"Теми другого плану". Том Вейтс, епізод перший


Американець Бек Хансен, який недавно зайнявся проектом каверів Record Club, розпочав ще одну корисну справу - серію інтерв'ю під назвою Irrelevant topics. Його ідея така - співак бачиться зі знайомим музикантом, режисером, художником, etc., вони вдосталь спілкуються про все, що хочуть - без жодних плану чи підготовки. Результат з'являтиметься на beck.com. Перша ластівка нас дуже порадувала: співрозмовником Бека виявився Том Вейтс. Ті, хто знає про існування цієї людини, навряд чи байдужі до неї. Це і втілення мрій для всіх прихильників On The Road Джека Керуака, і синонім невпорядкованості життя та хуліганства. Одні схиляються перед ним за вірність власному стилю, інші вважають його пісні примітивними й салунними - таке мали б крутити на американській версії радіо "Шансон" стандарту 90-х. Його знають як людину, котра може в деталях розповісти особливості виживання в американських підворітнях, як яскравого героя фільмів свого друга Джіма Джармуша, і як вірного чоловіка і уважного батька, котрий ретельно переховує від журналістів місце свого перебування. Бо в себе вдома і в околиці він просто Том, син вчителів, людина, яка збирає старі речі, вирощує в себе на городі сельдерей, картоплю та інші овочі, й яка ніколи не давала приводу засумніватися у своїй справжності. Це одна з причин того, що, наприклад, ось це відео зібрало вже більше двох мільйонів переглядів на різних сайтах:


Том і Бек - з одного середовища, розуміють, довіряють та поважають один одного, і їм байдуже, як сприймуть те, що вони собі наговорили. Саме тому цей текст зацікавив нас значно більше, ніж звичайне журналістське інтерв'ю. До речі, перевірено: під музику Бека й під пісні Тома розмова сприймається зовсім інакше :)



Том Вейтс: Як ти?

Бек: Класно, я нормально.

Вперед на повній швидкості?

Так, думаю, так. Слухай, хотів тебе спитати, як воно – бути з Лос-Анджелеса. Ти ж виріс там…

Ага, Віттіер, Ла-Хабра, Дауні, всі ті місця. Los Lobos, до речі – вони з Віттіера. І Ніксон (37-й президент США - AZH) теж. Пам’ятаю магазин Ніксона – він мав сімейний магазин.

Дійсно? Я чомусь думав, що він з центральних штатів.

Ні, з Каліфорнії, й щороку до нас заїздив фірмовий автомобіль Oscar Meyer (місцевий виробник сосисок та бекону - AZH), це була величезна машина у формі хот-дога. Водієм був Гном, і з сосискомобіля звучала пісня О, як би я хотів бути сосискою «Оскара Мейєра»… Довкола збирався пристойний натовп. Досить потужно як для торгового центра.

Та цей хот-дог досі їздить тут поблизу. Бачу його час від часу.

Ти бачиш машину «Оскара Мейєра»?!

Бачив її припаркованою.

Вони колись роздавали маленькі свисточки, десь по два дюйми в довжину, і там можна було грати три різних ноти. (сміється) Тотем для всіх у Віттіері.

Я народився поблизу парку МакАртура.

Ти пам’ятаєш, як вони висушили там озеро?

Авжеж, пам’ятаю…

Вони знайшли неймовірні речі: автівки, людські кістки, зброю…

Вони мали б влаштувати виставку.

Я не знаю, чому вони так не зробили. Думаю, через ці знахідки вони й осушили озеро.

До мене доходили чутки, що коли вони висушили озеро в парку Ехо, то знайшли там маленький підводний човен.

О, Боже.

Не певен, що це було місцевим тотемом…

Ти маєш на увазі саморобну субмарину?

Так, думаю, вона була старенькою, з ранніх часів «будівництва субмарин на дому». Не знаю, чи ця субкультура ще існує.

Ага, цим захоплювались у районі Іст Кідс.

