Тетяна Дубина


м. Калуш, Івано-Франківщина // стольний город Київ
20 років
Освіта:
КНУ імені Тараса Шевченка, Інститут філології, «Літературна творчість», 4 курс
Бавлюсь у письмо 5 років.
Без псевдо – навіщо ж людей дурити?
Творчість якого українського митця тобі імпонує?
Маса авторитетів. Але вчителів більше. Навчаюсь у кожного, який згоден мені щось дати чи насмілиться щось в мене відібрати.
 
А хто я? Навіщо задумуватись, якщо не плануєш захопити світ і влаштувати в ньому величезний… ну не знаю… клюб любителів морських котиків та пива «Карлсберг». Або «Калуського». Перше звучить крутіше, правда? В тому то й проблема нашої української культури – усе, що ми коли-небудь придумали, навіть геніальне, звучить не так круто, як у сусідів за кордоном. Не колючим, звичайно, але нам так здається.
Давайте подумаємо про вічне. Лиш не про кладовище, ні, боже упаси… А про щось таке, що ворушиться у нас в душі вночі, коли не спиться, коли розглядаєш на стелі невидимі букви, коли чухаєш потилицю, ногу, лікоть, задницю, а повіки все не туляться докупи і зіниці розширені… Коли настигає оте завжди невчасне і таке страшне «а що буде?». Що буде, питаєте? Чомусь-то мені здається, що люди уже тисячі років не змінюються – змінюються лиш декорації. То чого за найближчі двадцять років усе має перевернутись з ніг на ніс? Парочка кінців світу нам погоди на планеті не зроблять, будьте певні.
Ми надто байдужі, аби щось змінити. Саме байдужі, а розбещені, жорстокі, дурні – потім. Адже усі названі гріховні пристрасті, як ото їх охрещують праведники та пуритани, означають вогонь в серці. А де вогонь в тому, щоб йти з дому о восьмій і повертатись о шостій п’ять, а то й шість днів на тиждень, дотримуватись законів і вірити в те, що сильні світу цього приведуть нас до світлого майбутнього, а все, що для цього треба – слухатись і не заважати? Нема вогню. А хто думає інакше – той самодур.
Ми завше щось шукаємо на цій опоясаній бетонними океанами землі. Я шукаю – на папері, і щиро вірю у свій шлях. В те, що ніщо нізвідки не з’являється і в нікуди не зникає. В те, що живемо ми більше, аніж відомі нам зараз жалюгідні сімдесят-вісімдесят років. В те, що якимись канчуками таки можна примусити працювати наш мозок на повну, а не на десяту частину. І в наївне «добро». Маю право.
Отак все і пишеться. Таїни нема: ручка, папір, клавіші та чистий аркуш текстового редактора доступні кожному. Інколи вони кличуть до себе, інколи лякають не згірш найлютіших чудовиськ. Мої твори – перемоги над моїми монстрами, моїми демонами, моїми юнонами (себто гемінами-геніями), моїми музами, моїми мізками, котрі ще чудом не витекли. Все надто просто, аби розповідати. Читайте.

 

Не быць скотам

 

«Патріот» звучить для мене як щось на кшталт «пролетарі всіх країн, єднаймося!» і відсилає, м’яко кажучи, до не дуже приємної епохи, коли можна було служити і бути вірним лише одній великій державі, котру мало хто вважав своєю. Я її – на жаль чи на щастя – не застала, але чула не один раз від старшого покоління щось на кшталт Іздрикового: «Мені уже двічі не пощастило з батьківщиною: що СРСР, що тепер…» або батьківського: «От поназатверджують нових законів – і буде у нас як колись, коли нічого «не того» не можна було навіть пікнути».


Ось і гадаю тепер, як опівночі на Андрея із свічкою та двома люстрами: що воно таке – отой український патріотизм, а особливо – сьогодні, коли маємо незалежну державу and other stuff. Адже тепер «патріот» багатьом – мов червона шмата бику: любителі корид, колізеїв, себто різноштибних видовищ були є і будуть «є…».


Та й чого ж того бід(олаш)ного дядечка, що обзиває себе таким необережним словом, не поштуркати: патріот чесний, щирий, сповнений бажання діяти на благо своєї країни – добре видно всі слабкі місця крізь латану свитину та благеньку вишиванку. У Великих же своя правда: матеріальна, трохи спекулятивна, трохи корупційна, трохи кримінальна, трохи й кров’ю заляпана, але хто на то дивиться? Головне – Велика. А піти супроти тої правди значить тихесенько собі «лягти кістьми» у непримітному закавулку, і ніхто навіть знати не знатиме, де ти і що ти, і ні могили, ні згадки, ні попелинки від тебе не залишиться.


Із цієї неписаної аксіоми життя бере свій початок такий вид українських патріотів, як маразматичні «кухонні філософи». Зовнішні атрибути: маленька кухня в хрущовці, табуретка, попільничка – бляшанка або обрізана капронова пляшка, дешевий дзиґар в писку. Отут-то нам розмай! Отут-то ми розвернемось! За пару десятків хвилин виведемо державу та народ із кризи і зробимо з України ляльочку. Що із супротивниками (власті здебільшого)? Взяти автомата та й перестріляти всіх к чортовій матері!


Знайомо, ге?


Хто би то нам був винен, аби не ми? Язиком гори позносим і мости побудуєм, а як до діла, то своя сорочка до тіла ближча, і втрачати її ой як не хочеться.


Чому так сталося, що слово «патріот» викликає зараз в кращому разі скептичну посмішку? А ви коли востаннє бачили, аби хтось надягав вишиванку, бо йому до неї душа лежить? Ні, все перевели в комерцію, нафарширували «вершками» (не тими, що найсмачніші, а тими, що нагорі) нашої культури рекламу – вірний шлях, якщо хочеш викликати в людях гидливий спротив до чого-небудь, а решту - забули. Перетворили сумнозвісний канівський музей Шевченка в жалюгідну пародію на ленінський мавзолей, та й раді. Роздали премію «Золоті письменники України» літераторам, «експериментальні» твори яких, за словами М. Жулинського, годяться хіба для читання в електричках. Наповнили телебачення второ- та третьосортними, перекупленими з-за кордону шоу. Звели українську мову до статусу неграмотних титрів внизу екрану.


