Арно Деплешен: сімейний психіатр на різдвяні канікули



 
Чому французи так люблять свята і відпочинок? Та з різних причин. Одна може бути бажанням поговорити про вина, ціни на ринку та улюблену музику, інша – поїхати край за очі, подалі від мегаполісу. Третя – побути в колі сім’ї, навіть якщо останню важко вже назвати колом, радше чимось пунктирним, неозначеним. Фільми Арно Деплешена вбирають у себе всі ці рівні свята і постають перед нами як монолітне свято у своїй карнавальній гримасі. Однак дивно, що розмови стають чимось ритуальним і рутинним, переповненими гострими емоціями та пам’ятю, які, у свою чергу, позбавлені легкості буття, що й повинно в ідеалі дарувати нам свято. Яку ж історію перед нами ілюструє Арно Деплешен?
 
Дві останніх роботи режисера – «Королі і королева» (2004) і «Різдвяна казка» (2008), між якими був знятий документальний фільм «Люба» (2007) –  є певним творчим розвитком або еволюцією «виховання почуттів», що так притаманно французькому кіно, особливо для кращих фільмів Еріка Ромера і Франсуа Трюффо [1]. З останніми так хочеться порівняти Арно Деплешена, нову зірку європейського кіно, і паралель є цілком виправданою і обумовленою: саме така флоберівська традиція стосунків і сюжетів (або навіть стосунків як сюжетів), що зав’язуються між людьми, відіграла чималу роль при формуванні свідомості режисера. Естетичним фундаментом фільмів є родина, яка існує фізично, але підстав для існування якої майже не залишається – як той старий годинник у вітальні, що стоїть, але давно не працює. Тому порою здається, що ніякої сім’ї немає, що все зовнішнє хибне, і тоді залишається сама метафізика. Якраз через цю метафізику ми спроможні зрозуміти грані характерів, їх території і топоси буття. 
 
Велику увагу Арно Деплешен приділяє родовим деревам:  в останніх кадрах «Королів і королеви» юний син Нори малює родове дерево, а в «Різдвяній казці» воно ж представлене старим будинком і куточком із сімейними фото, який привертає увагу кожного, хто відвідує дім Вейлерів. Пам’ятаєте, в початкових класах нам теж задавали щось подібне. До речі, про освіту чи виховання в громадських закладах  у фільмах майже нічого не говориться, хоча це займає чимало нашого часу і для Деплешена факт освіти і освіченості відіграє не останню роль [2]. Втім: хто ці люди? Де вони навчались? Така відстороненність персонажів не повинна відштовхувати, а навпаки, давати імпульс до спроби розібратись, що все ж таки відбувається з цими людьми?


 

У родині батьки теж не особливо зайняті вихованням своїх первестків, проте все ж дорослі говорять до дітей, говорять мовою дорослих, часом не зрозумілою дітям, але для дітей головне – чути голос близьких. Розуміння приходить із самотністю, точніше, на самоті, і кожен переживає цей життєвий етап, кожен персонаж цих фільмів. Подібне помічаємо в „Естер Кан” (2000), де героїня з дитинства занурена у самотність як простір для власного самовстановлення. У „Різдвяній казці” самотність набуває патологічного і навіть діонісійського характеру [3] – персонажі не можуть змиритись із собою на самоті. Елізабет журиться через несумісність зі світом, вона наче раптом прокинулась і зрозуміла, що глибока мовчанка речей і людей панує вже надто довго („Наче хтось вмер, а я не знаю хто. Безглуздо. А я нікого не оплакувала. (...) Здається, що коли я так говорю, то це метафора. Але метафора чого?”). Анрі самотній від того, що його викинули, виштовхнули з родини, а це у світі Деплешена і французів уцілому гірше смерті (показово, що натяком на маргінальність Анрі є те, що той не був на похоронах свого меншого брата „через біль в животі”, або такими ж знаковими є слова Юнон про Анрі: „Він ніколи не називав мене матір’ю”). У Поля сум взагалі є психічною паталогією (чи так, принаймні, вважають інші люди). Юнон сумує за першим сином, Джозефом, а в Абеля взагалі якийсь мудрий і втомлений сум від прожитого шляху. Цікаво, що навіть рак крові не змушує Юнон впасти в депресію, а навпаки, хвороба нагадує їй про смерть першої дитини, що, немов рана на обличчі, заважає дивитись на себе у дзеркало. Один Іван, старший син, не сумує і це, очевидно, найбільше в ньому дратує оточуючих. У Івана прекрасна дружина Сільвія, двоє чудових близнюків і приємна робота. Чому ж йому сумувати – він же такий як всі (але парадокс: саме й в цьому причина нудьги, бо Іван, зрозуміло, єдиний, хто випадає із суцільного безладу сім’ї – такий правильний і без жодних дефектів)! Тому „Різдвяна казка” – суцільна енциклопедія різновидів суму та афектів, що надає фільму особливої екзистенціальної глибини.  
 
 Головне, з чим ми стикаємось відразу – це таємниця, для нас не існує минулого і майбутнього, все, що нам відкрито як постороннім людям (не в сенсі зайвих, а тих, хто просто на іншій стороні) – це декілька днів із життя французької  сім’ї. Ніби виправданням за цю прихованість звучать слова Ісмаеля, які він спрямовує Еллісу в «Королях і королева»: «Минуле – це те, що належить нам»; так і хочеться додати: «.. і більше нікому». Арно Деплешен дуже любить своїх акторів, і ці актори переходять в нього з фільму у фільм, а їх ролі, характери і темпераменти дуже часто дублюються. Персонажі з кожним фільмом залишаються тими, якими вони  є – і це ще більше наближає кіно до життя, життя до кіно. Та й сам Деплешен у цьому випадку підкреслює, що не хоче створювати героїв, дурніших від нас чи зовсім малоосвічених („ось чому я не боюсь, що персонаж прочитав більше книг аніж я”) [4].


