти новини в оперативному режимі – наскільки це, на ваш погляд, потрібно? Наскільки від цього стає краще і як робити так, щоб це було корисно?

- (пауза) …Я не знаю, то дуже… Для мене то справді є одним з найсуттєвіших питань у моєму житті теперішньому. Тому що, з одного боку, я бачу, що все це є безрезультатним. Грубо кажучи, що все це писання, навіть про найкращі речі, ці якісь наполягання, чи уповання до, чи відкриття очей на, чи ще щось таке – воно в результаті не дає якихось явних наслідків. Але, з іншого боку, я бачу, як багато людей реагують добре, правильно і щиро на певні якісь публікації. І то не означає, що з того моменту він почне інакше жити, перегляне свої погляди, чи що раптом він щось таке вдіє дуже важливе – але от ця якась повільна крапля, чи принаймні короткочасна радість, чи якесь просвітління хвилеве – ну, мені видаються вже оправданням тої всієї діяльності. І тому мені цікаво – робити з огляду на якихось людей, на котрих це може подіяти. Інша справа, що мене ніколи не цікавлять речі такі… Дії, новини, коли сталося щось нібито важливе, політичне – тому що мене насправді цікавлять процеси якісь такі, які відбуваються постійно, не залежать від новин. Світоглядні, психічні, психологічні. Можливо, це трохи пафосно, але менше з тим. Мені більше цікаво уповати на те, щоби хтось подумав і щось собі зрозумів, ніж щоб йому конкретно втовкмачили, що вчора чи сьогодні сталось таке-то й воно матиме такі от наслідки. Хай краще кожен собі набирає цих прийомів, механізмів, щоби сам собі дати раду в своїх контактах зі світом.


Тарас Прохасько



Антон: Колись ви писали про дрова, які є у вас на стриху і які наче світяться. Стало цікаво – чи любите ви працювати з деревом?

- Звісно, звісно… Я дуже люблю працювати з деревом і дуже люблю контакти з деревом – але, на жаль, мушу визнати, що в мене… от, я не вмію зовсім малювати. І це може таким бути поясненням. Тобто, в мене нема точності у відповідності окові й руці. Не можу робити тонкі роботи, все, що пов’язано з рисунком. Тому що різьба якась, чи вирізування, чи столярка, чи ще якесь припасовування – воно потребує саме графічного мислення. Олівець, чи пензель, чи сокира, чи ніж… І тому мені якісь тонкі роботи з деревом не вдаються. Але добре рубаю, колю, і все таке – і дуже мені це подобається. Звуки, запахи, зрізи – все. Дерево страшно люблю у всіх виявах – і в живому, і в мертвому, і патички якісь. Дуже навіть смішні речі інколи відбуваються – коли, скажімо, я використовую на палення усе, що є – все галуззя, я його дрібно чікаю, укладаю в якісь мотки – і, з точки зору місцевого мешканця то є нонсенс. Тому що, коли є смерекові чи букові поліна до палення, то бавитися з якимись галузочками сухими яблуневими - то є непотрібно, ліпше спалити це все на попіл, чи ще щось таке. Але мені це подобається.
Пийте вино. Тільки заїдайте сиром, щоб не подіяло одразу гостре на шлунок.

Антон: Вам колись доводилось робити вино?

- Так, я робив різне вино, в тому числі й не з винограду, хоча до такого невиноградного вина в мене двояке ставлення. З одного боку, в тому є якась певна алхімія, і мені, як ботанікові – я не є знавцем, але відчуваю ботаніку якось дуже магічно – і для мене це дуже цікаво, як з калини робиться таке вино, а з порічок інше. Але, з іншого боку, я розумію, що то все назвати справжнім вином не можна, тому що вино має бути виноградне, й, більше того, з доброго дозрілого винограду. З тутешнього винограду вина не зробиш. А в мене найкраще з того, що було – калинове. Воно вийшло дивне, дуже файне, зовсім не подібне на так звані плодово-овочево-ягідні вина.


Тарас Прохасько



Антон: Якось Ви казали, що збираєтесь подорожувати Україною цього літа…

- Нічого з того не вийшло. Тобто, то все завалилося, і я буду ту книжку про Україну, заради якої хотів, власне, поїздити, бо то існує домовленість, що я би мав до кінця року написати книжку... І я ще спочатку подумав зробити це звичайним таким репортажем, «те, що я побачив». Але тепер я вже буду інакше то робити.
Десь тут були мої папіроси. Чекайте, їх не видно, але вони десь поруч…

Тарас: У Польщі бачив книжку про Україну, де автором є ви і Сергій Жадан. Чи можете трохи розказати про це?

