Анна Волусунова


АЖ 5 запитань:

Хто ви?
Анна

Що вас хвилює, якщо щось хвилює?
Хвилі

Що з українською культурою не так, якщо щось не так?
"Так - так так, не так - так не так"

Ви прийшли у цей світ з...
... відчуттям, що все не просто, і дивовижно просто одночасно

Кому потрібно те, що ви робите?
мені, бо я без того не можу

Анна Волусунова
1985 року народження
студентка академії мистецтв
з рідним містом не визначилась, але помре в Буенос-Айресі

Анна Волусунова




Мертве море

Респондентові

"Зангези умер...
какая грустная новость, какая печальная весть...
Зангези жив! это была неумная шутка.
"
Велимир Хлебников

1. Марко. Я знаю, як буде краще, ніж кожен день шукати тебе серед вулиць. Краще, ніж чекати на тебе по парках, кав’ярнях, під’їздах, барах, зупинках, брамах, генделиках, під ліхтарями, аптеками, серед птахів, більярдних куль, між ребрами, поміж хвиль загубленого часу, згубленого нами часу. Я знаю, як краще бути для тебе, з тобою, тобі. Писати тобі листи. Такі, що доходять або відразу, або запізно. Не доходять. Не важливі. Але ж.
Про мокрий сніг (мокрі чоботи), круті дерев'яні сходи (холодні залізні драбини), про цукор та полин (розсипану сіль, улюблений колір - зелений), про таксі та ненавиджу (везуть тебе геть), твої думки (скільки вже можна палити). Лишається тільки писати (але ж ти мертвий).

2. Ти - гори та ліс.
А я - море та степ.

3. Він ніколи не купував додому кави. Робив це навмисно, щоб змушувати себе вибиратися з дому, пити її деінде. Так він слідкував за часом, або час слідкував за ним. дванадцята, четверта, сьома, дев'ята, десята. (кава? година?).
То був листопад, кінець листопаду. Час, коли все потрохи переходить на іншу швидкість. сповільнюється. Час скорочених історичних проходів по Львову та довгих вечорів у барі з медівкою.

4. В неї було дурнувате дитинство. Жоден з її родичів не був закорінений більш, ніж одне покоління на певному просторі. Кочували зі сходу на захід, з півночі на південь. Про свій рід вона не знала нічого, окрім того, її прапрадід був циганом. Так вона знайшла собі виправдання.
Нещасна дитина, якій давали право вибору своєї присутності в одному чи іншому місті. Німецькі вокзали, сибірські дороги (бездоріжжя), південні степи
жодного відчуття дому, жодного постійного дому. Тільки приміщення в різних містах, по яким возили її батьки, а потім - років з чотирнадцяти - містах, по яких вона їздила сама, зупиняючись там чи там, шар за шаром накопичуючи спільноту нових знайомих, барменів, сусідів, ворогів, коханців; накладаючи на мапи сюжети нових вулиць, маршрутів, кінотеатрів, барів, книгарень, зупинок, кіосків "газети-цигарки", прохідних дворів та химер на фасадах, там-де-ходить-саме-він, підвальних кав'ярень, вікон-де-її-могли-би-чекати. З одного міста в інше, з несамовитою впевненістю, що це останнє місто, яке стане дійсно останнім в її житті, домом, де вона народить дитину та потім буде розповідати, як тут, вдома, колись все було по іншому, як змінилось місто, як просякли історією полиці та стільці у вітальні.

5. Піднявся по знайомих сходах на другий чи третій поверх, який саме ніколи не знав, бо не рахував сходів, поверхів. Взагалі не рахував. Коли чи скільки. Не пам'ятав часу. Існували тільки такі категорії виміру як "довго", "багато" чи "мало" чи "майже", або "мені вже треба йти".
Піднявся по знайомих сходах. Там, у звичайному під'їзді ховався той самий бар, у якому, як Марко гадав, губиться час. Місце волі і полону одночасно. Тут збиралися або алкоголіки, або шизофреніки. Або звичайні стратники часу, які згодом все ж ставали спочатку алкоголіками, а деякі і шизофреніками. По колу.
Трохи світла, трохи пітьми, трохи вина, трохи вина-2. В той вечір було досить порожньо. Тільки дві кобіти грали в більярд, а за столиком у кутку сиділи малознайомі хлопаки. Марко взяв чорної кави й сів за сусіднім столом.
До нього лунали розмови: «та.. кажуть сьогодні помер... та..ну як не знаєш, знаєш його, та всі знають, ну цей, як його...такий високий, у військових чоботах, та ні...ні..не Себастьян..інший..чекай, давай ще...будьмо...Марко...о, точно Марко його звуть..ага, звали." Марко, Сан-Марко, морок, море, марево, моров'янка, марно, примара, Марко.

