"Теми другого плану". Том Вейтс, епізод другий


Початок розмови


Ось так перекладач Катерина Каплюк знайшла спільну мову з Beck'ом і Томом Вейтсом.


Читайте другу частину довгої розмови двох музикантів - тепер про дивні назви автомобілей, апельсини за $700, фотографії нафтових плям та людей, які вміють за допомогою мотузки виправити більшість речей.


Бек: То як давно ти поїхав з Лос-Анджелеса?

Том Вейтс: О Боже, 20 років тому. Я не був тут досить довго. Як я вже розповідав тобі, мій батько викладав у школі в Бельмонті. Ми жили на Юніон авеню.

О, це нижче від парку МакАртура. Піко Юніон (район в Лос-Анджелесі – Аж)?

Так, це був Юніон між головним собором та Беверлі (Хіллз – Аж). Здається, сім церков на одній вулиці. Суцільний карнавал.

А хто жив із тобою по сусідству?

Ну, справжній коктейль. Латиноси, вихідці з Центральної Америки, корейці і…

Так, я народився біля Юніона, за кілька кварталів від Юніона. Біля 8-ї чи 9-ї вулиці, нижче від Барлінгтона.

Так, я пам'ятаю Барлінгтон. Ну, ти й досі там. Певно, ти отримуєш щось від такого місця проживання. Це величезний заряд енергії. Як акумулятор. Він завжди ввімкнений. Коли ти переїздиш, коли їдеш в маленьке містечко, то перше, що відчуваєш – це ніби тебе від’єднали від мережі. Ти думаєш про це місто, знаєш… Я повертався в Лос-Анджелес для підзарядки, але через деякий час … Як на мене, зараз це чудове місце для візитів, просто через те, що воно таке живе. За твоїм лобовим склом, куди не поглянеш – всюди слова. Завжди, в будь-якому напрямку. Реклама скрізь. Куди б ти не подивився, хтось простягне тобі рекламку «Купи це!»

Так, вони перетворили їх на телевізор. Не знаю, чи ти це бачив? Білборди стали телевізорами.

Ні, не бачив.

Ага. Отже, ти дивишся – і це звичайний рекламний щит, а за 3 секунди це вже інший рекламний щит! Отже, ти їдеш вулицею, і всі білборди змінюються.

О, я тут поза контекстом.

Ну, вони почали це робити протягом останніх кількох років. Мені було цікаво, чи ці зміни серйозно тебе схвилювали, коли ти повернувся? Чи це досі схоже на старі місця?

Ну, так собі. Ти бачиш ті речі, які пам'ятав. Але все виглядає так, наче ти випив сто чашок кави. Ти дивишся на певні орієнтири і кажеш щось типу: «Хей! Тут була перукарня, а до того тут була кав'ярня, а до того тут був банк». Ти пам'ятаєш усе, що тут було.

Так, хтось дав мені книгу Еда Раша, яку він видав у 60-х. Він проїхався Голлівудським бульваром, відзнімкував усю вулицю й поєднав фото. А потім зробив те саме за кілька років. Фотографії були розміщені одна біля одної.

Які вулиці?

Це все Голлівудський бульвар. Думаю, він їхав від Сілвер Лейк вгору через Беверлі-Хіллз.

Ти знаєш, що Вестерн авеню – це одна з найдовших вулиць світу?

Я часто чув це. Хотів влашувати подорож з одного кінця до іншого, щоб подивитись, що там на протилежному боці.

Так, я ніколи цього не робив, зате бачив фотографії Вестерн авеню, коли вона була ще тільки брудною вулицею. Вона виглядала, наче вулиця невеликого західного містечка. З кіньми, столом замовлень та салуном. Поряд на дерев'яному тротуарі стояв хлопець.

Так, у мене є кілька книг з картинками. Там зовсім не було дерев. Дуже мало дерев. Лише будівлі. Лише бруд.

Так, суцільний бруд. Ти маєш бути переповненим цим аж до тої міри, як співається в пісні. Тебе надихає те, що ти бачиш з вікна машини?

Так. Я думаю, Лос-Анджелес завжди мав пластикову сутність. Але, так само, завжди щось було й під нею. Я помітив, що під час створення пісень питаю себе, де це все відбувається. Пісні виходять про те, що все перетворюється на «типову підробку Середземноморського мистецтва, яка продається на вулиці».