Для хоч трохи свідомої людини все це звучить страшно. А решті – нормальок, прокатить. Мовчимо.
Кажуть, що в музику, пісню виливається те, що людина не може / не хоче / не наважується сказати відкрито. Нехай хоч так бажане стане явою. Ось вам вирішення «патріотичної проблеми»:


Хто ты гэткi?
Свой, тутэйшы!
Чаго хочаш?
Долi лепшай!
Якой долi?
Хлеба, солi!
Чаго болей?
Зямлi, волi!


(Ляпис Трубецкой – «Не быць скотам»);

А насправді так просто змінити життя!
Просто вийти на вулицю, просто прибрати сміття,
Полюбити свою землю, свою рідну природу,
Відчути себе часткою єдиного народу.
Бо ми не безрідні, бо ми – українці!
Тож досить плювати в дідівські криниці,
Досить боятися вірити в краще,
А своє на чуже не міняти нізащо!
Спільнота розумних, міцних, незалежних,
Без „правобережних”, без „лівобережних”,
Добрих, привітних і незрадливих,
В усьому єдиних, в усьому щасливих.
Лиш уявіть, якою стане країна,
В якій кожна людина живе, як людина,
В якій все, що хороше, – значить і наше!...
Але поки, на жаль, все зовсім інакше...
(Тартак – «Я не хочу бути героєм України»)


Негарно так казати, але я все-таки скажу: НЕ БУДЬТЕ СКОТАМИ, ДОРОГІ УКРАЇНЦІ, НЕ БУДЬТЕ СКОТАМИ.
 
 
***
 
 
Залишся
Сьогодні падає дощ
І небо таке полив’яне
Залишся
Холоне ліжко і борщ
І новини – які вони?
Залишся
У сірих стріх ліхтарі
Забрали останні гроші
Залишся
Муркоче кіт
Черевик твій пускати не хоче
 
Залишайся
Немає образ
Вже допито вчорашню каву
Залишайся
Моє волосся
Придумало із твоїм забаву
Залишайся
Все одно
Ти не знайдеш обох шкарпеток
Залишайся
У нас на двох цей стрибок –
В безтілесність
 
 
****
 
 
Мені тебе шкода?
Може, і шкода
Мені тепер легко?
Може, і легко
Душа тепер боса?
Може, і боса
А щастя далеко?
Може, й далеко
Кричать треті півні?
Сім літ не кричали
Сивіють тумани?
А що ж їм робити
"Бреде осінь стиха", -
Шепочуть заграви
Я поряд. Не бійся.
Не треба курити.
 
 
***
 
 
Моя рука за два кілометри від мене.
Не вірю ні в сюрреалізм,
ні в соцреалізм,
ні в реалізм взагалі.
Якщо витягтися
з темного затхлого чайника,
то забракне повітря.
Непослідовність – найчесніший порядок.
Непоєднуваність – найзмістовніша.
Взагалі
не можна слухати вулиці великих міст.
Деструкція – необоротний процес.
 
Руки. Трусяться.
 
 
 
***
 
Ти вільний? Волюй.
Ти літо? Цвіти.
Художник? Малюй.
Ти небо? Рости.
 
Ти вістря? Коли.
Ти подих? Танцюй.
Ти сонце? Світи.
Ти серце? Віршуй.
 
Ти море? Тони.
Ти квітка? Радій.
Ти вітер? То дми.
Ти горе? Сивій.
 
Людина? Люби.
А жінка? Умій
Зібрати й зростити
Зірки своїх мрій.


 
***


 
У куточку
З надбитими стінами
Помальованими чорним фломастером
Якось усе настільки невірно
Невчасно
Нерівно
Що навіть нема де впасти
 
Сверблять долоні
Короста
На дощ
А ми колись носом вертіли
Не хтіли їсти борщ
 
Не хтіли нічого
Тепла хата
Нетбезлімітка
Бухло в магазині
А тепер знов зашиватись
Рублі рахувати
Чи стане на хліб
На нині
 
У куточку
З дірявими стінами
Облитими кислотою
Рук вже нема
Очі не бачать
Перса згоріли
До бою?


 
***
 
 
Я розпусну осінь
Заховаю в груди
Й десь на Льва Толстого
Випущу й піду
Хай благає, гола
Я не обернуся
Так я вчу жорстокість
А тоді пишу
 
Золотий шматочок
Ех, осколком в серці
Тисне і волає
Десь у глиб рамен
То в мені блудниця
Що жагою зветься
Лізе вниз до стегон…
Знов до вічних тем!
 
Певно забагато
Десь у мені жінки
Сивої орлиці
Й марев голубів
То у мене муза
Осінню зоветься
А ота блудниця
То любов зі снів
 
 
***
 
 
БОЖЕВІЛЬНИЙ АВТОР


Йой, він був такий зачуханий і занюханий, що мені аж встидно стало, що я до нього підходила. І тим не менш – це був він.


Отой відомий автор, від творів котрого кайфувало мало не півсвіту. Книжки котрого розкуповували моментально. Котрого цитували і боялися, боялися і цитували.


Та і я тоже, чого гріха таїти!


Я підійшла до нього впритул і вклонилася до самої землі. То у мене такий спланований заскок був, відколи’м почала його читати. Мрія, так сказать.
Юзьо подивився на мене, часто-часто кліпаючи. «От собаче поріддя!» - махнув мені рукою, і я попрямувала за ним.

На вулиці на мене троха зглядалися люди, видячи, як я волочуся за якимось бомжом, та я собі того дурного до голови не брала.
Скоро ми вийшли в якийсь маленький дворик. Пустий, головне. Сіли на лавку.

-

Шо тобі тре’? – спитав він змучено. – Якого… милого тобі від мене тре’?

Я сиділа, тупо лупаючи на нього баньками, шкробаючи нігтем мокрувате дерево і ше не до кінця розуміючи, шо то він від мене ото хоче.
Ясно, - він витяг самокрутку і сірники. Закурив. Затягнувся. Закашлявся. Затягнувся ше сильніше. Знов закашлявся. Захрип. – Я автографів не даю. Не видко?

