Андрій Ребрик


АЖ 5 запитань:

Хто ви?
ми - українці

Що вас хвилює, якщо щось хвилює?
нас хвилює

Що з українською культурою не так, якщо щось не так?
"Так!" не так.. :(

Ви прийшли у цей світ з...
аттудава і туди ж повернуся

Кому потрібно те, що ви пишете?
еврібоді, ху нідз

Про себе:
я. андрій ребрик.
http://drageotee.blogspot.com/



Андрій Ребрик




Казка про двох мишок-панків:
одну червону із зеленим хвостиком
та другу фіолетову з оранжевою головою

(за Дж. Орвеллом)

Було це якось увечері. Якраз напередодні свята. Господиня здоїла корову, вичистила з-під свиней, посадовила курей на сідала, та й пішла собі. Господар якраз скінчив усі справи в полі й поскладав весь реманент у одному з кінців хліва. Треба було ще подивитися, чи все гаразд з худобою, і можна було вже йти спати.
- Фрузя, моя Фрузя, - звертався Господар до своєї улюбленої корови, - чи ти сита, чи здорова, коровочко моя мила?
Фрузя йому відповідала глибоким вдумливим поглядом і тихо витягувала шию вперед, коли Господар починав її чухати.
- А ти, Райо? Як ти поживаєш. - Це була друга корова. Вона була не така улюблена, бо мала поганий карахтер, зате давала вдвічі більше молока на один людино-день, ніж усі корови на Господарстві разом узяті. Її товсті довгі дійки, напухнуте вим’я звисали під вагою молока. А споживала вона всього 75% відсотків денного раціону Фрузі.
Тому й не любив її Господар, бо часто бовкала зайвого, а коли-не-коли й бодне Господиню.
Одним словом, корови були як корови. Дві прості корови з рогами.
На Господарстві було ще десяток курей та качок. Провідницю курей звали Пулька. Прозвали її так, бо мала пулькаті очі. Що ж до качок, то вони ходили тільки зграями і крякали всі разом, мов плавкині-синхронистки: “Кря-кряк! Кряк-кря!”. Тому часто можна було побачити, як Господиня кидається з боку в бік по дворі з криками: “Вісса-вйо, ач які крякалки!”, заганяючи качок до хліва на ночівлю. А вони, під проводом Дзьобогуски (так звали їх командира), знущалися над нею своїми “Кря-кря!”, і всі розбігалися. Дзьобогуска отримала своє псевдо тоді, коли у вирішальній битві з Гусаком за право власності на територію понівечила останньому дзьоба на ніч. І він змушений був капітулювати та перейти під патронат крякряндців(чок).
Водилася ще десь кішка. Вірніше, це був старий Коцур. Всі тварини вважали його наймудрішим і найстарішим. Він був сивий від старості. Завжди сидів собі побіля веранди або й на ній і тихо спостерігав за всім, що діється. Молодші не сміли йому навіть дороги перейти, бо знали, що це може скінчитися погано для них: і від батьків отримають у п’яту точку за непошану до старших, і від Долі по чайнику за недотримання субординації. Розумним він був — страх!
Але головними особами на Господарстві були не хто інші, як свині. У принципі, це було свинське господарство, або по-нашому - свиногосподарство. Були три свиноматки - Моруха, Буня і Рита. Старих хряків не тримали, тому їх не було. Серед старшого покоління чоловічого роду жило тільки двоє вепрів - Зільберманн та Сведенборг. Основна ж частина свиней - мирно паслася на полях під проводом Господаревого сина - Скубідубійка й особливо не переймалася політичною ситуацією на Господарстві. Всіх їх разом узятих і підрахованих за