Анна Каленська


Анна Каленська

Анна – гойдалка. Гойдаючись до неба, торкається землі.

Про себе:
Мене хвилює те, що я добре відчуваю музику, моє тіло повне музики - однак я не маю від природи гарного голосу й досі не навчилася грати на жодному музичному інструменті. Хочеться це чутливе ставлення до музики якось використати... Ідея-фікс – написати щиру колискову, ношуся з цією ідеєю, як із лялькою.
У цей світ я прийшла з Духом, даним Богом, як запалена свіча. Згаснути не маю права, і мушу підтримувати вогонь інших.
Те, що я роблю, потрібно насамперед мені. Думаю, кожна людина найбільш щаслива тоді, коли робить, що їй хочеться і що їй призначено робити в цьому світі. Коли робиш щось щиро, вкладаєш туди всі свої справжні почуття, думки, емоції, то це може стати потрібним і іншим.

Про вірші:
В основному вірші приходять в голову тоді, коли під рукою немає ні папірця, ні ручки. Іноді мене «накриває», коли їду десь у транспорті. Тоді починаю чіплятись до людей і просити терміново ручку й папірець. Папірця зазвичай не знаходиться, але у мене в гаманці завжди є якісь чеки, рекламки, флаєра. То вони мені стають у нагоді. На одному чеку за придбаний йогурт, сирок і печиво може вміститись доволі пристойний вірш. Головне – потім цей чек не загубити. Але в мене вже дуже багато загублених. Тому, якщо хтось знайде, прошу повернути :)



Жінка-есенція
Серце...
стукає у вушку,
шерхоче об подушку,
коли п’яно лежу на ліжку,
підібгавши ліву ніжку.
Жінка-есенція
у флаконі зеленого скла,
з мускатним настроєм
і присмаком сусла.
Вершина сенсорики
на шовковій рівнині,
відключений мозок
лежить на столі,
чи закотився,
чи застряг в шпарині.
Яка різниця?
сьогодні «завтра-вчора»
лише безглузда
і недоречна таємниця.
Я знаю тільки «зараз»,
а «потім» вже не чую,
хоч мить не розкладаю,
дрібниці не сортую.
Мене заливає сміхом!
і по руках стікає
безтурботність
з нативними голосами.
По звуку відчуваю –
наївність виринає
з-під тополиного пуху,
за простирадло не тримаюсь,
ненавчена, а втім літаю!



Сталеве поле
Біжу крізь сталеве поле,
там гостра трава по пояс
розрізає на шмаття руки,
проштрикує на дірки ноги.
Мій напрямок неухильний,
розщеплено мозок
на сотні частинок,
мільйони занозок,
що чорними голками
наштиркали в душу
у стані гіпнозу,
коли сни були в руку.
З грудей витягую
за клешні царських скорпіонів,
обливаюсь з голови до п’ят
свяченою водою...
сімнадцята молитва,
а я все скавчу,
не їм хліба, молока не п’ю...
Біла в мене шерсть,
але чорна рана,
обірвала ланцюга,
та не маю храму.



Живопліт
Будуй стіну нерозуміння,
вирощуй живопліт неприйняття.
Відмежуватись так спокійно -
банальна однозначність поняття.
Темно, тісно, тисне,
сильною рукою чавить,
дорого править
за мої пориви,
за ріки розливи.
Іду вперед,
щоб залишитися на місці,
доверху, знов минаючи первісне.
Тебе спиняє складність сприйняття,
мене – прямолінійність.
Не варто вироків,
це знову гра,
розсіяна стабільність.

***
Припорошена напівпочуттями
загортаюсь в надумані сни.
У кімнаті так тихо,
за вікном вечорово,
день пішов у вчорашні світи.
Стіни міста фарбує у гранатний колір,
всі деталі зникають,
вже не мають ролі
Зараз чай зелений,
далі чашка кави -
домовчу до опівночі,
коли тиша править.
Полічу свої ніжності,
розкладу твої щирості,
не бракує слів -
в нас нестача сміливості.
Де не було - я домалювала,
де посохло – вишила мальви,
я не бавлюсь, я серйозно граю,
ту мелодію, де ти є незайвий.
Не кради мої сни,
не розпродуй надії,
долюблю до весни -
більше я не посмію.



На надриві
Втрачаю зв'язок...
закутаний у марлі,
стихає механічний сміх:
безцільні спроби
зрозуміти марні.
Грудки стерильної вати
не тануть на сніг.
Ось стеля моєї кімнати…
не бачу небо,
а раніше міг…
На сірість віддати пустоти,
за раціо спродати ірр,
зіграти до дахів навпроти,
розбити час -
не варто жити з точних мір.
Не займайте,
не дзвоніть в литі дзвони!
Не побачу крізь пальці свічу…
Нехай трохи земля охолоне,
сяде сонце - у вікно полечу.
Непомітно як я на надриві,
мироточить мовчанням душа…
Так, утік, та вертаюся нині,
бо задумана ти -
з діамантів чуттєвого
моря світанкова гроза



Взаємопроникнення
Вода – розчинення,
взаємопроникнення,
змішування рідин.
Нестримний потяг
на холодному протязі,
у мокрому тонкому одязі
торкаючись краплин.
Пірнаємо у глибини,
де сріблясті перлини
відчуттів
нанизуємо у намисто,
я сміюсь,
барвисто…
Сповнена до половини
зеленою водою,
розстелена, розхристана -
затопи собою.
Наріж шматками мою ніжність,
випий до дна мою свіжість
з під хмар у небі,
де так пахне
воском,
медом.
Нас єднає
сливовою смолою,
гарячою,
липкою…
не відірватись -
суцільність,
фанатична радість,
надпочуття,
сакральність.
Цілий всесвіт
у дзеркалі води.
Ми є.
Тільки раз.
Назавжди.



Давай боятися разом
Давай боятися разом. Коли ми двоє, нам не страшно. Коли лишаюсь наодинці з цим світом, самотою, мене захоплює звірячий страх, дні стають німими, а ночі надриваються від крику. Тоді я сміюсь, ніби востаннє, але мій густий та рясний сміх лише спосіб приховати розгублений погляд, де захована я – перелякана і наївна.
Вчора наснився сон…я біжу, біжу тротуарами, перебігаю дорогу, застрибую у трамвай, через кілька зупинок вистрибую на вулицю і знову біжу. Перед очима все злилось в брудну сіру пляму, серце скажено калатає, а я не зупиняюсь. Прориваючись крізь безтілесний натовп біжу до води, раптом перечіпляюсь, і мене відкидає назад. Заплющую очі. Зараз із головою хлюпнусь у льодяну воду, каменем на дно... та мене хтось підхоплює. Затамовою подих, відкриваю очі - і бачу твоє обличчя. Ти посміхаєшся.
Прокидаюсь на глибокому видиху.

І тільки сонце, жар і попіл,
І тільки воля повноти.
Ми зупиняєм час - панує спокій,
На стелі розпускаються квітки.



підготувала Олександра Гайворонська


13.08.2009
 


Коментарі: 0

РЕКЛАМА

Молодість 2013Відпочинок у Карпатах