- Так, був такий проект. Є таке дуже молоде, недавнє, але дуже файне, з добрим смаком і амбіціями – правильними амбіціями – краківське видавництво Nemrod, і вони таке щось задумали робити. І кожному з нас було запропоновано написати якийся такий есей, при тому ми обоє знали, що це є для чужоземців. Тобто, ми наперед знали, що ми пишемо для перекладу, для публікації в Польщі, й що сам альбом буде називатись Ukraina, і що читач чи глядач буде розраховувати на якесь пояснення тої України. Ну і кожен з нас то написав, не радячись, не показуючи один одному нічого, і з того всього головна ідея вийшла така, що… що Україна є приватною в кожного, і що її, фактично, як такої, загальної, й нема. Навіть із тих наших двох есеїв – усього-на-всього двоє українців розказували про Україну, й виявилося, що то є різні країни. Й це не тому, що Сергій писав про Схід, а я про Захід – ми навіть не домовлялися про те, що будем якось так розділятись. Але виявилось, що кожен писав про себе. І, може, в тому є найбільший якийсь урок того альбому, що коли для людини якоїсь чи Україна, чи будь-яка інша земля є органічною, якщо вона там чується рідною, то їй нема що сказати крім того, що вона може сказати про себе. Тобто, такі речі зливаються настільки, що… ну, може, то й на краще. Виявилось, що я не знаю, що таке Україна, Сергій не знає – поза власним доторком, поза власним тілом таким. А як то зрозуміють ті, хто схоче зрозуміти… Але, до речі, в Польщі книжка була добре прийнята. І поляки також мають великий досвід, набагато більший досвід читання есеїстки різної, ніж українці. І вони, якщо не знають України, то принаймні знають закономірності цього естетичного писання, і як його розуміти, і як його сприймати, акцептувати. І, думаю, що в тому сенсі вийшло дуже вдало. Це був фотоальбом, до всього. З одного боку, він був дуже свіжий і якийсь такий новий, тому що також він був дуже суб’єктивним. Це було таке поєднання, що, з одного боку, ті двоє людей, які їздили, проїхалися там якимись місцями, фотографували просто якість побутові штуки, ну, якісь імпресії, які вони бачили, але з іншого боку вони не оминули сфотографувати якісь речі обов’язкові. Софію Київську, львівський якийсь собор, панорамний карпатський краєвид, ширину Дніпра. Ну от такі штуки. Мусульманський якийсь там кварталик у Криму - що також є цікавим. Бо виявляється, що особистий досвід і ці архетипи є дуже переплутаними. Вони роблять якусь... цей вузол, розуміння чогось.

Антон: А ця нова книжка, яку ви планували робити внаслідок подорожі – якою буде її концепція? Там були пронумеровані думки, в попередній...

- Ну так, то був такий... Власне, коли я зрозумів, що я нічого про Україну не можу сказати розумного і поважного, то я зробив візуальну спробу таких уривків, якихось абсолютно випадкових. І тому там нумерація навіть була цілковито збита. Тобто, це мало виглядати навіть візуально, як просто окремі якісь вихоплені речі з чогось дуже ретельного і великого. Тобто, якщо там... Я пам’ятаю, що там навіть було тисячу якийсь з чимось пункт, хоча насправді там пропускалося сотнями цілими. Ну і я хотів просто показати, що може оце все найважливіше чи найсуттєвіше – воно якраз і було пропущене.
А тепер буде якась також оповідь суб’єктивна, але.. Ще не знаю. Не можу ще точно сказати, тому що в мене є така письменницька проблєма і, в тому числі, і журналістська, що до останнього моменту я не можу вибрати не то що форми, а інтонації. І то, до речі, є моєю найбільшою мукою журналістською, тому що мені здається, що не можна повторювати. Хоча я знаю, що журналістика на тому тримається, що повинні бути впізнавані й чіткі речі. Але мені все хочеться щось видумати, якийсь новий трюк. При тому, це страшенна мука, тому що, якщо доводиться писати, наприклад, чотири матеріали кожного тижня, то зрозуміло, що нічого... нічого навіть впродовж, ну там, кількох місяців... от всьо, що можливе, воно вичерпується і тоді йде щось, але все одно голова працює, щоб... і мучиться. Я довго курю і до останнього не сідаю... Уже там в дванадцятій годині ці всі змакетовані сторінки мають їхати електронною поштою до Льова, а я ще там в одинадцятій щось пишу... Ну, але не я один такий. Нас в редакції таких багато, так що це тішить.

Антон: А чи є такі місця в Україні, а так само й поза Україною, де вам хочеться побувати або які хотілося б побачити? Які місця вас приваблюють?

- Ну, мені багато чого хотіло би ся побачити. І мені дуже завжди цікаво щось нове бачити. Але є така якась дуже дивна психологічна особливість, що у мене нема прагнення кудись потрапити. В мене... Я хочу, я тішуся, коли я вже там є, але якоїсь от такої цілі, мети, щоби от туда добратися, туда подивитися – то такого нема. Я волію якось вірити у певні нагоди, випадки, щось таке…(до Тараса) Може сідайте сюда, а я собі сяду спокіно на свій светр, щоби ви не мордувалися. Але то врешті решт ноги змучаться!... Ну, але я би дуже хотів побувати на півдні Європи. Страшно мені подобається той південь... Якесь таке моє уявлення про середземноморський спосіб життя. І дуже би хотів побувати на лагідній півночі, ну щось таке вже лаконічне, щоб якась Шотландія або Ірландія – це такі мої мрії. Ну і ясно, що Балкани. Щось в мене є таке уявлення, що на Балканах мені було би дуже добре. Ну і що там справді цікаві речі відбуваються. Але я страшно тішуся зі всього, що трафляється. І, скажімо, одним із моїх най... таких найщасливіших пережиттів пізнання власне світу, то є місяць в Берліні, який стався також випадково. Я не прагнув туда поїхати. Але от тепер для мене Берлін – це є щось таке просто дуже близьке і файне. І я би радив тепер всім побувати в Берліні, тому що це якесь дивовижне місто.

Антон: А близьке в чому саме?

- Ну я не можу сказати в чому. В якісь такій... воно страшенно відкрите, просте, тобто, просте в тому сенсі, що... просте психологічно. Воно не вдає нічого, воно не має ніяких фальшивих додаткових навантажень. Коли туди приїздиш, можеш приїхати з нульовим знанням, але це не понижує твого рівня. Ну і там є все, там є всі... Взагалі все, що укладається в поняття можливостей, форм, всяких виявів, то є там. Це величезне місто зі всіма можливими рівнями, поверхами, закапелками і таким іншим. Так само, зрештою, я дуже полюбив Краків, завдяки трьом місяцям життя там. Хоча Краків рідніший, але складніший. Тому що у Кракові дуже впізнається та галицька... то, що я знаю. Берлін був, власне, простий в тому сенсі, що ми не зналися. А в Кракові дуже впізнаються усі ті таємні знання, які я знаю про нашу Галичину і там вони просто є таким віддзеркаленням, якимось таким дзеркалом. І ти ходиш по тому Кракові, і бачиш всі плюси і мінуси свого історичного мислення, тому що часом так у Львові чи Франківську цього не зауважуєш, а тут раптом бачиш, як воно є. Ніби бачиш себе з боку. Тому що це та сама Галичина, ті самі проблєми внутрішні, духовні, такі самі всякі смішні штуки, і хворобливі всякі.