останніми статистичними даними було 60 і два з половиною. Половина - так називали півня-інваліда. Члени свойого тіла він втратив внаслідок фатальної зустрічі з сусідським псом Болваном. Проте й пес - залишився без ока, і відтоді його прозвали Болван-Кутузовим. А хто були оті загадкові двоє? Про них ми б і не згадували, якби вони, кінцево, не відіграли своєї, окремішньої, важливої ролі. Вирішальної. Деконструктивної. Хаосостворюваної. Це були двоє мишенят-панків: одна червона із зеленим хвостиком, а друга - фіолетова із оранжевою головою. Після того, як Господар, перевіривши стан справ з худобою, зачинив хлів наніч, вони тихо-мирно слухали панк-рок.
Так ось, саме того вечора, саме ті двоє вепрів - Сведенборг та Зільберманн - вплуталися у суперечку.
А було все так. Напередодні ввечері забув Господар у хліві, - чи то випадково, чи вже якось там зумисно, чи що, - газету “Сільські Вісті”. Ось і Зільберманн, і Сведенборг, як двійко найосвіченіших взялися її читати. Писалося у газеті про важке підневільне становище роднянських свиней і шляхи, як його можна поліпшити. Наводилися різні схеми, плани, кроки, терміни... У Пульки очі ще більше випулькнулися, вона категорично заявила, що забороняє собі і своїм потомках щось подібне читати і бачити, бо це може зламати їх психіку. Свиноматки відреагували на ці події приплодом ще десяти маленьких поросят. А Дзьобогуска мовчала, бо її ніхто не питав, що вона думає.
Суперечка зав’язалася навколо корів і їх молока. Бачте, Господар забирав собі все молоко, а їм залишалося рівно нічого. Тільки місячні телята Фрузі за велику любов Господаря до корови діставали молоко.
Спершу Сведенбогр пропонував побудувати Феодалізм на Господарстві. Він міркував так: у нас є дві корови, і місцеві лорди (себто найстарші хряки) будуть забирати їх молоко, а Господареві - видавати по спеціальному указу.
Зільберманн же хотів Соціалізм і пропонував таку схему: у нас є дві корови - Фрузя і Рая. Центральний Комітет Свинської Партії (себто він - Зільберманн) їх забирає і поміщає до хліва з іншими коровами. Усі тварини мають піклуватися про них. А ЦК дає всім молока стільки, скільки всім потрібно.
На це Сведенборг відповів Бюрократичним Соціалізмом. Той же ЦК забирає корів і поміщає їх у загальний хлів. Про них піклується Куркуль (другий син Господаря), що до цього випасав курей. Про курей - піклуються всі інші. А ми (Сведенбарг) видаєм всім молоко та яйця у кількостях, встановлених правилами.
Але й тут не було згоди. Хто ж мав піклуватися про Куркуля?
Цю проблему Зільберманн спробував вирішити так: у нас є дві корови, яких ми забрали від Господаря. Його ми наймаємо чорноробочим піклуватися про них, і йому ж продаємо молоко. Отже, ми накопичуємо капітал.
- А що з курями та качками? - спитала Дзьобогуска.
- Їх і вас, шановна, ми розстріляємо за втручання у державні справи.
Сведенборгові не хотілося залишатися без електорату, і він рішуче заперечив Зільберманнові аргументи:
- Давай, буцімто у нас є дві корови, ну, - Рая і Фрузя. У першу п’ятирічку нам допомагають піклуватися наші громадяни - гуси, кури і Господар. З ними ми і будемо ділитися молоком. Таким чином ми зможемо побудувати світле майбутнє: від кожного за можливостями, кожному за потребами!