Так, мене вражає, що ми всі несемо відповідальність за такий стан речей. Все місто є чимось на зразок фолк-пісні. Це наче суспільна власність. І ти теж приклав руку до створення цього. Це не було створено однією людиною. Мені видається, ніби ми працюємо всі разом. Навіть у твоєму будинку ти робиш щось для свого помешкання. Але хтось буде жити там після тебе, тому ти робиш це і для нього. І хтось після цієї людини також буде там жити. Мене пригнічують усі люди, яких я бачу кожного дня, і яких більше ніколи не побачу. Нас оточують незнайомці. Мільйони мільйонів людей, яких ти бачиш кожного дня – вони схожі на рибу. Це лише випадкові персонажі у фільмі, де ти граєш головну роль, і так само ти – лише фрагмент з їхніх фільмів. Це просто щось особливе. Ти дійсно усвідомлюєш це в місті, тому що там так багато людей, і ти просто проштовхуєшся крізь них. Ти просто як сперматозоїд, який випростовує свої джгутики, ну, знаєш, щоб пройти своїм шляхом крізь місто.

Ким би ти не був, і в які ситуації ти не потрапляв би з якимись людьми – це все випадковість. Є незліченна кількість дверей, які ти міг відкрити.

Так, і можна зайти в інші двері та почати нове життя дуже близько від цього місця, за 6 кварталів.

Але мені цікаво, чи дійсно ти б міг це зробити? Я нещодавно їздив в Японію, там сканують очі, коли ти приїздиш до них. У них є комп'ютер, який зчитує відбитки пальців.

В аеропорту?

Так, коли проходиш митний контроль.

Вони зчитують твоє око? Ого, чувак!

Ну, вони зчитують твоє очне яблуко.

Японія – це батьківщина апельсинів по 700 доларів.

Це найкращий апельсин, який у тебе був. Це мав би бути релігійний апельсиновий досвід. (Сміється)

Напевно, так. Ну, ти… ти хочеш зняти кімнату. Лише для тебе і апельсинів, я думаю. (Сміється) Вони зривають з дерева всі квітки, за винятком однієї, і лише з неї виросте апельсин. Усі поживні речовини збираються в одному апельсині. А ще в них є квадратний кавун, ти знаєш? Він дозріває всередині квадратного ящика, після чого вони зрізають дерево та отримують квадратний фрукт. Ріжуть його як хліб та відносять до комори.

Ти багато разів був у Японії?

Я давно там не був. Пам'ятаю, там можна було купити білизну в спеціальному автоматі. Це справді вражало.

Коли вони називають свої машини, то дають їм такі імена, як Тойота Президент чи Ніссан Принц.

О, мені це подобається.

Не знаю, коли ти був там, але зараз в усіх таксі є серветки. Серветкова індустрія вичерпала себе в Америці ще 70-80 років тому, але там вона досі жива.

Поки зникнуть всі серветки, пройде багато часу.

Вони всі в Японії. Там навіть двері в таксі ними відкривають.

Жартуєш? Ну, в Мексиці з'ясували, що єдина модель Шевроле, яка майже не продається – це Нова. Іспанською «но ва» значить «не їде». Тому вони не купували її. Ніхто не хотів мати машину, яка не їде.

Але я думав, що вони могли користуватись якоюсь зворотньою психологією. Наприклад, користуватись кількома назвами для машини, як-от Dodge Apocalypse (Апокаліпсис) чи…

The Sleep Walker (Сонний мандрівник). The Viking (Вікінг) чи The Zipper (Блискавка). Я не знаю. А, Додж Неон. Я не міг би сидіти за кермом Неона.

The Aspire (Прагнення), Aspire - це ще один випадок. Ви не зовсім там… Ви робите зусилля. (Сміється)

Прагнення! Так. Це краще, ніж «не їде».

Коли я вперше отримав водійські права, я міг отримати б/в машину з реклами на дошці оголошень. Ніхто не хотів такі брати; можливо, тому, що це були ранні 80-і. Можна було взяти машину з 50-х чи 60-х за $200-250.

Це досі нова машина. Вони не писали «вживана», вони писали «раніше належала». Не можу пригадати, коли я востаннє бачив на узбіччі машину з відкритим капотом, над якою стояв би хлопець. Зараз ти цього не побачиш. Раніше це було розповсюдженим явищем. Хлопець нагинався над капотом із ключем. Зараз це все комп'ютери. Люди не знають, що робити, коли машина зупинилась.

Якось я купив машину – я не знав, що акумулятор знаходиться під сидінням водія. Я дістав його для того, щоб замінити олію. Коли я дістав його, механік… його штани було спалено. Метал на сидінні, він потрапив на батарею, і вона спалахнула полум'ям.