- Видко, - видавила я. – Видко.
- Ну то шо? Пиндзлюй звідси!
І тут я ся влютила.
- Не хочу!
- Як то не хочеш? – він, здається, трохи здивувався навіть. Ше би!
- А отак. НЕ-ХО-ЧУ!
Юзьоше раз затягнувся. Кашляти вже не годен був.Зато здавалось, що він зара’ на мене гаркне.
- Курити я тобі не дам. То була послідня, - попередив, одною рукою пхаючи самокрута знов до писка, а другою чухаючи задницю.
Я ся троха успокоїла, видячи, що він мене не жене. Зато тепер шось таке в душу залізло…
-  Ігій з вами! – сказала я. – Навіть не знаю, шо вам казати.
-  То не кажи ніц, - він здвигнув плечима. Скривився, гійби йому шось боліло.
- Так не піде, - я забаламкала головою з сторони в сторону.
- То кажи шось, - так само на морозі буркнув Юзьо.
- Кажу. Свиня ви, Юзю.
Він не зреагував. Як то так???
- Ви мене чули хоть? – спитала я на всякий случай.
- Ну та. І шо?
- Як шо???
- Я знаю.
Я свиснула.
- І як ви, дідьку, так можете?!
Він зреагував не зразу.
- Можу. Як видиш. Колись всьо міг, а тепер лиш свиньов бути. Файно, ге?
І вбернувся від мене, гійби я муха якась надоїдлива.
- А… а як же…ваші… тойво, книжки…?
Юзьо скочив на рівні так швидко, шо я навіть не замітила. Хто б таке за него подумав, що він ще годен так зірватися? Його очі горіли, ніби він хтів зараз мене прикатрупить. Ту і зараз. Срочно.
Цілу хвилину я не рушалася.
- Та брехня те все! – він начав кричати, як вар’ят. – Все, що я писав! Все, що видавали! Все, що купували і читали! Від першої до останньої сторінки! Всі ті почуття, всі страждання, вся любов, всі віри й надії – ВСЕ БРЕХНЯ! Витвір моєї божевільної уяви! Бо світ не такий! Зовсім не такий!
Раптом він впав на коліна і з його очей бризнули сльози.
- Ти ж нічого не знаєш! Звідки береться те все… В людини має душа півсвіту вмістити, щоб книжку таку написати, аби кожен в ній щось своє знайшов. А у світі далеко не все так добре і лагідно, так пухнасто, як ти собі гадаєш… І не витримує людина. Забагато життя набирає в серце – і воно розлітається на друзки! Тріснутий глек гірший за цілий, але кращий за черепки. А черепки ще досі гострі…
Очі у Юзя були ясні-ясні, спрямовані кудись набагато далі і глибше, ніж я могла б собі уявити. І зараз звідти, з тих далеких світів, лилася спасительна вода, змиваючи з нього і поганий запах, і благий нечистий одяг, і ту самокрутку… залишаючи Юзя чистого і голого, як при народженні…

-
 А так ще інколи хочеться полоскотати душу пером…
У мене виникла могутня потреба… я підняла його з колін і кинула на плечі батьків плащ, витягнувши того з рюкзака.
Тепер він дивився на мене. Отой відомий автор, від творів котрого кайфувало мало не півсвіту. Книжки котрого розкуповували моментально. Котрого цитували і боялися, боялися і цитували. Справжній. Той, котрого зламали власні творіння, ставши реальнішими за саму реальність. Цілу мить дивився.
А тоді витяг ше одну самокрутку.


- Брешу як собака…
І затягнувся, видячи, як я ся вбертаю і йду гет. А шо? Вже’м увиділа і вчула, шо хтіла.
Бо людина не може таке писати просто так. Для всього – своя ціна. Для нього – така…
Лиш от чи буду годна я її заплатити?

 

***



 
Вчора я помер
Вчора я помер. Буф!
Так, знаю. Знаю, знаю… не треба ще раз повторювати. Мільйони разів. Все я знаю. Повір.
І все-таки…
На столі – недобита чашка. З псом, над яким пише «wolf» і котом, над яким… теж пише «wolf». Маячня якась.

- Здрастуй, - сказав пес «вулф».
- Ага, - сказав я.
- А кіт дряпається, - сказав пес.
- То дай здачі, - сказав я.
- Не можу, - засмутився пес.
- Чому? – спитав я.
- Бо він «вулф» і я – «вулф», - відповів пес.
-
І що? – спитав я.
-
Ми рідня, - відповів пес.
Я почухав потилицю. Захотілося чаю. Але не пити ж його з чашки, з якою я говорю. Біда!

- Здрастуй, - сказав кіт «вулф».
- Ги, - сказав я.
-
Пес кусається, - сказав кіт.
То терпи, - сказав я.
Не можу, - зрадів кіт.
Чому? – здивувався я.
Бо він «вулф» і я «вулф», - відповів кіт.
І ви – рідня, - сказав я.
Ні. Це він так думає, - усміхнувся кіт.
Я знову почухав потилицю і пішов шукати чогось міцнішого за чай.

І все-таки…
Курка була недопеченою. Живіт просився в туалет. Досить переконливо. Ви коли-небудь були у музейному туалеті?

Моїй курці він не сподобався. Тому з музею мене витурили трішки грубо.
Тож я йшов по будинках на вулиці, крутив дулі в кишені і хизувався перед усіма своїм порожнім животом. «Всі» мене не оцінили. Біда!
У тітки з квітами перевернувся кошик. Я було нагнувся, щоб допомогти позбирати букетенята, а вона мене огріла по потилиці ножицями! Благо, тримала їх в руці тупою стороною до мене. Довелось знову лізти на будинки.
І все-таки…

Вишнева кава лоскотала мені шкіру, тепліючись в руках якогось квазімоди. Квазімодатеплівся в дорогому ресторані, а кава волала в його руках: «Пусти мене! Пусти!»
Я не витримав. Витяг з кишені камінь (я завше його там таскаю длятаких пікантних випадків, як ото цей) і шпурнув у вітрину. Кава встигла сказати «Спасибі» мені та «Здохни!» квазімоді, і вилилася. Біда!

