Міль


Ми розпочинаємо перезапуск рубрики СВІЖАКРОВ з публікації Сашка Волошина про дуже юну та творчу особу з міста Чернівці, яка ховається за дивним псевдонімом Міль. Дівчині всього 17 років й пише вона не так давно. Розповідає, що поштовхом для неї стали вірші Леони Вишневської та відвідини літературних вечорів, де вона акомпанувала на гітарі. На питання: «Чому саме Міль?», наша героїня відповідає, що «Історія ця досить смішна: в мене була раніше фейкова сторінка «Димна Еміль», а знайомий «нелюд» мав проблеми з прочитанням, і бачив там «міль», відтоді тема з молями активно розвивається».
 
Кілька AZH-питань до Міль:  
 
Що вас хвилює, якщо щось хвилює?
Моє майбутнє, і як зміниться світ в якому мені доживати. 
 
Що з українською культурою не так, якщо щось не так?
З нею все так, бо кожна її  "не така" частинка власне її і творить.
 
Якими будуть люди через 20 років?
Старшими на 20 років, ну або мертвими, можливо стомленими, або щасливими, або і те й інше.
 
Кому потрібно те, що ви робите?
Мені, але якщо ще комусь знадобиться, то я тішитимусь.
 
До чого прагне світ?
Я не світ, тому не знаю. Він змінюється. Але ми не завжди робимо те, чого прагнемо, тому можливо він і не прагне до змін.
 
P.S. всі твори проілюстровані малюнками Міль
P.S. S. у текстах збережено правопис автора
 

* * * * *
 

Твоє  дихання  тепле  й  вологе
вривається  в  діалоги
під  моєю  шкірою
твоєї  віри  із  моєю  вірою.
 
Ти  мене  називав  як  завгодно
Лірою,  мірою,  музою.
А  тепер  -  стала  тобі  обузою
наче  гарбузове  насіння  лузаєш
більше  не  хочеш,  але
мусиш.
 
Твої  слова.  Вони  грубі  й  тупі
як  шпиці.
Ніби  ти -  червоно-,  а  я  біло-
лиця.
Ти  неначе  дитина  на  мене  із  захватом
пальцем  тицяв
поки  не  зрозумів  -
таких  -  далеко  не  одиниці.
 
Згадую  твої  руки  -  лещата  ніжності
вони  сковують  всі  розбіжності
між  тобою  і  мною  -  нами.
Між  словами,  зайвими  снами
випрасовують  всі  мої  нерівності
поправляють  неслухняні  пасма
(в)  темноті.
І  у  нас  жодних  версій,  окрім  як  :
"  я  не  той",  "  я  не  та",  "ми  -  не  ті."
 
Але  бачиш,  тепер  у  кожного  з  нас
інші  дотики.
В  тебе  -  нові  наркотики,
в  мене  -  антибіотики.
З-під  моїх  пальців  лине  вже  інша  музика
не  про  тепло.
Про  струйові  шузи,  карпині  шизи.
 
Краще  я  вже  отак
не  гаситиму  ,  але  і  не  підкидатиму  хмизу.
Трошки  потліє  і  згасне
без  мого  втручання
зазвичай  мовчання  -  кращі  ліки.
Ніж  час.
Принаймні  для  мене.
Не  для  нас.
 

* * * * *

  
Коли  ти  заплющені  вікна  відчинятимеш  на  ніч  для  вітру
і  вона  твої  рисові  подихи
так  ретельно  вимірить  в  літрах,
і  кунятимуть  в  місті  голуби  пересичені  натовпом  й  крихтами,
тільки  небо  мигтітиме  зорями  тільки  час  все  невтомно  бігтиме.
 
Коли  ти  цілуватимеш  очі  а  вона  засинатиме  вчасно
тільки  чайник  шипітиме  злісно,  в  той  момент  тільки  час,  власне,
не  спинятиме  звичного  ритму  переляканий  метушнею
тільки  раз  він  зупиниться  поруч,  щоб  ше  трохи  потішитись  нею.
 
І  тиша  не  буде  шуміти
дзвеніти  у  твоїх  вухах
щоб  час  невблаганно  не  біг  геть  із  неба  змиваючи  грим
щоб  було  побільше  тепла  і  ніжності  в  твоїх  рухах
слова  складались  в  рядки  
шляхи  складались  із  рим.
 
І  чумацький  і  сотні  інших
шляхів
хоч  не  зоряних  але  також  нескінченних
їй  присниться  туманність  холодних  морів
неймовірно  тремтливих  але  безіменних.
 
Й  поки  ти  не  наступиш  на  край  підлоги
будеш  шкірою  дихати  її  снами
час  не  бігтиме  далі,  в  кінець  дороги
відчиняти  для  міста  сонячну  браму.
 