Його штани згоріли?

Ага. Він був провідним механіком у Німеччині. Та коли він приїхав в Америку, то не зміг отримати таких повноважень, і йому довелось працювати в сальвадорському магазині шин. Це був геній. Якось я приїхав до нього і сказав, що маю лише 15 доларів, а машина працювала з останніх сил. Ми подружились, і він пообіцяв подивитись, що можна зробити. За деякий час я повернувся, і він дав мені мотузку та сірник, а потім так зафіксував коробку передач. Машина пропрацювала ще добрий місяць. Однак коли вона підпалила його штани, цьому настав кінець – він не хотів більше нею займатись. Я називав машину «Щелепами», бо капот був пом'ятим, і тому завжди лишався злегка відчиненим. Це був автомобіль-універсал, тому він був схожий на акулу. Я намалював кілька зубів на ньому одним кольором.

Його можна було спіймати… як казав Ейнштейн, якщо щось має недолік і його неможливо виправити, перетворіть це на властивість. Якщо ви завжди спалюєте млинці, покладіть їх у намет. Підгорілі млинці, 99 центів. Люди, які можуть полагодити все за допомогою мотузки, зникають. Я думаю, більшість речей можна полагодити за допомогою мотузки, але нам потрібно нагадувати про це. Якщо ви заллєте комп'ютер соком, він не буде працювати. Чи якщо ви ви заллєте соком задню стінку телевізора, антена не працюватиме. А він одразу перетвориться на кавовий столик.

Є один фотограф, Кріс Джордан, з яким ми зробили відео. Він робить фотографії звалищ. На одній лише клапани від шин, на іншій тільки пластикові пляшки, на третій лише мобільні телефони. Він якось зрозумів, як знімати фотографії і змінювати їх таким чином, щоб на них відображалось стільки певних об'єктів, скільки американці викидають щодня. Це прекрасні фотографії. Гігантські. Коли ти стоїш неподалік, то не можеш зрозуміти, що це; це нібито абстрактна робота. Та коли ти підходиш ближче, ти бачиш. Я не пам'ятаю точних чисел. 350 тисяч пляшок з-під мінеральної води за хвилину. І це лише в Америці. Одна з його робіт була справді дивовижною: виявляється, щодня викидають 400 тисяч мобільних телефонів. (і нас свого часу це вразило теж - AZH)

Ти знаєш, простір вже переповнений. Вони планують викинути все сміття в космос. Вже проводяться переговори щодо цього. Утилізація деяких матеріалів. Ви маєте обіцяти, що для того, щоб їх позбутися, ви покладете їх в ракету і запустите її в космос.

Хіба запуск сміття в космос не буде дорожчим, ніж теперішні методи утилізації? Думаю, тобі вже потрібно купити місце в ракеті для речей, які ти купуєш. Це буде входити в вартість мікрохвильовки.

Воно буде на космічному кораблі…

Плата за космічний багаж…То як довго ти робив ці фотографії?

Ну, кілька років. Деякі з них досить грубо зроблено. Не знаю, чи буде хтось зацікавлений у них так, як я. Мене дивують деякі форми. Приміром, фотографії нафтових плям на землі. Я не думаю, що вони є великим досягненням. «Дивись, люба, дивись, це Джекі Глісон, і з його голови виходить кінь. Виглядає так, ніби плах їсть його підборіддя. А тут верблюд, бачиш верблюда? Верблюд зникає в ставку просто тут, а замість нього з'являється фонтан, а Річард Бенжамін сміється». Я бачу речі, яких більше ніхто не бачить. Я думаю, вони тільки для дому. Лише для моїх своєрідних розваг.

Дякую тобі за це. Це був гарний привід подзвонити тобі і подратувати тебе, трохи потягати тебе за вуха.

Ти живеш лише раз, і це добре. Я хочу це продовжити. Мені це дуже цікаво. Можливо, наступного разу я зроблю кілька нотаток. Ти знаєш, йо-йо – це зброя 16-го століття на Філіппінах. Вона важила 4 фунти і мала мотузку довжиною в 20 футів, а в Америку прийшла тільки в 1929 році.

Цікаво, що залишиться в 2029 році від 14-го століття? Певно, інші можливості чекають свого часу.



підготували Катерина Каплюк і Антон Семиженко



17.07.2009
 


Коментарі: 0

РЕКЛАМА

Молодість 2013Відпочинок у Карпатах