Мене ж скрутили дві шафи і, поскрипуючи, вклали відпочити до багажника. Давно вже я не зустрічав таких турботливих меблів!
І все-таки…

Око боліло. Праве. А ліве поспішно згрібало зі свого робочого столу рамочки, ручки, скотч, степлер (ей! він же мій), якісь папери, спихало в коробку і взагалі всім своїм невеличким, але гордим виглядом збиралося втікти подалі від біди.
Театр моїх внутрішніх органів потерпав від раптово вражаючого аншлагу і обіцяв от-от розірватися. Кльово, ге?
Не болів ніготь середнього пальця на лівій нозі. Може, то фак комусь показати? Хм…
До речі, я вгадав. Це було «Буф!»
І все-таки це лоскотно. Померти.



***
 


Гуго (Справжні сльози)


У старенькому кінотеатрі знову крутили… а зрештою, не важливо, що саме. Просто щось старе і звичне, майже буденне, таке, що майже влилося у життя. Майже.


Ніздрі ліниво лоскотав аромат пилу і старих сліз. Останній був дещо терпким, і чомусь скидався на авокадо. А, може, я просто хотіла в це вірити? Сидіння будо доволі… висидіним, я б так сказала. Дякувати великому духові кіно, що я взагалі не провалююся на підлогу. Проте, товста пухова куртка згладжує всі непотрібні кути та нерівності поверхні, піклуючись про те, щоб моєму м’якому місцю було теж м’яко. І на тому спасибі.


Ха, ось видно, що оті молоді… кхм… люди тут вперше. Пані дама дещо екстравагантної комплекції – я суперово бачила її гострі колінні (кавові?) чашечки у милому душі стирчанні – і хороший, в принципі принципів, хлопчина із пальцями-ковбасками. Ех, дівчина вже починала кривити свої порепані клубнік0ві уста, а з обличчя власника лотка сардельок поступово, але невдержно зникала задоволена посмішка…


В кращому випадку (не факт) діваха видреться своєму мачелло на коліна і так протримається тут стільки, скільки витримає її кавалер. В гіршому (теж не факт) вона зараз влаштує йому оновлення завивки мозку і піде геть, гордо підіймаючи свої колінні (кавові?) чашечки. І ночуватиме її мачелло сьогодні сам під холодним одиноким одіяльцем, мило помістивши великого пальця (пальця, я сказала!) правої руки собі до рота.


О, а оця тьотя тут часто буває. А головне – регулярно. Кожного четверга. Тому що кожного четверга вона каже чоловікові, що затримається на роботі (вона працює помічником у місцевого нотаріуса), щоб він подумав, що вона йому зраджує, приревнував і… Вона й сама не знає, що далі мало б бути, але ось уже півроку впевнена, що це подіє. А її чоловіченько-рогоносенко кожного четверга (і не тільки) ходить в гості до продавщиці з продуктового. І плювати йому з високого крана, до кого там тулиться його суджена. Та хоч до самого…! – йому все одно. А тьотя кожного разу плаче, який би фільм не йшов.


Ось і Гуго! Я махаю йому рукою, але в цьому немає потреби, бо і так завжди тут сидимо, він не заблудиться.


Гуго… він… він – Гуго. Так, знаю, чудеса дедукції, але то так справді є. Зараз він підійде, всядеться коло мене, злапає за руку, стягне стару пошарпану рукавицю і ледь торкнеться її губами. Бо у мене красиві руки.


Гуго каже, що у людини взагалі найкрасивіше – її руки. Долоні, пальці, кисті, нігті. Це – справжнє дзеркало душі, а ніякі там не очі. Бо очі можуть брехати, а руки – ніколи. Очі можуть лити сльози, коли їм заманеться: взявся краяти цибулину – і ось тобі маєш! Озеро, фонтан, водосховище – вам що більше до вподоби? А ви бачили коли-небудь, як руки плачуть? Ні, не крокодилячою солоною водою. Руки плачуть тишею.


Руки плачуть, коли ви гладите щеня, коли зводите долоні в молитві, коли з розумінням обіймаєте когось, коли торкаєтеся чашки, яку залишила вам мама… Це я так все розумію. Гуго б сказав не ті слова. Ні, він узагалі б нічого не сказав. Гуго підніс би свою божественно красиву руку, стяг би з тебе стару пошарпану рукавицю і поцілував. І твої руки б заплакали.


Гуго виділяє на мене годину-півтори свого дорогоцінного часу щодня лише тому, що не може жити без моїх рук. Він так каже. І ми дивимося разом кіно кожного дня.


Одного разу я не прийшла. І вночі мої руки горіли так, що я ладна було їх собі відгризти, лиш би втамувати біль. Наступного дня Гуго поцілував їх обидві і сказав, що він мало не помер тієї ночі – так сумував за ними, що не міг знайти собі місця і не міг собі уявити, як би жив далі, якби з ними щось сталося. Певно, він мені щось поробив. Але більше я так не забувалася.


Почався фільм. Я заплющила очі і почала слухати. Так, зазвичай я слухаю фільми. Так краще чути правду. Так ніхто не буде вказувати тобі, що саме має трапитися чи не трапитися і як саме. Ти сама хазяйка своєму часопроводженню, то чому ж не можеш бути сама хазяйкою фільму, котрий дивишся?


Поруч копошився Гуго – всідався. Він страшенно не любить ці стільці, часто надає перевагу сидінні прямо на підлозі з високо піднятою головою. Гуго височенний, тому він і так бачить все, що діється на екрані, хоч я не впевнена, що він справді дивиться. Бо навіщо йому здалося те кіно?


Ммм… я втратила нитку сюжету. Зі мною такого ніколи не буває. Певно, задрімала. А таке зі мною буває ще рідше. То що ж сталося?


Я прийшла до тями від того, що хтось міцно вхопив мене за руки. Розплющила очі. На шкірі красувалися червоні басамани, мало не до крові, і на них лилися тихі сльози із рук Гуго. Його руки дуже плакали. А мені стало страшно.
 
І не марно. Наступного разу він не прийшов. Знов не прийшов. І знов.
Одного ранопрокидання я знайшла у своїй долоні пожмаканий папірець. «Ти відчула». Був вітер – і я сховала руки під ряднину, щоб присутність Гуго не відійшла разом з його слізьми. А басамани тоді почорніли.
Четвер, один із отих нахабних, лютневих, привів мої ноги знов до кінотеатру.
 