- Ні, - заверещав Зільберманн, - ні, ні і ще раз ні! Слухай мене:
- Тс..., - пошепки, - у нас є дві корови, так? Про них піклуються усі, але ми - ЦК СП ім. Зільберманна і Сведенборга, забираємо все молоко і ні з ким не ділимося, а?
- У такому разі, - продовжив думку товариша Сведенборг, - пропоную встановити диктатуру: ми забираємо всіх корів, а всіх інших - розстрілюємо!
Пульката ледве не гепнулась на Фурію (ще одну курку) із сідала. Усі почали активно думати про майбутнє.
А Сведенбогр продовжував:
- Або ми конфісковуємо у Господарства усіх корів, а Господаря і Господиню відправляємо до армії на довгострокову службу.
- Куркудя, куркудя! - закукурікала Фурія, - а давайте у нас є дві корови і ми всі вирішуємо, хто дістає молоко!
- Товаришко Фуріє, у вас, поки що немає нічого, - гнівно крикнув Зільберманн. - Якщо так дуже хочете, то я пообіцяю вам цих двох корів, якщо, звісно, на виборах ви проголосуєте за мене - Зільберманна.
- Ах так, - вже не витримував Сведенборг, - Президент ти наш вибраний: буде тобі імпічмент і кавик за спекуляцію коровами!
- А я, як представниця Захисту Прав Тварин, - розкрякалася Дзьобогуска, - буду штафувати вас за утримання тварин без ліцензії у неположеному місці! От! Кряк-кря!
Тихо-тихо настала ніч, тихо-тихо всі розбирали плани майбутньої революції, і головними провідниками тут були Сведенбогр та Зільберманн. Тільки дві маленькі мишки сиділи собі у куточку і слухали панк-рок...
Звідтам до них долинали ще обривки фраз із якихось планів. Щось на зразок: “У нас є дві корови. Трьох із них ми продаємо фірмі, котра належить нам же, використовуючи кошти Господаря. Потім, внаслідок складної фінансової операції ми дістаємо всіх чотирьох корів собі назад, що дозволяє знизити суму сплачуваного податку за утримання на балансі п’яти корів. Права на молоко всіх шести корів через посередника ми продаємо панамській фірмі на Кайманових островах, яка потім все молоко семи корів повертає нам. У річному звіті ми звітуємо, що нашій фірмі належить вісім корів і є можливість купити ще одну...”.
Так ось. Дві мишки хотіли начхати на всі феодалізми, соціалізми, пофігізми, дебілізми. Вони сиділи і слухали панк-рок. Одна - червона, а друга - фіолетова. Їм було пофіґ.
- Я читала Конституцію, - раптом прорекла Фрузя, - і в цьому було щось таке, знаєте, коли, вам приходить на гадку якесь унікальне рішення у ситуації, яка здавалася безвихідною; коли ви вже на все забили, але ось раптом - він! Вихід, єдиний і неповторний.
У хліві настала тиша. Сведенбогр і Зільберманн спантеличено переглянулися. Дзьобогуска, наче страус тикнулася носом у купу гною, що була поруч. Пулька важко ковтала слину, її очі набрали форми ще більшої пулькатості. Півень-інвалід якось дивно гикнув, а Болван-Кутузов недвозначно загарчав.
Ніхто не насмілювався порушувати тишу. Райя монотонно тіпала хвостом, відганяючи набридливих мух і тихо румиґала.
Всі перебували ні в сих, ні в тих. Одна Фрузя, корова, яку любив Господар, була сповнена гордого патріотизму. Вона відчувала, що в її житті настали несподівані кардинальні зміни. Що з того моменту, як вона констатувала факт про читання нею Конституції, перед нею відкрилася небачена досі нова стежка у її сіробрудному і довгому, як туалетний папір, житті. Вона це усвідомить згодом. А поки що, поки що, дві маленькі мишки, сиділи у куточку і слухали панк-рок.