В цього міста так багато версій…

Воно досить інтернаціональне. Поїдь тією дорогою, і ти опинишся в Росії. Там Індонезія, Філіппіни, Центральна Америка. В тій стороні взагалі все дико.

Я думаю про місто як про міраж. Якщо ти подивишся на зображення міста, зроблені століття тому – це буде просто купа бур’яну та пустельної пилюки. Нічого іншого тут у принципі не передбачалось. Мене завжди захоплювала ідея міста. Думаю, це місце створене забудовниками. Воно не схоже на місто, де вештаються якісь люди, й вони знаходять гарний шматок суші, перевіряють його протягом певного часу – чи є там вода й чи вони не помруть, і вже тоді вирішують створити місто. Я почав дивитись на деякі фото… Беверлі Хіллз з самого початку хотіли назвати Перехрестям Марокко. Якби все пішло цим шляхом, ми б опинились у зовсім іншій ситуації. Цікаво, чи ти пригадуєш подібні штуки? Схоже, це місто міняло шкірку так багато разів…

Ну, машини всюди зіпсували повітря. Спочатку тут була червона лінія, яка вела з Сан Бернардіно аж до океану, й за 35 центів можна було на автобусі доїхати аж до…

Так, я чув, що туди можна було дістатись за 20 хвилин.

І в одному з будинків при дорозі, з правого боку була студія Epitaph, де я записувався, одразу біля Сансет і Сілвер Лейк. А ти пам’ятаєш клуб Continental у Сілвер Лейк? Той великий латинський клуб. Спалений потім.

О так, пам’ятаю.

Це була блискавка.

Блискавка?

Так, вид блискавки.

Колись я грав на одному благодійному концерті, виступ десь на 45 хвилин. Було чисте блакитне небо, і раптом нізвідки з’явилась потужна блискавка. Не знаю, чи ти чув про це? Це було десь 20 років тому.

Тебе вдарило?

Ні, мене ні. Я був у приміщенні, а от комусь із аудиторії не пощастило. Я чув цей тріск, визирнув назовні, й побачив, що з усієї площі тікають люди.

Ти втратив свій натовп.

Так, їм довелось скасувати все тоді.

Ось що я ненавиджу у виступах просто неба.

О так. Я чув, багато виступів на вулиці було скасовано через природні лиха. Колись грав у Мексико, і почалось щось на кшталт урагану. Перетворилось на хаос. А колись був у Японії. Ми збирались дати концерт на горі Фудзі, але вдарив тайфун.

Тайфун? Ого. Я насправді небагато давав концертів на вулиці. В Японії виступав один раз, у закинутому храмі. Дах було зірвано. Вони подумали, що це було би класним місцем для концерта, але там було мінус тридцять. Все, що пам’ятаю звідти – це як мій саксофоніст намагався зробити багаття з барабанних паличок, і потім потримав свій інструмент над вогнем, щоб його розігріти. Всі були вдягнені в щось на кшталт костюмів космонавтів – це було справді холодно. З природними силами важко змагатись. Краще робити все в театрі. Напевно, я трохи старомодний.

Завжди цікавило, як розвивались різні фестивальні штуки. Всі ці картинки з 50-х з ранніми рок-н-рольщиками, які виступають на ярмарках.

Виступи на відкриттях супермаркетів.

Ага, точно.

Сцени, зведені за кілька годин з уламків дощок.

Завжди було цікаво, як це все звучало?

Мій басист Ларрі Тейлор давав концерти з Джеррі Лі Льюїсом у 50-х. Вони об’їздили всі США й Канаду в Кадилаку, і все приладдя їхало в багажнику. Підсилювачі, баси… Колонки в залах, де вони грали, були не більші за томик енциклопедії. Але там, звісно, був дикий ентузіазм та енергія, які йшли від музикантів та публіки. Й цього вони досягли не гучністю. А, наприклад, дивним силуетом чоловіка, який схилився над клавіатурою, і його довге волосся... Інший момент - мікрофони для клавішних: вони просто брали звукознімач для скрипки, обгортали його тканиною і запихали в нішу маленького піаніно. Стандарти були нижче.