На одному із задніх рядів сиділа жінка. Її обличчя із заплющеними очима впивалося порожнечею місця поряд. Може, вона була сліпа. На бильце, поверх старих пошарпаних рукавиць були схилені її неймовірної краси руки. Лиш чорні.
І мені на єдину мить здалося, що вони плачуть.
 
Здрастуй, Гуго. Я так скучила за твоїми руками.
 
 
***
 

 

Моя маленька марсіанська дівчинко.

Зірко телеекрану, понадщерблюваного кінськими тельбухами. Зірко глибокого рожевого тунелю, із якого є лише входовихід, але не виходовхід. Зірко поїденого не від останнього голоду, а від безнадії та депресії на фоні нещодавно пережитого нервового зриву ніжно-набитого соком листя капустянкою.


Моя маленька марсіанська дівчинко.


Моя біла-прибілаастматичко-баньши. Моя чорна-причорна флорентійська сирено. Моя лірна-прилірнадирявощока ямі. Скільки перлин і з чийого нутра маю тобі витягнути – аби на пояс вірності?

МОЯ. МАЛЕНЬКА. МАРСІАНСЬКА ДІВЧИНКО.

руки плечі зуби макнагетсиNikonD3100 Kit простирадла тампакс «Как я свтрєтіл вашу маму» замурзані чужі діти багнюка пробирається кросворд розклад на позазавтрамрієво на післявчора розтрощена щелепа водія тролейбуса пазлі забирайся з дитячого світу гвинтівка забирайся з магазину іграшок туалетний папір забирайся з цього туалету то експонатос зуби руки плечі

МоЯмАлЕнЬкАмАрСіАнСьКа
Я не буду різати телячі очі – їх колір мені не смачний. Губити смачність – то як губити останнього двогривенника ізо дірявої кишені дірявої макітри у дірявому-придірявому – дір-ді-дір-дір-дір – Дір. Я теж хочу, аби мені не постелили могили, не оббили целофаном, не запнули у «Ой на кого ж ти мене бідненьку покинув!». Краще бути па-па-па-па-па…

Моя маленька
Нині в кущах бачив двохголового пса. Наш, певно, але не надто схожий. Такий міг би із тебе вилізти, коли ти розбризкувала кирваву слину гранулистими патьоками по навколишній обважілості конячих скелетів. Ці тварюки разом зі мною могли б стерегти вхід до… і на біса стерегти туди… на рудого біса?!


Моя моямоямоямоямоямоямоямоямиямия ми я мо я мо я ми я мо я мо я мо я ми я ми я ми я мо я ми я ми я ми я ми я ми я ми я ми я мо я мо я мо я мо я мо я мо я мо я мо я мо я мо я мо я мо я ми я ми я мо я мо я мо я мо я мо я мо я мо я мо’


Віддай мені мого гнідого, хай знов ганяє кирваву слину по тих сліпих тунелях, де лиш входовихід.
Як – тобі – на моєму – марсі –
 
 

***



МАЙСТЕР
 
І знову вчувається Блайз.
Приходить – шурхотить – дихає чутно – грюкає дверима – кип’ятить на кухні молоко. Тобто поводиться ну зовсім не як… Та нехай.
Вона мовчить. О, може якби-то вона так і колись мовчала, то усе було б зовсім по-іншому. Але ж ні:
«Проковтнув язика? Це ти вмієш, тут ти майстер… Аби усі ті твої язики та назад вернулися і з твоїми пустими мазками переплелися! Може, вийшло б з того щось підходяще – потрібне. Майстер!.. Чи ти думаєш, тобі хтось спасибі скаже за оту твою ляпанину? А дзуськи! Паркани малюватимеш, як босяк! Чуєш?! Майстер… Паркани
І отак знову і ще, і подвоїти, і учетверити, і ще трішки, і ще дві пригорщі… Кидала і кидала, ніби хотіла заткнути, закопати мене всього.
Майстер.
Трясавиця, трясця бере, коли чую. Лізу битися, махати руками-кулаками, кусатись, плюватись та ще бозна-що можу вчинити… аби лиш ніц гострого під руками.
Тоді приходить Блайз, тихо гладить мене по спітнілій голові та шепче полуствердно-полуіронічно «майстер-майстер».
Тоді плачу. Боже! Згинаюсь навпіл, буцаю чолом землю, дру до крові долоні й коліна. Майже задихаюсь…
 
Блайз кип’ятить молоко.
Зараз о пів на третю ранку чи ночі, чи сутінних світанків, поняття не маю. В таку пору я не розбираюсь у годинниках, вони клацають на мене своїми вусами і скрекотять, хоч щипців-щелеп і не видно. Треба взагалі поскидати їх зі стін, поспаскуджувати, порозтоптувати! Але Блайз не дозволить.
Молоко ніколи не збігає. На ньому ніколи немає старки, а лиш ніжна висока піна, ніби те молоко щойно з-під корови. Я п’ю тільки таке.
Ми сідаємо за стіл на кухні, очі навпроти очей. Чашка з пінистим білим нектаром – поміж нас. Блайз хмуриться, і я починаю малювати.
Олія і молоко, полотно – чорне. Блайз показує мені, що і як – куди вмочити пензля – з якого краю чашки, які барви змішати, куди нанести перший штрих-мазок. Працюю як у трансі, кілька годин без перерви, а, може, лиш кілька хвилин – час ніби зливається у мою чашку, перемішується з молоком, заново збиває піну, що встигла вже трохи осісти, і разом з молоком і фарбою лягає на полотно. А час у мазках я рахувати не вмію.
Що малювати – Блайз теж показує. Воно просто зринає переді мною із якогось полутуманного небуття, я навіть не розумію доладу, що воно таке, лиш бачу, впиваюсь і малюю; впиваюсь і малюю…
Потім болять руки, болить спина, шия – все болить. А на серці маркотно, тривожно, ніби ще не кінець, ніби ще не все із себе виплеснув, випорснув на чорне полотнище. Без молока не малюється.
Спати я не йду. Сиджу і дивлюсь, як тече вода. Якщо пощастить – у парку – фонтан чи ставок. Ні – то у ванній – кран чи душ. Вода нічого з мене не змиває, але стає легше.
Так, Блайз уже пішла. Я й не помітив, коли. Знову. Не впевнений, що хотів би.
Мої чорні картини – в окремій кімнаті. Складаю, як мозаїку, те, що Блайз мені принесла у своїх маленьких пухких руках із довгими нігтями. Сьогодні відчуваю – ця була остання.
На воду немає часу, на себе немає часу, на молоко з ніжною запашною піною – теж. Немає часу навіть на те, щоб розбити годинника. Але Блайз не дозволить.
Біжу, біжу до моєї чорної кімнати. Докладаю останню. Близько до центру, аж надто близько. Картина… картини… починають пульсувати. Сильніше, сильніше!.. І отак знову, і ще, і подвоїти, і учетверити, і ще трішки, і ще дві пригорщі…
Здається, падаю. До стелі. Вигинаюсь тужно. Серце барабанить. Розбиває ребра. До мене підповзають щелепи годинників. Ближче… ближче!
І лиш Блайз тихо гладить мене по голові та шепче полуствердно-полуіронічно «майстер-майстер»…
 
