Відлуння 2014-го



 
Наприкінці минулого року здавалося, що мода на музичні підсумки стала настільки загальним місцем інтернету, що вже й додати немає чого. Втім, спостерігаючи всі можливі й неможливі позиції та конфігурації в безлічі списків, ми все ж наважилися скласти свій. Водночас озираючись та не дуже на тенденції музичного світу, ми намагалися керуватись особистими вподобаннями і, не соромлячись здивувати, згадали все, що так чи інакше гаяло дорогоцінний час. Отож, якщо нашому читачеві наприкінці січня все-таки ще цікаво дізнатися про вподобання та відкриття редакції –  до вашої уваги кілька слів.
 
 

1. Angel Olsen – Burn your Fire for No Witness

Jagjaguwar 
 
 
Ще не так давно мила південна дівчина не мала власного імені та співала у Віла Олдгема, також відомого як Bonnie ‘Prince’ Billy. Із другої з половиною спроби вона стала достатньо гучною для видань різного калібру. Burn your Fire for No Witness вийшов у неї фактично без помилок. На ньому міс Олсен плавно грає стилями, то нагадуючи Пі Джей Гарві, то гіпнотизуючи холодною баладою в стилі Леонарда Коена, або й зовсім падає в рідне провінційне кантрі. Таким чином артистка дозволяє почути та побачити себе під різними кутами, повертаючи жінкам на сцені право бути загадковими, вразливими та, врешті решт, співати про те саме банальне кохання так, аби слухати цей спів хотілося весь рік поспіль, не соромлячись.
  
 

2. St. Vincent – St. Vincent

Loma Vista
 
 
 
Вчора ми бачили Енні Кларк у якості протеже Девіда Бірна. Тепер вона сидить на троні та зверхньо на нас дивиться, гіпнотизуючи наелектризованими срібними пасмами. Четверта платівка артистки носить ім’я самого проекту і виблискує ретрофутуристичним фанком, що ним обрамлено її космічний арт-поп. На виході міс Кларк звучить дуже по-дорослому, зберігаючи іграшкову креативність на вищому щаблі.

  
 

3. Damien Jurado – Brothers and Sisters of the Eternal Son

Sub Pop
   


  
Про Демьєна Джурадо нерідко пишуть, що це типу той вид артистів, котрим може виявитися будь-який сусідський дядько. І тут починаються усі ті нестерпні балачки про співи біля каміну на свята, одноповерхову Америку та іншу невимовну нудьгу. Демьєн, певним чином - сучасний містик. Він створює концептуальний альбом ліричної пісні, наповнюючи побутові сюжети особистою міфологією, вдало уникаючи банальностей. Він балансує на межі ясності та недомовок, що саме й надає його роботі цінності. Тобто наповнює поезію в музиці релігійним духом без конфесійного присмаку. На цьому рівні американське альт-кантрі зустрічає ґоспел, не забуваючи про продюсерські здобутки соулу і обережно йде шляхом психоделіки, демонструючи нам світлу, особисту та непросту, але напрочуд легку музику.
 
 

4. Ben Frost – Aurora

 Mute
 

  
Ісландський австралієць Бен Фрост – один з тих, хто поєднує суперечливі протилежності. Його синтетичний витвір Aurora – один з найміцніших альбомів «на межі» за останній час. Бен препарує тканину танцювальної музики відповідно до власних композиторських мотивів та демонструє усвідомлення візуального майбутнього звуку на практиці. Дансхол, транс, басист Марка Рібо, драмер Swans, війна в Конго, формалін та ультрафіолетове випромінювання. Якщо ви нічого з цього не побачили за монолітним фасадом Фростової музики – це варто розцінювати за майстерність художника, що творить все з нічого та навпаки.
 
 

5. The Do – Shake Shook Shaken  

SIAMESE SQUIDS

 


 
Спочатку все виглядає як гра, але за кілька хвилин вона перетворюється на беззаперечне “now just do as I say”. Олівії Мерілаті — неможливо відмовити, можна грати тльки за її правилами. Якщо ви ніколи не чули їхніх пісень раніше — ви неуважно слухали. Пригадайте, чи не траплялась вам під руку стрiчка “I origins”, чи може їхні послання настільки природні, що приходяться близько до душі кожному з нас? “Do you really go back in time?” - це музика з крапелькою адреналіну, ви і не відчуєте, як ваше серце, буде битися у такт the dó.
 