Тарас Прохасько



Антон: Які види діяльності вам прагнеться опанувати? Ну зрозуміло, що по-своєму є цінними і вартими, зсередини цікавими всі види людської діяльності, але, можливо, деякі для вас є особливими і ви б хотіли зайнятися ними?

- Колись я хотів дуже багато всього, але потім... Ну в тому числі от я серйозно починав займатися наукою, тою ж ботанікою, всякими дослідженнями. Але тепер я мушу сказати, що прийшов до висновку такого... правильності... Все дійсно на власному досвіді. Прийшов до розуміння величі того сковородинського... концепції «про сродну працю». І я би вже не хотів тикатися... Я би хотів ще багато всякого знати, вміти, попробувати. Але я вже нарешті побачив, що от то життя, яке я проваджу, навіть професійне, воно найбільше відповідає моєму укладові. Скажімо, виявилося, що я не можу бути ретельним науковцем. Мене нудить, тобто, я не можу висидіти і всидіти. Фізична праця мене ще тішить, але також, така фізчна праця, не якась... Дуже люблю так звану сферу обслуговування. Дуже мені було добре у барі, от барменом. Нібито і фізична, але разом із тим і не надто тяжка. З іншого боку в тому є особливі, дуже тяжкі моменти, з ногами, в іншому... Тобто, то також не є легко фізично, але разом із тим, це не є будова, це не є якесь мішання цементу, бетону, методичні якісь речі мені не подобаються. Ну, і я дуже тішуся, що світ влаштований тепер так, що можна прожити не роблячи всього. Що можна прожити, коли ти робиш, що тобі подобається і вдається, хтось інший робить щось інше і так далі.

Антон: Чи плануєте продовжувати радіооповіді?

- Нє. То було якось так несподівано для мене, я ніколи про то не думав. Але, знову ж таки, сталося так, що добрі друзі повинні були зорганізувати з нуля FM-радіостанцію і вони попросили мене брати в тому участь і я потому собі таку ту роль там отримав. А так щоби я хотів говорити?.. Ну, хоча мені дуже подобається отак віртуально, можна сказати, тому що я цього не пережив… Але подобається мені як якийсь такий образ, кіновий чи ще якийсь. Я би собі уявляв, що, можливо, колись наш простір радіо доросте до того, щоби, принаймні, десь поруч існували старі дядьки і бабці з не дуже доброю дикцією. Тобто, щоби були якісь хоча би нічні ті ведучі, які би зовсім не були подібними на цих молотарок, які тепер є. Тому що то, що тепер, оцей стиль, який тепер вважається мейнстрімом якимось і обов’язковим – оце якесь безсенсовне, але страшно швидкісне тарабанення з якимись псевдоемоціями і з розрухуванням до емоцій. Ну воно мені здається просто якимось жахливим. І я надіюся... Я навіть бачив колись таке в якомусь кіні про якогось такого старого негра-діджея, який ледве-ледве щось там говорив поганим, абсолютно не радійним голосом, але зате… ну от, говорив то шо слід. Дуже мені не подобаються оці... цей... комбайни ці "ну всьо, добрий день, а тепер, ви вже випили каву? встали? о, пора вставати! ну то шо? Ви ше не встали?"...

Антон: А скажіть, будь ласка, які якості ви вважаєте цінними у жінках? Найкрасивіші, можливо, якості?

- Ну, найголовніше то… Ну, я не знаю, як то сказати правильно - мудрість чи розум. У кожному сенсі не ерудиція, ні... Ну так, щось таке, такт якийсь, який пов’язаний з розумінням, який пов’язаний із внутрішнім світом. Взагалі, прислуховування до власного внутрішнього світу, але то і в чоловіках так само. Ну і, відповідно, цікавість до зовнішнього світу. Це такі дві речі, без яких жодна жінка не може бути, в моєму розумінні, привабливою так по-справжньому. Тому що, ясно шо там подивитися на фотографію можна і на абсолютно пусту і дурну кобіту, і можна собі уявити багато різного. Але проблема полягає в тому, що якщо хочеш або мусиш співіснувати з кимось, то такі якісь зовнішні моменти дуже скоро перестають помагати. Краса буває дуже різна і красу знайти у будь-якому тілі дуже легко. Але найголовінше, щоби то тіло було напов... ну щоби була особа. Це найголовніше.

Тарас: Ви писали про затишок, такий затишок, який створюють люди одне одному…І як ви вважаєте, у вас це є? Цей затишок?

- Я думаю, що є, а якщо нема, то я принаймні знаю, як його і де його шукати. Бо, ясно, що бувають моменти, коли є тяжко, коли є дискомфортно, але разом із тим я знаю, що це дуже минуче, і я знаю ті речі, які є для мене постійними, сталими, і які завжди є якимось порятунком. Хоча, ясно що від випадкових пристрастей всяких і всяких забурень не може бути гарантований ніхто і хоч я собі так думаю, що я задоволений: тобто, в мене все добре, в мене всьо гармонійно, там, всі люди довкола мене ті, які мені подобаються, мені з ними добре. Але ясно, що час від часу стаються якісь зриви хвилеві – і до того треба бути готовим. І в ті моменти може видаватися, що всьо не так, всьо недобре, але воно проходить.

Антон: Із ким ви би ще хотіли зробити «Інший формат»? Можливою з кимось не з України?