6. Любила мапи. географічні, політичні, фізичні та геологічні, Близького Сходу, ботанічні та діалектичні, історичні, морські, мапи Венеції, соціологічні, економічні та вигадані, культурологічні, зоряного неба та птахи мігрують на південь, стародавні та стерті мапи Америки.

7. Коли вперше вони зустрілися, то напилися абсенту так, що йому довелося практично нести її додому. Сиділи на сходах, вона тремтіла від холоду, а може й не від нього. Сиділи на сходах, усі в відтінках шоколадного кольору його шкіряного плаща та її такого ж кольору спідниці, листопадових дерев і світла ліхтаря поміж ними. Вона дивилася на носаки своїх чоботів і на руки Марка, як в них бовталася напівпорожня пляшка абсенту з полиновим листям всередині. Тільки слухати шкірою шиї шепотіння біля свого вуха та потроху ворушити губами, розповідаючи про те, що хотіла йому сказати вже багато років. Про місто і місце. Про те, що знайшла(знайшла?). Про те, що це ти(ти?). Про те, що знаєш, в цього абсенту шалена наркотична дія(наркотична?). Про те, що мені, здається погано, відведи мене додому(відведи?). Про те, що мушу тобі щось подарувати( а ти?).Про те, що ми, здається, заблукали(здається?) Про те що, якого біса ми так далеко зайшли(що?)

8. У Львові Марта затрималась надовго, майже залишилась. Орендувала собі маленьку кімнату в мансарді майже в центрі, почала писати листи. Закохана в Марка, кохалась з іншими. Ходила по церквах і довго сиділа в барах. Ходила по барах і довго сиділа в церквах. Найулюбленіша - вірменська, з майже клімтовськими фресками. Кажуть, ще юнаком австріяка Густав приїжджав до Львова і так захопився цими фресками, що почав малювати саме в такому стилі.
В Марти не було вій, не було брів. Замість них - червоні вишневі губи та майже чорне волосся. Писала листи з проханням показати їй море у Львові. Море хвилями здіймалось бруківкою та розплескувалось об бордюри. Морем став Марко. Марко був морем.

9. Літо. Дикий пляж. Палить сонце. Марко стоїть голий біля самої води. Хвилі ось-ось, майже дістають до пальців ніг. Дуже багато галасу - кричать чайки. Хтось починає поступово зменшувати звук. Вода вже торкається тіла, чим вона ближче, тим тихіше навколо. Ніжно, так добре від цього. Хвилі стають все менші, крики птахів перетворюються на гудіння вітру, потім звук і зовсім зникає. В колінах приємне лускотіння, мокрий пісок поступово поглинає ноги. Море поглинає тіло.
Тиша. Та сама. Тиша.
Немає Марка, немає нічого, навіть тиші немає.
То був сон. Тихий дивний сон.

10. Падав чи то дощ, чи то сніг. Марта бігла по слизькій вулиці, підсковзуючись, рухаючись, як невдало зроблена лялька, розкидаючи руки, та чіпляючись ними за стовпи. Півгодини тому подзвонили, сказали, що Марко помер.
Перебігавши дорогу. Ледве не під машину.
У під'їзд. Вище. Ще. Скоріше. Вже. Молотіти кулаками у двері. Марко! Битися об них колінами. Марко! Відчиняй! Відчиняй, курво, ненавиджу тебе, відчиняй ці кляті двері. Скотина, ненавиджу тебе, ненавиджу тебе, дурнику, люблю тебе.
Марта сіла на сходи, притулилась плечем до стіни та замовкла.
Заснула. У цьому холодному північному під'їзді з зеленими стінами, цими закрученими міфічними рослинами на вікнах, їй снилось море. Тиша. Камера. Світло.

11. То як зимове море, коли нема нікого на пляжі, тільки регочуть чайки, узбережжя заносить снігом, а вода холодна, як байдужа дівчина. Так нема й Марка. Марта ходить вночі по місту та його місцях, знаючи тільки, що він деінде, але не тут. Бачить привид Марка. Ходить по вокзалу, вагається, чи брати квиток на потяг, а якщо брати, то куди? Вештається по барах-кафетеріях (буфетеріях) та грає в дурня з вокзальними пияками.
Стоїть гола біля дзеркала та довго розглядує ті лікті, яких він ніколи не торкався, цю шкіру, якою він ніколи не буде дихати. Уявляє його руки у себе на спині, підборіддя на плечах, погляд на відсутніх віях.
Себе Марта віддавала без докорів сумління іншим чоловікам. Не кохаючи їх, кохалася з ними. Але лише з тими, кому була примарою так само, як примарою був для неї Марко. Кохалась з ними. Кожен раз намагалась поставити цьому крапку. Просто лишити все та поїхати.
Але не вдавалось цього зробити, кожен день починався як жахливий сон, в якому все збираєшся-збираєшся, а ніяк не можеш вийти з хати. Чіпляєшся за речі, падають меблі, валяться книги, затоплює ванну. Хтось курить на кухні останню цигарку, хтось ще ставить на вогонь чайник, чекають ще на когось, щоб разом піти. Але остання цигарка перетворюється на передостанню, а той, на кого чекали, хоче ще випити чаю. А ти намагаєшся всіх підняти, розставити речі по місцях. І сама вже сідаєш пити чай, і сама вже куриш останню цигарку. Дивишся на годинник, а час іде, і немає тому кінця, і день проходить, і нема сенсу вже виходити з дому. Навіщо? Якщо можна просто переходити з кімнати в кухню, з кухні в кімнату, пити чай та курити. Головне - мати безвіконну хату, щоб не помічати наскільки часто сідає сонце. Не бачити, скільки днів змарновано, намагатися вийти з дому. Завтра. Завтра точно. Завтра точно виберусь. З цього кола.
Так і Марта лишалась у Львові.