* * * * *

Нерозділені з часом недбалі нагромадження пасм твоєї зачіски… хоча ні, зачіску зачісують, а ти розхитуєш її спокій пальцями, ніби полохаєш надокучливих голубів на площі біля опери, ніби малий хлопчина мурашник палицею. Хоча… і в тому і в іншому випадку мурахи сполохано розбігаються. Чомусь, моїми ключицями.
Хлопець їде в трамваї шістці. я їду в трамваї шістці. Ми з ним їдемо в трамваї. Ми з ним подорожуємо разом. Дядечко Хем казав, ”подорожуй лише з тими, кого любиш”. Я слухаюсь дядечка, я люблю цього хлопця і трамвай.
І як тебе не любити, коли ти пояснюєш мені дорогу таким голосом, ніби признаєшся в коханні? Ти настільки гармоніюєш з цим світом, що всі пісні про львівські трамваї і про тебе теж.
Ти не покусуєш губи, не поправляєш гривку, якої в тебе немає. Далекий від сучасних зразків милості, існуєш в своєму космосі єдиним екземпляром. Я кажу тобі це. Ти смієшся. 
Кажу :
– Можна, я називатиму тебе Крапкою? Бо з крапки починається майн кампф в Х’ю на ноуті і закінчується кожне (!) речення. З крапок складаються лінії, звуки, смуги перешкод на мертвій зебрі десь в Африці, смуги вигинаються арабесками вплітаючись в буденність психоделікою для LCD-шників. Крапками крапає дощ.
Ти дозволяєш мені і ми сміємось. З твоїх долонь виростає дерево. Це звісно вишня. З вишень з’являється Ро, теж всміхається своєму вічному і зникає, а з вишень ми малюємо паморозь на зледенілих шибках трамваю шістки.
Взагалі, трамвай шістка це зовсім інший вимір. Новий левел і непочатий абзац. Тут навіть сліди від брудних черевиків сплітаються в мандали витанцьовуючи потім на кожному розі.
Черевики в тебе точнісінько такі як мій наплічник з фотом, яблуком, і кішкою в ніч на купала. Зараз пізня осінь але це видається нам смішним, втім, як і все інше.
Ти залишаєшся мільйонами крапок в одному кадрі, а я подумки в твоїй голові…
і кінцева
Деякі речі, речення, як виявилось, закінчуються не крапкою, а кінцевою
 
 

мале.

і я йшов би, як завше, і на мить не виринаючи з потоків блаженства конвертованих в імпульси, тих, води яких течуть по дротах з плеєру прямісінько в мої вуха.
 
йшов би. відчуваєте акцент.?
     таке “би” об яке спотикаєшся під час читання чи розмови. але плеєр я не підзарядив, а тому спіткнувся об дещо інше.
поглядом я зашпортався за невисоку і , як вже прийнято, руденьку дівчину. 
вона йшла прямо тією ж вулицею що і я.
недбало розсипане волосся по лікті, велика, тепла, якраз для пізньої осені, шапка з смішними візерунками, коричнева, трошки задовга куртка, квітчасті мартінси. 
звісно вона була в навушниках. 
в руках несла паперовий пакет з яблуками, а в очах не спустошеність, ні, якусь дивну зосередженість… 
зосередженість на тому, що бачить лише вона.
 
мої судини розширились, 
серце просто збожеволіло витанцьовуючи ритмічно наче яке плем*я червонолицих перед багаттям,
зіниці мої розширились і це вже не зіниці, ні, це два кратери завглибшки з чорну дірку, і здавалось, якби вона пірнула в мої зіниці тоді, то не вистачило б росту, і навіть (як в дитинстві ми вимірювали глибину стопами торкаючись дна і простягаючи руку вгору) руки.
 
як же я хотів щоб вона зупинилась в часі. 
на відстані тих 5ти метрів.
така нетутешня і дитяча. з зачудованими очима.
 можливо з часом, розглядаючи її я зміг би розгадати її
таємницю.
 
це спершу.
А
потім, хотів, щоб вона необачно впустила пакет, 
щоб я допоміг їй зібрати яблука.
щоб мав змогу випадково торкнутись її руки,
почути (неодмінно чистий кришталевий) голос,
сказати:
 
”- мала, я побачив як ти ідеш. ні. не так. я просто зашпортався об твою постать. ти неймовірна, і це я напевне знаю, моя. ти була моєю всі ці роки, і вірші мої всі ненаписані про тебе, сни - про тебе, і остання книжка, хоч і не мною, та все-одно, вона дуже непогана ця книжка, і вона про тебе!
 
Я тут подумав. у нас буде двоє дітей, ні, звісно ж не одразу. спершу ми підемо додому. до мене додому… до нашого. спільного. от. ми зайдемо, я покажу тобі де в НАС ванна, помиємо руки, яблука - в раковині на кухні. я заварю чай і принесу карту. велику-велику карту світу… хоча ні, не світу - нашого життя.
 
Спершу ми подамось в Європу, не переймайся, в мене впливові знайомі. З документами все залагодимо. потім до Америки… а там… ми будемо вічно п’яні і молоді, приб’ємось до хіпової комуни…
 
В нас буде море на сніданок і ганджа на вечерю. в нас буде все окрім нормальних фоток. бо на всіх фото ми будемо або п’яні або в димовій завісі або деінде. і я куплю фургончик, весь світ буде наш.
 
Ти напишеш геніальну картину… одну з багатьох твоїх, а я книгу, їх одразу полюблять і визнають…уяви… ми забезпечені по вінця. тепер ти народиш дітей. і вони будуть снідати морем,  а на вечерю яблуками з любов’ю…”
 
але ти не почула всього цього. коли я розплющив очі ти неквапом пройшла повз.
 
 
Більше творів у блозі Міль http://netlia.tumblr.com/

Підготував Сашко Волошин

 


13.12.2012
 


Коментарі: 0

РЕКЛАМА

Молодість 2013Відпочинок у Карпатах