***



 
КОЛИСЬ ЇЇ ЗВАЛИ КСЕНЯ
 
Давайте сві вб’ємо Констанцію. (с)
 
Вдар мене. Ну вдар. Ну?
Перестань, бо договоришся! І взагалі – ти чого така спокійна?!.. Хочеш вивести мене з себе? Так?!
Усміхнулася. Той осміх шмагонув його по обличчю – аж голова назад хитнулася.
Ах ти стерво!.. – лінивий зазвичай кулак зараз суне із шаленою швидкістю, прориває затхле повітря в кімнаті, миготить у неясно-червонястому призахідному промінні, що тече крізь старі багрові штори…
Нехай суне.
Нехай. Чого ж їй боятися? Нових синців? Вибитого зуба? Ні. Вибитого духу хіба, але для такого йому, цьому черговому «дружку-пиріжку» (ха!) забракне сили і мужності.
Скільки уже? На список їх писати, як ото чоловіки своїх «метілок», чи що? Безглузді списки, схожі чимось на списки засуджених до смерті у газових камерах.
Сниться. Отой їх тяжкий останній подих сниться, скручує їй легені, забиває горло, зривається з уст кривавою безперою птицею – роздряпує їй життя…
Вона склалась удвоє і зайшлась тяжким кашлем. Кулак пройшов над головою і врізався в стіну. Хряскоту вона не чула. Не чула нічого, взагалі.
Добре хоч не жбурнув ногою подалі від себескулений комочок на підлозі, повний кашльоболю. А то були… «таланти»…
Пішов. Двері навстіж.
Інший буде.
 
 
Колись її звали Ксеня і у неї було ситцеве плаття у квітки дрібненькі. Колись її звали Ксеня і вона любила сміятися, пломбір і волошки. Колись її звали Ксеня і вона гуляла ночами в лісі та слухала. О, як вона слухала! Здавалося, сам Бог сидів у неї в серці тихенько-тихенько і переплітав пальцями ті струни, з яких народжується тиша; та тиша розливалась довкола, танцювала босими ногами по мережаній мураві, торкалася стовбурів дерев – і вони починали пульсувати,збирала тонкими зап’ястями опівнічні сльози і підносила їх до місяця – дивись, дивись, яка я!
Колись її звали Ксеня, і в неї був Юрко. Юрко був у неї весь, і був він у ній усій. А коли вона несла у великій плетеній корзині яблука, то він постеливсь їй під ноги – обережно так, аби не зранилася об численні пошерхлості цього світу, котрі поставали у неї на дорозі. А коли одне яблуко вона дала йому – пив з нього і дивився так чисто-вірно, так, ніби зліз ото щойно із того вічного дерева, яке давало перші плоди-яблука десь у далеко-прекрасному загубленому саду.
Колись її звали Ксеня і вона була найщасливішою, як перший лелека, що прилітає після довгої зими додому, вкриває півнеба своїми білокрилами і курличе так ніжно-ніжно. Хто забрав, куди те щастя поділося, і головне – за що? – Ксеня не знала. Лиш Юркові очі, що все були біля неї, пропали, а сам він зів’яв – якось так швидко, майже за мить, а може, й за місяць чи кілька, в’яв сивим і сірим. І кашляв дуже сильно.
Колись її звали Ксеня. Оту Ксеню вона затисла Юркові в долоньку, яка стала маленькою-маленькою наприкінці, і його… їх засипали землею. А потім до неї приходили його батьки: мати кричала-плакала, сильно зачервонівшись, що це Ксеня в усьому винна, а батько… батько кричав теж і хотів ударити. Вдарив, певно, бо далі вона нічого не пам’ятала. А коли отямилась, Ксені вже не було. І Юрка не було. Не було нікого.
 
Тепер отак – вона кашляє, живе сама у маленькій темній квартирі на околиці, кашляє, інколи їсть-п’є, інколи спить, кашляє, інколи спить не сама або не сама й не спить, кашляє, терпить внутрішнійхолод і побої, кашляє, змиває з себе чужі кров та… кхм… інші рідини, кашляє, хтось дає їй зимове пальто, хтось відбирає останні гроші, хтось виганяє або забирає до себе відігріти, каже їй, що вона кашляє, що уже зовсім погано все, що вже недовго, що вона себе сама гробить, знову б’є…
Чомусь побоїв вона пам’ятає найбільше. Ота їхня жорстокість в’їлася їй під шкіру і сидить-сичить там – постійно, нестерпно, до кривавої сверблячки у горлі. До кашлю.
Вона знала, чому вони всі від неї йшли – боялися заразитися. Ніби відсутністю себе можна заразитися! І били її тому ж. Лиш не вбив ніхто. Падлюки, наволоч, недолюдки! Не вбив – ніхто! Ніколи – до кінця! Поламані руки-ноги-ребра – були, і – все! Слабаки…
 
Стає на коліна і проситься: давайте всі мене вб’ємо. Давайте? Давайте!Буде весело, обіцяю. Схочете – буду пручатися, схочете – буду тихенька і покірна. Схочете – навиворіт вам вивернуся! Ну!
Будь ласка.
 