Враз - бух. Страшенний крик і гуркіт. Це кричали знадвору. Запахло димом і чимось паленим.
- Горить! Горить! - кричала Господиня.
- Води! Води! Швидко води! Гасіть! Горить! - надривався Господар!
Усі тварини переполошилися. Болван-Кутузов на правах Генерала, почав командувати евакуацією. Кури страшенно курікали й літали, наче дикі з кутка в куток. Дзьобогуска - залізна виправка духу - повела своїх бійців з цього жахливого пекла на волю. Чітким кроком, відбиваючи. Сведенборг, кувікаючи, кидався на всіх і щось невиразне кричав і рохкав. Його надії на світле майбутнє так пропадають. Якби у нього були руки, він би першим кинувся гасити пожежу. Зільберманн, радий з поразки суперника, гордо підняв своє пухке рильце.
Одним словом - здійнявся величезний шум і гамір. Всі гасили, кричали, панікували. Свиноматки в екстренному режимі перебиралися геть з цього пожарища, ведучи за собою цілу низку маленьких свиняток.
Господарство палало. Іскри здіймались до неба, як феєрверки.
Господар, зрозумівши, що все втрачено, сидів поруч Господині просто на сільській дорозі і плакав. Адже цієї ночі йому снилося, як його, Господаря, як найкращого господаря року, нагороджують у Маріїнському палаці відзнакою Ярослава Мудрого. Скрізь світло. Багато світла. Всі його вітають, бажають щастя-здоров’я. А, він у свою чергу, всім кланяється і дякує. І ось, у той самий момент, коли йому мав сам Президент чіпляти на шию відзнаку, він - о, Господи! - пожежа!
Рано-вранці, коли ще сонце не встало, але тільки мало піднятися з-за обрію, коли ще все сіріло у невизначеності, коли вранішній туман стелився землею, на згарищі, де було Господарство, сиділи дві мишки - одна червона із зеленим хвостиком, друга - фіолетова з оранжевою головою. Вони слухали панк-рок. І не відали про те, що сталося. Їм було пофіґ. Вони на все начхали. Бо вони були мишки-панки.
Мудрий кіт Коцур привітався з ними. Він знав, що сталося. Він був єдиним свідком причини нічної трагедії. Єдиним він і залишеться. Довгі роки пройдуть з того часу, коли була та, майже нікому не відома на сьогодні пожежа, коли Господар буде сидіти зі своєю Господинею ввечері у новій - міській хаті, перед темний екраном телевізора, бо світло виключили, і згадувати своє Господарство, свою улюблену корову Фрузю, хоч вона і давала менше молока, як Рая, буде згадувати Сведенборга і Зільберманна, з яких він хотів на Різдво зробити смачнющі гурку та шовдар, згадуватиме і Дзьобогуску, яка несла такі потрібні для господарства яйця, і пулькату, дурнувату курку Пульку за вираз її обличчя, пам’ятатиме і про Болвана-Кутузова, нагородженого посмертно Залізним хрестом за врятування життя, пощастило ж півневі-каліці... Тільки двох мишок-панків того вечора він не згадуватиме. Просто, він не знав про їхнє існування...
На попелищі, прямісінько перед місцем, де силіди мишки, був напис: “Люди, яким після тривалих сумнівів став зрозумілий сенс життя, не можуть потім сказати, в чому ж той сенс полягає”.
Старезний кіт, на ймення Коцур, прочитав його в голос і, щось поміркувавши, поплентався далі - вздовж, сільською дорогою, у пошуках майбутнього щастя.




