Бен Фрост: "Я мушу робити зі своїми привілеями щось небезпечне"


«Мені здається, що як тільки митець починає думати про глядача - він його обкрадає. Бо справжнє мистецтво не розглядає глядача окремо і не думає про враження, яке може на нього справити. Це певний внутрішній простір,  принаймні для мене.»

 
Наприкінці вересня у київському просторі Closer відбувся довгоочікуваний концерт Бена Фроста – австралійця з ісландським паспортом. На сьогодні Фрост - один із найяскравіших експерементальних електронників світового рівня, постійно задіяний у ряді музичних колаборацій та мистецьких проектів. У Києві останній учень Брайана Іно та хороший друг Тіма Хеккера пробув півтори доби, встигнувши ознайомитись з різними аспектами українського життя.  У нашій з Беном бесіді, ми встигли торкнутися таких питань, як професійна відповідальність, вільна інтерпретація, музичне програмування генетики та власне життя творів, переконавшись, що він не лише талановитий артист, але й вельми щирий співрозмовник.
 
AZH: Ти говорив, що твоя улюблена музика, як і вся найкраща музика  минулого, приміром, Джимі Гендрікс, деяким чином є результатом помилок та недосконалості людської природи. На прикладі багатьох артистів можна наочно переконатись, що лють та деструкція, притаманні несамовитості молодості, з часом можуть поступитися місцем почуттям затишку або безпеки, спокійним переживанням любові та, особливо, вдячності, котра не рідко пов’язана із релігією. Це не правило, а радше тенденція. Тобто, мова йде про певний природний процес, коли музичні помилки або засоби композиційної деконструкції можуть використовуватися артистом у якості його власного інструментарію для створення інакших, скажімо, більш традиційних форм. Тому ми часом маємо старих панків, що співають народних пісень. Чи віриш ти у лікувальні здатності музики або ж, навпаки – музика скоріше відображає життєві пертурбації?
 
БЕН ФРОСТ: Гадаю, можливі обидва варіанти. Безперечно. Взагалі, розділяти музику на жанри - дуже небезпечно. Я можу говорити тільки про свою музику. Я маю на увазі те, що в процесі створення музики, для мене, настає певний катарсис. Я намагаюся дуже не зациклюватись на тому, як це сприймає аудиторія. Мені здається, що як тільки митець починає думати про глядача - він його обкрадає. Бо справжнє мистецтво не розглядає глядача окремо і не думає про враження, яке може на нього справити. Це певний внутрішній простір, принаймні для мене.
 
А якщо говорити про цілющу силу музики... Звісно, в певному сенсі таке існує. Моя музика дуже тісно пов'язана з тим, де я знаходжуся у певний момент. Запис Steel Wound, 2003-го року цілком передає те, як я пережив смерть своєї бабці. Вона помирала в той час, коли я працював над альбомом. І дивна річ, що зараз, навіть зараз, коли хтось вмикає його, чи я натрапляю на нього в iTunes - він миттєво переносить мене в ту кімнату, до вогню, який горів біля місця, де я працював і де стояли підсилювачі. Також ця музика повертає мене до тодішнього емоційного простору, коли я вперше зіштовхнувся зі смертю. Вперше у своєму житті я зіштовхнувся із втратою. Моя бабуся була дуже важливою для мене... Отож... Так, цілюща сила музики. Це точно. У цьому щось є. Але я впевнений, що це не те, що цей запис викликає у інших. Для кожного він точно значить щось інакше. Я не хочу нікому диктувати. 
 

«Я можу взяти і написати бродвейський мюзикл, але він все одно звучатиме як Бен Фрост, як би я не старався. Завжди буде зрозуміло, що це зробив я. І це дещо сумно. Та з іншої сторони - це момент вивільнення, бо ти можеш робити будь що і не перейматись.»

 
AZH
: A U R O R A, твоя остання платівка, видається чимось на кшталт цілісної динамічної структури, складеної із переплавлених, одна проміж іншої, синтетичних деталей. Їй притаманне відчуття цілісності та закінченності, але її складові – ніби чужорідні тіла. У композиціях, незважаючи на інтенсивність звуку, залишається ніби багато простору. Спочатку ти планував каркас роботи на лептопі, а згодом поступово втілював її у студії. В тому числі, залучаючи живих музикантів. Що б ти визначив  у якості об’єднуючого фактору стосовно деталей цієї роботи? Створюється враження, що мова йде про алгоритмічну музику. Доречно говорити про навмисні помилки такого порядку?
 