Але це змушує тебе грати по-іншому. Ми робили щось схоже кілька років тому, під час туру Півднем. Після шоу ми відшукали бар, і грали там з маленькими підсилювачами. Інколи такий бар мав гучномовець із парою мікрофонів. Зазвичай ми співали через підсилювач для гітари. Пригадую один момент в Ель Пасо – в нас був вільний цілий день, ми просто вештались містом, і знайшли кав’ярню. В них не було ніякого обладнання. А ми мали лише пару маленьких підсилювачів на 15 ват. Здається, мій гітарист тоді знайшов гуртожиток далі по вулиці, почав стукати у двері, й люди позичили нам обладнання. І знаєш, коли ми почали грати в цьому кафе, зібралось більше сотні людей – при тому, що там не було навіть сцени. Нічого не було чути. Тож якість виступу залежала лише від того, які емоції ти зможеш пробудити.

Люди мали поводитись тихенько, щоб у них вийшло вас почути. Це ж звичайне людське правило, вірно?

Тут є якась незручність від того, що нас залишено без звукової системи та гучностей, до яких ми звикли. Ти «роздягнений», і раптом виходить, що маєш створити щось майже з нічого. Іще й людей зібралась купа, й вони на відстані лише двох дюймів від твого обличчя… Це один момент. І ти співаєш просто в людські обличчя, це інший цікавий момент. (сміється)

У такі моменти хочеться , щоб тебе хоч трішки підняли. Колись я грав у «Роксі» з Джиммі Візерспун, давно вже це було, і хтось перерізав кабель. Відключив усе живлення – й до початку виступу лишалось якихось 5 хвилин. Там була суцільна темрява. Люди запалювали свічки. І Джиммі вийшов та зробив неймовірне шоу. Він просто всадив органіста за піаніно, і в нього лишався свій потужний, вражаючий голос. Атмосфера лише допомагала цьому. Я був приголомшений. Я не знав, що після цього робити. Він убив. За таких умов ти маєш розібрати своє вміння на цеглинки, пересвідчитись, що головні елементи споруди твого таланту в порядку. Зазирнути під будівлю й побачити, чи цілі опори, чи їх ніхто не з’їв. (сміється) І, так, ти можеш зробити чимало з простеньким мікрофоном та примітивною педалькою. Тільки перед цим маєш змінити свій голос та підвищити швидкість. Ми всі дуже облінились через технічні іграшки, які стали доступні зараз.

Цікаво, чи це добре – поміщати себе в умови, коли ти не маєш обладнання, всіх цих модних штук. Ми ж так звикли до звучання з динаміків, до тієї інтенсивності та гучності – чи зможемо почути тонкощі живого звуку? Зараз чути просто голос, який співає в кімнаті, вже навіть некомфортно.

Думаю, це схоже на приготування їжі вдома. Ти переносиш каструлю над столом, зачіпаєш виделку й скидаєш на підлогу рушник. (сміється) Ти робиш те, що треба робити. Ти не знаєш, наскільки це все привабливо ззовні. Думаю, ти можеш помітити, коли щось є «косметичним», коли йому бракує змісту, структури, наповнення. Думаю, в усіх нас є такий рецептор. Але звідки тоді походить «найкраще»? Це щось, створене людьми? Це щось американське? Це щось, що є у всьому світі? Кожен хоче собі найкращого окуліста, найкращу няньку для дітей, найкращі машину й протез руки, і найкращу шляпу. Також існують найгірші приклади всіх цих речей, і вони почуваються в цьому світі не гірше. (сміється) В клубу «Денні» все чудово. Там завжди купа людей. Ти маєш чекати, доки звільниться столик.

А ще ця захопленість рейтингами. Всі ці переліки «Найкращого з». Колись мене попросили скласти свій такий список. Це акцент на ієрархії, яку треба закарбувати в камені, у граніті.

