Notre Dame d`Ukraine: копання давно здохлих псів


Нова книга Оксани Забужко “Notre Dame d`Ukraine: Українка в конфлікті міфологій” (Видавництво “Факт”, Київ), безумовно, стала подією в культурному середовищі і неодмінно викличе найжвавіші дискусії.





Головне джерело суперечностей - у певній двоїстості роботи, що походить від традиційної для таких досліджень пари автор/об'єкт. Тобто - Забужко і Леся Українка, котрій і присвячена книга.

В свою чергу, як відомо, автор - це стиль. Стиль Забужко, свідомо чи ні - підкреслено контроверсійний. Її судження часто різкі, часом на межі безапеляційності: “Якщо автор не має на кого озиратися, то краще йому не писати книжок, а зайнятися (наприклад) журналістикою”, і це притому, що авторка вельми рясно цитує статті і дослідження тих, хто не має на кого озиратися; принагідно виникає запитання: це стосується всіх журналістів чи лише тих, хто несхвально відгукується про творчість пані Оксани?

А втім, перепадає не тільки журналістам. Занадто серйозні персони викриваються за допомогою чужих цитат (пасаж із М. Хейфеца про Василя Стуса як про “дівчину, яка все життя прикидається героєм Гемінгвея”), декого просто поплескують по плечу (“…згідно з формулкою Ж. Дерріди…” - Ж. Дерріда - це що, гімназист такий?; випад у бік Марка Вовчка та Ліни Костенко - мовляв, їм до лиця звертання “молодиця, баба, тітка”) або осмикують, як, приміром, Анну Ахматову: обурення останньої тим, що її судять за іншими критеріями, аніж письменників-чоловіків, трактується як “марсіянське”, тобто витримане в традиціях патріархальної (читай - маскулінно-шовіністичної) культури. Рикошетом зачеплено навіть предмет дослідження: Ольга Кобилянська і Леся Українка потрапляють до малозрозумілої категорії “пань бальзаківського віку”.

З подібними - до речі, цілковито мас-медійними визначеннями - стикаєшся постійно. Фрази про “творчу лабораторію”, “Україну, яку ми втратили”, про “містичний досвід”, котрий належить до найбільш “сокровенно-інтимної сфери людських почуттів”, Касандру як альтер-еґо Українки, зношені цитати на кшталт булгаківського “чего ни хватишься, ничего нет” тощо - утворюють масу банальностей, котра прикро обтяжує книгу. Баналізуються навіть досить ефектні метафори (“як Афіна з голови Зевса” кожного разу з'являється щось інше: то Шекспір, то сьогоднішній “культ успіху”; зрозуміло, що то улюблений образ феміністок, але ж не так часто) і, що гірше - терміни. “Дискурс” у всіх можливих відмінках трапляється інколи по два-три рази на сторінці; схожа халепа з “парадигмою” та “онтологією”. І це вже проблема методу.

Бо, при всьому постійно проголошуваному несприйнятті “нової культури” (“хамократської”, “емоційно обділеної”, “агресивної”), Забужко сама не проти долучитися до лона крайньої актуальности. Тому заграє з антиглобалістською (ситуаціаністською) риторикою, уподібнюючи ринковий капіталізм - комуністичному авторитаризму, або - вкрай некоректно - сучасну хоспісну клініку - таборовому бараку. І тому з такою інтенсивністю оснащує своє дослідження постструктуралістською термінологією (вищезгадані “дискурси”).

Але ж одна з головних цінностей цієї надзвичайно потужної школи - текст. Саме він має значення, і спадок того чи іншого митця тут досліджують, спираючись виключно на його опуси і тільки на них - це, зокрема, дозволяє відкидати ті таки міфи, що невідворотньо і шкідливо наростають довкола будь-якого відомого імені. Біографія, особисті інтенції (між іншим, надзвичайно “міфонебезпечне” середовище) не є визначальними. Недарма класик постструктуралізму Ролан Барт проголосив “смерть автора”, дещо провокаційно, але чітко провівши лінію поділу між автором твору і самим твором. Звісно, в цього підходу, як в усякого іншого, є свої вади і переваги, але не можна не відзначити, що завдяки подібним студіям останні два десятиріччя у літературо- і взагалі мистецтвознавстві відбулася справжня революція. Що, в свою чергу, вплинуло на розвиток тієї таки літератури, котра звільнилася від заскорузлих пут соціального, релігійного і політичного детермінізму.

Власне, конфлікт Забужко з сучасною культурною ситуацією якраз і є традиціоналістським за суттю, і вона за своїми поглядами позиціонується в ньому як типова націонал-дисидентка шістдесятницького штибу - вкрай романтична з одного боку, вкрай консервативна - з другого. Деяких речей вона не сприймає, деяких не знає, твердячи, приміром, що Лесин портрет на 200-гривневій купюрі є підтвердженням статусу класика; на жаль, то лише підтверджує невігластво розробників вітчизняних грошових знаків, бо у всьому світі обличчя найбільш значущих осіб держави друкують якраз на банкнотах найдрібнішого номіналу як на найбільш уживаних.

При відразі до радянського минулого - часті оглядання на нього, постійні згадування, часто не до речі, про репресії, про НКВД, емоційні інвективи проти марксистської догматики. Це доведення сто разів доведеного і копання давно вже здохлих псів; важливіше не те, що було і яке погане воно було, а що буде завтра і як буде завтра. А для розуміння майбутнього необхідно дивитися на минуле вже з трохи іншої точки зору - не тільки як на сукупність героїчних біографій, і так достатньо відомих, а як на золотий запас, справжнє ельдорадо великих текстів. Саме текст, а не життєпис, являє собою фундамент подальшого гуманітарного поступу.

З іншого боку, важко відняти в цієї книги її безумовно привабливі якості. Колосальний обсяг праці з архівами, першоджералами, розкішний цитатний апарат. Радикально новий погляд на Лесю Українку, очищення її образу від застарілих міфотворчих уявлень “великої Хворої” і тому подібного. Спроба якнайширше розгорнути соціокультурний контекст епохи. Влучні зауваги в бік Фройда, застосування теорій якого зашкодило культурі чи не більше, ніж марксизм. Врешті-решт, підсумковий постулат - про Українку як про останнього великого носія кількасотрічної вітчизняної лицарської традиції, котра має стати одним з наших сьогоднішніх імперативів. Все це робить “Notre Dame d`Ukraine: Українка в конфлікті міфологій” важливою і потрібною працею.


Дмитро Десятерик


07.05.2007
 


Коментарі: 1

РЕКЛАМА

Молодість 2013Відпочинок у Карпатах