12. Марко жив у самому центрі міста, в будинку, де колись було венеціанське посольство. Його маленька квартирка знаходилась на горищі. Влітку там було добре, але з приходом холодного львівського вересня Марко намагався не залишатися вдома, бігаючи від холоду по знайомих та друзях. Все ж таки коли холодно на вулиці - це нормально, а коли так само холодно вдома, з’являється ще один привід для сумнівів. Але останнім часом Марко намагався якомога менше зустрічатися зі знайомими, особливо з Мартою. Він ще не міг ще з'ясувати, чи кохає він її, чи ненавидить, бо якщо кохати її, то до нестями, якщо ненавидіти, то обов'язково вбити курву.
Марко прокинувся вдома, протягнув руку до комоду за ліжком, дістав пачку, але цигарок в ній не виявилося. Полежав ще трохи у ліжку, згадуючи про плани на сьогодні: домовитися про нові замовлення, забрати шкло, віддати малюнки, розповісти Марті щось нове.
Він неохоче піднявся з ліжка, взувся на босу ногу, накинув рудий лисячий кожух - треба було спуститися на вулицю за цигарками.

13. Марта сиділа на сходах та тихо дивилась на Марка в рудому кожусі.
-Що ти тут робиш? Марто? Агов.
-До тебе прийшла. Але ж ти мертвий. - Марта вперше дивилась крізь нього. Вперше і назавжди.
-Що? Хто? Я? Дуже дотепно. - Марко закутався глибше у кожух - Так, тримай ключі й підіймайся в хату, а я зараз швиденько за цигарками збігаю. Тобі щось до кави принести?
-Ти ж не п'єш каву вдома.
-Це я вигадав, щоб тобі цікавіше було. Вибач. П'ю.

14. Вони сиділи на розстеленому лисячому кожусі і курили.
-Знаєш, Марко, коли ти помер...
-мер... але ж я не помер, чого ти...
-Помер...так кажуть, розумієш, це відомо всім. Мені вчора сказали. Просто помер і все. Нічого страшного. Та усі помирають. І я колись. Марко. Немає Марка. Одного не розумію, якщо ти помер, то як я можу тут з тобою?.. - Марта, не піднімаючись з підлоги, порухом пальців викинула недопалок у відкрите вікно та запалила нову цигарку. - Тільки одного не розумію, Марко, якщо тебе немає, то як же я можу тут з тобою? - повторила вона.
-ою...Не знаю, Марто, я завжди думав, що...
-Так, але завтра похорон.
-рон..

15. Вона дзвонила вчора вночі.
Вона називалась колишнім іменем.
Вона дзвонила вчора вночі.
Вона називалась колишнім іменем.
Вона дзвонила вчора вночі.
Вона називалась колишнім іменем.
Вона дзвонила вчора вночі.
Нема надії для неї.

16. Хто і навіщо пустив чутку про Маркову смерть - досі невідомо. Скоріше за все, вона з'явилась ненавмисно, як і з’являються усі чутки. Нікому не потрібно було Маркове зникнення, тем більше через смерть.
То було просто. Ніби одного ранку прокинутись і зрозуміти, що прийшло літо, або що ти вагітний, або що то був лише сон, або щось інше, що не потребує доказів, що знаєш точно, зараз, дуже чітко. І ти той факт зрозумів лише зранку, але ти думаєш, що то було завжди, навіть не думаєш, бо воно й дійсно було завжди. Такою була і маркова історія. За три дні звістка про його смерть перетворилась на буденність. Дивним буле лише одне: коли його зустрічали знайомі, то не лякалися Марка як привида, а тільки сухо віталися та намагались якомога швидше здихатись його. Маркові пояснення до них були марні, люди ввічливо посміхалися йому та він помічав пришвидшення їхніх кроків. Спочатку Марко злився.