Це бізнес. Так що ти можеш запросити більший гонорар.

Ага, точно. Але може це просто потреба мати якийся порядок, який встановлено, зафіксовано, і повідомлено кожному. Не знаю.

Всього занадто багато стало.

Це почалось десь біля двохтисячного: «Які фільми найкращі? Які пісні найкращі?»

Ну, тут ще давить відчуття, що ти мусиш мати те, що вже назване найкращим. Багато людей бояться досліджувати власний смак через страх – мовляв, це буде не круто. Це те саме, що ти – тінейджер, який боїться бути побаченим з «не такою» футболкою чи «неправильними» шкарпетками.

Ага, є щось таке. Речі, які не ввійшли в «Перелік», перетворюються на таємниче «неправильне» задоволення чи щось таке.

Моя версія – це те, що є новатори, які відкривають двері новим речам. А за цими людьми – величезний натовп, і цей натовп розтоптує їх. І тоді ти маєш відшкрібати новаторів від землі – як у фільмі, в «Масці». Як «лизунців».

Я думав про впливи і про людей, які стрибають на поїзд тренду, наслідують щось. Читав колись про грецького автора Еврипіда й ще кількох інших. Він написав 105 п’єс і дві з них дійшли до нас з античності. І я думав: «Ти можеш уявити, що напишеш 105 п’єс, і що ти маєш написати 105 п’єс, щоб дві з них вижили?» І я думав, що люди, на яких вплинули ці втрачені зараз п’єси – це ті, хто певним чином допоміг їм вижити. Це вже не те саме, що ти створив, але це передання змісту іншій людині. Воно так собі мутує на своєму шляху й перетворюється на інші речі.

Ти залишаєш комусь маленьку карту. Можливо, інші твори – «менші». Або насправді ті дві п'єси, які вижили – «поменше».

Ну так, може це все треш був. Вже не дізнаємось. А може, ці втрачені речі й змінили б зараз тут все довкола.

Та, дуже ймовірно.

А той треш, який він написав, щоб вкластися в дедлайни, і дійшов до нас.

Це схоже на те, коли вони знайшли одну з картин Ван-Гога під час «гаражного розпродажу». Жінка, яка принесла полотно, використовувала його на кухні як захист від сонця. Як шторку на вікні, тому картина дуже вицвіла. І ще вона обрізала її, бо та не підходила під розмір вікна. Коли вони врешті виявили, що вони тримала полотно Ван-Гога як шторку від сонця, вони привели всіх цих експертів з музею, які зайшли до неї в кімнату і спитали: «Як ти могла відрізати шматок картини?!» А вона відповіла: «Так там був всього маленький шматочок неба». Ми прикріплюємо до речей цінність, а вона суб’єктивна. І ми записуємо свої твори на матеріалі, який розкладеться. Як фільми роблять на целулоїді, який розчиниться колись, зникне. Це як малювати на вощеному папері, або щось таке.

Ага, думаю, лише відсотків 20 фільмів, зроблених до 1930 року, вижили.

Це шлях усього живого. Навіть у світі ми залишились із двадцятьма відсотками видів тварин, які тут від початку були. Мільйони видів зникли. Тобі таки треба боротись, лише сильні залишаються. Чия це була пісня? Only The Strong Survive? Твої пісні мають бути використані як саундтреки для аеробіки. Записи підуть, але люди все одно продовжать стрибати. І їм треба для цього музика.

Точно. Думаю, останньою піснею, що залишиться, буде Happy Birthday

О, дійсно. Це неприємно, але, думаю, пісні – це просто цікаві штуки, які можна зробити з повітрям.

Є щось схоже на заплановане забуття, чи щось таке. Це просто частина цього.

