Віра Балдинюк: «Сучукрліт - міський дурень, що розмовляє сам із собою і страждає на синдром Туретта»


ілюстрація (c) Takayuki Hara

ілюстрація (c) Takayuki Hara


Віра Балдинюк

Віра Балдинюк - редактор відділу «Культура» інтернет-видання www.novynar.com.ua, кандидат філологічних наук.

Співавтор книжки «8. Жіноча мережева проза» (К: Буква і Цифра, 2006) і авторка поетичної збірки «Крамничка вживаних речей» (К: Смолоскип, 1999). Лауреат літературної премії видавництва „Смолоскип” (1999).

Блог: pani-grunia.livejournal.com






Що ви розумієте під словом "графоман"?

Суть графоманства цілком навіть позитивна - задоволення від творчості. Але у деяких осіб творчість перетворюється на неконтрольований процес, схожий на булімію. Юний графоман - людина без гальм, у якій поєднується манія величі і комплекс меншовартості, страх показати свої тексти сторонньому критику і водночас - солодке бажання чимшвидше оприлюднити свої здобутки. Приводом для його творчості стає побут - чайник, кухня, вигляд з вікна, поїздка на трамваї. Графомана переслідують, як йому здається, особливі знаки і художні образи неймовірної краси - дощ як сльози, сніг як вата, калюжа як дзеркало. Графоман завжди переповнений відчуттям прекрасного, але смислові сполуки в його голові завжди залишаються дуже примітивними. Він про це зазвичай ніколи не здогадається. З роками графоман стає досвідченим, упевненим, в собі, починає існувати за рахунок державної підтримки, офіційних установ, стає лауреатом районних конкурсів, сповідує народництво і кітч. Графомани співіснують з рештою спільноти цілком мирно. Найбільш підприємливі графомани стають успішною частиною масової літератури. Тому в кожному віці графоман має своє обличчя.

- Чому саме молодих авторів часто засуджують, називаючи їх "графоманами"?

Молодих авторів часто критикують, бо є примарна ілюзія, що це якось на них вплине. Але вони схильні об'єднуватися у групи, спілки, клуби й спільноти і на критичні репліки молоді графомани реагують як команда реґбістів. Здавалося б, поява численних сайтів для самовираження мусила б полегшити життя видавництвам. Життя ж переконує, що інтернет для графомана – лише стартовий майданчик, після якого він може сказати: «У мене є своя аудиторія, яку я ціную». Для графомана за старою звичкою лише надруковане слово має вагу.

Видавці ж, заклопотані місією підтримки молодих авторів, часто втрачають критерії відбору і заохочують потік графоманії, що імітує літературний процес. У відповідь на це виникає симуляція критики (наприклад, в особі Тетяни Дігай, яка почала з ретельного читання книжок на конкурсі книжок Бі-Бі-Сі та сайті Сумно, а продовжила цілою книжкою своїх псевдо-критичних статей). Бажання сформувати ґрунт для міської молодіжної прози кількох видавництв сьогодні дав життя десяткам безликих авторів. Їхня позиція екстенсивна – «аби українською», «на кожен товар знайдеться покупець» тощо. Але я все ж сподіваюся на персоналії, особисті прориви, які рано чи пізно знайдуть собі дорогу до читача. За останні роки кілька таких імен вже знайшлося.

Чи є зараз видавництва, котрі займаються виданням таких творів, "графоманських" і, якщо так, то чому видавці беруться за відверто низькоякісний літературний продукт?

З часом у видавця просто втрачається чуття, інтуїція, іноді зраджує смак, іноді спрацьовує особиста симпатія до автора. Убезпечити від цього може тільки консультування з критиками, колегами, фахівцями перед публікуванням твору, якщо справді є якісь сумніви. Графоман не має часу чекати, переписувати. Шухляда - не для нього. Є ще сподівання на появу в Україні видавництва Book on Demand, може тоді душа графомана втихомириться? Але я в цьому сумніваюся.

- Ви - одна із авторок книги «Вісім. Жіноча мережева проза». Що таке «жіноча проза»? А також яка проза краща - «мережева» чи «мереживна» і яка з названих більш «жіноча»?

Сьогодні ми маємо справу переважно з масовою культурою, де жіноча проза обросла специфічними рисами і функціями. Багато залежить від того, чи авторка експлуатує ці риси, чи намагається залишатися поза ними і якісно працювати зі словом і сюжетом. В першому випадку в літературному тексті ми маємо мотив Попелюшки, наслідування глянцевих статей про біографії видатних жінок типу Коко Шанель, високий рівень інфантильності жіночих образів, низький рівень узагальнень й обертання довкола приватного світу, який обмежується любовними стосунками. Ми знайдемо спекулятивний характер у сюжеті і мелодраматизм, або ж будуарну іронію.