- Я би хотів дуже… Банально буде, але я би хотів дуже з тим же Анджеєм Стасюком. Бо він мені дуже цікавий, як особа, як людина. Польський письменник, дивний чоловік, дуже простий і дуже складний. Його дехто вважає якимось таким грубим і примітивним, а насправді він сташно цікаво і багато думає. З ним би хотів, але то з тих, хто з не України. А з українських... насправді, вся штука полягає в тому, що так щоб от хотілося з кимось іншим зробити «Інший формат», то такого нема. Тому що в мене нема охоти робити якихось оцих книжок, чи опублікованих інтерв’ю, чи ше щось такого. То був просто такий проект і я його виконував. А, разом з тим, я знаю, якщо в певному якомусь... Якщо глибше поговорити з кимось, то я впевнений, що кожен другий... Ну, може не кожен другий, може, кожен міг би стати страшно цікавою персоною для такої книжки. Навіть Янукович. Я впевнений, що з Януковичем було б дуже ... Що він має, що сказати.

Тарас: А можна повернутися трошки до Анджея Стасюка? Коли він подорожував через Україну (книжка «Дорогою на Бабадаг»), то він зустрічався і з Вами...

- Ну в тому числі. Але не тільки...

Тарас: А що Ви йому показали чи розказали? Які були цікаві моменти?

- Нє. Воно в «Дорогою на Бабадаг», здається, не ввійшло майже зовсім. Там є кілька таких згадок, що там Делятин і так далі. А так, то була така дуже гарна подорож із ним, і з Юрком Андруховичом, і, ясно, з Монікою, і з Ніною, і з моїми дітьми. То був його перший вихід поза міську Україну. Бо він вже перед тим був у Львові. Ну й ми якраз були приїхали в Делятин, потому пішли на Чорногору, потому.... такі, прості дуже речі. Потім ще десь через рік чи через два був іще один похід у Ґорґани, а потому була дуже гарна поїздка з ним Поділлям, таким західним Поділлям – Тернопільщина там, Заліщики в основному. Їхали до Заліщиків. А потім, минулого року була страшно файна подорож... Ми його запросили – власне, редакція «Галицького кореспонденту». Запросили його на такий тижневий виїзд у страшно далекі гори - там, де починається Білий Черемош, там, де Перкалаба, Яловичора і аж до румунського самого кордону. Ну оце були такі дуже-дуже файні пережиття. А між іншим, тепер він вернувся щойно з Байкалу. Тобто, він пізнає світ і далі.

Антон: А ви часто в походи ходите? І яку мету переслідуєте, коли йдете? Якщо є мета.

- Ну, мені дуже добре, якщо якось так побувати... Ну, мета є – контакт із горами. Інакшої мети нема. Бо є дуже добре власне. І не потрібно ні спорту, ні якихось етнографічних експедицій, ні вигод, ні навпаки випробувань, а просто це якісь.. Навіть не потрібно бути там достатньо довго. Просто якісь моменти того контакту, щоби побачити гірську країну, таку, що нема меж. І я вибираю переважно такі речі, щоби десь вийти на якусь таку гору, з якої створюється ілюзія, що довкола тільки гори, гори, гори, гори у всі боки. Скажемо там, на сто чи на тисячу кілометрів – то вже не має значення. Нічого більше не видно, так як посеред моря, так само це море гір. Важливо мені, щоби вийти на таку висоту, щоби вже був мінімум рослинний, щоби була ця субальпійська рослинність. Якщо одне з другим збіжиться, коли я стою на тому, що є тільки трава, і якісь там криволісся, і якісь там корчики афин чи ґоґодзів і довкола не видно нічого іншого крім гір – то цього моменту досить, щоби вважати, що всьо вдалося і мені добре, дуже добре.

Тарас: А максимально довго скільки ви часу були в горах? Так, щоби жити на такій високій висоті. Ви випускник біологічного факультету Львівського університету, і в них у горах є Біостаціонар. Ви там, мабуть, жили?

- Так. Мені навіть пропонували стати після закінчення університету якимось керівником того Біостаціонару. Я б дуже хотів, але мені не вдалось через родинні обставини. Ну, а там місяць максимум я був.

Тарас: А Біостаціонар якось згадується у ваших творах? Можливо непрямо, але ці місця є...

- Ну, насправді так. Тому що там власне дуже ця високогірність відчувається. Справді. Бо, скажімо, тут... Тут мені дуже добре, але тут нема тої висоти, щоби був уже такий лаконізм, мінімалізм рослинний. Тут ліси, тут файно, буки, ялиці, мохи, ожини, а мені ще подобається ото, що я казав – щоби було уже таки просто трава і небо, і всьо.

Антон: А як саме у вас протікає процес створення тексту? Ви спочатку берете якусь думку чи воно з’являється у вас уже в готовому вигляді і вже все виливається на папір? Додаєте потім якісь деталі? Власне, художнього тексту, не матеріалу редакційного.

- Ну… якась така моя біда життєва полягає в тому, що я постійно бачу... Притому це не пов’язано з... От! Це дуже важливий момент – я постійно бачу як всьо довкола є літературою, але разом з тим я не дивлюся на це, як на матеріал для літератури. Тобто, я його спеціально не фіксую, не записую, не нотую, але я бачу, що наскільки воно все є художньою прозою. Кожен момент, кожна деталь, і всьо-всьо-всьо. І накопичується якийсь певний період, коли хочеться про якісь ці, власне, речі розказати. Ну й тоді випадково з’являється якийсь чи сюжет…. Сюжетом це тяжко назвати.. Якийсь псевдосюжет, довкола якого можна би було оту щоденну літературу намотати. Бо, я розумію, що отак просто, коли вже щось робиш – чи якусь книжку, чи оповідання, чи будь-що – то просто все розказувати підряд нема сенсу і потрібно знайти якусь мотивацію до того, ну і цею мотивацією є оцей знайдений ніби псевдосюжет. А насправді мене цікавить тільки то.. як то передати? Ото відчуття, постійної тотальної прози, кожнохвилинної, у письмовому вигляді...