 

6. Warpaint – Warpaint

Rough Trade
 

  
Довгоочікуваний сіквел від каліфорнійок Warpaint. Гіпнотично, мерехтливо, драйвово (за це слово в музичній пресі взагалі варто вбивати), чаруюче, глибоко, мрійливо, жіночно блаблабла. Скільки ще банальних стереотипів треба впровадити, аби переконатись, що дівчата витримали планку другого альбому на відмінно?
  
 

7. Lykke Li - I Never Learn

LL
 

 
За словами Lykke Li, цей короткий альбом (всього 9 пісень) - завершення трилогії про жінку в її двадцятиліття, пошук любові та себе. Якщо у дебютній роботі Лі була "little bit in love", то третю платівку 28-річна шведка записала після важкого розриву, два роки перебуваючи за вісім тисяч кілометрів від свого дому. Цей альбом  - "про мене і провину, і сором, і біль, і гордість, і замішання бути жінкою". 

 
 

8. Chet Faker - Built on Glass 

Future Classic
  

  
Наше випадкове знайомство з австралійцем Четом Фейкером (псевдонім Ніка Мьорфі) відбулось на одному з великих літніх фестивалів. Денна сцена, на якій відбувався його сольний виступ, була вщент заповнена прихильниками і випадковими відвідувачами і кожна пісня сприймалась бурхливими оваціями. Можна сміливо сказати, що Chet Faker – відкриття 2014-го року, а його дебютний альбом Built on Glass заслуговує уваги кожного обізнаного меломана. Варто відзначити, що сьомий трек "/"  ніби розділяє альбом на дві частини – ми чуємо запис чоловіка, який бубнить «That was the other side of the record. Now relax still more and drift a little deeper as you listen.» Ці дві частини (і загалом увесь альбом) звучать досить різнорідно, так наче Мьорфі намагався вже в дебютному записі продемонструвати усю різноманітність свого музичного потенціалу.

 
 

9. Arms and Sleepers – Swim Team

Fake Chapter
 

 
Чудові Мірца Раміч та Макс Льюїс потішили слухача новою роботою, поступово, але радикально змінивши курс. Меланхолійні мрійники вдосталь наслухались J. Dilla та надивились Miami Vice, тому платівка вийшла теплою, розслабленою і напрочуд  бадьорою. Навернення адептів пост-року до даунтемпо – річ тенденційна. Втім, без жартів, але спроби чіл-вейву від бостонського дуо демонструють високий рівень смаку в царині інструментального хіп-хопу. 
 
 

10. Shabazz Palaces – Lese Majesty 

Sub Pop
 
 
  
З однієї сторони – тут ми маємо наочну демонстрацію грамотного використання сучасних тенденцій електронної музики хіп-хопом у цілях якісного оновлення власної естетики. З іншої – ковток свіжої води для тих, в кого зі словом хіп-хоп асоціюються The Pharcyde, Digable Planets (звідси походить лідер гурту Ішмаель Батлер) та A Tribe Called Quest. Лейбли по типу афрошуґейз, ґеттофутуризм, реп-сюреалізм etc – скоріше будуть зайвими, на відміну від самої музики.
 
 

Grouper – Ruins

Kranky
  

 
Світло, що з’являється із темряви і темрява, породжувана світлом. Шум, що виходить з тиші та тиша посеред гамору. Це все до того, що Ліз Гарріс випустила альбом, про котрий чомусь писали всі. Те, що ми звикли чути за стіною звуку - тут постає перед нами без прикрас. Замість шумових маніпуляцій – тихий спів у супроводі впізнаваних фортепіанних ходів. Любителі дрону, при уважному вслуховуванні мають бути уважними – насправді чисте фокусування в тиші справляє не менший ефект, оскільки являє нам музику Grouper  фактично у власній її необробленій природі. 

 
 

Sebastien Tellier – L’Aventura

Record Makers
  

 
Хороший французький поп-альбом – це завжди набір майстерно застосованих кліше. Єдиний нормальний артист, що брав участь на Євробаченні за останні п’ятнадцять років, екстравагантний бородань Себастьєн Тельє, демонструє школу, граючи в ігри типу бразильської тропікалії чи французької домашньої психоделіки. Він досі звучить дорого та просто, що безумовно скоріше комплімент.
 