У другому випадку можна очікувати більш складний художній світ, у якому відчутне соціальне тло, побачене очима жінки. Навряд чи авторка уникне специфічно «жіночих» метафор тілесності, але принаймні з дамським «мереживом» таке письмо матиме мало спільного. Ми чудово розуміємо, що є проза Ірен Роздобудько і Лариси Денисенко, є молодіжні книжки Ірини Цілик, Ірени Карпи, а є проза Оксани Забужко. В Росії є книжки Ірини Дєнєжкіної, а є твори Людмили Петрушевської. Втім, усе вищесказане стосується повною мірою і авторів-чоловіків, які можуть на диво по-жіночому писати романи. Скажімо, Януш Вішнєвський добре розуміє, як вичавити сльозу з читачки її ж методами.

Збірка «Жіноча мережева проза» - експериментальний проект, зріз сучасних жіночих голосів. У доволі понурій і передбачуваній атмосфері книжкового ринку і літпроцесу того часу це був перший український досвід оригінальної організації ланцюга автор-видавець-читачі. Авторки взяли участь у проекті не для паперової публікації, а заради прецеденту. Усі учасники отримали задоволення.

- А обличчя української літератури «жіноче» чи «чоловіче»?

Про обличчя сучасної української літератури можна сказати одне – воно надто захопилося косметичними засобами.

- Якщо би Вас попросили схарактеризувати сучукрліт одним-двома словами, якими б вони були?

Міський дурень, що розмовляє сам із собою і страждає на синдром Туретта.

- Подейкують, що паперова книга скоро зникне як явище, але «мережеві» автори і досі прагнуть оформитися у папері, чому так і чи свідчить це про те, що «книга» - річ, котра робить слово «вагомим/вагомішим»?

Паперова книжка зникне не так скоро, як цього бояться, хоча це «повільний» продукт, на відміну від газет, які легко переходять в інтернет-формат. Я недолюблюю людей, які вперто обирають дирижабль замість боїнга і паперову пошту замість електронної. Паперова пошта сьогодні – сфера офіційного спілкування влади і народу, це пронумеровані запити міністерств, банківські рахунки, повістки в суд, письмові привіти від ДАЇ, це контрольоване листування в’язнів. Уперта романтизація паперової пошти і книжки як вічних людських цінностей для мене сумнівна. Залишиться естетична складова – дорогий друк, дизайн, ілюстрування. А взагалі книжка щезне з полиці українця радше тому, що він розучиться читати, а не тому, що зміниться тип носія.

На жаль, нам бракує практики друкувати романи в журнальному варіанті (бо таких журналів всього штук п’ять, і в них додруковують старше покоління, яке свого часу намовчалося). Тексти доходять до читача у вигляді ігристого шампанського, від якого болить голова. Рідко трапляються книжки бодай з трьома зірочками витримки. Кожен поспішає зафіксуватися у світі, де тривалість життя новини – кілька годин, тобто багато авторів внутрішньо готові стати чистим медіапродуктом.

- Чи можна порівнювати літературні процеси в Україні та у найближчих географічних сусідів – Білорусії, Росії, Польщі? Чи у нас та у них молоді письменники переймаются тими ж проблемами, що їх чужомовні колеги?

Можна порівнювати, але для мене цікаві відмінності. Часом запитую себе, чи може в українській літературі з’явитися роман про кокаїнове життя менеджерів вищої ланки і великий нафтовий бізнес, якщо наш максимум – це київська аутсорсингова контора? Хто з авторів на своїй шкірі знає, що таке війна, політичний андеграунд і тероризм? Чи зможе хтось розповісти про расизм, ідентичність іншого? Чи є у молодих авторів у голові достатньо текстів американської, британської, німецької, російської літератур, щоб уявляти – що таке стиль і чим дихає романна форма? Очевидно, з об’єктивних причин сучасна українська оповідь будується навколо містечкових міфів, вона ще довго буде затишною, мікроскопічною. Ми ще не раз зустрінемо дбайливе перебирання колекцій значків, етикеток, фотографій та спогадів з чийогось радянського дитинства, відтворення родинних історій у не дуже майстерній і захопливій формі. Буде, як завжди, багато нудних снів та алкогольних видінь. Доки якусь обдаровану душу не знудить і не прорве вийти за межі звичного.

- Якою має бути мета літератора: здобути Нобелівську премію з літератури чи ухилитися від гнилого помідора на читаннях у сільському клубі?

Нобелівська премія у будь-якій царині – це, передовсім, Нобелівська премія миру. Сільський клуб як установу я востаннє бачила кілька років тому, він виконував функції виборчої дільниці. Кого ж цікавить література, той мусив би розважати себе і друзів писанням, лікуватися, сповідуватися письмом, вигадувати інший світ, дивувати і смішити Бога.


Запитувала Валентина Кузик, Смолоскип


13.02.2009
 


Коментарі: 0

РЕКЛАМА

Молодість 2013Відпочинок у Карпатах