Інтерв’ю зі Стенлі Донвудом


„De Morgen” (голландськомовна бельгійська щоденна газета)
19 травня 2007 р.

Стенлі Донвуда / Stanley Donwood часто називають шостим членом гурту Radiohead. Протягом останніх 15 років графічний дизайнер відповідав за оформлення обкладинок усіх альбомів, був присутнім у студії при записах таких віх як „The Bends” та „OK Computer”, працював над малюнками та картинами разом із вокалістом Томом Йорком. Зараз Донвуд уперше виставляється в Бенелюксі.

38-річний Донвуд уникає публічності, а тих пару інтерв’ю, які він дав дотепер, здебільшого проводилися по імейлу. Однак, піддавшись вмовлянням своїх дітей, які воліли нарешті побачити фотографію батька в журналі, він погодився подивитися вашому репортерові прямо в очі. Певна річ, що робить він це не просто так. Під назвою „Department of Reclusive Paranoia”, в Роттердамі Донвуд виставляє свої роботи, зроблені для Radiohead. Не дивлячись на те, що багато з них вже стали відомими на весь світ, перед офіційним відкриттям виставки він заспокоює нерви вином, причому пляшка під час нашої бесіди порожніє на очах.


Stanley Donwood



Не можу собі уявити, що від художнього оформлення обкладинок дисків ти отримуєш велике творче задоволення. Для цього вони якісь надто малі.

Так, я не в захваті від цього формату. Саме тому для останніх трьох альбомів Radiohead я придумав оформлення, яке виходило за рамки отих нещасних пластикових упаковок. „Kid A“ та „Amnesiac“ вийшли у вигляді книжечок, чим я й досі дуже пишаюся.

Але хіба такі спеціальні видання не пов’язані з клопітними переговорами з рекординговою компанією, бо коштують більше, ніж стандартні упаковки?

На початку всі пропозиції наражалися на нерозуміння, але коли Radiohead стали більш популярними, то наші задуми стало просувати легше. В той час, коли вийшов „Hail To The Thief”, музична індустрія переживала кризу. Через стягування музики з інтернету продажі платівок різко зменшилися. Тому компанії були готові на все, аби лише диски знову стали привабливими для покупців. І цим я скористався у повній мірі (сміється). Ми придумали упаковку, яка розгортається як дорожня карта. Такого до нас ще не робив ніхто. Я не є проти стягування музики з інтернету, просто не впевнений, чи це дуже демократично. Як на мене, то краще додатково випустити дешевшу версію альбому. Таким чином кожен, кому потрібен запис, зможе придбати його за більш демократичною ціною.





Поєднавши свої роботи з альбомами всесвітньо відомого гурту, ти за порiвняно короткий час зміг представити свої картини багатомільйонній аудиторії. Чи саме це спонукало тебе об’єднати свої зусилля з Radiohead?

Ні, бо тоді я ще не міг знати, що гурт колись здобуде таку славу. Але тепер я, звісно, радий мати можливість працювати поза обмеженнями замкненого світу сучасного мистецтва. За такого підходу обкладинка альбому — непоганий засіб. Коли заходиш до музичного магазину, то на тебе обвалюється ціла лавина візуальної інформації. У покупців дуже широкий вибір. Я знаю, що деякі гурти неймовірно розкручують, бо таким чином сподіваються продати більше альбомів. Однак, врешті-решт, людина сама для себе вирішує, на який альбом їй варто потратити 15 євро. Мені це подобається.

Отримавши „Греммі” за „Amnesiac”, ти анітрохи не зрадів. Хіба така нагорода не є свідченням визнання?

Власне кажучи, оті „Греммі” просто-напросто дають великим рекординговим компаніям можливість вкотре привернути увагу до платівок, які й до того чудово продавалися. Це дуже інцестуальний захід, де всі одне одного хлопають по плечу. Мені не хотілося в Лос-Анджелес, але мене переконали аргументом, що таке буває лише раз у житті.

Ну і як? Поїздка була того варта?