Антон: Як у тому, «З чого можна зробити кілька оповідань»?

- Воно насправді є головною мотивацією усього, що я написав. Якщо так казати правду. Нарешті казати правду! (сміється) Бо навіть оцей такий єдиний псевдороман, який я написав – ті ж «НепрОсті», у яких там є якийсь ніби-то сюжет. Ну він справді, цей сюжет, є всього-на-всього тим таким цвяхом чи дротом для того, щоб потому от обмотати …ці розряди.. Я не можу сказати, як називається насправді цей електротехнічний прилад, але є щось таке, що потрібний стержень і довкола нього обмотується щось інше – і тоді виникає цей розряд чи що там, чи притягання, чи поле.. Так от і заради цього поля потрібний стержень, сердечник. А важливою для мене є, власне, обмотка.

Антон: А що стосується інших видів мистецтва… Фільми яких режисерів, або які конкретно фільми, можливо, вам до вподоби? Колись був проект, де письменники розповідали про свої улюблені кінокартини і з того вийшли компакт-диск і книжка. Вас там не було, але за умови вашої участі про що б Ви розповіли і чому?

- Я насправді дуже несистемний слухач і глядач. І говорити якось так ретельно, чи про музику, чи про кіно, я не можу. Бо для мене то все є, знову ж таки, випадкові пережиття. Я ніколи свідомо не шукав якихось фільмів, не шукав якоїсь музики і такого «врємяпрєпровождєнія», як, скажімо, дивитися кіно чи слухати музику. То не є для мене потребою. Я дивлюся фільми випадково, які до мене якось приходять, і дуже часто вони стають для мене певним пережиттям - таким дуже особистим. Тому я не можу говорити кваліфіковано про кіно чи про ще щось. Мені подобається… З того, що я бачив, дуже подобається якесь старе кіно з Ліно Вентурою і Мерлін Монро - «Ромовий бульвар» - справді дуже файне кіно для мене. Дуже мені подобається Жульєт Бінош. «Леон-кіллер» - насправді подобається це кіно. Дуже мені подобаються деякі фільми Вендерса, якщо вже говорити про режисерів так системно. Але разом із тим страшною подією такою для мене було кіно Формана «Пролітаючи над гніздом зозулі». Але щоби сказати, що я знаю Формана, як режисера і ше шось... Бо навіть «Амадеуса» я пропустив через те, що був у війську, а потому вже якось мені здавалося не надто потрібним чи коректним шукати і десь його дивитися. Але дуже часто якісь голімі і дурні кіна теж привертають увагу. Тому що вони стають якось… Ну я не знаю, як це пояснити.. Якось, наприклад, я бачив кіно – не знаю ні режисера, ні акторів, якесь руське постмодерне кіно – «Нєжний возраст», і воно мені страшно сподобалось, і дуже було для мене важливим. Або, скажімо, от я забув цей вже насправді знаніший фільм… «Повернення» (Андрія Звягінцева - AZH), про тата і двох синів. Я його також побачив і воно мене страшно так зачепило. А потім я якось довідався вже, що він ще до того всього був визнаний на якомусь фестивалі... Потім ще про якісь драматичні історії, які там відбулися. А ще мені дуже подобається «Асса» – не знаю чого. Зі всього такого от радянського. А, і подобається мені Таня Друбич і ці якісь кіна, «Сто днів після дитинства». Але нема ніякої системи – тут просто повний хаос і анальфабетизм кіновий. Бо «Штірліц» мене також впирає. І «Шерлок Холмс». Совєтський «Шерлок Холмс» також мені дуже подобається.

(Прохасько відкриває другу пляшку вина)

Антон: Якою є в житті роль алкоголю, на Ваш погляд ?

- Спрощення. Це є для мене такою ритуальною штукою. Тобто, це не є ні фізичною потребою, тому що насправді найліпші речі є тоді, коли зовсім не п’ється. Але це є якимось, я би сказав, паролем, елементом ритуалу. Тобто я не вірю, що у стані алкоголю, вживання алкоголю можна бути веселішим чи дотепнішим, чи глибокішим, чи трагічнішим, чи ше якимось. Це просто є дуже примітивним, дуже простим простягненням руки. Найпримітивнішим способом наведення якогось певного, так званого «близького» контакту, чи щось таке. Не знаю, може є люди, які в часі сп’яніння виходять в якісь вже файні світи, але щось я в то не дуже вірю. Тому що знаю, що то всьо закінчується дуже зле, при тому це не є навіть з точки зору раціоналізму і ОБЖ. А я знаю, що насправді нічого не запам’ятовується - порожнеча, якусь неясне відчуття, що було кльово. Тобто, для так званої творчості алкоголь є абсолютно згубним, я вважаю.


Тарас Прохасько



Антон: Яким чином … Не дуже коректно питати, яким чином проходить процес виховання дітей. Але напевно є такі моменти, коли батьки відводять своїх дітей в певну місцину і вони самі бачать, що і як влаштоване, і як і що має бути. Чи є якість архетипні або визначні моменти, на яких ви виховуєте власних дітей? Можливо водите в гори, можливо, Франківськом, або історію розповідаєте якусь?

