Танцюючи про архітектуру музики


15-16 квітня на сцені столичного театру ім.Л.Курбаса не йшли традиційні спектаклі – відбувалося те, що організатори назвали «візуально-музичним перфомансом»: виступ молодого українського пост-рокового гурту Embilight у супроводі відео Тараса Хімчака та динамічного освітлення Маргарити Кулічової. Перед імпрезою стояло дещо несподіване «феноменологічне» завдання – дослідити, як поєднуються звук і візуальний ряд у сприйнятті публіки. Очевидно, що певна відповідь на це питання була відома як організаторам, так і гостям ще до початку: зініціювати подібну подію могли лише ті, хто вважали її доречною – на підставі позитивного досвіду подібної синестезії. 
 
Запропонований акустично-візуальний «бутерброд» був непретензійним і далеким від тих гурманських витівок, до яких часто вдаються в середовищі експериментальної електронної музики. Мається на увазі, що замість відео а-ля Ейзенштейн чи Грінуей ми побачили спокійний, плавний, медитативний візуальний ряд, в якому домінували образи води – в усіх можливих агрегатних станах. Ці довгі візуальні плани були певною тавтологією, образним повторенням звукових фігур (тривалі пасажі, ліричні соло). Вони не створювали автономних значень – лиш ненав’язливо відтіняли звук. Тому головне враження від перфомансу сконструювали музиканти, в чиїх руках буквально і переносно були «перші скрипки».  
 
Словами Френка Заппи «Говорити про музику – це все одно, що танцювати про архітектуру» нам часто нагадують про опір, який виникає в процесі вербалізації досвіду слухання. У випадку Emblight варто сказати принаймні те, що ця музика більше, ніж інша, закликає власне слухати – в тому сенсі, що вона потребує чіткого настрою на слухання, повного занурення, фокусування. Здавалося б, нема нічого простішого за елементарний акт слухання. Але він виявляється симптомом-випробуванням декого з нас, мешканців великих міст. Адже зранку ми чомусь добігаємо на метро – незважаючи на те, що за 3 хвилини прийде новий поїзд, а протягом дня швидко гортаємо сторінки в інтернеті, виділяючи мінімальні дози уваги на кожну. Наша здатність зосереджуватися і, зокрема, зосереджуватися на тому, що чуємо, розхитана постійним шумовим фоном, lo-fi ландшафтом великого міста. У цій ситуації акустична музика є чи не єдиною нагодою «поспілкуватися» з власним вухом. При цьому Embilight якось по-особливому виструнчує слуховий нерв: насичена тривалість, протяжна напруженість, розміреність музичних фраз – все це, ніби в анатомічному театрі, оголює акустичну чутливість. Тому, хто виконав цю просту феноменологічну вправу, мало відкритися глибоке дно низьких частот, не потонути у якому дозволяли вкраплення меланхолійного вокалу та фортепіано. А те, про що саме це було, танцюючи випало в осад внутрішньої архітектури. 

 

Надія Парфан
 

Дивитись також:  


 
Звіт за результатами дослідження в рамках візуально-музичного перфоменсу «EMBILIGHT»


Фоторепортаж AZH з події


21.05.2011
 


Коментарі: 0

РЕКЛАМА

Молодість 2013Відпочинок у Карпатах