 

Flying Lotus — You’re Dead

Warp


 

Каліфорнієць Стів Елісон, якого краще знають, як Flying Lotus, в минулому році був справжнім улюбленцем музичної преси. Друг Тома Йорка та племінник славетної Еліс Колтрейн інтегрує в своїй музиці два суміжні, але зовсім не тотожні світи – хіп-хоп та джаз, за приклад маючи певно швидкість звуку. Цей синтезований, космічний стиль Лотуса прийнято називати future jazz, а мове тут йде про психоделічний футуризм естетики коміксів та складно зміксований вініловий звук. На цій гіпнотичній роботі відмітилися такі гранди, як Снуп Доґґ та Хербі Хенкок, представляючи обидві музичні області, помножені Летючим Лотосом на технічну і технологічну винахідливість.
 
 

Sharon Van Etten — Are We There 

Jagjaguwar
  

  
Четвертий студійний альбом американки Шерон ван Іттен у кожному наступному треку дає відповідь на запитання заявлене у назві. Позгризавши лак із нігтів та обійнявши омнікорд, вона блукає Нью Йоркськими офісами, де скромно умостившися на крайчику стількичка виводить “you've got to lose sometimes”. За нашого першого знайомства вона розігрівала The National у Кракові і вже тоді змусила всіх дихати в унісон. Є в неї цей незрівнянний і злегка підлітковий шарм - “break my legs so I won't walk to you”.

  
 

Gus Gus – Mexico

Kompakt
 

 
Якщо говорити про найкращий танцювальний (поп) альбом року – багато хто погодиться, згадавши про новий диск Gus Gus. Ісландські естети доступні найширшому загалу, але здатні переконати й зовсім нетанцюючих снобів. Єдина шкода – це мінімальна участь на альбомі, а згодом і відбуття з колективу вокалістки Урдур Хаконардоттір.
  
 

Timber Timbre – Hot Dreams 

Arts & Crafts
 

 
Є певний прошарок слухачів, котрих не дуже радують останні доробки Tindersticks та пригнічує завершення кар’єри Piano Magic. Канадійців Timber Timbre чомусь вписують до категорії фолк. Це трошки збиває з пантелику, але не відштовхує. Новий альбом гурту звучить освіжаюче та бадьоро. Нещодавно Канада подарувала меломанам чарівну Al Specks, а нині Timber Timbre записали найкращу свою платівку. Схоже ми знаємо де шукати благодатну місцину для народження дорослого, витриманого та оригінального виду камерної, або як її ще називають, барочної поп-музики.

 
 

MØ - No Mythologies To Follow 

Chess Club
 
 

  
Уявіть собі Кім Гордон, яка грає електропоп. Якщо ви зацікавились, то обов’язково познайомтесь із данською бешкетницею і бунтівницею Карен Марі Ійорстред, очільницею гурту MØ. Її дебютний альбом «No Mythologies To Follow» ліричний і водночас імпульсивний, ексцентричний, емоційний, щирий і відвертий. Тільки вона може дозволити собі зав’язати високу косу-нунчаку, вдягнути спортивний лівчик, боксерки, шкарпетки з жабками і босоніжки… так повинна виглядати молодість.
 
 

Thom Yorke — Tomorrow’s Modern Boxes 

self-released
  

 
Йорк і Radiohead завжди стояли в авангарді того, яким способом видавати музику. Спершу вони запровадили принцип «плати скільки хочеш». І ось другий свій сольний альбом Том вирішив видати там, де музику скачують найбільше – через бітторент, продаючи вісім композицій всього за 6 доларів. Менш ніж за тиждень його скачали понад мільйон разів (4,4 млн. станом на 6/01/2014). «Tomorrow’s Modern Boxes» - спокійна мінімалістична робота, яка вчергове підкреслює любов Йорка до електроніки, побудованої на глітчевій текстурі і ламаних бітах. Тут ми знайдемо менше спільного із Radiohead чи Atoms For Peace, Tomorrow’s Modern Boxes – це органічне продовження першого сольника Йорка, з моменту релізу якого минуло уже вісім років. І всі хто скучив за таким Йорком, полюблять цей альбом. 
 