а м е р і к а

Раптом, всі стали героями.
Раптом, зірка засяяла угорі і всі вклонилися їй.
Раптом, хтось прийшов і каже: бачите.
Раптом, усі почули, що каже їм хтось.
Раптом, усі сполохано подивилися у бік доповідача і зойкнули.
Раптом, хтось згадав Бога.
Раптом, хтось освідчився комусь у коханні.
Раптом, полум’я охопило весь світ і світ запалав.
Раптом, дим виїдає очі і сльоза скочується щокою.
Раптом, хтось згадав Бога.
Раптом, мати з дитиною, така одинока.
Раптом, камінь перетворюється на зброю.
Раптом, шалене почуття охоплює тебе і несе у вир незвіданого.
Раптом, останній листок з дерева упав на землю.
Раптом, крик, колеса в рух, зойк, гамір, спустошення.
Раптом, хтось згадав Бога.
Раптом, коли тобі було так самотньо, стало встократ самотніше.
Раптом, усі розпочали боротьбу із собою.
Раптом, коли ще нічого невідомо, хтось закликав встати і піти.
Раптом, сліпий прозрів, бо,
Раптом, хтось згадав Бога.
Раптом, коли ще нічого невідомо, частина підірвалася і пішла.
Раптом, полум’я охопило весь світ і світ запалав.
Раптом, юнак споглядає втрачений світ,
Раптом, доторк, холодний, гнітючий доторк долі.
Раптом, гучне гасло, і, коли ще нічого невідомо,
Раптом, усі підірвалися і пішли.
Раптом, усі вийшли на вулиці і полум’я запалало в душах, бо,
Раптом, хтось згадав Бога.
Раптом, дим, що виїдає очі - солодкий, бо він дим Батьківщини, навіть якщо,
Раптом, це дим, від того, що горить твоя Батьківщина.
Раптом, нічого невідомо, і, розгубленість.
Раптом, людська маса скандує: "Ганьба", бо так скандує лідер.
Раптом, лідер скандує "Слава", та чи людям не все одно, що скандувати?
Раптом, немає лідера, але є дух традиціоналізму.
Раптом, хочеться спокою і визначеності.
Раптом, історію творять особистості?
Раптом, хтось не творить історію.
Раптом, погляд застиг на ідолі, бо ідол спонукає до любові.
Раптом, ідолом виявляється нічого не вартий шмат тканини.
Раптом, розчарування...
Раптом, хтось вкотре згадав Бога.
Раптом, жалю гідне видовище з людської маси, що скандує сьогодні "Слава".
Раптом, самотність перетворюється на відлюдкуватість і узурпацію влади.
Раптом, чиїсь інтереси починають зачіпати інтереси інших.
Раптом, безжальна боротьба за лідерство.
Раптом, ейфорія проходить і холод охоплює душу, бо,
Раптом, ідол падає, ідол, перестає бути ідолом.
Раптом, жалю гідне видовище юрби, що скандувала вчора "Слава"...
Раптом, містечкові інтереси настільки захоплюють, що юрба не помічає, як
Раптом, починає кричати "Ганьба" тому, що вчора було "Слава", а
Раптом, нічого насправді не змінюється, бо,
Раптом, не можна змінити того, що не змінюється.
Раптом, хтось ще раз згадав про Бога.
Раптом, зірка починає світити ще дужче, бо відчула потрібність.
Раптом, хтось скаже: "Це було так!".
І, справді, це було так. Раптом.
Все життя - раптом. І коли, прийде час на прозріння, раптом стане зрозуміло, що ніц не вартий світ без ідола, навіть якщо останній є шматком тканини. У дні, коли кожен новий день приносить нам численні зміни у душах людських, ми набагато частіше починаємо задумуватися про вічне життя. Але така задумкуватість не покидає нас і в дні, коли ми не обираємо своє майбутнє. А завтра що? Беззмістовне питання. Бо жоден з нас не може довести те, що завтра буде завтра. Те, що буде завтра - це лишень гіпотеза. Бо ми звикли, що після ночі настає день, і той день, котрий настане, ми домовилися називати завтра. Якщо хтось каже сьогодні: завтра буде те і те, і те те і те, завтра стається, то такого ми називаємо геніальним, бо він вміє прораховувати майбутність. Але прораховувати майбутність ще не означає справдити ту майбутність. Якщо сліпого запевняють, що завтра зійде сонце, то той, хто запевняє, свою певність бере зі свого власного досвіду. Сліпий може ніколи не бачити сонця. Тому він може не мати досвіду. Він мислить іншими категоріями. Отже, дивімося, щоб завтра ми не скандували "Ганьба" тому, котрому сьогодні скандуємо "Слава".




Казка про одновухого павучка

Жив собі був собі, десь, а не десь дід з бабою. Вірніше - вони жили собі. Жили собі та й жили і горя не знали, аж раптом сталася одна пригода.

Поїхав якось дід Кониран (а саме так звали нашого діда) на ринок, сіно віз. На продаж. Приїхав, як то годиться, став та й торгує.

- Сіно! Кому сіно! Свіже сіно!