 

Арно Деплешен розказує нам прості історії, але останні переплітаються одна за одну і створюють складний візерунок гобелену. З раннього фільму „Моє сексуальне життя, або як я із собою сперечався” (1996) режисер слідує виразній формулі: люди хочуть почути про себе одні і ті ж історії, але розказані так, що видається завжди по-новому. В цих розповідях нема якоїсь надмірності чи істеричності, епатажності чи експериментальності. Такі історії чимось нагадують фільми Йоса Стеллінга, але замість голландців тут французи. Можливо, що саме це і змінює весь колорит фільмів Деплешена, але вцілому паралель виправданна. В обох присутній легкий відтінок абсурдності буття, меланхолія за втраченим минулим і ще неоформленим майбутнім, ігрова природа реальності і культурно теплих ландшафтів.
 
Не дивно, що велика увага приділяється діалогам, діалогам відвертим, наповненим нищівної іронії, іноді запитуєш себе: як таке можна сказати близьким? Але здивування миттєве, бар’єром стає наша ввічливість, наша традиція – тому ми і дивуємося іншому менталітету. Проте якщо відкинути культурні бар’єри, то можна сміливо запитати себе: а якими ми маємо бути з близькими – ввічливими чи відвертими? Хоч і кожен має з’ясувати це для себе сам, але Арно Деплешен намагається обережно показати, що ввічливість і відвертість можуть бути і руйнівними, і конструктиними стихіями. Ось в цьому й сила таланту Деплшена: через ситуативність він препарує людське буття і показує його панорамно, наче хірург розділяє всі людські вади і чесноти (не випадково порівнюють підхід французького режисера до художнього всесвіту Інґмара Бергмана). Проте це не свідчить про зумисну спрощеність характерів його фільмів, навпаки, кожен персонаж вимальований із точністю справжнього митця (велике місце в пантеоні займають актори, майстерність яких не викликає жодних сумнівів).
 
Важливим у стрічках є символи і ракурси, які важко не помітити. Інколи вони стають зв’язними ланками, інколи викривають таємниці, а буває – є символами тимчасового перемир’я, як-от листи. Тут дуже цікавий режисерський задум – листи не просто читаються на мовчазному обличчі читача, а перед нами постає людина мов на допиті, і ми безпосередньо бачимо її настрій та міміку. Якщо ж подумати, то так важко буває повністю уявити і відтворити риси облич людей, які відігравали в нашому житті важливу роль. Часто запам’ятовуються випадкові люди в трамваї чи потязі, але не друзі дитинства чи студентських років. І таких цікавих кадрів не злічити, в цьому, мабуть, геній Деплешена та подібних йому авторів – інший погляд на ті ж самі речі.
 
Про таке кіно можна говорити довго і багато, а ще краще – його дивитися, вникати і намагатися зрозуміти, чому так, а не інакше. Тут ви не зустрінете супергероїв, ідеалів для наслідування – забудьте про них, вони вже не актуальні. Персонажі Деплешена швидше нагадують невдах, які у дорослому віці не знають, як бути з цим „життям як чудо”. Життя – це дар, але як нам правильно його використати? А раптом ми так і не навчимося ним володіти? На могильній плиті  Джозефа, сина Авеля із «Різдвяної казки», викарбувані слова: «Я завжди програю, але заради перемоги я народжений». У цьому основний посил сімейного психіатра Деплешена: скільки б ви не програвали, але визначальним є те, що ви досі граєте.

 

[1] Із діалогу Веса Андерсона і Арно Деплешена, де постає Франсуа Трюффо як ідейний натхненник обох режисерів: 
Андерсон: Я відчуваю, що герої одних моїх фільмів переходять в інші мої фільми, тоді як героям із фільмів інших людей в них було б некомфортно. [Обидва сміються]
Деплешен: Але це так рідко буває. Створити такий зв’язний світ. Мені згадується у зв’язку з цим Франсуа Трюффо, тому що вам треба створювати життя, сміх, сльози…
Текст тут: http://kinote.info/articles/690-selindzher-amerikanskogo-kinematografa
 
[2] Так, Інна Кушнарьова міркуючи над „Різдвяною казкою” зазначає, що „розрахунки, зроблені реальними математиками, лауреатами багатьох премій, Валделіном Вернером і Седриком Віллані, обидва із École Normale Supérieure. Це обовязковий жест Деплешена в бік цього дорогого йому навчального закладу”. Текст тут: http://kinote.info/articles/1159-uslovno-disfunktsionalnye
 
[3] Про діонісійський і аполонічний аспекти буття персовнажів у фільмі „Королі і королева” читайте в інтерв’ю А.Деплешена: http://cineticle.com/slova/131-anaud-desplechin-interview.html
 
[4] Детальніше тут: http://cineticle.com/slova/131-anaud-desplechin-interview.html
Автори тексту:
Максим Карповець, Сергій Руський
 

 


 


Коментарі: 1

РЕКЛАМА

Молодість 2013Відпочинок у Карпатах