- Тут не важливо насправді….. Тобто ясно, що ці гори важливі й історії важливі, але як на мене то не найголовніше, ну бо інакше що робити людям, які не мають тих гір чи ще щось таке. Найважливіше – то якось зважати на ті дві взаємопротилежні речі – з одного боку, що ця маленька людина як ніколи відкрита до чогось, і всьо що ти їй скажеш, вона сприйме на віру і це всьо стане фундаментом її світогляду. Хоче вона того чи не хоче, буде вона проти цього потому боротися чи не буде, але то є так. Але з іншого боку ти можеш всьо, що ти їй.. ти повинен їй всьо подавати, насичувати і відкривати, а з іншого боку ти повинен відчувати, що ця людина не є твоєю копією. Тобто найважливіше для батьків відчути особливості тої дитини і не робити з неї якусь копію своїх уявлень про то, якою має дитина бути, тому що одна і та сама дитина може в один момент захоплюватися тим, що ти показуєш, а за секунду їй це буде або нудно, або противно, або недобре. Ну і тут уже треба реагувати, тобто найголовніше тут діалог…Ну не знаю, спілкування. Якнайбільше спілкуватися як з повноцінним. Ніколи не вдаватися ні до репресій, ні до якихось сюсюкань чи як то назвати. Оце є така - думай собі, я так собі говорю, що це є твій товариш дуже близький, з яким тобі жити і жити. І от поводься з ним так, як ти би хотів поводитися з товаришем і просто з другом, таким який тобі потрібний. І будь йому потрібний так само....
Сталася помилка, я перепрошую. Це «Мускат». Не люблю «Мускат» – просто етикетка здалася дуже подібною.

Антон. Про ніж.. Ви колись писали, що ваш дядьо вважав, що кожна людина має завжди мати при його собі. Ви так само слідуєте цьому правилу?

- Я вважаю, що так, що так має бути, але останнім часом я не завжди дотримуюся його. Тому що мені здається, що останнім часом, принаймні в мене є якісь такі ножики, які є ножиками, але разом з тим не є ножами. Якість такі розбиті однолезові, такі примітивні штучки. До речі, один із них є дуже дивний, тому що він належав такому молодому польському письменнику Мірославу Нагачу, який минулого року помер у віці там 25 чи 24 років. І він його загубив, коли ми разом були на Шацьких озерах. І я його потім знайшов, коли він вже поїхав. І таки він у мене лишився. І то такий ніж, який, власне, дуже гострий, дуже добрий, страшно сточений і він абсолютно не може вважатися порядним ножем, тому що в нього не фіксується ніяк, в нього розбито всьо, всьо розлазиться, але… то є ніж. Але нє, не ношу тепер теж, не завжди ношу з собою. Я дуже не люблю цього відчуття: часом виникає таке, коли йдеш вночі по місту і маєш при собі порядний ніж, і він заспокоює. І думаєш: «от зараз якщо шось, то хи-хи, хи-хи».. і я вважаю, що це відчуття є блудним і фальшивим.

Тарас: …яке протирічить довірі до людей?

- Так. І довірі до людей, і взагалі. Якісь такі наперед уявлення про то, що ти можеш шось таке, до чогось такого вдатися або навіть заниження самого себе, тому що.. Ну що, як не маєш ножа, то можеш собі дати раду - там поговорити, втекти чи ще щось таке?... І взагалі, до чого це все?

Антон: А ви були у Кримських горах?

- Ніколи.

Антон: Хотіли?

- Так.


Тарас Прохасько



Антон: Певно, Ви часто босий ходите зазвичай?
(Прохасько взутий у капці на босу ногу, п’яти стерті.)

- Коли я не є в місті, то так - завжди ходжу босий. Але то не є ніяка філософія, то якось страшно мені добре.. Я насолоджуюся такими моментами просто без ніякої концепції й ідеології. Так само як люблю купатися у ріках таких всяких. І дуже люблю пити всяку воду криничну, джерельну – і знову ж таки без ніякої філософії. І без ніякого раціоналізму, що то є мінеральні води чи якісь там ще там цілющі, просто мені страшно смакує. І так само люблю ходити босий і люблю (замислився) люблю мерзнути, люблю грітися – от такі зовсім прості речі, які не мають за собою ніякої теорії.

Тарас: Але вони на щось впливають потім? На думки впливають..

- Та напевно що так, але - це не є метод, в кожному разі.

Антон: Знову ж таки без теорії. Яку їжу Вам подобається готувати?

- Готувати мені подобається всякі складніші іжі, але то, якщо є кому. Самому собі нє, ніколи. Самому собі мені досить там якогось хліба з кефіром, дуже люблю смак чорного хліба з кефіром. Або печену картоплю. А коли вже для когось – тоді вже мені хочеться таке…

Антон: А приміром? Просто цікаво. Що цікаво готувати, що захоплює – як сам процес, можливо?

- Ну, тяжко сказати, дуже люблю варити складні зупи, всякі такі дуже правильні. Такі що потребують якогось дуже певного кола інгредієнтів. І нічого зайвого, але дуже багато всього ніби-то, але не може бути просто, як називають німці, eine koch . Коли всьо скидається в один баняк - всьо шо попало під руку, але нє, мусить бути якась відповідність.

<технічна перерва>

Тарас Прохасько

- Щось я про таке просте все говорю… Скажу от зараз таку культуральну річ, що одна із найулюбленіших книжок, які взагалі для мене мають неймовірне значення, то є – ви, напевно бачили, вона видана була минулого року, здається, чи позаминулого року... в «Критиці», напевно. Такий великий том Анджея Бубковського «Війна і Спокій». Ви точно бачили, тому що його не побачити – неможливо. Може, ви його не зафіксували, але мусіли бачити, бо том такий грубий, великий і там Картьє-Брессона фотографії, такі фотографії сорокових років на обкладинці... І то такий польський письменник цей Бубковський, який прожив окупацію Франції якось так страшно паралельно: і він їздив на ровері, купався, шукав їжу і разом із тим роздумував, як укладається там доля Європи – хто звідки наступає...

(гавкіт собачки перервав думку)

Антон: У вас є ровер?