Багацько того дня було народу на ринку. Хто що продавав: хто кури, хто півні, хто моркву і редьку, а хто - редиску, свиней також тут продавали, корів, волів та всіляку іншу рогату худобину, вже не кажучи про овець, баранів та козлів. Глечики, горщики, масло, молоко, сир, сметану, сушениці, прянощі, намиста, і ще повно всякої всячини. Кожен собі тягне про своє, кожен кричить, верещить, голосить, рекламує, доводить, хвалить. Намагається якнайбільшу ціну загребсти за свій товар. З одного кутка кричить якась баба: "Найкращі в світі кури. Наша Ряба. Не димить. Не піниться. Не пригорає.". З іншого - "Мило сейфгард збереже вас та ваше здоров`я. Перевірено часом. Формат зберігання - аштеемел". Ще який дідуган покашлюючи, ворочить: "Кахи-кахи. Найкращі чіплики для сверблячки. Одним рухом - побивахом. Кахи-кахи. Ми зав вас, мафію та корупцію. Йо!".

Якийсь батрак став посеред плацу і голосно торочить про політику, реформи і бюджет: "Сьогодні ми повинні сказати своє голосне "Так!" нашій пшениці. Адже наша пшениця - найпшеничніша з усіх, вона така запашна. Також - нашій горілці з тої пшениці. Горілочка - смачненька, до столу гарненька! А якщо говорити вже про ковбасу. Ковбаса - то другий хліб!"

І серед всього цього гамору і гармидеру стояв (сидів на возі) наш дід зі своїм сіном.

Приходить до нього покупець та й каже:

- Скільки за сіно береш?

А дід відповідає:

- За сіно - половину з того, що коштує та кварту горілки. - А так, що дід наш був із Закарпаття, то й вийшло - Пув деци та сто рублів.

Покупцеві така ціна сподобалась та й, подумавши далі провадить дідові:

- Якшо тобі дам 50 гривень, пляшку "Мирної" та свиню - візьменш?

Дідо почухав потилицю, зняв шапку, окинув оком ціну за сіно і відповідає:

- Пийсят рублів - то ай, пув деци - тоже, а нашто ми свинча?

- А "свинча", - каже покупець, - се так, для розради.

- Най буде, - погодився дід. І взяв гроші, пляшку та свиню.

Прийшов він додому, до баби та й розказує сесю пригоду, што з ним приключилась.

Баба гроші з`їла, дідо пляшку пропив, а свинча поселили в хліву.

Був се хлів старий. Бо зна ще хто і коли в ньому жив. Постелив дідо під свиню соломи, кожень день поїть її найвишуканішими помиями.

Отак і жила наша свиня.

Але не все так просто.

У перший день свиня освоїлась. Прибрала біля себе в хліві, почистила кутець. Направила собі валів. Помила його і вичистила, щоб небрудний був, зробила собі ліжник і попросила ще у діда окуляри для читання. А так, що ні дід, ні баба не читали - зась у своїй роботі ніколи, то дідо й віддав сій свині свої окуляри.

- Бери, - каже, - учись, може з тебе й люди виростуть.

Щоденні газети свиня брала у поштарки, а по неділях та святах, ходила за спеціальним пропуском до сільської бібліотеки. Спочатку всі її боялися і не знали, як реагувати, але потім, коли свиня показала, що вміє читати та ще й писати, її зауважали.

- Се, - кажуть люде, - розумна свиня! Се така свиня, што ай!

У місяць, а треба сказати, що місяць той був травень і ми знаємо, як в травні хороше, - свиня прочитала Флобера, Мольєра, Мопасана й Катулла. Ще з тиждень кипіла над Лукрецієм. А потім добралася вже й до самого Аристотеля. Що й казати, вчена була свиня. Поїсть собі зраненька, коли дід нагодує, прочитає, зробить конспект, щоб не забути та й спить з півгодини. Потім поважно обідає - з ножем і вилкою, - затим денне прибирання у кутци, і - до ночі читання, читання, читання...