***
 
 
ПЛАЧ ДОКТОРА ФАУСТУСА
 
Металевий скальпель сьогодні холодить руку. Дивно. Шелестить протяг – протяжно так, роззосереджено.
Руки у мене холодні. Довгі пальці – можу ними охопити шию майже повністю. Довгі нігті, чисті. По-моєму зручно: можна взяти усе, що завгодно, пошкрябати, дістати, проколоти. І знову ж таки – пальці бережу, кінчики. Найчутливіша частина мого тіла. Зона абсолютної влади наді мною.
Кисті теж довгасті. Плавні, манірні, мов у жінки. Але сильні – це вже точно. Пульс б’ється об вени, як тигр об металеві ґрати клітки. Я пильную його і стараюсь не випускати.
У мене ж є робота.
Працюю над цим уже довго. Хм… не зовсім. І знаю ще не все, і дослідження ще не завершились. Хоч цікавих випадків трапляється дедалі менше.
Дзенькнув дзвінок на дверях. Новий клієнт.
Довге русяве волосся. Фарбовані світлі пасма жорсткуваті на дотик. Ніс із горбинкою, рожевенькі уста – геть живі, аж світанкові. Сережки у вухах – треба зняти… Очі.
Я відчуваю – протяг припинився. І руки потепліли. Мій тигр із пульсу зап’ясть рвонув догори. Гррр!
Ось вона.
Швидко – скальпель, колба з формаліном. Працюю без рукавичок. Кілька відточених пасів – і вона уже в моїх руках. Гаряча…
О, яка ти!
Колбу закупорюю. Швидко знову ж таки, бо я боюся. Щось незнане розростається в мені, мов зграя тигрів, що вийшли на полювання. Вони гризуть ізсередини – і з кожним разом мене залишається менше й менше. Тому я закриваю колбу дуже швидко.
Переводжу подих, притиснувшись до стіни. Через кілька невимовно довгих митей кидаю погляд на численні стелажі, що втискаються углиб залу. Он скільки їх у мене, отих колб. Отих душ.
У кожної людини душа живе в якійсь частині тіла – так я її бачу. У балакучих це язик. У гидливих – чомусь вухо. В хітливих – самі знаєте де. Лиш у щирих не в серці чомусь, а в очах. А я оті шматки – у формалін і на полиці.
Я – доктор Роберт Фаустус.
Фауста пам’ятаєте? Родич мій. Весела сімейка в нас, угу. Заглибоко оригінальна.
Жартую. Це один із небагатьох жартів, які я знаю. Які хвилюють кінчики моїх пальців.
У мене все складніше.
Знаєте – від трупів руки стають білими і гладенькими. І довгими. Із глибокими дорогами на долонях. По отих моїх долонях-дорогах ходять людські душі.Я їх вирізаю і складаю в колби. Колекціоную, якщо вам буде завгодно.
Певно, вам цікаво, як я тут опинився. Авжеж цікаво, а ще – де саме оце «десь». А мені це сниться кожної ночі. От і сьогодні, лиш заплющую очі…
 
Здрастуй, Роберте.
Він знову прийшов до мене. У кімнаті темно, він впускає сюди крихти світла, відчинивши двері.
Зачини. Зачини! – тоді світло ранило мене, а надто вже – електричне, штучне.
А я й не відчиняв, – тихий голос черв’яком залазить мені у вухо і здається, що він лунає у мене в голові.
Він приходить уже не вперше. Спочатку я лякався, але далі… Та ні, я, пам’ятаю, й першої нашої зустрічі не злякався.А навіщо? Я вже кілька тижнів безвилазно сидів у своїй квартирі, запевняючи себе, що ця картонна коробка з-під піци – увесь світ, доступний для мене. Звільнили з роботи (чортова юриспунденція!), розвівся з дружиною, донька, моя мила Роза, ненавидить мене за це.Тодівже не було боляче, а тільки нудило. Хоч, може, це алкоголь допоміг. Дешевий, бо на інше вже не вистачало грошей. Як і на їжу. Тож мені було все одно.
Лиш сьогодні це якось по-іншому.
Тебе щось тривожить, Роберте?
Мені вже так давно все одно, що ці слова могли б викликати у мене сміх. Могли б.
Ні, - відповідаю. – Що сьогодні? Музика, живопис, література, філософія?
Він скрушно хитає головою, я не бачу, але відчуваю. Я взагалі погано став бачити останнім часом. І з кожним його приходом – ще гірше, хоч тоді я ці факти якось не зв’язував.
А що тоді?
Хочу запропонувати тобі дещо, – це щось новеньке. Я звісив ноги з крісла. Потягло холодом. Де б мені тоді знати, що той протяг буде переслідувати мене наступних, певно, кілька століть.
 
Тепер я препарую людські тіла і консервую душі для нього. Він не назвався, а я й не питав. А для себе вже давно вирішив, що він не вартий імені. Бо те життя, що він мені дав, – безглузда заміна справжньому. Якби ви знали, як я хочу вмерти. Або хоч заснути без сновидінь. Або побачити хоч один сонячний промінь!
Колба, яку я не встиг випустити з рук, починає дрібно труситись. І крізь мутнувате скло на мене дивляться… мої ж очі!
Прожогом кидаюся до тіла. Хоч щось та й має бути! Аби я знав, хто вона. Аби знав! Шарю по кишенях, по холодній, несамовито холодній шкірі, майже дряпаю її нігтями. Щось має бути!Лейб, бейдж, клаптик паперу…
В останню чергу помічаю на її шиї тоненький срібний ланцюжок. Прокручую – і ось у моїх руках невеликий медальйон. Відкривається. Всередині – моя фотографія. Я дивився в дзеркало вже дуже давно, але ще пам’ятаю. Такий медальйон я подарував доньці, коли йшов.
Роза…
Колба гаряча, але я майже не відчуваю.
Моє ув’язнення-служба скінчилося. Мав знайти свою душу –знайшов. В очах одного з трупів на своєму столі.
Розо, донечко! Звідки ти знала?
 