 

Alt-J — This Is All Yours 

Infectious
 

 
Тріо ботанів, які за дуже короткий час здобули репутацію всесвітньовідомих рок зірок, записали другий альбом. Щоб завоювати серця широкої аудиторії Alt-J філігранно відпрацьовують формулу створення свого звучання, змішуючи електронно-рокові експерименти Radiohead, льодовикові звукові масиви Sigur Ros, пасторальні оркестрові сюїти Суфьяна Стівенса, пост-дабстеп ритми Джеймса Блейка і атмосферний діджітал-фолк у дусі Bon Iver. Три композиції із This Is All Yours присвячені японському місту Нара, де олень вільно пересувається міськими околицями – своєрідна метафора свободи у розумінні гурту. І пошук свободи через музику знаходить резонанс у все більшої армії шанувальників Alt-J.  
  
 

Blueneck – King Nine 

Denovali
 
 
П’ятий студійний альбом британців Blueneck, який за їхнім задумом  мав би бути зовсім новим етапом у творчості, натомість утверджує їх у власному виробленому роками стилі, подалі витягаючи з лещат заїждженого тегу «пост-рок». Ця «фірмова» меланхолійна тривожність у музиці Blueneck може бути співзвучною альтернативою Томові Йорку, а депресивні нотки в голосі вокаліста Данкана Етвуда пронизують так, що на яву бачимо як моторошний туман затягує не тільки їхній рідний Альбіон, а й увесь навколишній світ.  
 
 

Damon Albarn — Everyday Robots 

Parlophone
 

 
Сольна студійна робота Деймона Албарна, відомого нам із Blur, Gorillaz і The Good, The Bad And The Queen. Досвідчений музикант записав красивий і водночас сумний, наповнений авторською рефлексією альбом. «Everyday Robots» про стосунки між людьми і про те, що все рано чи пізно підходить до свого завершення. Участь у записі платівки також взяла Наташа Хан (Bat for Lashes), а на останній композиції ми почуємо спів самого Браяна Іно. 
 
 

Sun Kil Moon – Benji

Caldo Verde
 

 
Маркові Козелеку очевидно дається в знаки старість. Це чутно в його хрипкому голосі. Це видно у його ліриці, що стає невимовно простою та відвертою. Це прослідковується у виборі форм та аранжувань, що часом нагодують поп-пародії. Більшість тем платівки – конкретні історії про близьких людей артиста, подані в уважних дрібницях. Здавалося б, нічого особливого , але чому стільки галасу? Можливо, справа в майстерності автора. А можливо сучасні поети-піснярі розказують недостатньо переконливих історій і тонуть в метафоричності й грі фраз, залишаючи наративний жанр реперам та ведучим вечірніх новин. Втім, коли це новини були цікавішими за музику?
 
 

Aphex Twin – Syro

Warp
 

 
Цьогоріч Warp також відзначився і довгоочікуваним камбеком. Для головного трікстера IDM замало просто записати альбом. Варто розпочати із загадкової промо-акції з дирижаблем і продовжити фейковими роздачами в мережі. Втім, за неодмінною чередою фірмових вивертів у Афекса Твіна традиційно криється соковитий, поліжанровий альбом. Випробудуваний часом, терпінням та горою апаратури, диск Syro – назва являє собою беззмістовну вербальну реакцію одного з синів музиканта на його творчіть – хитрий, особливим чином препарований мікс актуальної танцювальної музики за версією Афекса Твіна.

  
 

Dogbite – Tranquilizers 

Carpark
 

  
У 2013-му гурт дебютував захоплюючою платівкою, можливо не зробивши відкриття в музиці, втім помітно освіживши жанр. Екзотичних дрім-поперів з американської провінції нажаль майже ніхто не помітив, не дивлячись на те, що хлопці були support act Toro y Moi. На другому LP побільшало електроніки, проте місцями він звучить глибше та ефектніше за  свого попередника. Але знову громадськість чомусь мовчить…
   
 

St. Paul and the Broken Bones – Half a City

Single Lock
 

 
Купка блідих церковних хлопців з Алабами грає справжній Південний Соул. Їхній дебютний альбом звучить так, ніби його записали в середині шестидесятих, втім і мови не може буде про ретро-ностальгію. Радше є сенс говорити про традицію, і тут її дотримання та свіжа репрезентація не посоромили б навіть ім’я Отіса Реддінґа. 
  