17. Марта злилась на незграбний велосипед, який треба було тягнути вниз по сходах. Злилась кожен раз, спускаючи його на вулицю, щоб поїхати на базарчик за продуктами. Іншим часом велосипед висів у одній із кімнат на стіні. Марта згадувала про нього не часто, хіба що коли сильно задумувалась - підходила крутити йому колеса. Велосипед був хазяйський, але вже давно не потрібний, тому Марта зробила з нього такий, щоб їй подобався - перефарбувала його в зелений колір та причепила на кермо кошик для продуктів.

18.То був п'ятничний ранок, Марта вийшла з під'їзду, везучи за собою велосипед. Вона пройшла з ним на ріг, щоб перейти дорогу і вже там сісти, але раптом хтось схопив її за плече. Марта миттю розвернулась. То був високий чоловік в коричневому шкіряному плащі.
-Марто! Стій, Марто!
Вона відштовхнула його руку та здивовано подивилась:
-А звідки ви мене знаєте?
Він мовчав. Він мовчав і дивився на неї. На її вилиці, яких ніколи не торкався, на кульчик в лівому вусі, який колись сам подарував. Спочатку вона носила його, причепивши на сорочку, аж поки не проколола вухо.
-Марто, з мене досить. То ти придумала, що я ніби-то помер?
-Вибачте, але я вас не знаю. - Марта розвернулась та пішла, обертаючись. Все швидше і швидше, аж поки не застрибнула на велосипед.

19. Вечорами Марко тінню ходив за Мартою, проводжаючи її додому. Навіть коли хтось її проводжав, він йшов за ними двома. Ховався в брамах, прикидався ліхтарнями, ставав деревами на дорозі. Іноді підходив зовсім близько, майже торкався рук. Тоді Марта починала йти скоріше, майже бігти (якщо була сама). Тоді Марта діставала з кишені цигарки, просила запальничку і починала розповідати, що її часто непокоїть привид покійника, і питатися, що з цим робити (якщо була з кимось).
Марко зупинявся, чекав, поки вони зникнуть за рогом і повертався додому. Знав шлях від Мартиного будинку до центру, але не навпаки. Кожен раз, як намагався самостійно дійти до її дому, мусив розвертатися та повертатися назад, бо губився у тих кривеньких поворотах, які йшли від вулиці Лисенка, і навіть така помітна будівля, як семінарія, не допомагала зорієнтуватися. А там майже за нею, потім вниз по Садовського, і мешкала Марта. Справа в тому, що Марко керувався не назвами, а підоймами-поворотами...

21.На вулицях вже давно нікого не було, не їздили машини, майже не горіли вікна. То четверта ранку. Найхолодніший, найтемніший час доби. Час повернення пішки додому, час необґрунтованих страхів (чи можуть бути страхи обґрунтовані?!), час мокрих чоботів, сірих котів у смітниках вздовж дороги, звуку кроків десь далеко, знов...і зникли...і знову кроки... знову зникли. Час, коли небо, фасади будівель, туман у кінці вулиці, дроти над дорогою, та й сама дорога набувають одного змазаного жовто-чорно-зеленого кольору і зливаються в одне слово "химера". Час, коли небо і земля, відображуючись одне в одному, міняються місцями.

22. Місто переповнене водою. Вода вже не тримається в повітрі; втомлено лягаючи на чорні стовпи ліхтарень, стікає по них вниз. Холодний вітер і вологість пронизує до самих кісток, уникає ґудзиків на плащі, проникає крізь рукави й чоботи (а вони ж у тебе непромокальні!). Шерстяний шарф та светр набухають холодною вологою.

23. Вітер щомиті сильнішав. Марко намагався бігти, але пориви вітру збивали з ніг. В якусь мить він почув дивний гул. То був не вітер, ні. То було те, про що якось розповідала йому Марта, те, що він мусив був почути. Те, що можливо він колись вже чув. Можливо. Гул затихав, через деякий час знов повторювався, перетворюючись на якусь дивовижну в своїй холодній красі й неспокої мелодію. То був не вітер, ні.
То був маяк.

24. Вода в тебе в волоссі. Вода падає з неба. Приходить дорогою з сусідніх провулків. Її стає все більше. Вода тече водоспадами з кам'яних балконів, ллється з дахів, вихлюпується з каналізаційних решіток. Пхаєш руки в кишені, але замість звичайних дрібниць намацуєш водорості. Жахаєшся. Ти вже не здатен знайти місце, де вода б не сягала твоїх колін. Вода всюди. Вона приходить і нема тому кінця. Вже не можеш знайти місця, де б вода не сягала твоїх грудей. Вода. Вода в тебе в легенях.



Анна Волусунова


19.08.2008
 


Коментарі: 0

РЕКЛАМА

Молодість 2013Відпочинок у Карпатах