вхід

усі rss

Зустріч відбудеться у вівторок, 8 вересня о 18.30 в книгарні “Є” (вул. Лисенка, 3).

Письменницю запрошено до участі у Літературному фестивалі Форуму видавців. На неї чекають зустрічі з українськими читачами у Львові, а також у Києві, під час яких Ірен Френ розповість про методи написання історичного роману, де дослідження подій та вимисел відіграють важливу роль.

Біографія Ірен ФРЕН

Ірен ФРЕН - французька письменниця бретонського походження, історик і романістка, творчість якої користується великою популярністю у Франції.

Народилась 22 травня 1950 року у Лор¢яні, (провінція Бретань). Вперше заявила про себе історичним твором “Коли бретонці заселяли моря”, що розповідає про Золотий вік Бретані XVI століття.

Сповна віддається письменницькій справі після публікації у 1982 році свого роману Набоб (Le Nabab), що отримав премію Мезон де ля прес. Окрилена цим визнанням, вона опублікувала більше двадцяти творів, серед яких Стиль модерн (Modern Style, 1984), Сімейні секрети (Secret de famille, 1989), Незрівнянний (L'Inimitable, 1998), Царство жінок (Au Royaume des Femmes, 2007).

Потерпілі острова Тромелен (Les Naufragés de l’Ile Tromelin, 2009 ) – остання книга автора, що отримала Гран прі 2009 від банку Палатін за кращий історичний роман, та Премію Релей 2009 за кращий пригодницький роман.

У романах Ірен ФРЕН часто перетинаються дві основні лінії: пристрасна увага до становища жінки у суспільстві та неприховане захоплення країнами Сходу.

Раптове усвідомлення. Це – острів. Вітер. Біла пляма скелі над пляжем. Мінливий відбиток прибою. Вбивче сонце.

Очі вилазять на лоба, тоді западають, ноги тремтять, хребет ватний. Одне за одним тіла падають долу. Чорні і білі, вони благають у землі перепочинку, який вона зазвичай дарує. Гостини, прихистку, материнського лона.

За калька хвилин приголомшує очевидність: нічого цього не знайти. Потилиця розм’якає, бракує повітря, найменший продукований звук розриває легені. Марні спроби. Приречені люди, підставляють себе під удар сонячного молота.

Час від часу якась голова піднімається. Праворуч і ліворуч око шукає інше око. І не знаходить. Знов провалля. З мимовільним тихим стогоном.

Іноді, якимось дивом, погляд дістається окрайки моря. І одразу натикається на стіну прибою. Неможливо щось розгледіти за першими бурунами, там де за двадцять метрів від берега застигло судно.

Око, за рефлексом, повертається до пісків, намагається оцінити протяжність острова. І новий удар: якби “Корисний”* узяв трохи південніше, то не сів би на мілину. Він і далі торував би свій шлях, як робив це упродовж тижня. Неквапливо, точно на схід, ловлячи попутний вітер. Ніхто б і не здогадався, що пройшли повз острів. Ні Морфей. Ні д’Апре. А от Лафарг, прокинувся б, так само як і лягав спати: упевнений що його взагалі не існує. У незмінному панцирі завжди правого мазунчика долі.

Натомість ось він, тут, точна копія свого корабля: руїна. Пошарпаний, напівголий, з голови до п’ят у синцях (як і кожен на цьому пляжі), увесь подряпаний, у саднах. Але єдиний, хто нічого цього не відчуває.

Ба єдиний, хто міряючи кроками піски, як ще вчора ввечері палубу свого корабля: сухорляві литки, задерте вгору підборіддя. Що два кроки він натикається на тіла, провалюється у вирви, залишені у піску черепахами. Однак, роздивляється острів тим самим блаженним поглядом.

*

Як і більшість тих, хто зазнав корабельну аварію, Ерга впав у прострацію. Ледве шкіра торкнулася розпеченого піску, його теж охопила глибока летаргія з короткими проблисками свідомості. Під час одного з таких просвітлень він побачив, як два негри видирають Беназета дю Тампля у прибою, щосили хапають його і втягують на берег за кілька метрів від нього. Вдруге прийшовши до тями, він спостерігає за порятунком Селестена Моньє. Коли того відпливною хвилею понесло у відкрите море матроси кинули йому мотузку, за яку він ухопився, і таким чином теж опинився на березі.

У цих двох епізодах Ерга виступав стороннім спостерігачем. Переконаний, що все побачене ним є реальністю, от тільки його позбавлено можливості рухатись, говорити, бодай трохи думати. А ще він і гадки немає, котра година. Він геть втратив відчуття часу.

На своєму клаптику пляжу він, до того ж, наче оглух. Хвилі продовжують розбиватися за якийсь десяток метрів, але він цього не чує.

У нечасті миті, коли він усвідомлює незвичайність цього феномену, сил дивуватися з цього немає. Коли йому вдається ковзнути поглядом у бік інших потерпілих, його вражає лише те, що вони, як і він, німі. У такі моменти тиша на пляжі здається йому занадто глибокою. І він питає себе, хто його сусіди, що вони тут роблять?

Але відповіді нема. Він знов занурюється у свій колодязь тиші.

Деякий час потому, - коли? жодної ідеї, - він вихоплює іншу грань реальності. І відчуває, як усередині нього зароджується думка. Він зауважує, що сонце встає. І що вочевидь дуже спекотно.

Згодом його обсідають конкретніші питання. Він не розуміє, чому він тремтить. З якого це дива його руки і ноги такі холодні, тоді як шкіра буквально палає. А ще його дивує переривчасте дихання. І цей незнайомець поруч нього з набряклим обличчям. Зрештою він знов стає лікарем. У вухах дзвенить, він чує власний шепіт: “Водянка. Дати пити”. А вже за мить тиша знов накриває його. І звалившись на пісок, він поринає у вихор небуття.

*вітрильник