 

Swans – To Be Kind

Mute
  

  
Нестаріючий Майк Джира та його Лебеді останні років зо п’ять обговорювані більше, ніж будь-коли. Swans працюють проти часу чи форми, залишаючи у величезному просторі можливість для різних звукових та образних втілень. Мова завжди йде про індастріел, пост-панк та екстремальну гучність у волінні до катарсису. Втім при тверезішій увазі можна помітити ґоспел, блюз і фанк, що виступають не декоративними іграшками саунд-дизайну, але, скажімо, мовою музичної природи артистів. Кодами колективного несвідомого, якщо бажаєте. Це щодо розмов про Foo Fighters та кореннєвий американський альбом.
 
 

Bill Callahan – Have Fun With God

Drag City
 

  
Якщо бути чесним, матеріал цього диску не зовсім новий. Хто слідкував за творчістю техасця Біла Калагана у 2013-му, пам’ятає досить сильну платівку Dream River. На початку поточного року сонґрайтеру надумалося випустити… даб-версію альбому. Нехай це, по суті, й ремікс, але переконливості чи оригінальності цій мрійливій роботі зичити не доводиться.
 
 

Bohren and Der Club of Gore – Piano Nights

[PIAS] Recordings
 

  
Інколи корифеїв дарк-джазу, німців Bohren and Der Club of Gore, жартома називають найповільнішим гуртом у світі. Мюльгаймський квартет сьогодні знову нікуди не поспішає, поступово доводячи власний звук до щільнішого затемнення. Година відбірного фірмового звуку, чию атмосферу лиш трохи потурбовано кумедною обгорткою. Для балансу, так би мовити.
 
 

SLOW MAGIC - HOW TO RUN AWAY 

Downtown
 

 
Другий альбом американського чілвейв проекту Slow Magic. Його автори – аноніми в масках звірів,  про себе пишуть, що Slow magic – це музика, зроблена вашим уявним другом.  Починаючись із м’яких фортепіанних замальовок вступна композиція переходить у теплу, насичену басом, мрійливу танцювальну музику, що атмосферно перетікає від трека до трека впродовж всього альбому.  Деперсоналізована, ця музика досить легка до сприйняття і з кожним наступним прослуховуванням все більше відкриває свою атмосферність.

  
 

Ben Howard - I Forget Where We Were 

Island
 

 
Інді-фолк композитор і співак Бен Говард після свого дебютного релізу, завойовував серця фанаток, волаючи “Only love! Only love!”. Але його другий альбом "I Forget Where We Are" здивував критиків і шанувальників - Бен показав темну сторону свого характеру, записавши меланхолійну і атмосферну зрілу платівку.
 
 

MONO – The Last Dawn / The Rays Of Darkness 

Temporary Residence Limited
  
  
Повернувшись із затяжного туру на підтримку попереднього альбому For My Parents (2012), японські пост-рок боги спокійно засіли у студію і швиденько заявили про вихід нового альбому. І не одного, а одразу двох! Отже, 24 жовтня 2014-го року світ побачили платівки The Last Dawn  та The Rays Of Darkness, альбоми різні за настроєм і наповненням, але якщо обкладинки скласти докупи, то вони формують одну картинку. Наче це два вектори, якими може розвиватись MONO, поєднані одним творчим началом. Перша платівка The Last Dawn, містить 6 композицій у дусі японського квартету, з додаванням струнного оркестрового аранжування, барабанного крещендо (традиційно з литаврами і гонгом), рипучих гітарних ефектів, фортепіанних вставок, загалом  сповнена спокою і пасторального піднесення. Назва другої «Проміння Темряви» говорить сама за себе. Її чотири композиції є майже повною протилежністю до першого альбому. Тут ми не почуємо ні скрипок, ні віолончелей – натомість нагнітати тривогу гучним гітарам допоможе труба Джейкоба Валенсуели (запрошеного музиканта із CALEXICO) та зовсім нове для MONO використання вокалу - Тецу Фукаґава (з гурту Envy) співає у стилістиці пост-метал в композиції “The Hand That Holds the Truth”. Завершується платівка семихвилинним моторошним нойзом. 

