Мистецтво як процес: палімпсест і спонтанність

 

 

Центральна концепція збіглася з темою конференції – тотальним перекладом. Саме поняття пов’язане з образом культури як коловерті повідомлень, зашифрованих за допомогою різних кодів – для плідного діалогу потрібен безперервний переклад, і не лише між звичайними мовами. Кожен учасник діалогу «перекладає» співрозмовника для свого розуміння, і навпаки, кожне його повідомлення буде перекладене іншим. Всі види мистецтва мають унікальну мову, всі артефакти є текстами. Сприймаючи довколишній світ, ми також перекладаємо його на свій внутрішній код. Така семіотична позиція лягла в основу багатошарового артпроекту, котрий поєднав танець, музику, відео, візуальні та пластичні форми, і залучив студентів з Колумбії, Естонії та Австрії. 

 

Як розповідає Алехандра Пінеда Сільва (Alejandra Pineda Silva), хореограф і лідер творчої групи,  поштовхом до роботи стала музична композиція, назву якої ініціатори тримають в секреті, переслана для інтересу. Наступним кроком був словесний опис майбутнього танцю,  розісланий кільком художникам для подальшого «перекладу». В результаті танець, пройшовши кілька етапів знайомства зі своїми «тлумаченнями», в тому числі й відео Мішель Розенберг «Море  і Дерево» (Michelle Rosenberg «The Sea and the Tree» http://vimeo.com/15635266), змінився кардинально. За словами Алехандри, танець, попри абстрактний характер, набув епічності, розвинувши складну структуру з семи розділів. Описуючи процес перекладу, учасниця творчої групи Арлен Такер (Arlene Tucker), формулює це так: «Ми маємо не лише переклад наміру музикантів у звук, звуку в запис, запису, через вуха Алехандри, в її думки, думок у голос, голосу в MP3 – обрані нами артисти розширили мелодію, а також її значення й мету, через власну інтерпретацію. Від думок до матерії – розум перебуває у вічному русі по мірі того, як оглядач інтерпретує своє оточення». 

 

До самого моменту представлення публіці танець ненастанно переживав трансформації – що між іншим, є вдалою метафорою культури, котра еволюціонує довільно й нелінійно, аж ніяк не маючи на меті вдосконалення. Те, чим став проект у мить свого втілення у рамках конференції, найкраще буде назвати спонтанним палімпсестом: нашаруванням повідомлень у різних кодуваннях, строкатою пірамідою, пронизаною хребтом єдиної теми. Тут наскрізним для «Ajakaja» стало поняття часу – індивідуального, тілесного досвіду, стосунків пам’яті і тіла, усвідомлення себе в контексті життя інших, колективного протиборства і співпереживання.

 

В результаті єдиний простір вмістив художні роботи, мультимедійні артефакти на кшталт фотодобірки, супроводженої музикою, інтерактивне відео – й танець, який був, по суті, ядром проекту. Жодного словесного коментаря з приводу значення автори вирішили не надавати – тим паче що в залі зібралося чимало науковців, а їхні вільні асоціації вочевидь є значно цікавішими за пряме й однозначне авторське пояснення. Студенти-творці подали глядачам самодостатній художній факт, багатовимірний, символічний, з потужним потенціалом значення, що народжувалося й мутувало в самому процесі творчості.