Кожного фільму Тарантіно чекають. Кожний фільм Тарантіно викликає ажіотаж. Кожний фільм Тарантіно залюбки критикують з усіх боків. І починають чекати на новий.
Те ж саме діється довкола «Безславних покидьків». Здебільшого режисерові закидають втрату легкості у побудові діалогів, крихкотілий, драглий сюжет, недостатню гостроту дії, самоповтори. Це у «Покидьках» є. Але, по-перше, явно не у катастрофічній кількості. По-друге, переваг набагато більше.
Історія вже відома всім. До окупованої Франції закидають загін командос-євреїв, отих «покидьків». Завдання в них одне: вбивати нацистів. Командир загону, лейтенант Альдо Рейн (Бред Пітт), так і наказує підлеглим: кожен має принести по сто скальпів. Паралельно – жодного разу не перетинаючись з основним сюжетом - розвивається лінія єврейки Шошанни (Мелані Лоран), чию родину – всю - фашисти розстріляли. Зв'язує головних героїв постать такого собі полковника Ганса Ланди (Крістоф Вальц), котрий за кмітливість і чуття дістав прізвисько Мисливця за євреями. В першому епізоді (картина ділиться на сім глав) за його наказом знищують родину Шошанни, а десь із середини фільму саме він іде по слідах «покидьків».
Загалом «Покидьки» - то історія помсти, причому помсти глобальної, помсти у квадраті. Альдо з компанією і Шошанна – наче дві долоні найвищого гніву, що мають зрештою зійтися у мертвій хватці і розчавити Третій Рейх. Але Тарантіно завжди прагне рівною мірою потішити як сінефілів, так і масового глядача, має бути цікавою не тільки історія, а й спосіб її втілення. І ось з огляду на це складається враження, що ті, хто закидає фільмові млявість сюжету й інші вади, або до кінця недодивилися його, або дивилися неуважно.
Обіцяних «покидькових» пригод у фільмі відносно небагато. Але саспенс – кінематографічна напруга – періодично сягає такої сили, що захоплює подих. Заявляючи певну ситуацію як нейтральну чи навіть як комічну, режисер мало-помалу посилює тиск - і робить це аж до ефектного, кривавого завершення епізоду настільки вміло, що на вади діалогів чи акторської роботи просто не звертаєш уваги. А втім, з виконавцями Тарантіно помиляється нечасто. Майже всі на своїх місцях. Піттові випала незвична для нього партія трохи шаржованого мачо-вбивці, і в рамках того шаржу він цілком органічний. Несподівано гарний Тіль Швайгер у пройнятій чорним гумором ролі серійного винищувача (ліквідатора) гестапівських офіцерів. Окремо варто зазначити, що Гітлера грає найкращий на сьогодні театральний актор Німеччини, а, можливо, і Європи – Мартін Вуттке. Вдалися роботи в акторок – Дайани Крюгер (німецька кінозірка Брігіт фон Хаммерсмарк) та особливо Мелані Лоран (Шошанна). І, звичайно, цілком заслужено здобув нагороду на канському фестивалі Крістоф Вальц: його Ланда – справжній трікстер, майстер хитрощів, демонічний блазень у мундирі. Всі кадри з участю Вальца – то його фактичний бенефіс, поруч нього важко помітити ще когось. Та й загалом увесь акторський ансамбль лицедіє собі на втіху: режисер дає їм пограти, проявити себе.
Якщо ж казати про візуальний бік, то і тут іронічний митець вірний собі: «Покидьки» – то просто розкішна колекція кінематографічних штампів, найперше – батального жанру. Пройшовся режисер-збитошник (рус. – озорник) і по класичних бойовиках, де купка відчайдухів ліквідовує цілі дивізії, і по артхаузних драмах на кшталт Фасбіндерової «Лілі Марлен», і по наці-пропагандистській продукції в стилі Лені Ріфеншталь; не забув додати річищ крові із жахів категорії «Б» та позиченої з вестернів хвацькості, підкресливши те відповідною музикою Морріконе. Є кадри запаморочливо красиві: наприклад, Лоран – Шошанна у вирішальний вечір стоїть у червоній сукні проти вікна, за яким майоріє нацистський штандарт – справжній янгол кровожерності. Не оминути численні розсипані по фільму кіноманські блискітки: один з диверсантів – кінокритик, агент розвідки – німецька кінозірка, офіцер-гестапівець грає у «відгадайку» з написом «Кінг-Конг» на чолі, Шошанна, що не знати як зуміла втекти до Парижа, стає власницею-хазяйкою кінотеатру, до неї залицяється німецький снайпер, що став відомим, зігравши на екрані самого себе, зрештою, у тому-таки кінотеатрі настає розв'язка всього фільму.
Можливо, критики навмисно ігнорують цю сцену воістину грандіозної різанини нацистів. Такого руйнівного і ефектного видовища не доводилося бачити давно: все не просто горить і вибухає, а дуже красиво горить і вибухає, а над тим пеклом заходиться від реготу величезне обличчя месниці Шошани, спроектоване з кіноапарату прямо на димову хмару – потужніший образ відплати у фільмах про Другу світову пригадати годі.
А найіронічніший жест режисера – то, власне, сама історія «Покидьків», у ній він переписує історію світову, тобто фінал Другої світової війни. І в рамках запропонованої ним забави то абсолютно логічний хід: сигнал, що все побачене – є лиш кіно, навіть кіно про кіно, в тому числі про те кіно, в якому з реальністю зазвичай так само дуже мало спільного. Тарантіно просто робить останній крок: відверто й елегантно обрубує будь-які зв'язки з так званою об'єктивною дійсністю. Створює воєнний фільм, котрий – якраз завдяки своїй підкресленій фіктивності – рано чи пізно, гадаю, буде визнано хрестоматійним.
«Це мій шедевр», - мовить у останньому кадрі Тарантіно устами Пітта-Альдо, котрий вирізав останню свастику на чолі останнього нациста. І я з ним згоден.