***


 
Маленьке самогубство


Доброго дня, мене звуть Марина. Я самогубець.
Я народилася 6 січня 1989 року у маленькому містечку над Десною. Мати була медсестрою, а батько працював на заводі. Молодшій сестричці, Галечці, було 7.
Одного разу вони просто не прийшли додому – мама, тато і Галечка. Вони більше ніколи не приходили. Залишили мене саму у порожній домівці, а за вікном падав сніг. Відтоді мені завжди падає сніг. Навіть коли кажуть, що сяє сонце, мені падає сніг.
недавно до мене приходила подруга Галечки. Хвалилася, що у Галечки все добре. Їй мама сказала про Галечку. Просила, щоб я не переживала і не плакала. Виявляється, що тепер я постійно плачу. А я й не помітила…
Певно, за ці сльози мене вигнали з університету. Або за те, що я вдарила викладача з політекономії. Він мені був щось таке сказав… а, вже не пам’ятаю.
Певно, мене кинув хлопець. Бо після випадку в універі я не прийшла на зустріч, зате за ніч вдовільнила добру половину гуртожитку радіофізиків. А зрештою, мені все одно.
Вчора якісь примурки викликали пожежну службу і зняли мене з даху дев’ятиповерхівки.
Отож, доброго дня, примурки. Марина я. А те, що… це ви так, примурки, думаєте. Чуєте? Ви!
А я на тому даху Галечку бачила. Вона гралася сніжками. І кликала мене. І пофіг, що зараз літо! Так, мені добре в шарфі. Коли сніг попадає на незахищену шию, вона чухається…
 
***
 
Війко
 
– Вуйку! Вуйку-вуйку… Чуєте? Вуйку!.. Вуууйкууу!
– Га?
– Чуєте?
Вуйко у мене глухуватий, вусатий і часто чухає потилицю. Файний такий дядько. Коли треба.
– Га?
– Чуєте?
– Га? Що? Чую-чую, відов не тетеря глуха. Шо хочеш?
– Вуйку, а ви Війка виділи?
– Кого?
– Та Війка! Війко…
– Не видів. Приходив до тебе, дитино?
– Приходив. Розказував усяке… Золу в печі підоймав… Пивницю провітрив… Помагав.
Вуйко якось скулився весь, помолочів аж.
– Ти, дівче, з тим не жартуй. Війко – то є лихе. Ти й’го не чіпаєш – і воно тя не буде. А чіпаєш… Ти знаєш шо зроби? Візьмеш оберемов соломи прілої, складеш в гніздо рябухи і підпалиш, як повний місяць зійде. Чуєш?
– Чую.
– Аби’с так зробила. Аби зле не було…
 
Чула’м всередині, що Війко нині прийде. Його подих уже холодив мені плечі, крижі троха ломило, теліпалися руки.
Солому я зібрала в стару верету, гніздо рябухи нашої винесла’м у старий сад троха далі від хати. В пуделко склала жарину з печі – заслонка довго не втворєласі, вискакувала з понімілих пальців. Ше й добре впеклася, сссс…
А серце – бух! бух! бух! Так калатає, шо аби не побудило весь двір. Аж груди з лівого боку болять.
Сіла під вишню. Шершавий стовбур став дерти плечі через тонку сорочку, серце ж тепер відбивалось від него і хтіло вискочити у тьму-тьменну, в ніч…
Місяця не видко. Може, воно й ліпше. Не треба ніц палити. Не мушу… не хочу палити його! Чого я маю, вуйку, чого? Не хочу!
Аж підскочилався, вчепилася в найближчу гілляку і полізла на вишню. Догори шось кликало мене, манило… Догори! Догори!
Чого ж він – лихе? Прийшов, поміг мені, воли вже з ніг від роботи валилася. Погладив по голові, вклав спати. Сон, певно, закликав до мене, бо сам то йти не хтів. А зле… – і пальцем не рушив! То чого ж він – лихе?
Вітер прибиває сорочку до тіла, хоче впити її в мене, аби приросла, холодить шию та рамени, б’є косами по гілках. Сиджу високо, тулюся до старої вишні: матко, оборони, захисти, порадь-розрадь. Бо глухо і пусто у мене всередині…
Війко іде.
На вітровім коні сидить, громом поганяє, блискавицями й’му в боки б’є, кінь сопить, коле копитом світ навколо, і той розбивається на тисячі черепків, черепки розлітаються з сухим, глухим гулом – і ніби вже нема ніц – лиш Війко ясно зирить на мою вишню, і я – перестала боятися, тягнусь руками ніби й до него, але й до звізд ясних між гілок – мені, мені! Мені…
Війко зносить мене на землю. Мої груди віддають мені назад сорочку, там і серце знаходиться: калатає тепер дрібно, майже бринить.
– Палити мене будеш, дівко? – Війко зазирає мені ув очі. – Кажи. Кажи ж!..
У мене – руки в кулаки. Певне’м побіліла вся – така злость мене, така лиха вхопила!
– А не буду, не буду! – жбурю в негозвіздами, шо’м із вишні назбирала.
Війко хапає мене за руки, тисне, згрібає мене в себе. Він сильний, заслоняє собою усенький світ – небо, сад, хату, стару вишню, пуделко з жариною…
Уже лиш я лишилася.
 
Уже лиш я лишилася. Лишилася, лишилася…а мо’, нема вже й мене? Війко віє тихо-тихо, майже лагідно, ніби знов по голові гладить. Тепло. Добре. Руки не болять.
Тепло.
 
– Марісю, а шо то сі стало з тов. дівков, шо сама в хаті була на тім боці села?Шось давно ї’ не видко і не чути. Чи не слаба, може?..
– Ади! Чи ж то ви не чули? Та нема ї’, сироти, не стало. Впала зі старої вишні. З самого-самого чубка.
– Була’м на цвинтарі недавно, над ї’мамов свічку світила. Свіжої могили там нема. Десь інакше похоронили і коли?
– А бо не було похорону. Не найшли тіла під вишнев. Хіба Війко забрав…
– Війко? Йой, бійтесі Бога, кумо, не згадуйте тото лихе на ніч!.. чекайте-чекайте, а то там в дворі, кажут, всі рябі кури подохли? Добре було б такой підпалити гніздо рябухи під повним місяцем, аби лихе по селі не пішло.
– Та нє, не піде. Дівку собі взєв – теперка вже довго показуватись не буде.
– Що парубок гулящий, їй Богу…
 
Серед глибокої осени стара вишня густо зродила, аж гіллі сі вгинає. Листя ї’ шелестить тихо, тепло. І як придивитися, то можна побачити, як на траві під вишневколишесі тонка дівоча сорочка.
 
 
 

09.02.2013
 


Коментарі: 0

РЕКЛАМА

Молодість 2013Відпочинок у Карпатах