Пролісок


'

Пролісок

АЖ 5 запитань:

Хто ви?
Аматор (і)люстратор
P.S. Дяка Нявці за це визначення )))

Що вас хвилює, якщо щось хвилює?
Звичайно хвилює… Ну, наприклад, чому в тваринному світі хтось народжується вбивати і їсти, а хтось - постійно лякатись, тікати і врешті решт, за великою ймовірністю, приречений бути з'їденим, і ким народитись краще?

Що з українською культурою не так, якщо щось не так?
З українською культурою все нормально. Не так з людьми, які її ігнорують…

Ви прийшли в цей світ з…
З тим, щоб їсти яблука… а що?

Кому портібно те, що ви робите?
Сподіваюсь не мені одному…

Коротко про себе
Суцільне аматорство. Пишу оповідання, вірші, малюю ілюстрації на твори СУМНОвців, граю на гітарі (знаю акорди Em, Am, Dm, E, G, D, C та трохи інших), складаю пісні, співаю їх та мрію про те, що колись знайдуться музиканти, візьмуться за мою творчість і гратимуть меланхолік-рок, дарк-панк, а я співатиму і може, навіть, підігруватиму на гітарці…

РЕІНКАРНАЦІЯ

Автор: Пролісок
proliska@online.ua




1. Нірвана

Нірвана став під сірий дим горілого осіннього листя і всотував кожен подих отруйного тліючого багаття. Брудні жовті будинки, подерті стіни і голодні собаки – от що йому лишалось замість теплого затишку… Осінь майже поставила хрест на його нікчемному житті, яке з кожним днем втрачало сенс… І ті принтери, компи, папери, кондиціонери в його уяві пливли каналізаційною трубою і впадали в Дніпро… Все, що малювала уява, втілилось в незрозумілому малюнку цеглиною… Собаки гирчали, захищали право на суку, а він із задоволення думав про те, як же ж цікаво було б набрати повні легені води і поринути в інше життя, бо саме так він міг би довести існування реінкарнації і подивитись, що ж там, нарешті, за тією невидимою завісою-мембраною… Довести суто самому собі, бо інші продовжуватимуть шарпати фабричним взуттям асфальти, підлоги, офіси, базари, кінотеатри, квартири і дивитимуться «Галубой аганьок» на Новий рік, посьорбуючи шампаньске і горілку…
Нірвана знав, що він або неймовірно талановита людина, як наприклад Гоголь або Ван Гог, або ж просто психічно хвора істота, яка лишилась непомічена Павловською і тепер розмовляє сама з собою, дискутує зі своїми химерними думками, якими давно вже поцвів мозок, немов вологий хліб у целофановому пакеті… Чомусь жодне з цих «або» його аж ніяк не засмучувало, а навпаки давало наснагу на існування, та і жалів він здебільшого чуваків на радіоринках, які смолили цигарки і дивились скляними очима на похмуре предстваництво тіньового бізнесу…
Мале дівча колись причепилось до нього, промовляючи лише одненьке слово «Нірвана», тож і вирішив він забути ім’я «Іван» і називати себе виключно Нірваною, хоча пізніше якісь пацани повідали йому, що це типу є такий гурт і навіть дали послухати… Та все це вперше почуте йому, Нірвані, і не дуже то й сподобалось… Нірвана сподівався, що у цього слова мало б бути інше значення… А те дівча можливо було янголом… Хто зна? Хоча до чого тут янголи?