Найбільше нашій свині сподобався Гоголь, а особливо його "Вечера...". Вона так мріяла все це сама пережити: ці різдвяні церемоніали, колядування (навіть виписала собі з видавництва книзю з різдвяними колядками). По ночах, коли всі заснуть, тихо-тихо вчилася співати. Треба сказати, їй це вдавалося. Але Різдво. Як вона його чекала, хотіла, лілеяла! Але до свята залишалося ще 3 місяці. Три довгі, нестерпні місяці.

За літо свинча наше поправилось, троха ожиріло, набрало ваги.

Прийшла осінь. Дідо щиро, від душі годував, поїв те своє розумне свиня. І все для нього - так, і сяк! І те подати, і таку книжку знайти.

Наша свиня задумала за місяць прочитати Маркса. Стару, потріпану книгу вона знайшла на горищі, геть припадену порохами і чорну від попелу. Гарнесенько її почистила, протерла і прочитала: "Карл Маркс. Твори.".

- Шо се Карл такий Маркс, - думає наша свиня, - Макса - сусіду знаю, але той не письменний, Мокрса - вже пройшла і треба сказати, що він посередній філософ, Марс - так це шоколадний батончик, дідо мені раз приносив, а Маркс?

Та й взялася читати. Ні хвилини спокою не мала. Не їла, не пила, а - читала. Швидше б до кінця. Що то буде?

Так, з випадку долі, наша свиня познайомилася з матеріалізмом, соціалізмом економікою та братерською рівністю.

- Значить, - думає вона, - якщо і я, і ти живемо, то ми можемо бути рівні. Чому ж тоді дідо ходить на двох ногах, а я на чотирьох? (але тут свиня помилилася, просто вона ще не читала Орвелла, але - не бай). До того ж дідо ще одівається? Так, ми їмо, але кожен - повкремо. Ну то й що: у їх своя хата і їжа, і у мене - своя хата і їжа. Я - собі, а вони - собі. Таке, неначе й рівні. О, Великий Соціалізме! Вирівнювачу всіх людей! Змилуйся наді мною і пошли мені Різдво! - так заклинала свиня книжку. Як же бо їй хотілося вже того свята.

Але, до повного комунізму, свиня за наступну п`ятирічку не прийшла. Наступила зима, випав сніг, вдарив мороз.

Все йшло до свята. Всі готувалися: варили, парили, чистили, лущили, цідили, відварювали, бланшували, тушили, смажили, пекли.

А нашій свині спокою не було. Чепурилася, костюм зішила - кози. Вона дуже хотіла козою бути. Маркса дочитала і зробила висновок, що рушійна сила - це відношення людини до матерії, найважливішим компонентом якого є спосіб виробництва. А виробництво я планую вивчати наступного року...

Затишно і тепло було у хаті діда Конирана на Різдво. На столі стояло дванадцять страв. Це і кутя, і вареники, і памушки, і пасоля, і капуста, і гриби, і горох, і вино було, по краях столу - часник, щоб зла сила відступила, ніжки ж стола - обв`язані мотузом, щоб сім`я трималася, під столом - сокира, а під вишиваною бабою скатертиною на тому столі - сіно-солома... А в коморі - гурка-пікниця висіла, шовдар будився в буділці, майоші так хапали за душу, що швонц і хотілося їх теперячки з`їсти, холодець вже варився, а свіжина - себто кров, печінка, серце, почка - о, то дід готував до столу з особливою любов`ю... Гарно вони повечеряли, гарно й колядували і колядників приймали: пили-веселилися, аж поки духу стало.

А одновухий павучок тим часом, сидів собі тихенько і дочитував у старенькому, вже тепер порожньому хлівці-кутці одну дуже цікаву і антересну книгу...

- Отже, - подумав, - Марксів матеріалізм на практиці переходить в економіку.


02.10.2007
 


Коментарі: 0

РЕКЛАМА

Молодість 2013Відпочинок у Карпатах