БЕН ФРОСТ: Якщо я вірно тебе зрозумів, ти запитуєш чи музика формується із щасливих співпадінь? У музиці такого типу ти завжди плануєш якусь частину, але звісно залишаєш і певну частину відкритою до несподіванок, котрі треба вміло документувати. Мені здається, що все, у чому я був зацікавлений, до чого я тяжів - це щось між натурою і скульптурою, потворністю і красою. Мені цікаво проявляти такі речі. І звичайно це - дисципліна. Мій інтерес досі викликає бажання змагатися з такими речима. Моя внутрішня рівновага, яку я відчуваю у музиці, полягає в тім, що я уявляю, коли слухаю якийсь мікс чи альбом. І це стосується не тільки моєї музики. Дуже часто на мої вподобання щодо певних звучань впливає те, як все збалансовано та поєднано. Я сприймаю абсолютно різну музику. Всі напрямки об'єднує якийсь простір, певні пропорції. Те як бас і ритм переплітаються між собою, стосунок між гучністю і частотою, як "сидить вокал". Як музика візуалізується у форму. Існують певні повторювані пропорції і форми, котрі мене приваблюють і коли я їх чую - я миттєво зацікавлююсь.
 
Мені важко пояснити, що це таке і для кожного це полягає у іншому, але це саме те, чого я шукаю у музиці. Але одночасно це стає чимось таким, проти чого мені хочеться боротись, адже основа нашого людського єства, нашої матриці формується ще в дитинстві, а може ще навіть до того, як ми народжуємось. Те як ми ставимось до певної їжі, або пов'язані з якимись людьми, можливо, навіть окремий випадок визначає наше подальше життя. Незліченна кількість досліджень показали, що коли дитині протягом перших трьох років життя представили музику у її "західному" трактуванні, поділену на білі і чорні клавіші, наприклад - це, так чи інакше, налаштовує і програмує її мозок на слухання і сприйняття музики певним чином. Для порівняння, дитині, яка зростала в Індії музика представляється у мікротональному, складнішому ключі, який повністю суперечить "західним" тенденціям. Це також означає налаштування на інакше слухання, іншим чином. І я дуже багато думаю про такі речі, наприклад, що саме сформувало мої музичні вподобання як дитини? Це навіть перетворюється у певну боротьбу з самим собою. І в процесі дорослішання я починаю розуміти чому деякі артисти у розквіті власної кар'єри, (приміром Філіп Ґласс) у певний момент їдуть до Індії і намагаються "розучитися" всього, що вони знали раніше, намагаючись слухати і чути інакше, що змушує їх виходити за межі власної зони комфорту.  Я не впевнений наскільки добре мені це вдається, але я волію дистанціюватись від речей, що роблять моє існування як музиканта комфортним. Це завжди маса речей. Бо іронія полягає в тім, що імпульси, які відходять від нас є дуже сильними. Те як ми працюємо, організовуємо свій простір, ідеї та об'єкти. Ми завжди можемо на себе покластися. Незалежно від того, що ми робимо. Я, приміром, можу взяти і написати бродвейський мюзикл, але він все одно звучатиме як Бен Фрост, як би я не старався. Завжди буде зрозуміло, що це зробив я. І це дещо сумно. Та з іншої сторони - це момент вивільнення, бо ти можеш робити будь що і не перейматись.
 

«Це, напевно, найбільш захоплююче у створенні записів - у них може бути своє життя. Вони - як діти. Ти їх народжуєш, спостерігаєш, як вони дорослішають і тоді вони просто йдуть і роблять свою справу. Вони живуть своїм власним життям, ми їх вже не контролюємо»

  
AZH: Ти створював музику для театру та кіно, котра за твоїм переконанням, є необов’язковою для окремої уваги, тому що виконує функціональну роль,  тобто не потребує конкретного вслуховування, яке є важливим щодо твоїх номерних платівок. Але ти також говорив про виконання фунціональних задач. Це фунціональність наративного характеру або ж тут мова йде про багатофунціональність і можливі різні опції при різному прослуховуванні нового альбому?
 
БЕН ФРОСТ: Мені не хочеться нікому диктувати як їм краще сприймати музику. Я думаю, що таким записам як       A U R O R A потрібно кілька років, допоки вони знайдуть свій шлях.
 