2. Поліклініка

Вночі у поліклініку ніхто не ходить… Вона зачинена… Це в лікарнях чергують і виїзжають на допомогу, здебільшого до порізаних, поколотих, потрапивших в автомобільну аварію, згвалтованих, померлих від серцевого нападу, або помираючих від передозування… Мізерна зарплата, плаксиві діти, постійне недосипання і різноманітіні покидьки, які потребують порятунку ― все це є складовою цього життя… Але Нірвана смикнув за дверцята поліклініки і вони відчинились…
Найдивнішим було знайти на четвертому поверсі людей і зайняти чергу до кабінету терапевта… Тут, на четвертому, навіть і світло горіло, а також літали сонні мухи… Вони ничкувались десь в тріщинах стін і остаточно засинали до перших промінчиків літнього сонечка… Бабця читала газету «Сєгодня», а стрункий парубок вичитував плакати про те, як уберегтися від грипу та сніду… Дівчина бавилась з білим пуделем, який вже настільки задовбався сидіти у неї на руцях, що цапнув її за палець і, нарешті вирвавшись, побіг кудись у біг сходів…
Від запаху поліклініки нудило. Зате дивлячись у вікно, Нірвана уявляв, що от саме зараз, о третій годині ночі, всі бачать солодкі сни, хрюкають тихесенько у своїх теплих ліжечках, а вже зранку, у середу, заметушаться, побіжать у школи, універи, на роботи, а він ― ні…




3. Маргарита Абрамівна

― Настуууупний, ― в черговий раз пролунав хрипучий чоловічий бас, але завітавши до кабінету, Нірвана, окрім жирнючої вусатої жінки, яка сиділа уткнувшись рильцем (саме так він міг би описати її жіноче обличчя) в стос паперів, нікого більше не помітив… Ця пані пронюхувала кожен папірець і вивідавши у Нірвани його справжні прізвище та ім’я, потягнулася за папками. Нове ім’я, чи то, пак, псевдо Нірвани їй було до ліхтарика…
Нірвана, слідкуючи за тим, як це габаритне створіння копирсається в брудній, обмацаній, рожевій папці з написом «Особиста справа», трохи хвилювався, адже жоден відвідувач цього кабінету так і не вийшов… Він вже навіть почав і жалкувати, що повірив цим лікарям з білими крилами, які з’явилися саме тоді, коли інші лікарі (ті, що були без крил), витягали його побіліле, з синіми губами, тіло з річки… Нірвана сидів неподалік і все бачив... А тут вони ― лікарі з крилами… Сказали, що як не прийдеш ― пропадеш, спокою не знайдеш ні на небі, ні на землі… аж мурахи тілом пробігли від тих слів… І ось він тут…
― Причина самогубства?! ― суворо спитала жінка, не піднімаючи на Нірвану очей…
― Я перепрошую, а як ваше ім’я та по батькові? ― у Нірвани тремтів голос…
― Маргарита Абрамівна я! ― зате у цього «танка» з чоловічим басом з нервами було все гаразд. ― Причина самогубства?!
― Розумієте… Маргарито Абрамівна… Сірі десятиповерхові будинки… Один за одним… Мертве листя… Сон… Монотонне і типове життя до самої старості… Дивне і недосліджене ще й досі явище… Мода на жорстокі і стервозні образи у дівчат… У всіх дівчат… Розумієте… Відсутність тепла... Моя нікчемність… Неспроможність… і… можливо… Я – мізантроп… І сон… Короткий сон… Але ж він може бути довшим… Таки ж може… Чи не так, Маргарито Абра… Можна я вас називатиму просто Маргаритою?
― Ясно, ― прохрипіла вона, ― Горобець чи пацюк?!
― Перепрошую? ― незрозумів Нірвана.
― Горобець чи пацюк?!! ― почала виходити із себе жирна жінка…
― Гм… Ну, хай буде горобець…
Звідкілясь з’явились ті самі лікарі з крилами (у них навіть обличчя були однакові) і відвели Нірвану у наступну кімнату… Нірвана не пручався.