Тебе туди везуть на лімузині з затемненими вікнами, набитим холодильником і телевізором. Якого біса дивитися телевізор в такій машині? Тим більше, що якою би шикарною та машина не була, а під час години пік ти стоїш у пробці так само як і всі інші. Тоді ти дійсно почуваєш себе ідіотом. Крім того, прірва між бідними й багатими американцями просто неймовірна. Ти знав, що вони там спеціально роблять лавки так, щоби на них не могли спати бомжі? А тут ти на своєму лімузині їдеш за своїм „Греммі”. Мені було соромно.





Як народжуються твої малюнки?

Я буваю в студії, коли хлопці возяться з музикою. Мої малюнки та їхні пісні народжуються в один час, хоча не існує якихось правил. Під рукою маю комп’ютер, на якому можу розробляти дизайн, або часом можу також дістати альбом, щоб зафіксувати на папері образи, які викликає в мені музика. Неподалік маю своє ательє, так що коли я відчуваю потребу помалювати, то в мене є така можливість. Завжди, коли ми починаємо працювати над новим альбомом, я пару днів панікую, бо всі свої ідеї вже вичерпав на останньому альбомі. Але коли Том показує мені свої тексти, до мене повертається натхнення. В нас подібні погляди на життя. Тому простіше. (сміється) Звичайно, що перед кожним новим проектом в мене вже є якісь свої ідеї, але під впливом музики вони змінюються.

А навпаки теж? Твої роботи впливають на їхню музику?

Було б дуже самовпевнено з мого боку так про себе казати. Я взагалі не розбираюся в музиці. Я ледве розрізняю бас і гітару. Наші методи не дуже змінилися з часів навчання в академії мистецтв. Просто зараз нема тих викладачів, які нас тоді нервували своїми сміхотворними завданнями і пояснювали, як саме їх слід виконувати. І їхня музика, і мої картини створюються дуже спонтанно, інтуїтивно. Коли хлопці грають щось таке, що мене вражає, то вони помічають мій ентузіазм.

Ти часто працюєш з Томом Йорком, який займається графікою під псевдонімом „Доктор Чок”. Що він додає до твох робіт?

Його вплив більший, ніж ти думаєш. Коли я починаю над чимось працювати, то він спочатку бере і все псує, потім віддає мені, а я беру і псую все, що він зробив. Це трохи дивний стиль роботи, але ми отримуємо результати. Недавно ми взяли велике полотно, на якому кожен з нас міг малювати рівно п’ять хвилин — ми засікали час. Вийшла дуже хороша картина. Одні роботи бувають готові за день, інші робляться місяцями. Коли перша спроба виявляється невдалою, то я все замальовую і відкладаю, поки не висохне фарба. Переважно в моєму ательє є дві чи три картини, над якими я працюю одночасно. Якби можна було подивитися на деякі з них інфрачервоним промінням, то було б видно, що під ними ще п’ять чи шість шарів з іншими варіантами.

У хлопців з Radiohead дуже серйозний, похмурий імідж. Яка обстановка в студії, коли ви там разом?

Вони з головою поринають в роботу, ототожнюють себе з нею, дуже серйозно ставляться до своєї справи. Звичайно, що процес створення музики приносить їм задоволення, але для них так само важливо, щоб вона комусь подобалась. Це так само, ніби коли дитина щось намалює і показує мамі: нічого не може бути кращого за те, ніж коли їй сподобається і вона тебе похвалить. Певна річ, що в процесі запису часом виникає напруга, але справжні суперечки трапляються дуже рідко, вже не кажучи про підвищення голосу. Для того вони надто „британці”.

Коли Том вперше запропонував тобі місце постійного дизайнера гурту, то ти відмовився, бо не мав бажання займатися графічним дизайном. Чого ти таки передумав?

Обкладинку першого альбому їм робив хтось інший, і вона була просто жахливою. Вона ніяким чином не була пов’язана з музикою, а коли рекордингова компанія після успіху „Creep” розпочала жахливу плакатну кампанію, то я побачив, що хлопці просто вже не знали, що їм робити. Отож, коли Том попросив мене повернутися, то я скористався нагодою. Я тоді був без грошей, моя дівчина була вагітна, так що я зметикував, що негайно треба заробити грошей на дитячий одяг. Перша обкладинка, яку я зробив, була для „My Iron Lung”. У нас було як мінімум сто різних варіантів, але потім виявилось, що найперший був найкращим. Я весь час тільки тим і займався — так і навчився.