- Так, і я ним часто їжджу.

Тарас: У Франківську чи у Делятині?

- У Франківську.

Тарас: Як засіб пересування?

- Нє, як засіб пересування нє. На жаль, нє. Бо Франківськ є... мій Франкіськ є достатньо малим, щоби потрібно було ровера. А ще наше суспільство, наша цивілізація є антироверова насправді...

Тарас: Українська?

- Так. І, скажімо, їхати ровером… Я вже не кажу про ті якісь там труднощі, шосе і таке. Але от потому, де той ровер лишати? Що робити, коли заходиш у магазин? Я розумію, що можна просто лишити під магазином і заходити. Але разом із тим якась інтуїція чи якась глибинна пам’ять про поганий досвід не позволяє цілковито розслабитися і зайти в магазин. А заходити в магазин із ровером не можна, а лишити його десь – також нема де. А коли кудись приходиш, то що – іти із ним на якийсь там поверх? Ну і таке інше. Тобто дуже є погані умови для існування роверів. Думаю, от, за винятком найменших таких населених пунктів, де всі всіх знають і де ровери стоять, їх забувають, потому приходять по них... але то вже не пов’язано із цивілізацією – просто такі стосунки між людьми. А так - то дуже тяжко.



ровер, що очікує на свого власника. Знайдений у Делятині



Тарас: А вам цікавіші такі маленькі населені пункти, як Анджею Стасюку, чи міста?

- Мені дуже добре у тих місцях, де я щось маю, з якими я маю якийсь зв’язок. Тоді мені вже не залежить від того, що це таке. Мені дуже добре тут. Але я не маю якогось контакту з теперішнім Делятином – то є якась архаїка, якесь дитинство моє, законсервоване десь там. Бо нема ні людей, нічого, тільки спомини і оті відчуття, які є довкола. Так само мені дуже добре у Франківську, тому що у Франківську я прожив ціле своє життя і всьо, що там є – воно є якось пов’язано з реальними відчуттями. Тобто, це є так, як власна кімната. Я не знаю, як це пояснити – як куртка чи щось таке улюблене. Настільки органічно дуже. Так само Львів, у якому я жив, з яким я був пов’язаний від самого дитинства у певний спосіб. Київ також мені важливий, власне через певні якісь пережиття. Ну і так, як я вже казав. Усі інші міста чи місця – вони стають близькими через якесь певне закорінення, так само той же біостаціонар... А щоби мало значення чи це велике місто чи мале – ні.

Антон: А тут Вас знають радше як письменника або можливо якось по-іншому?

- Тут є дивна ситуація. Тому що тут знають, що десь там собі живе, біля цвинтаря, і хто він – хтось пам’ятає з дитинства, хтось нє – але разом із тим дуже багато людей тепер уже сприймає як певну людину з телевізора. Вже бачили в телевізорі кілька разів і знають, що то є такий, такий ніби-то наш, який є у телевізорі: «О! Я знаю сего чоловіка! О, видите! Сей чоловік був у телевізорі, а я знаю сього чоловіка!». Ну, і тому об’єктивно сказати як тут є насправді, як мене сприймають, я не можу. Але наразі все добре. Ніяких протиріч або чогось такого. Хоча я не чуюся винним ніяким чином перед Делятином, тому що я про нього постійно згадую, пишу, приводжу сюди купу різних людей із цілого світу, які потому тим Делятином захоплюються і я є спокійний в тому сенсі, що я про Делятин кажу всьо, що тільки можна найкращого.

Антон: А що ви вважаєте за потрібне показати людям, котрих приводите сюди?

- Тут нема аж такого щось дуже показати, тобто єдине – це ж знову таки повернення до того есея про Україну. Тобто в кожен момент є якась дуже правдива річ, яка відбувається в якомусь певному, якомусь такому маленькому топосі і кожен собі запам’ятовує чи сприймає то, що відбулося: хтось там памятає як купався у Любіжній, під підірваним ще в 43-тьому році мостом, що там лежить на тому плесі. Хтось пам’ятає там гору, хтось пам’ятає ще щось, ліс, якийсь там костел – дивний там такий є – неоготика. Там, трошки далі, на повороті. І от такі речі є важливими. Дуже багато, до речі, людей у Європі знають делятинську самогонку. І при тому самогонку із одного місця - з одної хати. Ще був такий період, коли була якась там інтернацірнальна берлінсько-віденсько-варшавська кіногрупа й вони були в мене в хаті, я ходив туда і вони пили ту самогонку і потому вони казали, що це найкращий напій, який вони пили. Потому вони просили щоби ще її кудись туди передати, потому були якісь такі речі, що її навіть нелегально передавали літаком у Америку, через пілотів – що дуже цікаво.
Не знаю, чи варто це здавати, тому що це важливе для життя. Може не здавати, але якось так делікатно розказати, що пілоти часто приймають якісь такі речі, які дозволяються.. )

Антон: В Америку – то були колеги тих режисерів?

- ні, то був інший чоловік...

Тарас: Музикант..

- Музикант. (пауза) Але вже всьо здано.

Тарас: ...у книжці «Порт Франківськ».
(сміються)

Антон: Скажіть, які відчуття викликає у вас знаність між людей як письменника?.. Таке, типове питання джентельменського набору – «як впливає на вас слава?»