4. Дівчина [ з пуделем ]

― Яке падло впустило живу скотину до будинку!!! – заволала Маргарита Абрамівна, побачивши, як пудельок відмічається біля кушетки… Саме «відмічається», якщо так правильніше буде написати…
Через мить Маргарита озлоблено спостерігала за дівчиною, яка тихесенко проходила до кабінету і брала на руці шокованого песика (той навіть забув як слід «відмітитись»)… Тепер тваринка ладна була не те що спокійно висидіти скільки завгодно на руцях, а навіть залізти під шкіру своїй повелительки і там перечекати всю цю випадково непомічену небезпеку.
Лампа кабінету вимальовувалась у вікнах. Якби не це, то замість вікон можна було б спостерігати картини Малєвича… Глибокі, бездонні, безкінечні, вони б засмоктували і не лишали б на поверхні жодного світила, жодного натяку на життя…
― Причина самогубства?! ― злетіло з вуст «офігенної глиби»…
― Я… ― тоненько пропищала дівчина. ― Я просто хотіла… Тобто я хочу стати дитиною мого Пончіка…
Вона поглянула на пуделя, а той, вилупивши беньки на «жирнючий асфальтоукладач», навіть і не ворухнувся…
― Ага! Щас!!!, ― пропалила Маргарита. ― Будеш пацюком!
Дівчина, розплакавшись, вибігла з кабінету і песик, який випав з її руць, побіг слідом (дівчину, звичайно, лікарі з білими крилами таки наздоженуть і проведуть куди слід, але це буде пізніше)…
В коридорі на плакаті чітко зазначалось: «ніч з вівторка на середу ― самогубці»…
― Настууупний! ― в черговий раз пролунав хрипучий чоловічий бас




5. Перехід

Нірвана провалювався у сни і той гвалт, зчинений Маргаритою Абрамівною, потроху згасав, зникав десь за обрієм, за химерними будинками Дарниці, за лісом, який чорною хмарою стелився за містом і з часом відповзав не за власним бажанням все далі і далі…
Нірвана ніколи не бачив, щоб вночі дороги міста були настільки заповнені машинами, чи то самі дороги були настільки вузькі, що просуваючись тротуаром доводилось перейматись власною безпекою, аби вантажівки не зачепили, не зім’яли, не розмазали по асфальту. Нірвана, як власне і всі інші перехожі, тулився до зеленої огорожі новобуду і обережно рухався в сторону Дніпра… Жовте світло ліхтарів співчутливо повідомляло космос про буття… А от шосе біля річки виявилось порожнім… Неподалік світилася бензозаправка, а до Нірвани чіплялились якісь рагулі, якісь наркомани, вони покололи його шприцем і сподівались, що Нірвана в цю ж мить перетвориться на дурника, але він цього перетворення не відчув ― він відбився від наркоманів і спустився бетонними сходами до Дніпра, в якому купали своє гіллячко численні верболози, а на тому (правому) березі погрожувала мечем Родіна Мать… Було тихо і затишно… Десь неподалік хлюпала риба, а Нірвана, сівши біля самісінької води, заснув… у сні…




6. Нове життя

Найулюбленішою моєю забавкою було з дуру влітати у квітучі клумби, яких вдосталь було і у парку Володимирська Гірка… Гарячі серпневі дні іноді наповнювали дощами калюжі і ми в них купались, чистили пір’ячко, рятувались від спеки… А неподалік пливла величезна ріка, її називають Дніпро. Я любив на неї дивитися відпочиваючи на хресті Великого. Так от, більше води аніж в Дніпрі, мабуть, немає ніде… Тією рікою курсували прогулянкові катери, а на острові засмагали люди… Ці люди ― всюди, а після них завше багато хавчика: крих від ходдогів, булок, пиріжків, обгорток обмащених морозивом та жирних серветок із залишками перепічок, блинів… Найбільше їдла (просто обжерешся) залишалось нажаль там, куди краще і не потикатись, якщо не хочеш, щоб з тебе приготували якусь страву, випекли, стушили, або ж вичавили у якийсь з їхніх напоїв…
А загалом життя прекрасне…