Минулого тижня я отримав запит на використання моєї музики у фінському документальному фільмі. Мова йшлася про платівку Music For Sad Children, котру я зробив ще у 18 років, живучи в Австралії і зараз вона стане саундтреком для документальної стрічки у Фінляндії. Я такого навіть уявити ніколи не міг. І це, напевно, найбільш захоплююче у створенні записів - у них може бути своє життя. Вони - як діти. Ти їх народжуєш, спостерігаєш, як вони дорослішають і тоді вони просто йдуть і роблять свою справу. Вони живуть своїм власним життям, ми їх вже не контролюємо. Отже, чим є музика для інших людей... От коли я чую, як мою музику використовують у довбаній рекламі автомобілів. Це не те, про що я думав, коли її писав. Але в цьому немає нічого страшного.  Я не хочу розповідати "ось про що цей запис", "а ось що він значить" і "використовуй цей запис тільки за цим призначенням".    
Деякі композиції я створював для інших людей - для театру  чи кіно. І я не думаю, що це важливі записи. Навіть не вважаю їх хорошими, адже вони створені з іншою метою.  Вони не є повноцінним досвідом. A U R O R A - може бути сама по собі. Вона мусить бути самостійною. Їй не потрібен візуальний супровід чи фільм, щоб набути свого сенсу. Це - окремий світ. Саме тому музику з моїх альбомів дуже рідко використовують у фільмах. Ви ніколи не побачите пісні з By The Throat у титрах - бо це дуже погана музика, це жахлива музика для фільму. Вона дуже об'ємна і забирає занадто багато простору.  Вона не дає можливості акторам, кінематографістам і освітлювачам справити потрібне враження. Вона цілком захоплює простір. І якщо ми говоримо про мою музику, як про щось кінематографічне, то вона зовсім не кінематографічна у класичному розумінні. Вона  кінематографічна у тому сенсі, що вона діє як кіно. У ній є все, і мені хочеться робити таку музику, щоб вона виконувала всі функції. Навіть не так. Вона мусить бути насичена собою. І для мене, напевно, це єдина причина створювати записи. Якщо в мене немає цього дивного відчуття позаду шиї - наче волосся здіймається дибки - то музика ще не готова. І це стосується всіх записів. Якщо альбом не робить це з моєю шиєю, не змушує моє волосся робити так [притуляє долоню з розчепіриними пальцями до потилиці], не робить такі дивні штуки з моєю шкірою - він ще не готовий. Інакше я не бачу у цьому змісту. 
 
AZH: Коли ти усвідомив потребу в цьому відчутті?
 
БЕН ФРОСТ: Я не знаю. Деякі мої знайомі музиканти ставляться до процесу написання музики, як до сповіді перед щоденником. Вони документують весь процес, який проходять: певний період, експерименти, колаборації. І це виливається у запис. Ось і все.
 
Я так не працюю. Мої записи - це певним чином романтичний жест. Романтичний у значенні створюваних світів. Вони і є світами. Вони не відтворюють реальність, вони створюють її. Принаймні це те, на що я сподіваюся.
 
AZH:  Але A U R O R A була створена на основі досвіду з Конго, чи ні?
 
БЕН ФРОСТ:  Ні, але це було створено, безумовно, під враженнями з Конго. От якщо ви подивитеся The Enclave - ось це було створено на основі того досвіду. І тут немає нічого спільного з A U R O R A. The Enclave - це більше документація досвіду роботи у Cхідному Конго. A U R O R A - це інтерналізація всіх тих ідей. Це внутрішній простір, а не документування. 
 

«Моє життя дозволяє мені робити будь що. І коли я отримую можливість робити музику і з цього жити - я почуваюся справжнім. Особливо після того, як я побував у Африці. Особливо, коли я був оточений людьми, у яких немає такої можливості. Це наділяє мене певною відповідальністю працювати потужніше. Я мушу робити зі своїми  привілеями щось небезпечне, працювати проти того що в мене є. Використовувати наявні ресурси і робити те, що  насправді важко.»

 
AZH
: Новий альбом Swans, з котрими ти неодноразово ділив сцену, містить теми, джерелом натхнення яких слугує історія гаїтянської революції. Твоя ж платівка, як ми вже згадали, була створена внаслідок подорожі до Демократичної Республіки Конго, де на той момент відбувався збройний конфлікт. Естетика, з котрою ти працюєш потребує застосування особливих відповідників зображувальних засобів у звуці. І, як і твої старші колеги, ти випробовуєш межі гучності, намагаючись досягнути тактильного відчуття звуку. Результатом такої роботи стають доволі страхітливі та непрості для переживання доробки, і популярною є думка, що вони втілюють собою відлуння духу доби. Але ти категорично не погоджуєшся вважати сучасність нескінченною чередою приреченості. Що, на твою думку, найкращим чином характеризує сьогодення? Яке місце у цьому відіграє музика?
 