- Ну мені дуже часто неприємно, коли власне на цьому якось наголошується, бо мені то здається якимось таким певним звуженням. Ясно, що це є перший крок – «О! Я тебе знаю, ти такий-то й такий-то. – Так! Але ти мене не знаєш, тому що по-перше ти не завжди (перший рівень такий є) щось читав. Тому що є дуже багато людей, які просто знають з медіа якихось там, що десь бачили по телевізору чи читали щось у газеті, чи просто чули, що таке є. А навіть, якщо читав, то це ще нічого не означає – ти читав мною написане, але ти не знаєш мене. А так просто, коли сходу... Ну, я не люблю таких дефініцій, прямих і однозначних, тому мені не подобається, коли з таким підходять до мене. Але мені то якось сталося, що переважно люди з якими я перетинаюся, вони в якусь там, не скажу, що в останню чергу, але не наголошують на тому, що «от, ти - письменник». Вони знають, що я такий і такий. Маємо якісь позалітературні справи, контакти і то, що я собі щось там пишу на них мало впливає. Мені подобається найбільше таке, коли це не є головною ознакою в спілкуванні. Це просто так склалося в суспільстві, що письменник ніби-там щось там. То пов’язане з публічністю.

Антон: Ви сильно плануєте майбутнє?

- Зовсім не планую... Тобто, дуже слабо планую майбутнє... Майбутнє пов’язане з якимись такими ефемерними речима: що хотілося би ще щось написати, хотілося би десь ще побувати, хотілося би ще там дочекатися внуків, хотілося би ще щось таке.. Ну, тобто, абсолютно неплановані речі. А то, що планується насправді, то воно залежить, знову ж таки, від випадковості. Там будуть кілька якихось речей на книжковому форумі у Львові. Але я нібито і не збирався так туда їхати, але знаю, що буде таке, таке й таке – і це є то планування майбутнього, якоюсь мірою найближчого майбутнього.


Тарас Прохасько



Тарас: У багатьох ваших текстах згадується про фотографію (у НепрОстих, у Лексиконі - еssai de deconstruction). Як ваше життя пов’язане з цим? Які у вас перетини з фотографією як мистецтвом?

- На мене дуже повпливало і багато фотографів, але то ще було справді в такому ранньому дитинстві, коли фотографії ще було значно менше. І особливо доступ до них був дуже дозований. І якось так сталося, що мав доступ до чеської фотографії – вона була непогана. Ну тобто одна із найкращих – у 60-70-тих роках, чеська школа фотографії. То для мене було дуже важливим компонентом мого життя духовного. А потім на мене повпливало дуже багато фотографій родинних всяких, от із різних часів. Починаючи від Першої світової війни і я, коли бачив – я собі думав про то, як воно все так. Ну це був дуже важливий такий компонент духовного світу. Тому я усе собі думав, що я би хотів бути фотографом. І я дуже часто оце те, що я казав про бачення прози, щохвилинної, я дуже часто бачу власне фотографіями. І дуже часто в моєму розумінні проза є пов’язана з фотографією. Ну от якесь таке сприйняття світу. Тобто фотографія скорше не як ілюстрація, а як об’єкт для опису, для прози. Переповідання фотографією. Фотографія як історія. І цей прийом, чи цей хід мені дуже якийсь такий близький. І, навіть, може, як то кажуть, «слово-паразит» - тобто якийсь такий нав’язливий.

Тарас: А ця «нав’язлива ідея» якось виражається? Ви пробували себе на практиці?

- Практично ні.

Тарас: Плануєте?...

- Так. Стосовно майбутнього, чи того, що б хотілося – хотілося б ремесл чи ні, то фотографія, то ще також є таке ельдорадо. То ще таке до чого треба ще.. яке є десь там, мерехтить, і до якого можна доплисти, доїхати, знайти, відкрити, попробувати, опанувати. Але, коли я часом тепер дивлюся, яка кількість фотографій існує у світі, то починаю губитися. (сміється) З одного боку – це полегшує доступ до тої фотографії, а з іншого боку якось здається, що... що вже всьо зафотографовано.

Тарас: Для кого ви це будете робити – перш за все для себе, чи для загалу?

- То так само таке може бути питання щодо писання: чи для себе чи для загалу? Бо воно є таке саме з фотографією, тут в моєму випадку. Тому що, я не пишу для себе. Мені для себе не потрібно писати. Разом із тим я не пишу для загалу, так щоби йому щось, тому загалові, якомусь умовному щось нав’язати чи показати, чи розказати. Тобто воно є якесь на перетині напевно. Бо робиш, як для себе, але й ніби для себе не потрібно. Якби не було тих, кому робиш, то нема сенсу собі робити. А з іншого боку, коли робиш для інших, то робиш як для себе. Тут таке дуже все заплутане. Так як із кулінарією. Що, коли сам собі, то нащо щось виварювати. А коли робиш для когось, то робиш, так як би робив для себе. Як би хотів сам… Тобто, тоді відкриваєшся, тоді випускаєшся, тоді віриш тільки собі. От такі якісь парадокси, «сплошные парадоксы».

Тарас: І наостанок… Чи є якийсь єдиний ідеальний читач?

- Ні, нема ідеального читача. Є моменти, коли щось точно вціляє у когось. І от такі моменти я найбільше ціную, коли говорити про зв’язок автора і читача. Тому що, я знаю дуже багато таких випадків, коли, скажімо, нічого не залишається з якоїсь книжки. Тільки якесь одне речення, два слова, одне відчуття у когось іншого. І тому не можна говорити про якусь стратегію праці на читача, тому що ніколи не відомо, що кому якось так перемкне чи де відбудеться той... Де магніт повернеться в один бік, чи в інший. І часом навіть то, коли не можна доторкнути магніти, коли вони розходяться – це також є дуже файним і цінним.





А потому ми попрощалися, бо Прохаськові вже дзвонили з родини. Лишилось трохи вина, тепер воно в нас у Києві. Почався дощ. Ми мали зловити маршрутку. Половина редакції AZH раптово відчула себе вперше реально п’яною. І щасливою, чомусь, так.


Інтерв’ю взяли Антон Семиженко і Тарас Хімчак
фото: Тарас Хімчак




03.09.2008
 


Коментарі: 2

РЕКЛАМА

Молодість 2013Відпочинок у Карпатах