7. Пиздець

Люди бува просто кришать хліб на асфальт без жодних поганих думок. Навпаки, вони нас переважно люблять і хочуть трохи попіклуватись, нагодувати… Навіть діти кришать хліб… Так от, моя вам порада ― не довіряйте хлопцям-школярам, бо це пиздець… І зараз розповім чому:
Це був звичайний жовтневий день, золотаве листячко вигрібали двірники, діти повертались додому зі свох ненависних шкіл, а я сидів на липі і втикав на продавця віниками… Раптом дивлюсь ― друзяки чвиринькають, типу кличуть ― їдло дармове… А я ж наче б то і не дуже то і їсти хтів, але все ж полетів… Так чи інакше у дні, коли вони не вихідні, а двірники зранку все позмітали, то хрін що знайдеш, а копирсатися у смітниках ― то остання справа, це для котів та круків, але ж я вище цього, тому і полетів.
Нас було багацько ― ми жерли… Викльовували крихи бутербродного батону (крихи пахли ковбасою ― ням-ням), які чемно кришив нам чорнявий школярик і… фіг знає як так сталось, що з десятка два моїх друзяк, цей малолітній козел схотів впіймати саме мене. Чи то я близько від нього тусувався? Пиздець…
Спочатку він мене трохи не задушив, доки нарешті не приніс додому і не запхав у клітку (знаєте, це таке приміщення для птахів нетрадиційної кольорової орієнтації, я таких птахів бачив на Пташиному ринку, вони у цих клітках власне і сиділи). А потім мій поневолювач насипав якихось насінин і побіг гуляти, а я спробував вирватись, та лишень витратив дарма часу і сил… І вже втомлений, приречено спостерігав, як за вікном вечоріло і кімнату поглинав морок…




8. День за днем

Отак довбана нудьга стала вісником кожного прожитого мною в клітці дня. Цей придурок пропадав десь у школі, а я тим часом розважав його настільки ж придуркуватого пса, породу якого встановити було досить важко… Не знаю, чи правильним би було називати все це «розважав», але по обіді я прокидався від нестачі кисню, бо ця тварюка сиділа поряд з кліткою і дихала… І начебто, що ж тут такого? Але ж це дихання було гаряче і смерділо гівном… І вже на третій день я зрозумів, що саме оце собаче дихання і було причиною того, чому мої сни закінчувались завше картинкою, де я розкарячений (лапки по обидва боки, крила теж, а дзьобик по середені) лежу на хлібині приправлений фекаліями…
Та нащастя те мурло довго мене не турбувало. Так, півгодинки посидить і піде, однак мені цієї концтабірної газової камери вистачало на весь день, до того ж вже наступного дня воно знову будило мене своїм диханням…
Ще одним випробовуванням для мене було звикання до тікання годинника, який своїм монотонним «тік-так» наче вкручував у мій маленький і вразливий мозок шурупи… З крану крапала вода, за вікном пищала гойдалка, а так ― все тихо і спокійно… Хіба що розплакатись хотілося, коли я уявляв, що саме зараз мої брати і сестри бавляться серед гір опавшого листя, літають до фастфудів і там викльовують зі столиків недоїдки та допивають краплі Коли…
А ще я пригадував Дніпро, Володимирську Гірку, ну і його, Великого…




9. Цікаві вечори

Але з мого перебування у квартирі цього малолітнього дауна, я виносив і позитивні моменти… Просто у того сморчка був старшенький братик-студент, який бува на вечір виганяв його під шию кудись погуляти, а сам приводив самку і пив з нею вино, дивився фільм, а потім… о, Боже… вона казала: «моя кіска хоче твого дракончика»… Що відбувалось далі переповідати не буду, але тішило те, що вони на мене не зважали. Хоча були моменти, коли я таки жалкував про це…




10. Слава батькам!