Та, і в нас кожне покоління робить купу нових мелодій. Навіть якщо попередня генерація питає: «Що не так із тими мелодіями, що були? В нас же тут лежить купа чудової музики, для чого ви робите нові пісні? В нас уже є класні пісні на всі теми, про які ви зараз пишете. В нас тисячі пісень про дівчат…» «Ні, ні, це все класно, Старий. Ми робимо щось інше, щось крутіше за все решту. Відчепись». І батько каже: «А ти знаєш Джиммі Дюранта? Чув колись про Джиммі Дюранта?»

Я думаю, в цьому є щось природне, знаєш? Вони просто тримаються, як і ми. Вони просто хочуть отримати свій маленький шматочок чогось. Якийся невеликий шматок, нехай він навіть виявиться непотребом.

Ну так, це те, що робить кожен. Те, що сказав Альфред Хічкок, коли побачив Джинджер Роджерс у сукні з золотими блискітками під час прем’єри фільму на Голівудському бульварі: «Тут цілі гори такого золота». (сміється)

В цього є ще інший бік – прагнення втекти подалі, взяти відпочинок від «пісні».

Наприклад. Були хеві-метал-гурти, чию музику використовували для тортур в Іраку. Вони вмикали її дійсно голосно, щоб отримати зізнання чи інформацію. Так, вони відправляють тебе спати і вмикають ці пісні. І це все, що ти можеш почути. Це лише одна пісня одного гурту, на повторі. Схоже зробили тут у нас на парковці – вони почали крутити класичну музику. Просто дах зриває. Вони врубають Бетховена. Ніхто тепер там не відпочиває, ніхто не п’є пиво. Це все змінило.

Ага, тож і ти мимоволі можеш стати таким інструментом.

Ніколи не знаєш, як тебе використають. Тобою можуть підпирати двері, притискати папір, або зробити національним гімном. Ніяк не вгадаєш. Коли нас не стає, всі фокуси з промоцією закінчуються. І тоді стане видно, чи воно може літати саме. Як деякі мелодії літають, знаєш?

Я думаю, вони є ще й чимось схожим на пам’ятку – щоб дати враження того, як це все тоді було. Тобто, якби в нас просто були фото з 1920-х, 30-х, 40-х років, це було б одне. Але, тоді, коли ти можеш ще й почути музику…

Так, люди дійсно чують пісню й вона захоплює їхню уяву. Можна почути California, Here I Come, і ти вирішиш переїхати до Каліфорнії. Це те, що люди зробили з Сан Франциско.

Хм, щось я небагато чув пісень про переїзд до Північної Фінляндії.

Так, або навіть Нідлза чи Лоді. Не дуже гарна реклама для Лоді, ця твоя пісня Stuck In Lodi Again («Знов застряг у Лоді» - AZH). Хто тепер поїде в місце, про яке один чувак на весь світ заявив, що він там «застряг»? Хоча не кожне місто отримує свою пісню взагалі. От Сінатра намагався зробити пісню про Лос Анджелес. Вона була справді хріновою. Справді. Мені ригати хотілось.

Це у 80-х було, так?

LA, You’re a Lady. Це була одна з гидотних, жахливих… Можливо, це все через ритміку назви «Лос Анджелес».

Справді, не думаю, що хтось написав «фірмову» пісню про ЛА.

Може, це винна сама назва. Але Чикаго чи Сейнт Луіс – ці назви так класно звучать. Новий Орлеан. Є так багато пісень про Новий Орлеан…

Намагаюсь згадати, чи я колись написав пісню, названу на честь якогось місця. О, так, було. Написав колись пісню Modesto.

Це місто назвали так, тому що двоє хлопців, які його заснували, не дозволили викорисати свої імена в його назві. Вони були занадто скромні (англ. modest), і не дозволили використати імена, тож люди назвали місто Модесто.



Завершення розмови читайте за тиждень.
AZH публікуватиме і решту інтерв'ю з проекта Irrelevant topics, по мірі того, як вони з'являтимуться в Бека. Він не проти :)


Підготували Антон Семиженко і Катерина Каплюк




12.07.2009
 


Коментарі: 0

РЕКЛАМА

Молодість 2013Відпочинок у Карпатах