 
 

Yann Tiersen – Infinity

Mute
 

 
Знаменитий бретонський продюсер порадував по-справжньому казковим записом. Infinity нагадує святковий концерт іграшкового оркестру. Не дивлячись на певну серйозність чи понурість деяких п’єс, асоціація видається досить виправданою. Особливо якщо зауважити, що Тірсену цього разу акомпонують ісландці Amiina – знані товариші Sigur Ros.
 
 

Marissa Nadler – July 

Sacred Bones


 

Одним із перших яскравих релізів року була шоста платівка бостонської фолк-діви Маріси Надлер. Холодний силует на моторошній чорно-білій обкладинці, продакшн лейблу Sacred Bones та контрибуції від таких непростих артистів, як авангардний скрипаль Ейвінд Канґ та Стів Мур з дрон-дум гурту Earth. Результат виправдовує очікування з лихвою – пані Надлер стала ще прониклівішою, досягаюячи успіху у кристалізації власної ліричної меланхолії.

 
 

Scott Walker + Sunn O))) - Soused

4AD
 

 
Трохи щодо моторошного й монументального. Довгоочікувана та дещо несподівана колаборація флагманів дрон-думу Sunn O))) та однієї з одвічних загадок високої естради минулого та сьогоднішнього представника театру абсурду в галузі незалежної музики – Скота Вокера. Враховуючи паузи між платівками славетного відлюдника, ця робота, що сталася за два роки після нашумілого Bish Bosch, з’явилася напрочуд швидко. Тепер епічна абсурдистика лірики, проспіваної апокаліптичним крунером, обрамлена на лише екзотичним студійним приладдям та болісними оркестраціями, але й густими хвилями високих та низьких гітарних сигналів, змальовуючи нам картину з небувалою концентрацію піднесення та пафосу в ненайгіршому значенні цих слів.
 
 

Hammock – The Sleepover Series, Volume 2

Hammock Music
 

  
Як ми всі знаємо, ембієнту в цілому світі сьогодні випускається не менше, аніж колись існувало гаражних гуртів чи сільських музик. А вірогідно що й набагато більше. Він асоціюється з атмосферою, середовищем, спокоєм, станом і банально – сном. І взагалі, кому ще знати щось про той ембієнт, як  не нашим читачам? Нешвільский дует Hammock відверто випускає вже другий диск у серії альбомів для сну. Диск півтори години переливається блякло-бежевими тонами медитативного гудіння, часом впадаючи в чуттєві мерехтіння естетського студійного мінімалізму, на кшталт класиків жанру. Не перебільшуючи з сентиментальністю, гурт створює збалансоване полотно, ніби спеціально демонструючи канон стилістичного звучання і рівень власної витримки.
  
 

Her Name Is Calla - Navigator  

Function
 

 
Слухаючи Her Name is Calla нам пригудається концерт у Києві. Їхня музика була настільки потужна, що вивела з ладу все світло і вони грали у караїмській кенасі освітлені двома лампами, що розсікаючи сцену, зачіпали ніжну шию віолончелістки Ніколь, проходили крізь струни скрипальки Софі, топилися в ударних Адама і засинали на роялі, за який час від часу сідав Том. Платівка “Navigator” якщо і дає вам можливість закрити очі — то тільки на короткий час. Вона вже менш меланхолійна і атакує слухача тоді, коли він найменше цього очікує.  
  
 

Mogwai – Rave Tapes 

Rock Action
 

 
Mogwai – одна з найвідоміших груп Шотландії, котра цьогоріч святкує власне двадцятиліття. Минулого року світ побачив їх восьмий номерний альбом (в Штатах його виданням займався славетний Sub Pop). Оцінки більшості критиків були  очікувано схвальними, дехто вбачав у ритмічних структурах шотландського квінтету краутрокове коріння. В цілому робота звучить рівно, бадьоро, вчасно спадаючи на лірику (подекуди використовуючи вокодер)  та енергетичні виходи, переважно в другій половині платівки. Rave Tapes здається чимось типу інструкції по вправам у музиці гурту Mogwai – тут музиканти тренують темпову витримку, тут гітарний стиль, а ось тут - ліричну пісню чи електронний маневр. Як чуємо, сил для цього у них вистачає. 
  
 
Підготували: Іван Шелєхов, Тарас Хімчак, Маргарита Кулічова



30.01.2015
 


Коментарі: 0

РЕКЛАМА

Молодість 2013Відпочинок у Карпатах