Рівно через тиждень мого ув’язнення, з відпочинку у Єгипті повернулись батьки цього садиста-початківця і вилаяли його… Конкретно вилаяли… Несподобалось лише те, що мене вони називали «хуйлом, яке обосрало скатертину».
Батько школяра викинув мене у вікно і я навіть злякався, що відвик літати, але ні… є ще порох…




11. Зима

Минуло місяців зо два… Прийшов той час, коли люди понатягували на себе теплих одежин. Прийшли морози, місто накрила снігова хуртовина, але ж лякало все це не всіх, а діти взагалі були в захваті від снігу ― вони вибігали на вулиці і ліпили сніговиків, кидалися сніговими кульками… Дорослі захоплено відвідували гламурні магазинчики і накуповували подарунків на всі різдвяні чи то, пак, новорічні свята…
Але для мене було важливіше погрітися біля гарячих труб якогось з горищ, але саме зараз я лежав у підвалі, в калюжі власної крові… Це був той сіроокий кіт, якого ми влітку матюкали, пострибуючи на дахах кіосків… А от тепер цей монстр таки цапнув мене, і я, відбиваючись, провалився у якусь яму з решіткою… Котяра пішов геть, але надкушений я розумів, що це вже все ― весни мені не дочекатись… І Дніпро, вкрите льодом, для мене вже ніколи не розтане…
Холодно… Дуже холодно… Грав оркестр… Перед очима все пливло… Жіночий сміх вплітався у всезагальну симфонію, яка опромінювала мене, розкладала на молекули, на атоми… І я розумів, що я ― це просто біологічна речовина… Речовина… Долітався бля…
Діти виносили з домівок санчата і цілими днями пропадали на схилах неподалік метро Арсенальна… Місто готувалось до святкувань… На Майдані встановлювали величезну ялинку… Студенти парились над заліками, курсовими, бо от-от і сесія скоро. Але я все це вже не бачив. Не бачив і те, як той чорнявий школярик знову пробував принести додому горобця, але батьки звісно ж не дозволили і знову лаялись, однак врешті-решт купили йому пташку, з тих, нетрадиційних ― папугу. Хоча ж чому я все це не бачив? Бачив! І бачу! Бачу, бачу, бачу… Бачу себе, вмираючого в підвалі, бачу дитячі усмішки, бачу санчата, бачу братів і сестер, які повсідалися на обледінілому кущі і чвиринькають собі… Це ж треба… Яка гарна зима…




12. Амбар

В амбарі було багато курей. На моє питання про те, що вони тут всі роблять, бо сьогодні ж не їх день, вони розповідали про свою величезну смертність і про те, що їм, аби отримати нове життя, необхідно займати чергу чи не за дві доби… Я поспівчував… А та жінка, яка мене прийняла, сказала: «А, Нірвана!»… До чого це, я так і не зрозумів…
― А ти мене, Маргариту Абрамівну, не пам’ятаєш?! Ги-ги, отож, ― чомусь говорила ця жінка…
А потім я заснув…




13. Замість продовження

Нічна прохолода серпня прокрадалась у відкриті балкони восьмого поверху одного з численних багатоповерхівок спального району… Місяць також не гребував зазирати у квартири, в одній з яких зупинявся подовше і милувався дівчиною, в кімнаті якої давно вже не горіло світло. Дівчина сиділа на підлозі поряд з ліжком і прислухалась до дивних звуків: скиглення товарняків, дзеленчання, можливо вже останнього на сьогодні, трамваю, раптом виринаючого задоволенего багатоголосся нетверезої молоді, собачого погавкування, шипіння іномарок… І хоча перед всією цею какофонією кімнату охоплювала меланхолія The Cure, але магнітофон, відігравши останню пісню альбому, замовк…
На підлозі валялись книжки. На одній з книжок лежали, відкинуті дівчиною в сторону, труси… Лежали вони на книжці Булгакова про Воланда, Майстра і Маргариту, але не ту, яка Абрамівна, про іншу… Дівчина запускала руки під футболку і пестила свої маленькі груди…
Місяць був в захваті…
Життя продовжувалось…




Київ, 5.10.2007


21.11.2007
 


Коментарі: 0

РЕКЛАМА

Молодість 2013Відпочинок у Карпатах