БЕН ФРОСТ:  Хм... Тут багато запитань. Я навіть не знаю. Вам напевно видніше як відповісти на це запитання. Ви живете в умовах війни. Я ніколи не жив у такому оточенні. Я не зростав у конфліктних зонах. Я зростав у довбаній Західній Вікторії. Моє життя - наче жарт і таким було від моменту мого народження. Я ніколи не був на війні, мені ніколи не вимикали гарячу воду. Я неодружений білий чоловік, котрий говорить англійською. Я можу робити все, що мені заманеться. Я - неймовірно привілейований, порнографічно привілейований. Моє життя дозволяє мені робити будь-що. І коли я отримую можливість робити музику і з цього жити - я почуваюся справжнім. Особливо після того, як я побував у Африці. Особливо, коли я був оточений людьми, у яких немає такої можливості. Це наділяє мене певною відповідальністю працювати потужніше. Я мушу робити зі своїми привілеями щось небезпечне, працювати проти того що в мене є. Використовувати наявні ресурси і робити те, що насправді важко. Я міг грати техно і нюхати кокаїн, і бути довбаним ідіотом до кінця своїх днів. Це дуже легко. Але я відчуваю зростаючу силу відповідальності і роблю записи, котрі штовхають мене вперед. З котрими мені важко. Це певною мірою мазохізм, і це те, що об'єднує мене з такими людьми як Майкл [Джира, лідер Swans - ред.], наприклад. Відчуття того, що ти завинив перед собою, безкомпромісність до себе, бо тобі випала можливість існувати. Ось що я намагаюсь сказати.
 
Сама ідея заробляти на життя мистецтвом можлива тільки тоді, коли всі суспільні аспекти задіяні, щоб дозволити мистецтву існувати. Я маю на увазі те, що десь у Східному Конго… Тут не йдеться про те, що люди не цікавляться культурою чи мистецтвом. Просто працюючи 12 годин на день, аби мати що їсти - ти не маєш енергії, щоб на 8 годин засісти у студії та бути креативним. Тому іноді я задумуюсь, а що як склалася б така ситуація, де моєю роботою було б…  Де у моєму житті не вистачало би місця для виступів чи слухання музики? Таку реальність важко уявити. Її важко осмислити і уявити, а що би я робив тоді? Якби мені потрібно було робити щось інше?
 

 «Якщо ми говоримо про мою музику, як про щось кінематографічне, то вона зовсім не кінематографічна у класичному розумінні. Вона кінематографічна у тому сенсі, що вона діє як кіно.»

 
AZH:
У цьому європейському турі, єдине місто Східної Європи, окрім Москви, де ти виступатимеш – Київ. Наскільки ти знаєш, Україна сьогодні переживає, м’яко кажучи, непрості часи. Чи маєш ти міркування на цей рахунок?
 
БЕН ФРОСТ:  Я тут провів 24 години.  Мій  досить обмежений досвід перебування у конфліктних зонах навчив мене тому, що існує щось значно більше за громадянську війну. Все дуже просто, коли тобі представлені різні західні медіа і твоє розуміння світу керується стрічкою новин BBC. Дуже легко уявити те, що це репрезентує усіх  в тому просторі. Що Сирія - це ніщо інше, як ріки крові, і що все насправді дуже просто і банально. А насправді існує безліч людей, які не мають з цим нічого спільного. Вони намагаються якось жити, дбати про власні родини, працювати, слухати музику, читати книжки. І найсумніше полягає у тому, що 90% таких людей як я, бояться заглиблюватись у такі речі. Мізерної дози "українського досвіду" вистачає, щоб люди трималися звідси подалі. Але я вчора прогулявся містом без жодних зайвих думок.
 
AZH: Ти завжди намагаєшся поїхати до таких країн, як Україна чи Грузія. Ти шукаєш нового досвіду?
 
Напевно. Але також той факт, що мій досвід завжди був ширшим за межі Західної Європи, у пошуках інших місць, і нової музики теж. Там існує більше притягання між мною та слухачем. Здається, це завжди було моїм.  
 

  
 
підготували: Іван Шелєхов, Тарас Хімчак та Маргарита Кулічова
 

17.10.2014
 


Коментарі: 0

РЕКЛАМА

Молодість 2013Відпочинок у Карпатах