вхід

усі rss

фото Роберта Капи, співзасновника Magnum Photos


Легендарний фотокооператив Magnum з моменту свого заснування в 1947 році, за словами його директора Марка Любелла (Mark Lubell), «ніколи не брав участі в [фото] бізнесі заради грошей». Протягом майже всієї своєї історії кооператив «дуже добре робив свою роботу, і нічого більше». Але в результаті недавнього продажу приблизно 200 000 фотографій, створених більш ніж сотнею фотографів, включаючи Henri Cartier-Bresson, Robert Capa, і Rene Burri, фонду комп'ютерного мільярдера Майкла Делла (Michael Dell) MSD Capital, Magnum вперше у своїй історії отримав у своє розпорядження велику купу грошей.

фото Анрі Картьє Брессона, співзасновника Magnum Photos

Громадськість також не залишиться у програші, оскільки укладено угоду між MSD Capital і Центром Рансома Техаського Університету, де колекція буде демонструватися протягом п'яти років. При цьому залишається загадка: скільки коштує фотоархів агентства Magnum?

Ніхто з учасників угоди не відповідає на це питання, незважаючи на те, що, як повідомляється, архівні принти були застраховані на 100 мільйонів доларів США. На думку Вівіан Еберсман (Vivian Ebersman) (мистецтвознавець-експерт із AXA Art Insurance Corporation), схема страховки, схоже, заснована на «blockage discount». (Вівіан не страхувала і не оцінювала цю колекцію, але робила це з багатьма іншими великими архівами). Як вона пояснила, «ринкова вартість усіх фотографій менша, ніж вартість кожної з них окремо. Теоретично, якщо всі ці фотографії викинути на ринок одночасно, їхня вартість знизиться». Чудом у цьому випадку є також те, що 100 мільйонів доларів США - це страхова вартість тільки архівних принтів. Права на зображення Magnum зберіг за собою. Багато щоі з цих картинок уже давно є нашим національним надбанням. Щобільше, кожна з них є цінністю сама по собі завдяки своїй популярності: фотографія чорного чоловіка, що п'є з водяного фонтанчика з написом «для кольорових» Еліота Ервіна (Elliot Erwin); висадження на береги Нормандії Капи; портрет Мухаммеда Алі, що простягнув правий кулак у бік камери (Thomas Hoepker).

Любелл, який приєднався до агентства Magnum у 2004-му і став його директором у 2006 році, підготував умови для прямих інвестицій в очолювану ним організацію. Він описує свою ідею продажу архіву як цілком природну в такий час. До сьогодні Magnum, стверджує Любелл, був сильним брендом з обмеженим фінансуванням. Зміна медійного «ландшафту» призвела до скорочення фотографічних замовлень та ліцензійного бізнесу. Це були традиційні джерела доходу агентства, яке опинилося під впливом унікального збігу несприятливих обставин. Тому Любелл був змушений озирнутися навколо і запитати себе: «Як зараз найкраще вчинити?»

Відповідь знайшлася у кооперативному архіві, який сам по собі є документальним свідченням історії фотожурналістики та професійних досягнень найбільш відомих фотографів, що створювали візуальну історію 20-го століття. Жителям сьогоднішнього глобального світу важко це зрозуміти, але в колекції, перш за все, вражають відстані, які перетинали фотографи Magnum заради створення своїх історій; на багатьох архівних відбитках зображені такі колись важкодоступні місця, як Куба і Росія, закриті залізною завісою. На зворотах принтів, позначених штемпелями, штриховими кодами і навіть написами від руки, відбита історія фотобізнесу в тому вигляді, у якому він вівся у доцифрову епоху. (Агентство перестало вести «паперовий» архів у 2003 році. У 2004 році Magnum почав поширювати зображення в цифровому вигляді).

Після формальної оцінки архіву Любелл розробив трирічний бізнес-план зменшення залежності від джерел доходу, на які кооператив традиційно розраховував до останнього часу. 51 член і 13 власників Magnum одноголосно проголосували за цей план. Культові зображення з колекції повинні принести головний дохід. Але куратор Центру Рансома Девід Колман (David Coleman) вказав на цінність багатьох інших кадрів, що зафіксували важливі історичні події. Ці фотографії свого часу з різних причин не стали відомими, зате зараз могли б допомогти глибше зрозуміти роботу фотографа.

Вони також розкривають деталі журналістської роботи Magnum, тим самим, пропонуючи історикам більше можливостей для тлумачення головних подій 20-го століття. Фотографи агентства, пояснив Любелл, були більш ніж журналістами, що «десантуються» на місце події заради заробляння грошей. Як приклад, він згадав архівне фотоесе Барта Гліна (Burt Glinn) 1959 року, присвячене кубинській революції. Багато з цих зображень, наприклад, фото Фіделя Кастро, що виступає перед натовпами в Санта Кларі, неймовірно відомі. Але вони показують тільки частину історії. Глінн протягом 11 днів перебував у горах разом із Кастро і зробив десятки кадрів із кубинським лідером і його оточенням. Ці фотографії, що не мають, якщо можна так висловитися, «іконічного» статусу, можуть забезпечити нове розуміння характеру Кастро того часу, вважає Любелл.

Незважаючи на те, що Любелл відмовився уточнити деталі, як компанія планує використовувати доходи від продажу свого архіву, він дав зрозуміти, що певну кількість грошей буде витрачено на веб-ініціативи, які нададуть фотографам можливості для поширення контенту. Будуть також фінансуватися поїздки та фотозйомки протягом тривалого терміну, тобто той тип журналістики, який є для Magnum основним. Наприклад, фотографи агентства залишаться на Гаїті протягом 12-18 місяців, документуючи відновлення держави. "Новини про усунення наслідків катастроф не є «для перших шпальт», тому висвітлення тривалих криз, як правило, "не фінансуються традиційними ЗМІ" і, після того, як спаде перша хвиля трагедії, всі їдуть", - говорить Любелл.

Обширність і якість архіву Magnum тільки підкреслюють факт, що популярність фотоесе, як жанру, залишилася у минулому. Але, якщо Любелл і фотографи Magnum матимуть змогу підтримувати глибоку й уважну до деталей журналістику, кооператив міг би почати заповнювати простір, залишений традиційними інформаційними агентствами, які продовжують закриватися щодня.

12.03.2010