Якою з обкладинок ти задоволений найбільше?

Своєю роботою для „The Eraser”, сольника Тома Йорка. Тоді навіть моя дівчина була вражена. Відверто кажучи, для мене це важило набагато більше, ніж моя номінація на „Греммі”.

Ти би міг займатися тим самим, тільки для іншого гурту?

Ні. Мені подобається багато гуртів, але за Radiohead я знаю точно, що це справжні музиканти, які вкладають у свої пісні багато емоцій. Вони займаються музикою, бо відчувають у цьому фізичну потребу, а не тому, що їм просто хочеться. Мій організм сам заставляє мене працювати цими пензлями. (міркує) Мистецтво здебільшого є таким собі екзорцизмом. У ньому проявляються приховані риси характеру. Завдання митця полягає в тому, щоб створити щось таке, у чому інші впізнали б себе.

Восени, після чотирьох років перерви, вийде новий альбом Radiohead. Ти вже зробив для нього обкладинку?

Ще ні. Це завжди останній етап творчого процесу. Крім того, дуже важко згустити годину музики в один образ. Я працюю над цим з вересня. Ми записували цей альбом в „Tottenham House” — це такий собі старий будинок розміром з Букінгемський палац, який стоїть посеред лісу і потихеньку розвалюється. Коли падав дощ, то вода лилася з висоти четвертого поверха. Там був тільки один туалет, яким ще можна було користуватися. В нас був басейн, в якому ми одного ранку побачили мертвого оленя. Так що тепер ти собі можеш приблизно уявити (сміється).

Що повинні викликати твої роботи?

Мені б хотілось, щоб люди через них почувалися менш самотніми, щоб вони відчули, що вони не самі. До речі, це стосується мене так само. Якщо мої роботи ні в кому нічого не викликають, то для мене це означає, що я єдиний, в кого є такі почуття. Коли отримуєш комплімент, то це насправді є підтвердженням, що ти не єдиний, в кого такий погляд на світ. Дивись, майже всі люди самі по собі нещасні. Я борюся з цим смутком, малюючи величезні картини. Інші борються, займаючись музикою, пишучи книжки чи допомагаючи венесуельським сиротам.

Інше питання: перед тим, як ти почав працювати для Radiohead, ти деякий час був пожирачем вогню. Оригінальний вибір.

Я перестав тим займатися, коли моя дівчина перестала мене цілувати. Постійно відчувався смак керосину. (сміється) Ми з товаришем подорожували країною і виступали на вулицях. Зароблених грошей нам якраз вистачало на керосин і пиво. Взагалі-то, за фахом я лісівник. Я мав влаштуватися на роботу в одне лісництво, але коли я туди добрався, то вони якраз були звільнили половину своїх працівників. Пожирання вогню мені здавалось непоганою альтернативою.

На обкладинці „Kid A” ти розмістив інформацію про те, як через глобальне потепління тануть полярні льодовики. В твоїх роботах часто присутня яскраво виражена екологічна тематика.

Так, але будь-хто міг нарити ті цифри в інтернеті. З того часу пройшло сім років, а ситуація точно не змінилася на краще. Тому тепер я стараюся менше чіпати тему довкілля. Вона мене засмучує. Коли я думаю про майбутнє, то в мені все перевертається, бо я навіть не впевнений, чи воно в нас взагалі буде. (міркує) За останні пару місяців я бачив надто багато книжок про занепад довкілля, так що зараз я налаштований дуже нігілістично. Напевно, мені негайно треба почитати „Астерікса”. На противагу. „Астерікс” завжди піднімає мені настрій.






Переклад з англійської: Анна Лацанич
Фото: adriaan



29.06.2007
 


Коментарі: 0

РЕКЛАМА

Молодість 2013Відпочинок у Карпатах